Національний банк: "Хто на новенького?"

...бо багато званих, та мало обраних

Мф.20:16; 22:14

Навряд чи сильно помилюся, припустивши, що не один представник нечисленної, але впливової фінансової еліти країни новорічної ночі задумав бажання, пов'язане з призначенням нового голови Нацбанку: чи то стосовно самого себе, чи то близької за духом і спільною справою людини.

Мабуть, Дід Мороз усе-таки існує (бодай для обраних). Бо буквально напередодні великого свята всіх православних - Хрещення Господня - бажання хоча й не у всіх, звісно, та все ж здійснилося! За повідомленнями ЗМІ, 18 січня президент нарешті вніс до Верховної Ради подання на призначення новим головою НБУ Якова Смолія, який вісім місяців виконував ці обов'язки. І поки свого остаточного рішення не прийняв діючий парламент, все ж таки варто спробувати розібратися, наскільки вибір президента є оптимальним для такої важливої посади? Для цього буде доцільним розглянути необхідні кваліфікаційні характеристики на прикладі інших (хоча й суто теоретично) можливих претендентів.

Ймовірно, приводом для радощів може бути та обставина, що раніше процес справді затягнувся: практично на весь рік забіякуватого Півня, плавно перетікаючи в рік Собаки - тварини, відомої своєю відданістю хазяїну. Багато коментаторів вважають, що саме з пошуком відданої людини й було пов'язане зволікання із призначенням нового голови Національного банку. Наскільки це відповідає дійсності, знає, природно, лише сам президент, але взагалі в його оточенні ще є успішні інвестиційні банкіри, і якщо рішення знову приймалося, як кажуть, таким макаром, як і попереднє, то проблеми з призначенням виникнути не мало.

Інша причина затримки могла полягати в тому, що на Банковій сповідують кейнсіанський принцип, відповідно до якого "у довгостроковій перспективі ми всі помремо", а в короткостроковій - працювати з виконувачами обов'язків набагато зручніше.

Однак смію припустити, що насправді проблема вибору в цьому разі була набагато серйозніша.

Річ у тім, що голова Нацбанку - це одна з ключових фігур економічного блоку апарату управління державою, економіка якої гостро потребує серйозних реформ. Причому справжніх, а не імітаційних. Такі реформи в нашій сучасній історії вже відбувалися 20–25 років тому. Згадаємо хоча б, що в нас узагалі не було приватної власності на засоби виробництва, і її було запроваджено (дуже принципова зміна всієї парадигми економічного мислення). У нас не було власної грошової одиниці,
і її було створено (на жаль, тільки у два етапи). У нас не було комерційних банків
(а тільки державні розподільники коштів), і ми їх створили.

У нас ціни встановлювалися адміністративним шляхом, а ми створили ринковий механізм. У нас… багато чого в нас було та не було. І на цьому тлі твердження про те, що нині відбуваються небувалі реформи, виглядають просто несерйозними. Насправді настав час нової хвилі настільки ж радикальних реформ, а для їхнього здійснення необхідні справжні реформатори. Значною мірою це стосується й голови Нацбанку, перед яким стоять (нехай поки що стоять усе ще в черзі, але ж черга неминуче прийде) завдання реформування й підвідомчої галузі, і самого центрального банку країни. Про масштаби та актуальність цих завдань DT.UA уже неодноразово писало (див. докладніше: "Вигнання з раю", №9 від 13 березня 2015 р.; "Як нам реорганізувати рабкредит. Тези банківської політики", №29 від 13 серпня 2010 р.; "Національний банк: час "Ч", №1 від 16 січня 2009 р.). Причому за останній десяток років ні масштаби, ні актуальність анітрохи не зменшилися, якщо не сказати навпаки. Для всіх цих реформ необхідне потужне інституціональне забезпечення, а між тим від часів відставки В.Стельмаха в країні, по суті, не було й немає центрального банкіра. Не просто керівника центробанку, а професійного головного банкіра країни, який стратегічно мислить і користується непохитним авторитетом (і в населення, і в бізнесменів, і в політиків). І саме пошуком такої людини, хочеться сподіватися, і було зумовлено затримку з новим призначенням.

