Маяки та буйки МВФ: макроекономіка структурних реформ

Нарешті завершилася чергова "траншева" епопея, особливу інтригу в яку наразі внесла необхідність урахування впливів, яких завдаватиме українській економіці припинення товаропотоків з непідконтрольних Україні територій.

Тривалість виниклої паузи сприяла нарощуванню політичних спекуляцій навколо Меморандуму про економічну і фінансову політику, який підписує українська влада та схвалює МВФ. Вони накопичували політичний капітал різних політсил, проте жодним чином не сприяли конструктиву у сприйнятті змісту самого документа.

Інтрига вирішилася традиційно банально: Україна попередила Фонд про зниження майже на 1 відсотковий пункт прогнозу економічного зростання та попросила пом'якшити вимоги щодо обсягів чистих міжнародних резервів. Ані на цільовий показник (таргет) інфляції, ані на обмеження бюджетного дефіциту "очевидні та миттєві негативні наслідки для виробництва електроенергії та сталеливарного сектору,.. [які]… відповідно, позначаються на нашому експортному потенціалі та економічному зростанні" (цитата з Додаткового листа про наміри від 29 березня ц.р.), не вплинули, як, очевидно, і на сам текст Меморандуму.

Слід віддати належне: Меморандум містить непоодинокі відсилання до завдання забезпечення економічного зростання, яке обґрунтовано вважається ключовим джерелом упевненої макроекономічної стабільності. Проте досягнення такого зростання планується насамперед на основі класичних підходів, згідно з якими достатніми для цього умовами є макроекономічна стабілізація, дерегулювання та приватизація держпідприємств.

Спеціальної уваги до подолання стагнаційних пасток, інституційної недостатності економіки та керованих структурних зрушень у відповідь на значні системні ризики (наприклад, пов'язані з руйнуванням частини експортного потенціалу внаслідок втрати активів на непідконтрольних територіях) такі підходи не передбачають. Власне, заходи політики зростання належать до компетенції політики національного уряду, тому, як правило, перебувають за рамками питань, включених до Меморандуму. Водночас прив'язані до отримання кредитних траншів зобов'язання мають принаймні не перешкоджати реалізації такої політики, адже, зрештою, саме економічне зростання й може бути єдиним джерелом ресурсу для наступного повернення коштів МВФ та іншим кредиторам.

Політизація відносин з МВФ матиме для України вельми погані наслідки. Побоюючись узяти на себе політичну відповідальність за прийняття непопулярних рішень, як чинна виконавча влада, так і загалом учасники владної коаліції мотивують їх нав'язаною ззовні "волею" МВФ.

Отже, апріорі відкидають можливість кваліфікованого всебічного обговорення вирішення суттєвих проблем, які змушує вирішувати МВФ: перевантаженість бюджетних видатків, неефективність соціальної сфери, застарілість моделі пенсійної системи тощо. Зрештою, визначення способів вирішення цих проблем переходить до МВФівських клерків середньої руки, які користуються стандартними макроекономічними рецептами, написаними у другій половині минулого століття. А "блакитною мрією" як політиків, так і пересічних громадян є за першої можливості позбутися контролю Фонду та продовжити жити на власний розсуд (читай: не проводити непопулярних реформ).

На відміну від пануючої думки, найсуттєвішими у співпраці з МВФ є не структурні маяки Меморандуму - як правило, вони передбачають ті структурні реформи, які Україна давно мала би уже здійснити без зовнішнього примусу (й тоді, напевне, не потребувала б кредитів МВФ). Серед таких цінних позицій нинішньої редакції Меморандуму - зміцнення стабільності фінансової системи та створення нормативно-правової бази для ринків цінних паперів і небанківських кредитно-фінансових установ; реформування ринку праці та модернізація системи професійної освіти; розблокування продажу земель сільськогосподарського призначення; посилення адресності соціальної допомоги та підвищення ефективності соціальних видатків тощо.

