«Новий курс» по-академічному

Квітень 2010 року. Все змішалося в економічному домі. Бюджет — уранці, себто у квітні, реформи — ввечері, себто восени. Саме під таким гаслом працює нова українська влада. Обсяги надходжень і розподіл видатків у 2010 році визначатимуться не логікою перетворень, про які вже з початку року торочать в експертних колах, а… ціною на газ. Бо вона, якщо вірити заявам наших очільників, є просто нестерпною для провідних галузей України. (Либонь, жити без реформ чиновникам комфортніше.)

Усе йде до того, що 2010 року ми матимемо черговий «антикризовий бюджет» і лише 2011-го — «бюджет реформ». От тільки чи є така логіка задовільною?

За ідеєю, нинішня криза і зміна президента дала Україні новий шанс для здійснення необхідних суспільних перетворень. Якщо ним не скористатися, ситуація стане ще більш неконтрольованою, навіть — із перспективою втрати всього досягнутого.

Однак… «В Україні, на жаль, існують великі ризики продовження логіки попереднього розвитку з накопиченням внутрішніх диспропорцій і суперечностей. Тоді через певний час знову виникне криза, але більш руйнівного характеру. Інший сценарій потребує виваженої, скоординованої соціально-економічної політики, спрямованої на поступові зміни в економічній і соціальній структурах та відтворювальних пропорціях. Здійснити це можна на основі реалізації ліберально-демократичних засад у системній трансформації суспільства».

Це цитата з чергової, другої за ліком, національної доповіді — «Новий курс: реформи в Україні 2010—2015», підготовленої вченими секції суспільних і гуманітарних наук НАН України. Уже наступного тижня її буде подано на суд влади та громадськості.

Нова національна доповідь грунтується на основних положеннях і висновках попередньої доповіді — «Соціально-економічний стан України: наслідки для народу та держави» (див. «ДТ» № 51—52 за 2009 рік) і є не лише стратегічним, а й практичним документом. Її мета — окреслити, яким вітчизняна академічна наука бачить принципово новий курс здійснення в Україні модернізаційних перетворень, включно із постановкою конкретних завдань і визначенням механізмів їх реалізації.

В Україні ніколи не бракувало програм перетворень, та, хоч як прикро, всі вони так чи інакше залишилися на папері. Яка доля спіткає нову працю — багато залежить від нинішньої владної команди, Комітету з економічних реформ при президенті України, який узяв на себе нелегку працю визначитися зі стратегію реформування.

Один із головних ініціаторів підготовки чергової національної доповіді — академік В.Геєць настійливо радить звернути увагу на перший розділ — «Ідея трансформації суспільного розвитку». Саме тут — ключ до розуміння того, що є справжнім змістом реформ.

«В узагальненому плані першочерговими завданнями, на яких необхідно сконцентрувати зусилля влади і суспільства, є:

— відхід від сформованої асоціальної до соціально орієнтованої ринкової економіки, що дасть можливість використати ресурси в інтересах усього суспільства, а не окремих високодохідних груп (до 10% населення), що скористалися результатами попередніх трансформаційних змін;

[…]

— новий політико-економічний курс України, заснований на ліберально-демократичних засадах, що поєднують свободу особистості, інноваційне підприємництво на основі підходу «чим більше і краще працюєш — тим більше заробляєш» з інтересами всієї спільноти».

Світ вступає в період невизначеності, для якого будуть характерні і регіональні, і глобальні кризи. У цих глобальних коливаннях стійким може бути тільки такий суспільний розвиток, який спирається на конкурентоспроможну економіку; розвинений внутрішній ринок; національний виробничий комплекс, що всебічно використовує потенціал транснаціонального капіталу і гарантує економічну безпеку країни; збалансовану соціальну структуру та ефективну політичну систему.

Нам усім час зрозуміти: стратегія розвитку, спрямована на нестримне зростання споживання, у сучасному світі не має перспектив. Вичерпало себе бездумне протиставлення дії ринкових сил державному регулюванню.

«У сучасному світі ринкові сили і держава утворюють дві опори, два крила, без яких поступальний рух суспільства є неможливим. Питання про пріоритетність чи верховенство їх некоректне, оскільки і держава, і ринок виконують свої специфічні функції... Суспільний розвиток на сучасному етапі виходить далеко за межі ринкових законів організації економічного життя, а частка суспільних благ, виробництво, розподіл, обмін і споживання яких не може регулюватися суто ринковими принципами, невпинно зростає».

Саме в гармонізації функцій держави і ринку на нових засадах учені бачать ключ до розв’язання багатьох суспільно важливих проблем — від оптимізації обсягів і структури державного бюджету до забезпечення громадян якісними суспільними благами. З іншого боку, будь-які реформаторські заходи не матимуть успіху, якщо не спиратимуться на зацікавленість й активність громадян.

