Куди пливе реформа корпоративного податку?

Реформа корпоративного податку - одна з критично важливих складових податкової реформи в Україні, за яку довго й наполегливо боролися експерти-активісти, а також численні бізнес-асоціації та їх коаліції.

У жовтні минулого року рішенням Національної ради реформ завдання розробити перехід від корупційного й малоефективного податку на прибуток до податку на виведений капітал (ПнВК) було внесено в перехідні положення закону №1797.

Уже місяць у 3. Однак з урахуванням наявного на сьогодні співвідношення сил усередині робочої групи, а також повального поширення помилкових стереотипів у комплексі з недостатнім розумінням мети зміни є реальна небезпека замість реформи одержати антиреформу.

Навіщо реформувати "те, що й так працює"?

Українська податкова система, за даними опитувань бізнесу, впевнено лідирує серед проблем ділового клімату, пов'язаних з економічною політикою. Саме для того, аби виправити цю ситуацію, й організувалася три роки тому група "Податкова реформа" Реанімаційного пакета реформ. Звісно, для цього треба скорочувати податкове навантаження, але цього не можна зробити без зменшення видатків держави. Що, в свою чергу, потребує багатьох інших досить проблемних і тривалих реформ: пенсійної, соціального забезпечення, держзакупівель, природних монополій, медицини, освіти тощо.

Однак, окрім суми надходжень/вилучень, не менше значення (за даними тих же опитувань) має й те, хто, як і за що саме платить. Ці питання, власне, і вирішує податкова реформа. У наших умовах вона покликана насамперед зменшити можливості для корупції та сваволі (у тому числі нерівного ставлення до різних платників того самого рівня - упередженого до "чужих" і поблажливого до "своїх"), вибіркового правозастосування, а також широкомасштабного ухилення від податків. Ключовим фактором корупції, у свою чергу, експерти (опираючись на науковий підхід і практичний досвід, не лише український) визначили дискреційність законодавства, тобто можливість застосовувати й трактувати його на розсуд чиновника.

Із цих точок зору, податок на прибуток виглядає більш ніж проблематичним, особливо на тлі відчутного прогресу в інших сферах: зниження ЄСВ до 22% і зрушень в адмініструванні ПДВ, зокрема, запуску єдиного реєстру на відшкодування.

Значним кроком уперед стала свого часу відмова від прив'язки витрат, що їх визнає податкова, до "господарської діяльності", тут було головне поле дискреції, а отже, і корупції. Але як уже встигли відчути платники, що витримали перевірки, нарахування податку на прибуток, розрахований за правилами бухобліку, не вирішило всіх питань. Утім, поки що таких небагато, бо податкова сама ще не дуже готова до такого роду перевірок. Та якщо зберегти статус-кво, то в міру того, як податківці освоюватимуть бухоблік, потерпілих від сваволі й вимагання ставатиме дедалі більше. Адже навіть без горезвісної "госпдіяльності" обчислення фінансового результату завжди залишає простір для "суджень", "тлумачень" і різного роду оцінок, до яких за бажання завжди можна причепитися. З іншого боку, як підтвердить будь-який фінансовий директор або головбух, прибуток можна "намалювати", а можна "не показати". Тобто дискреція й можливості для ухилення в цьому разі нерозривно пов'язані із самим предметом оподаткування.

Саме тому й з'явилася ідея замінити податок на прибуток податком на виведений капітал. У цьому разі предмета для документарної перевірки нарахування немає взагалі, оскільки рішення про виплату дивідендів (за рахунок прибутку або без такого - нікого не хвилює!) приймають власники фірми на власний розсуд. А отже, перевіряти можна хіба що факт сплати податку з розподіленої суми - для цього достатньо переглянути історію платежів, навіть не заходячи на підприємство. Іншими словами, предметом контролю стають не методика й віртуально нараховані усередині підприємства суми, а конкретні операції, відображені в банківських проводках та інших зовнішніх джерелах. Відповідно, відкривається можливість радикально скоротити перевірки, а отже, позбавити підприємства зайвих турбот, втрат і корупційного тиску. Ну й, нарешті, "перезавантажити" (з істотним скороченням) податкову для того, щоб залучити туди охочих чесно працювати на гідні зарплати, а не займатися вимаганням і вибиванням планів з "податкового навантаження". Це - головна суть реформи.