Диявол же криється у двох простих індикаторах, дотримуватись яких зобов'язується Україна: у розмірі дефіциту бюджету (у відсотках до ВВП) та рівні інфляції. Перший закладається при формуванні бюджету і потім підтримується фіскальною владою, другий, зважаючи на проголошений Нацбанком перехід до режиму інфляційного таргетування, визначає його монетарну політику. Оскільки і Мінфін, і Нацбанк в Україні є чи не найдієвішими органами влади, наміри дотримуватися заявлених зобов'язань за цими двома показниками, по суті, й диктують зміст економічної політики в країні.

Як згадувалося вище, прогнози сповільнення зростання та погіршення торговельного балансу не змінили таргету на 2017 р., який становить від 6 до 10% приросту споживчих цін. Між тим у Меморандумі констатується, що негативний вплив погіршення платіжного балансу планується "обмежити… шляхом коригування обмінного курсу і продовження відповідно жорсткої монетарної політики, аби, серед іншого, виконати поставлені цілі по інфляції". За наявних макроекономічних умов термін "коригування" камуфлює девальвацію гривні понад раніше визначені межі. Девальвація в Україні, особливо в періоди економічної турбулентності, чинить відчутний проінфляційний вплив, який прямо не стосується ситуації на грошовому ринку. Аби придушити генеровану курсом інфляцію монетарними інструментами, Нацбанку треба буде насамперед знизити економічну активність на внутрішньому ринку.

Вийти з такої дилеми влада могла б, змінивши структуру збільшення грошової пропозиції завдяки створенню спеціалізованих банків, які здійснюватимуть кредитування на ринкових засадах у визначених цільових сферах. Тоді вилучену з відкритого грошового ринку гривню можна було б спрямувати на рефінансування саме таких банків. Проте і уряд, і НБУ навряд зважаться на подібні кроки, якщо вони не внесені до Меморандуму.

Заявлена монетарна політика посилюватиме ризик відбудови добре знайомої українцям "експортної моделі", за якої експортери отримують преференції від послаблення гривні, тоді як компанії, що орієнтуються на вітчизняного споживача, потерпають від монетарного "голоду". Змінити становище могла б активна експортна політика, в тому числі сприяння товарній диверсифікації експорту. Проте необхідну для цього фінансову підтримку заблоковано зобов'язанням уряду утриматися від забезпечення функціонування новоствореного Державного експортно-кредитного агентства.

Дотриматись індикативного показника дефіциту бюджету буде значно простіше, особливо зважаючи на очікувані перевищення планових величин інфляції та девальвації гривні. Проте на часі було б поставити питання щодо доцільності настільки жорсткого обмеження розміру дефіциту, а тим більше, запланованого на наступні роки його подальшого скорочення, в умовах країни, яка здійснює структурні реформи і проти якої водночас ведеться розгорнута, хоча й гібридна агресія. За таких умов реформи підпорядковані імперативу зменшення витрат бюджетних коштів, а не підвищення ефективності їх використання. З економічної класики ж відомо, що підвищення ефективності, як правило, потребує на першому етапі додаткового інвестування. Збереження вищого рівня дефіциту бюджету може бути прийнятним, якщо він фінансуватиметься на основі цільових державних запозичень, які спрямовуватимуться на програмних засадах на конкретні цілі розвитку.

Отже, надаючи Україні кредитні кошти, МВФ зберігає простір стабільності для необхідних структурних перетворень, проте не бере на себе відповідальності за самі ці перетворення. Шлях до подолання несприятливих для економічного зростання факторів, які створює дотримання передбачених Меморандумом показників макроекономічної стабільності, лежить у розширенні інституційних змін за межі структурних маяків, узгоджених з МВФ. А завдання експертного середовища та конструктивного політикуму полягає в тому, аби вибудувати виважену національну політику вирішення нагальних системних проблем, у тому числі тих, які потребуватимуть болючих непопулярних рішень.