На жаль, цю зацікавленість та активність у нашій країні фактично вбито і відстороненістю влади від проблем громадян, і відсутністю реальних можливостей для соціально-професійного зростання молоді, і родовими «травмами» приватизації, що призвели до появи не лише неефективного власника, а й неефективного працівника.

«Наслідки руйнівної приватизації не можна виправити зворотним шляхом відбору отриманої поза правовим полем власності. Потрібно підвести риску під пройденими етапами приватизації, провести за законом легалізацію майна на прийнятних для власників і суспільства правових і фінансових засадах, і далі йти шляхом коригування розподілу і специфікації прав власності в процесі вдосконалення всієї системи правовідносин», — зазначають учені.

Важливим елементом модернізації є також «реформа податкової системи, яка б зменшувала податковий тиск на громадян з низьким і середнім достатком, малий і середній бізнес, стимулювала започаткування нового бізнесу та інновацій і в той же час за прогресивною шкалою оподатковувала б високі доходи, розкіш, демонстративне споживання тощо». Таким чином досягається ефективне податкове навантаження як чинник конкурентоспроможності економіки, по-перше, розвиток середнього класу, по-друге, і підтримка найбідніших, по-третє.

«Державне регулювання з допомогою прогресивного оподаткування, — зазначається в доповіді, — є засобом зниження соціальної нерівності, який застосовується у більшості розвинених країн. Прогресивний податок має автоматично запобігати надмірній нерівності населення, зокрема забезпечувати співвідношення між доходами 10% найбагатших і 10% найбідніших громадян у межах 5—7 разів. Міжнародні практики демонструють: при перевищенні цього співвідношення в 10 разів виникають загрози соціальній стабільності в суспільстві і загалом національній безпеці. В таких соціально орієнтованих країнах, як Швеція, Данія, Норвегія, з допомогою державного регулювання це співвідношення підтримується на рівні 4—5 разів, у Білорусі воно становить близько 4, у Російській Федерації, за офіційними даними, — 17, в Україні, за розрахунками, що спираються на результати Обстеження умов життя домогосподарств, — перевищує 9».

Запропоновано й нове бачення фінансової стабілізації. Це — не тільки підняти тарифи чи обмежити ціни, це розв’язання проблеми наддоходів, надбагатства, це й боротьба із заниженням митної вартості товарів при імпорті. Грошово-кредитна політика має бути скоординованою з бюджетною і економічною в цілому та спрямованою не тільки на стабільність гривні, а й на монетарне забезпечення інвестиційно-інноваційного розвитку економіки через спеціалізовані банківські та фінансові установи, інститути розвитку.

Зміни мають торкнутися і боргової політики. Адже «борговий тиск на державний бюджет з року в рік посилюватиметься, досягнувши максимального значення у 2013 р., на який припадає здійснення основних виплат за кредитами МВФ. Однак при незмінності поточного курсу бюджетно-податкової політики надмірне нарощування державного боргу (внутрішнього державного боргу, кредитів МФО і неконтрольоване надання державних гарантій) може спровокувати кризу державної заборгованості вже у 2011—2012 рр.»

Тому в доповіді пропонується впритул зайнятися борговими питаннями вже зараз. Зокрема йдеться про необхідність зменшити обсяги державних запозичень із 120 млрд. грн., запланованих на 2010 рік, до 80—85 млрд. грн., а також скоротити дефіцит державного бюджету до рівня 3% ВВП; підвищити інвестиційну складову бюджетних видатків.

Ми свідомо не торкатимемося сьогодні тих частин доповіді, які стосуються модернізації політичної системи, виборчого законодавства чи вдосконалення адміністративно-територіального устрою, модернізації соціальної політики чи забезпечення енергоефективності та енергобезпеки. Кожна з них (і багато інших із 232-сторінкової праці) варта окремої публікації, і, безперечно, «ДТ» ще не раз повернеться до цієї проблематики.

Не торкатимемося й проблем модернізації галузей — але вже з іншої причини. У національній доповіді ви не знайдете «цінних вказівок» та орієнтирів для окремо взятих металургії, хімічної промисловості чи трубопровідного транспорту, як це було в десятках урядових «програм діяльності», наштампованих за роки незалежності України. Логіка науковців така, що держава мусить створити сприятливий економічний і соціальний клімат, забезпечити відповідні правові умови, захист прав власності, аби соціально активний бізнес відчув нарешті смак до технічної модернізації, створення нових робочих місць, залучення інвестицій.

Дещо особливим у цьому сенсі є сільське господарство, якому присвячений окремий розділ «Нового курсу…» Розробники слушно звертають увагу на те, що процеси перепливу капіталу з низькоприбуткових галузей до високоприбуткових, з одного боку, і незавершеність в Україні трансформаційних процесів — з іншого, призвели до такого неоднозначного і певною мірою небезпечного для суспільства явища, як концентрація земельних масивів сільськогосподарського призначення.