З чисто економічного погляду, ПнВК хороший тим, що відкладає момент сплати до розподілу дивідендів, тобто залишає ресурси для реінвестування в бізнес. Це дає перевагу тим, хто бачить можливості для вигідних інвестицій, особливо новим зростаючим фірмам, яким важко залучити кредити. Замість них починають платити ті, хто, будучи збитковими (реально або фіктивно), проїдають свій капітал.

Таким чином, ПнВК опосередковано сприятиме структурному відновленню економіки й підтримуватиме підприємництво як динамічний процес створення та відмирання підприємств. З іншого боку, даючи змогу відкласти момент сплати, держава дає бізнесу можливість примножувати гроші та, мабуть, одержить у результаті більше надходжень, але через деякий час, причому важко передбачити заздалегідь, наскільки тривалий. Тому, щоб не порушити балансу держфінансів, на цей період необхідно передбачити якісь компенсатори: за рахунок або скорочення видатків, або зростання надходжень.

Мистецтво затикати діри

Звісно, ПнВК теж намагатимуться уникати, як зараз уникають податку на прибуток, хоча, ймовірно, трохи менше, адже платити його доведеться не щоразу, а тільки при виплаті дивідендів. Проте контролювати основні канали виведення прибутку в обхід ПнВК доведеться, і автори законопроекту навіть передбачили для таких операцій підвищену ставку. Тому за всього бажання зовсім відмовитися від перевірок, звичайно ж, не вдасться, однак розумний компроміс полягає в тому, щоб оптимально сфокусувати їх на найбільших видах "схем", залишивши принаймні на час у спокої переважну більшість платників.

Йдеться не про новий мораторій, а про свого роду ризик-орієнтований підхід, який максимізує ефективність. Як говорив фіскал XVII ст. Жан Батист Кольбер, "оподаткування - це мистецтво общипувати гусака так, щоб одержати максимум пір'я та мінімум писку". Виходячи з цієї логіки, пильним перевіркам мають підлягати операції з нерезидентами, а невсипному контролю - зняття великих сум готівки в банках. Саме через подібні операції можна вивести серйозні обсяги дивідендів "оптом".

Проблема в тому, що такий економічний підхід, що базується на аналізі вигоди і витрат у випадку кожної конкретної схеми, принципово суперечить перфекціоністському мисленню визнаних фахівців з податків - у переважній більшості своїй, юристів і аудиторів, від яких їхні професії потребують граничної точності й скрупульозності. Для юриста, що звик стежити за концептуальною чистотою своїх пропозицій, видається дикістю ідея залишити без контролю будь-які операції, через які в принципі може виводитися прибуток хоч на копійку. Для бухгалтера/аудитора баланс або зійшовся, або ні, не важливо, на гривню чи на мільярд. Це зовсім не обвинувачення: поганий той аудитор або юрист, який мислить інакше й ігнорує "дрібниці", тому що в цих професіях дрібниць немає. Та якщо залишити навіть найкращих фахівців з податків наодинці з реформою, вона загрожує перетворитися на свою протилежність. Адже для втілення на практиці концептуально чистих підходів потрібно мати в розпорядженні "концептуально чисту" державну машину й, бажано, ще й "концептуально чистих" людей. А в нас усе навпаки: інституції слабкі, люди ж по один бік схильні до корупції, а по інший - до масового порушення законів, особливо тих, які суперечать узвичаєній практиці.

Водночас варто нагадати деякі особливості нашої економіки - і офіційної, і, відповідно, тіньової.