І не можна погодитися з тими, хто казав про коротку лаву запасних у президента. Насправді потенційних кандидатів у нас було достатньо. У тому числі й цілком лояльних до політики президента, який побував свого часу керівником Ради НБУ й тому чудово розуміє, які якості (у тому числі професійні) повинен мати центральний банкір. Отже, не можна виключати, що саме широта вибору і була головним гальмом для прийняття остаточного рішення.

Адже такий вибір ускладнювався цілим рядом факторів, з яких звернемо увагу лише на два. По-перше, кваліфікаційні вимоги настільки великі, що оцінити їхню наявність у того або іншого кандидата може лише той, хто сам їх має, тобто, по суті, може йтися тільки про "суд рівних". По-друге, будемо пам'ятати, що економіка (принаймні практична економіка) - це не наука, а мистецтво: в обох випадках мало теоретично знати технологію нанесення фарби на полотно або механізм таргетування інфляції; необхідно ще вміти власноручно створити мальовничий шедевр або придушити зростання цін в економіці. Таким чином, необхідно або знайти того, хто вже робив таке, або вміти роздивитися справжній талант...

Звичайно, ми не можемо знати імен усіх, на кого звертав свій погляд президент у пошуках гідного, та з якими конкретно вимогами підходив він до кандидатів на таку високу посаду. Але, як писав свого часу Гельвецій, "знання загальних принципів компенсує нам нестачу окремих фактів". Аналіз загальних принципів узагалі-то не передбачає згадування конкретних імен, але назвемо достатню кількість претендентів (хоча насправді коло "званих" іще ширше) хоча б для того, щоб не залишатися голослівними у твердженні про наявність великої кількості кандидатур на посаду голови Нацбанку. І хоча насправді деякі з них навіть не розглядалися або не ввійшли до короткого списку, однак були й інші, які в основному відповідали загальним принципам відбору. Природно, із зазначеної вище причини не ризикнемо оцінювати професіоналізм згаданих претендентів, обмежуючись тільки зауваженнями з приводу можливого сприйняття їх "відбірною комісією".

Цілком логічно, що увагу мали б звернути на старі, перевірені кадри, тобто на колишніх успішних (хоча б відносно) керівників Нацбанку. Насамперед на В.Ющенка, якого справді у 1998 р. було визнано у світі одним із трьох найкращих центральних банкірів року (разом із колегами з Португалії та Польщі). До цієї самої групи потрапляли і В.Стельмах, а також С.Тігіпко та А.Яценюк. Два останні, однак, пробули біля керма центрального банку недостатньо довго, й тому кваліфікувалися скоріше за іншими критеріями (про що скажу нижче). Якщо говорити про Ющенка, то виявилося, що тепер повернення його до колись справді улюбленої справи - це "для Атоса надто багато, а для графа де Ла Фер - надто мало". Що ж до Стельмаха, то, звичайно, старий кінь борозни не псує, але команді "молодих реформаторів" хотілося б бачити у своєму строю когось більш схильного до кардинальних змін.

За такої ситуації корисним міг виявитися другий ешелон, тобто колишні заступники голови НБУ. Серед них найбільш титулованим і підготовленим є І.Мітюков, у послужному списку якого також посади заступника голови одного з найбільших комерційних банків, міністра фінансів, віце-прем'єра, спеціального представника уряду України при Євросоюзі та посла України у фінансовій столиці Європи (а може, й світу) - Лондоні. Але, з точки зору нових господарів високих кабінетів, він своє вже відпрацював сповна. А з його власної - навряд чи вага нових турбот варта була того, щоб залишити нинішню теплу посаду представника одного з найавторитетніших інвестиційних банків світу. Коротше, "не дуже-то й хотілося цього зеленого винограду". Іншими претендентами в цій групі можна назвати
О.Шлапака, О.Савченка, С.Яременка... Осіб, завдяки їхній діяльності та публіцистичній активності, добре відомих не лише вузьким фахівцям. Утім, саме ці діяльність та активність могли в цьому разі відіграти негативну роль: від позиції по Приватбанку (О.Шлапак) до поглядів на реформаторську
діяльність сучасної влади
(О.Савченко, С.Яременко). У майбутньому, звичайно, ставлення до цих епізодів може кардинально змінитися, але майбутнє - це час, який у цьому випадку грав проти згаданих кандидатур.