Небезпечного — бо коли країна розвивається за рахунок лише відновлення великого товарного виробництва в аграрному секторі та перерозподілу трудових ресурсів на користь зростання в несільськогосподарських секторах, це призводить до занепаду сільських територій. На селі ж міцно вкорінюється бідність, її рівень нині оцінюється фахівцями в 40%.

Науковці підрахували: через монополізацію великим трейдерським капіталом каналів просування продукції до кінцевого споживача малі сільські господарства одержують ціну на 20% меншу, ніж фермер європейської країни, який реалізує продукцію через свій кооператив. Тому першочергові заходи, на думку авторів доповіді, мають бути спрямовані на поліпшення інституційного середовища для розвитку саме малих форм господарювання в сільському господарстві та переорієнтацію програм державної підтримки аграрного сектору з великих сільгосппідприємств, орієнтованих на глобальні ринки, на господарства населення, що забезпечують продовольством місцеві ринки.

Сформульовано і досить помірковану, на наш погляд, позицію щодо запровадження в Україні ринку земель сільськогосподарського призначення. Вона грунтується на тому, що приватна власність на сільськогосподарські угіддя — це не абсолютне право, а соціальне зобов’язання перед суспільством. Відтак, академічна наука вважає, що суб’єктом права придбання земель сільськогосподарського призначення у приватну власність можуть бути лише сільські жителі (фізичні особи), причому розмір набуття таких угідь у приватну власність обмежується. Для цього вчені радять визначити джерело та розробити механізми довгострокового (20—30 років) пільгового кредитування купівлі землі сільськими жителями за підтримки держави.

Одночасно пропонується запровадити ліцензування сільськогосподарської діяльності як обов’язкову умову набуття права власності на землю фізичними особами і права користування — фізичними та юридичними особами.

І наприкінці — про «найулюбленіше», те, що оточує всіх нас від народження до смерті. Про тіньову економіку та тіньові відносини.

Вчені НАНУ виходять із того, що це — проблема комплексна, і вона потребує зміни моделі реформування економіки в цілому, з акцентом на пріоритетах інтересів вітчизняних виробників і споживачів, відновленні довіри до державних інституцій, залученні всіх зацікавлених сил, зокрема й тих — це цікаво! — що є в самій тіньовій економіці.

«Легалізація і декриміналізація бізнесу потребують реалізації програми, кінцевою метою якої є виконання взаємовигідної угоди між державою і бізнесом, де сторони беруть на себе і суворо виконують взаємні зобов’язання. До цих зобов’язань слід включити те, що бізнес розширює суспільно корисну економічну діяльність, не ухиляючись від фіскальних зобов’язань. Держава забезпечує підприємствам розумну ціну діяльності на ринку, захист прав власності, достойне соціальне забезпечення громадян.

Угода має включати механізм виявлення фактів її порушення та відповідні заходи. Ефективність дії такого механізму залежатиме від чіткості й однозначності дії законів, принципової можливості виявлення правопорушень і забезпечення застосування санкцій до всіх учасників правопорушень незалежно від їхнього статусу і матеріального стану...»

Законодавство щодо протидії тіньовій економіці має включати норми відповідальності посадових осіб усіх рангів за фактами порушення законів при управлінні державною власністю, витрачанні бюджетних коштів, незаконному наданні податкових, митних або інших пільг, якщо такими діями завдано збитків державі і суспільству». І ще цілу низку заходів на кількох сторінках.

Фантастика? Станом на квітень 2010-го — можливо. Очевидно, відчувають це і розробники доповіді. Недарма ж вони зазначають (щоправда, в іншому розділі), що якби в Україні за всі роки незалежності було виконано хоч би найпростішу і найбільш недосконалу програму реформ, то ситуація була би значно кращою, ніж сьогодні. Але цього не сталося. Не було так званого суб’єкта реформ.

Однак це не означає, що братися до перетворень уже запізно. Вчені цілком слушно вказують на те, що для цього потрібен національний консенсус щодо розв’язання основних проблем. Необхідно консолідувати українське суспільство, змінити загальний негативний морально-психологічний клімат у країні, вибратися нарешті з атмосфери суцільної недовіри.

А розпочинати пропонують із речей досить конкретних. Приміром, припинити спроби зробити домінантою суспільних цінностей державо- і націотворення суперечливе історичне минуле. А також відмовитися від залишкової радянської системи почесних звань і нагород, «яка відтворює в суспільстві атмосферу елітарного цинізму та масової зневіри». Натомість — вивчати і пропагувати цінності та норми, притаманні розвиненим демократичним державам, які забезпечили гідний рівень життя переважній більшості громадян.

У національній доповіді пропонується, зокрема, покласти врешті-решт край незрозумілим пільгам і привілеям «номенклатури». «Ідеться про персональний державний транспорт для держслужбовців різних рівнів, спецлікарні та санаторії, офіційну та неофіційну недоторканність тощо. Відмова від цієї системи, — вважають учені, — створить у суспільстві необхідну для ефективних реформ атмосферу «очікування реальних змін».

Або не очікування. Тоді — див. четвертий абзац цієї статті.