По-перше, у ній домінують великі й дуже великі підприємства, більшість з яких (у статистиці цього не відображено) ще й входять до гігантських ФПГ або належать державі. Тобто більша частина дивідендів, виплачуваних (відкрито чи приховано) в Україні, надходить буквально кільком бенефіціарам. І саме ці потоки зі зрозумілих причин найгірше піддаються контролю.

По-друге, величезну частину становлять зовнішньоекономічні операції, особливо з товарами: на експорт іде близько половини ВВП. Але ж там, за кордоном, є "податкові гавані", у яких так заманливо "топлять" свої прибутки великі корпорації, у тому числі й вітчизняні - саме вони здійснюють левову частку всіх таких операцій… І відповідні механізми відпрацьовано до досконалості, благо, їх допомагали вибудовувати високооплачувані професіонали "великої четвірки".

По-третє, будь-які більш-менш складні (розтягнуті в часі, із взаємними зобов'язаннями тощо) економічні операції за визначенням мають свої "транзакційні витрати". Наприклад, ризик зриву контракту, вартість пошуку контрагентів і тому подібні явні й неявні витрати. Вони тим менші, чим більше в суспільстві довіри, чим кращі інституції (ті ж суди) і дотримання писаних і неписаних правил.

От з усім цим в Україні - повний швах, і в цьому одна з головних причин наших економічних "негараздів". Але з погляду розглянутої проблеми, високі транзакційні витрати виступають природним обмежником для прокачування великих потоків через дрібні схеми, оскільки, на відміну від звичайних витрат, вони мають властивість швидко зростати зі збільшенням масштабів (саме це, до речі, врятує світ від встановлення однієї гігантської монополії). Тобто коли говорять "нічого, що через цей канал багато не виведеш - ну, то їх буде тисяча", то це суто кабінетне мислення. На практиці такий підхід не працює, транзакційні витрати роблять його невигідним.

Транзакційні витрати мають ще одну важливу економічну властивість: вони знищують цінність. Ресурси йдуть "у нікуди", не приносячись ніякої користі суспільству. Саме цим у загальному вигляді пояснюється висока ефективність економік у країнах з гарними інституціями й високою довірою. Але перевірки, облік, контроль, звітність - це все теж транзакційні витрати, і вони теж самі по собі знижують суспільний добробут. Це означає, що навіть якби проблема корупції не стояла так гостро, змусити всіх платників подавати, наприклад, документацію з ТЦУ (трансфертного ціноутворення) для внутрішніх операцій, а податківців - її перевіряти, було б дуже поганою ідеєю. Адже відповідні витрати навряд чи виправдали б фіскальний ефект від контролю за "ринковістю" цін в умовах, коли всі великі платники рано чи пізно заплатять ПнВК, а неплатники - це чи бюджетні установи, чи дуже обмежені у своїх можливостях і ретельно контрольовані неприбуткові організації, чи дрібний бізнес.

При цьому потрібно завжди пам'ятати, що коли держава збирає більше податків, суспільство загалом ще нічого не виграє. Суспільна користь вимірюється тим, наскільки більш ефективно вони витрачатимуться, якщо потраплять до бюджету. Тобто навіть у найкращому разі, якщо, скажімо, держава на ці гроші виробить у півтора разу більше благ, ніж міг би виробити той, у кого їх забрали (хоча важко уявити собі таку ситуацію), то змусити платників сукупно витратити мільярд, щоб зібрати до бюджету на мільярд більше, - означає зменшити загальне багатство країни на півмільярда. А якщо ці гроші просто перерозподілені, як, наприклад, у пенсійних або соціальних програмах, то в цьому умовному прикладі на кожен отриманий у такий спосіб мільярд треба було б додавати ще один, витрачений марно. І, звичайно, завдання розробників податкової системи - скоротити подібні непродуктивні втрати до мінімуму. Той самий мільярд у першому умовному прикладі приніс би користь суспільству, якби адміністративні витрати, пов'язані з його збиранням, становили, скажімо, 200 млн.