Якщо не знайшлося підходящих кандидатур серед тих, хто має досвід центробанківської роботи, природним було звернутися до "суміжників" - представників інших інституцій економічного блоку. Це, до речі, досить поширена у світі практика, коли центробанк очолюють колишні міністри фінансів або економіки. І в цій категорії, крім уже згадуваних І.Мітюкова та О.Шлапака, цілком гідний вигляд мали кандидатури Ю.Єханурова, В.Пинзеника, Р.Шпека, С.Тигипка,
Б.Соболєва (останній зосереджений нині на створенні Експортно-кредитного агентства, що, мабуть, не менш важливо) і навіть О.Данилюка (нагадаємо, що я ґрунтуюся не на власній думці про здібності того або іншого претендента, а на евентуальній оцінці їх із боку президента та його радників). Але в мінус даних кандидатів грала або надмірна залученість у банківський бізнес (та ще й на сумнівному боці), або, навпаки, відсутність досвіду такого залучення. А інших реформаторів у галузі економіки в нас, на жаль, немає.

Утім, сама по собі залученість у банківську діяльність у нас недоліком не вважається. Хоча насправді призначати в центральний банк комерційних банкірів - це все одно, що призначати переможців гонок головними інженерами автомобільних компаній: адже вміння витиснути з машини максимальну швидкість (а з банку - прибуток) - це не те саме, що створити ідеальну машину (ефективну банківську систему). Проте у нас успішні комерційні банкіри були, мабуть, найчисленнішою групою кандидатів (що, напевно, можна пробачити з урахуванням досвіду призначення на цю посаду банкіра інвестиційного). Утім, саме в цій групі було найбільше імен прохідних, що не відповідають критеріям нашого принципового підходу, які вискакували просто, "як Пилип з конопель". Із числа тих, хто справді цікавиться не тільки одержанням прибутку, а й принципами побудови банківської системи та монетарної політики, можна назвати, мабуть, лише В.Лавренчука (голову правління "Райффайзен банку Аваль"), якого часто згадували у зв'язку з конкурсом на головного банкіра, та антипода Ю.Блащука (вихідця з Нацбанку, у минулому керівника успішного комерційного банку, нині задіяного НБУ в підготовці реформи державних комерційних банків). Керівники "традиційних" держбанків (Ощадбанку та Укрексімбанку) також були природними претендентами на високу посаду, але... перед ними й так стоять складні реформаторські завдання, тільки після вирішення яких уже можна буде серйозно говорити про нові. А з колишніх керівників цілком гідною кандидатурою виглядав А.Гулей (який, на жаль, останнім часом займається більше небанківськими операціями). У цій групі природно виглядав би (і, можливо, навіть лідирував) Б.Тимонькін - один із найуспішніших українських банкірів, які широко дивилися на проблеми економіки країни. На жаль, він примудрився зв'язатися з горезвісним Курченком, ділові зв'язки з яким нині обходяться дуже дорого й чреваті висилкою за кордон.

Коли вже мова зайшла про закордон, то варто згадати й про можливість залучення "варягів". Правда, провал нещодавнього десанту "іноземного легіону" в інших сферах державної діяльності серйозно підірвав подібні інтенції, які цілком могли б реалізуватися у вигляді призначення на найвищу посаду в Нацбанку як Н.Яресько (яка проміняла Україну на Пуерто-Ріко), так і І.Міклоша (котрий відмовився, як повідомлялося, поміняти словацький паспорт на український). Але, звичайно, навіть у їхній присутності головним претендентом у цій групі виступав, наприклад, Л.Бальцерович - не тільки як колишній голова Нацбанку Польщі, а й як справді успішний реформатор. Пам'ятаю, ще в період створення нашої банківської системи його книжка "800 днів" слугувала мені й моїм колегам як своєрідна покрокова допомога з реформи. Щоправда, насторожує те, що під час нашої останньої короткої розмови на Київському форумі з безпеки у квітні минулого року на запитання про важливість проблем економічної безпеки він кинув: "Я не займаюся економічною безпекою, я, навпаки, займаюся лібералізацією економічної системи". Боюся, що в цьому разі метр не враховує того, що лібертаріанців (і крутіших за нього) у нас і так досить, а от питаннями економічної безпеки (особливо в кредитно-грошовій сфері) займатися практично нікому. І це не може не хвилювати можновладців.

Наступною групою претендентів могли б стати ті, хто одержав відповідну підготовку на роботі за кордоном (насамперед у Міжнародному валютному фонді). Але значною мірою "завдяки" нашій політиці підбору кандидатур на таке представництво, а також "турботі" про наступне використання отриманого ними досвіду згадати в даній номінації, крім уже названого вище О.Савченка (колишнього члена ради директорів ЄБРР від України), по суті, і нікого. Природно було б подумати про О.Петрика (якого нещодавно достроково повернули з МВФ), але згадана вище "кадрова політика" (а точніше, її відсутність) залишає, мабуть, його кандидатуру на майбутнє.

Закордон може, до речі, поділитися власним досвідом. Зокрема, цікавий досвід країни найпопулярнішої у світі валюти - Сполучених Штатів. Там керівником ФРС зазвичай стає або представник наукових (академічних) кіл, або керівник одного з регіональних федеральних резервних банків. У нас, тим часом, з "регіоналами" взагалі цілковитий провал: ще кілька років тому цю категорію міг би представити, наприклад, одесит М.Азаров. Але, наскільки я пам'ятаю, представників регіонів давно не вводять навіть до складу правління НБУ, що є логічним наслідком зайвої централізації системи центрального банку (нехай вибачать мене читачі за таку тавтологію). І справді, банківським наглядом займаються лише деякі з них, та й то в основному стосовно банків другої або навіть третьої лінії; а у вирішення питань монетарної політики вони взагалі практично не залучаються (що, до речі, є одним із найістотніших її недоліків, які необхідно виправляти новому голові).

Що ж до "академіків", то, звичайно, стратегічною помилкою була ліквідація Нацбанком власної наукової бази. Але якби він жив власним розумом, а не підказками закордонних доброзичливців, то дослідний інститут, який очолював свого часу один із колишніх заступників голови О.Кірєєв, міг би надати як кандидата не тільки його самого, а й цілий ряд інших гідних фахівців. У зв'язку з цим не можна не згадати й двох кандидатів наук, колишніх членів правління Нацбанку, а нині членів його Ради - В.Ричаковську та О.Щербакову. Правда, попри все, останнім часом ситуація трохи поліпшилася: все-таки Раду Нацбанку очолює справжній академік Б.Данилишин. Та й у самій Раді є вчені-фахівці не тільки з теорії ігор (у тому числі політичних), отже, для них гра не закінчується, а лише починається. Однак перед Данилишиним стоїть не менш важливе завдання перетворення Ради на реальну силу, спроможну давати правлінню Нацбанку стратегічні настанови. Таким чином, його призначення на нову посаду неминуче відкрило б проблему з вибором кандидата на колишню. А для ускладнення ситуації зараз не найбільш слушний час. Звичайно, академічні кола давали вибір і серед інших претендентів: взяти хоча б академіка В.Геєця (також колишнього голову Ради НБУ), за яким стоїть цілий академічний інститут, включаючи двох заступників директора, які спеціалізуються на кредитно-грошовій тематиці та відповідають усім критеріям для керівництва центральним банком, - А.Гриценка та С.Корабліна. Хочеться побажати міцного здоров'я й такому гідному претенденту на "банківську булаву", як А.Гальчинський - найяскравіший фахівець як у теорії грошей, так і в практиці керівництва Нацбанком (Раду якого він очолював у 2000–2005 рр.). Узагалі фахівці з макроекономіки - це саме ті люди, які спроможні поставити перед центральним банком справді нагальні завдання. Особливо, якщо вони добре знають їх зсередини, як І.Шумило - один із провідних наших макроекономістів, який добре зарекомендував себе в цій якості і в Міністерстві економіки, і в Нацбанку. А якщо потрібні вужчі фахівці, то цілком нормально було заглянути на університетські кафедри. Найближча з них знаходиться в КНЕУ ім. В.Гетьмана, і очолює її колишній банкір, народний депутат і голова ради Асоціації українських банків С.Аржевітін. Шкода, що під час відбору претендентів у бік науки подивилися лише мимохіть. Утім, така політика стосовно науки характерна для нинішньої влади в цілому, отже...