Тому оптимальний підхід до закриття "дір" у наших умовах - це обмежитися (принаймні на першому етапі) виключно зовнішньоекономічними операціями, і тільки досить масштабними. Тим більше, що перевірити, наприклад, те ж ТЦУ поки що не виходить навіть там, де це надважливо - в операціях з офшорами. А що вже й казати про пропозиції перевіряти його для внутрішніх операцій… До речі, 70% податку на прибуток збирається з півтори тисячі платників, і всі, хто причетний до питання, згодні з тим, що якщо ставити в основу надходження, то треба поліпшувати роботу офісу великих платників. Образно кажучи, полювати на велику дичину, а не намагатися ганятися за мишами. Однак чомусь, коли йдеться про ПнВК, про ці здорові ідеї відразу забувають!

Таким чином, коротко описана на початку логіка виправдана тим, що на практиці хоч якось ефективно охопити міріади дрібних операцій (та й махінацій) неможливо, а ціною цього було б повернення перевірочного кошмару в його найгіршому вигляді. У результаті економічні переваги ПнВК, напевно, нікуди не поділися б, але головної мети реформи - викорінення причин корупції - було б досягнуто "з точністю до навпаки". Навряд чи вітчизняний бізнес подякує за таку реформу. Втім, це, на жаль, багатьох влаштувало б.

…Уявіть собі човен, побудований за давньою технологією з дощок. Їх хочуть підігнати одна до одної якомога щільніше, але щілини неминуче залишаються, і через них сочиться вода. Звичайно, їх добре б геть усі закоркувати, але це потребує дуже великої, довгої й кропіткої роботи, а після кожної хвилі утворюються нові дрібні щілинки. Тому в таких човнах практично ніколи не бувало сухо (поки не з'явилися сучасні матеріали), а воду просто час від часу вичерпували й плили далі. Навіть якщо сумарна площа всіх щілин - з палець, плисти все одно можна, тому що вони тоненькі, через них вода може тільки повільно сочитися, адже в неї є в'язкість. А от якщо в днищі дірка з палець величиною, то це біда: з неї б'є струмінь, і не заткнувши її, далеко не запливеш. Хоча б уже тому всі зусилля треба кинути на закриття таких от великих дірок, а потім уже, можливо, зайнятися забиванням щілин, наскільки це буде доцільно.

І, нарешті, останній - але не за важливістю! - аргумент: а хто всі ці люди, які в теорії мають перевіряти кожну дрібницю і вирішувати, чи мало місце ухилення від податку? Невже у нас уже є неупереджена, кваліфікована (відповідно, високооплачувана) кристально чиста й доброзичлива податкова служба? Звичайно, усім хотілося б, щоб вона такою стала, навіть, напевно, частині самих податківців. Але всі реально мислячі люди розуміють, що до цього ще далеко, а видавати бажане за дійсне непробачно.

Більш того, щоб перезавантажити податкову, знищивши азаровсько-клименківську "інституціональну пам'ять", необхідно здійснити дуже радикальну реформу, яка, серед іншого, ніяк не сумісна з масовими перевірками. Їх просто нікому буде робити. З іншого боку, перезавантаження не матиме сенсу, якщо корупційні можливості залишаться на нинішньому рівні. Тим часом податки весь цей час треба збирати, і далеко не всі вони платяться добровільно. Тому хоча б на період такої реформи система контролю має бути оптимізована настільки, щоб зробити перезавантаження сумісне з життям.

Так, за рахунок концептуальної чистоти та, можливо, деяких інших потенційно (у теорії) хороших речей. Але заради того, щоб перемогти повальну корупцію, яка на практиці каменя на камені не залишає ні від чистоти, ні від справедливості, ні від податкової політики взагалі, можна потерпіти.

Трохи конкретики

Відносно ПнВК ідеться в основному про кілька положень законопроекту.