До речі, про політику. Політичні призначення також практикуються відносно не тільки дипломатів, а й керівників центробанків, яких у такому разі підпирають надійною командою професіоналів. І в цій категорії розглядався, знову-таки, А.Яценюк і не розглядалася Ю.Тимошенко, хоча вони приблизно рівною мірою знайомі з проблематикою Нацбанку. Політичну підтримку, до речі, можна було забезпечити, і знайшовши нового голову НБУ за межами парламентської "тусовки". За нинішніх умов владі не завадила б підтримка підприємницьких кіл, дуже зацікавлених у здоровій кредитно-грошовій політиці. І в цьому випадку багаторічний голова УСПП і колишній прем'єр А.Кінах цілком уписувався у відбірні розклади. Але найприроднішою в цьому разі виглядала б кандидатура члена парламентської фракції БПП В.Пинзеника, яка вже згадувалася в одній з попередніх номінацій. Проте його імені чомусь не виявилося на "короткому аркуші". Ну що ж, політика - справа... темна.

Із зарубіжного досвіду цікавий також британський варіант (що насправді практикується і в багатьох інших країнах), коли новим керівником центрального банку стає заступник попереднього, який при цьому призначається на нову посаду авансом - за півроку до вступу в неї. У такий спосіб забезпечується не тільки наступність монетарної політики головного банку країни, а й плавна передача справ від одного керівника до іншого.

Зробити чисто по-англійськи в нас, утім, не вийшло. А вийшло, як у відомій рекламі радянських часів: "При всьому багатстві вибору - іншої альтернативи немає!". І, як у вінку сонетів, ми повернулися до початкового пункту - самого Національного банку. От тільки в нас подібні призначення виглядають не як заздалегідь продумана стратегія та вільний вибір, а швидше, як усвідомлена необхідність. І кандидатура Я.Смолія (а може, і К.Рожкової) найбільше бентежить саме загрозою наступності, оскільки реформаторські успіхи керівництва НБУ за останні роки насправді існують лише в його офіційних рапортах і головах деяких західних колег. Які не надто вникають у суть зробленого, а цілком задовольняються знайомими словами inflation targeting, stress-test або bail-out, думаючи, що в нашій країні вони означають те саме, що й у них. Але, на жаль, насправді все не так, як у реальності. І от уже главі держави доводиться брати на себе ініціативу в розробці нового закону про валютне регулювання та в цілому про валютну політику, яка тим відрізняється від "удовиці Квіклі", що до неї невідомо як підступитися. У будь-якому разі, невідомо нинішній команді Нацбанку, яка допустила чергову "валютну лихоманку", порівнянну з епідемією кору. Але ж іще треба розібратися з результатами "зачищення" банків, після якого наша банківська система не стала ні надійнішою, ні ефективнішою. Не кажучи вже (про це й так багато хто каже досить голосно) про "успішність" націоналізації Приватбанку, оцінку якій, схоже, даватиме Високий суд Лондона.

Утім, історія (у тому числі й найсучасніша) дає багато прикладів того, як особи, що перебували на других ролях, кардинально змінюють підходи, стаючи першими і гідними завдань, які стоять перед ними. Ну що ж, якщо нас очікують такі приємні метаморфози, то можна вважати, що затягування з призначенням нового центрального банкіра країни було виправданим.

У цьому місці краще постукати по дереву - по стовбуру ялинки, яку прибирають після свят. Свята закінчилися. Цілі зрозумілі, завдання визначені. За роботу, панове-товариші!..