1. "Платежі, прирівняні до дивідендів". Справді, адже теоретично можна не називати речі своїми іменами й виплачувати дивіденди в натуральній формі або, наприклад, через фінансову допомогу. В останньому випадку проконтролювати можна відносно легко та дистанційно: платіж іде через банк; та й критерії однозначні, тому тут нічого страшного немає. А от дозволити податківцям кваліфікувати ту чи іншу купівлю як "додаткове благо", отже, відкрити справжню скриньку Пандори як у сенсі перевірок на місцях (де ж іще копатися, як не в документації підприємства, для того, щоб виявити такі "блага"?), так і в сенсі дискреції. Це означає море роботи для податківців (причому роботи безпосередньо з клієнтом - роздолля для корупції!), море головного болю для бізнесу та... мізерні, якщо взагалі хоч якісь надходження до бюджету. З тієї простої причини, що хоч скількись великі фірми такими операціями вивести свої багатомільярдні дивіденди не можуть у принципі, а малий бізнес у сукупності становить менш як 16% від ВВП країни, - і навіть якщо він увесь виведе свої прибутки через "додаткові блага" (чого, звичайно ж, не буде), то погоди це однаково не зробить. На даний момент надходження податку на прибуток від цієї категорії платників дуже малі, а на їхні перевірки до початку нинішнього року взагалі діяв мораторій. Тож для чого обертати реформу проти них, та ще й вихолощуючи її суть?

2. Контроль "звичайних цін" при продажі товарів неплатникам ПнВК (мають на увазі в основному суб'єктів спрощеної системи оподаткування, але в такому формулюванні також і НДО, фізосіб тощо). Потрібно віддати належне авторам законопроекту, механізм визначення "звичайних цін" виписано так, щоб залишити мінімум простору для перевірок і дискреції. Напевно, цей розділ варто було б залишити для цілей адміністрування ПДВ, де "звичайні ціни" викликають жах у тих, хто з цим зіштовхувався. Ну або забрати такого роду контроль і звідти - якщо, схоже, так і є, на практиці це не приносить жодних помітних результатів. Але чи є сенс робити всіх, хто щось продає, не повідомляючи ціни публічно, об'єктом потенційної перевірки за ПнВК? Скільки реально виводиться через продаж за заниженими цінами з "відкотом" - чи варта шкурка вичинки? Чи це чергова ідея-фікс, народжена на основі особистого досвіду якогось нехай і високопосадовця, який "на власні очі бачив таку схему"? Поки що ніхто навіть не намагався надати докази доцільності цієї норми, а вона кочує з одного законопроекту в інший...

3. І, нарешті, завзяті спроби обкласти ПнВК усі платежі суб'єктам спрощеної системи за роботи та послуги (привіт від Азарова!). Справді, здавалося б, навіщо платити 15% за виплату дивідендів, якщо можна заплатити 5% псевдопідприємцю та одержати такі самі гроші? Утім, це, знову ж, у теорії. Насправді цього підприємця ще потрібно (а) знайти, (б) простимулювати (заплатити ще кілька відсотків за послугу) і
(в) проконтролювати, щоб він не втік з усією сумою, - це і є горезвісні транзакційні витрати. Тобто якщо вивести потрібно два-три мільйони, як у малому бізнесі (див. п. 1), то, можливо, це має певний сенс, але от якщо мільярд - уже собі дорожче. Плюс поки що нікуди не поділася конкуруюча можливість просто оготівкувати оптом під 12%, одержавши від "ями" ще й кредит із ПДВ. Не дивно, що й нині, коли точно так само можна піти від податку на прибуток, подібна схема не застосовується на практиці, принаймні хоч скількись широко. Це добре видно за статистикою доходів ФОПів третьої групи без найманих працівників, які надають послуги: виводити прибуток має сенс тільки великими порціями, а суми, близькі до верхньої межі, одержують (у цьому разі сховати нічого не можна - платіж іде через банк!) буквально десятки підприємців. Словом, втрати бюджету, про які йдеться, у масштабах країни настільки мізерні, що ніяк не виправдовують подібних драконівських заходів.

Інша річ, що частина ФОПів на третій групі справді може кваліфікуватися як прихована зайнятість за наймом. Але це - цілком окрема проблема, яка не має найменшого стосунку до реформи корпоративного податку. Однак тривають завзяті спроби прив'язати запровадження ПнВК до вирішення (причому дуже незграбного та контрпродуктивного) саме цієї проблеми. Тепер уже нібито під соусом "пошуку компенсаторів". Те, що це не може бути компенсатором (як і взагалі будь-які репресії проти спрощеної системи), видно вже хоча б із чесних даних статистики: цифри за останні два роки поки що одержати не вдалося, але 2014-го йшлося сукупно про 26 млрд грн обороту. Нині ж, за оцінками експертів із Німецької консультативної групи, можна говорити про не більш як 50 млрд, з яких, імовірно, більшу частину при, знову ж, чесному підході буде кваліфіковано як справжній підприємницький дохід, а з інших - більшість у разі запровадження такої норми піде в повну "тінь". Отже, і в цьому випадку ми можемо говорити про малі ймовірні втрати бюджету. Не кажучи вже про те, що ПДФО - це дохід місцевих бюджетів, ЄСВ - Пенсійного фонду, а компенсувати потрібно доходи центрального бюджету. Так, звичайно, це не аргумент, усе можна перекроїти, але чомусь відносно податку на землю подібні заперечення звучать усерйоз...

Як звести баланс

Водночас за справжніми компенсаторами не потрібно далеко ходити: вони містяться в самому корпоративному податку. За підсумками 2004–2013 рр., якщо вірити Illicit Financial Flows from Developing Countries: 2004–2013, Україна опинилася на малопочесному 14-му місці у світі за виведенням капіталів в офшори, будучи десь у шостій десятці за величиною ВВП у доларовому еквіваленті. У середньому за цей період виводилося по 11,6 млрд дол. на рік - це майже 10% від ВВП. Нині абсолютні цифри, напевно, трохи зменшилися, та й ВВП уже не той, тому співвідношення навряд чи сильно змінилося. Побічно це підтверджують цифри, наведені в доповіді голови НБУ на засіданні Нацради реформ 25 жовтня, з якими можна ознайомитися на його сайті. При цьому закордонні посередницькі структури - тільки один із каналів виведення прибутків. Інші не менш, якщо не більш, важливі: наприклад, за 2015 р. компанії задекларували близько 1 трлн грн збитків - переважно за рахунок зовнішніх запозичень, в основному у пов'язаних структур. І це в переважній більшості - ті самі великі компанії, які здійснюють зовнішньоекономічну діяльність.

Проблема, звичайно, стосується не лише нашої країни. Тому у світі розроблені та впроваджуються різні механізми боротьби з "розмиванням податкової бази" корпоративного податку. Україну наполегливо запрошують приєднатися до відповідних програм, впровадити в себе їхні рекомендації та підписати конвенцію про обмін інформацією в цій сфері. На жаль, якщо брати прямо рекомендації про податок на прибуток, то вони містять надто багато простору для все тієї ж горезвісної дискреції. Але якщо послідовно відстояти та застосувати захисні механізми, прописані в законопроекті з ПнВК (можливо, удосконаливши їх у процесі доопрацювання), то можна одержати той самий, якщо не більший, ефект - це висновок дуже прискіпливого американського експерта Роберта Конрада. І саме цей ефект потрібно використати для того, щоб перекрити тимчасовий провал надходжень при переході на ПнВК.

На відміну від примарних надій на компенсацію за рахунок спрощеної системи (з катастрофічними соціальними та політичними наслідками), у цьому разі закрити "провал" цілком реально. У найбільш песимістичному варіанті, відповідно до розрахунків ДФС, він може в перший рік становити до
40 млрд грн із 60 млрд, які приблизно зараз збираються: ті, хто сьогодні добровільно платить податок на прибуток і розподіляє дивіденди, робитимуть це, мабуть, і надалі й таким чином у випадку запровадження ПнВК забезпечать близько 20 млрд надходжень у термінах 2016-го. А 10% від ВВП, приблизно виведені в офшори, становлять понад 200 млрд грн. Якщо з цих коштів буде сплачено 20-відсотковий податок, запропонований для "прирівняних" платежів, це становитиме понад
40 млрд, тобто перекриє весь "провал". Навіть якщо власники вважатимуть за краще виводити капітал легально, зі сплатою 15%, то сплачено буде додатково 30 млрд. При цьому не слід забувати, що "втрати бюджету" - це гроші, які зекономлені підприємствами й при цьому залишилися в країні, тобто витрачені або на зарплати, або на інвестиції. У кожному з цих випадків ці 40 млрд принесуть до бюджету ще близько 8 млрд грн у вигляді ПДФО або ПДВ відповідно. Те саме станеться, якщо замість того, щоб виводити в офшори, власники залишать кошти в Україні.

Крім того, істотні резерви криються в податку на землю, який, по-перше, збирається дуже погано - місцева влада поки що навіть не знає власників доброї половини цінних ділянок і не особливо хоче довідатися; по-друге, служить предметом безпрецедентних для інших податків пільг, які при цьому надаються на індивідуальній основі та на розсуд місцевого начальства. Можете уявити собі, щоб проста людина приходила в місцеву раду, подавала заявку та одержувала законне право платити вдесятеро менший податок? А підприємства таку можливість мають і широко нею користуються. Природно, на взаємовигідних умовах. І місцеві клани більше зацікавлені не збирати податок, а роздавати пільги та закривати очі на бардак з реєстрами, через який багато хто не платить узагалі нічого, адже весь недобір покривається дотаціями з бюджету. Але, мабуть, ніхто не хоче наступати на їхні інтереси.

Таким чином, з урахуванням коротко описаних вище особливостей нашої економіки, якщо зосередитися на "великій рибі", то кілька сотень кваліфікованих фахівців (з адекватними зарплатами) цілком можуть забезпечити фіскальну відповідальність реформи, а якщо до них додати ще службу фінансових розслідувань, що формується, то, не виключено, навіть і зростання надходжень. Особливо якщо на додачу до офшорних схем (які навряд чи вдасться повністю перекрити) впритул зайнятися нездоланними "конвертами", "скрутками" та іншим прямим криміналом. Зрештою, перш ніж позбавляти роботи сотні тисяч повністю законослухняних підприємців, уся провина яких тільки в тому, що дехто зловживає спрощеною системою для мінімізації податків, чи не краще розпочати із затятих злочинців, які десятиліттями в усіх на очах чинять шахрайство в особливо великих розмірах і не несуть жодного покарання? Адже саме тут - справжній, а не вигаданий кабінетними теоретиками внутрішній офшор, обороти якого свого часу (єдиний раз, коли їх оприлюднили) перевищували весь оборот усієї спрощеної системи, разом узятої.

Мир палацам - війна котеджам?

Чому ж такі прості та очевидні міркування залишаються за кадром, а на перший план уперто виносяться спроби ловити "мишей" на кшталт виплати дивідендів у натуральній формі або полювання за спрощенцями?

На поверхні лежить "принцип Паркінсона", відповідно до якого, що менша ціна питання, то більше уваги воно привертає. Пов'язано це зазвичай із тим, що складні схеми податкової оптимізації з використанням трансфертного ціноутворення та інших зовнішньоекономічних операцій не так уже просто зрозуміти. Ще важче помітити: для цього потрібно бути фахівцем високого рівня та мати доступ до звітності багатьох, іноді десятків, компаній, залучених у схему. А ФОПи або, припустимо, власники малих підприємств, які користуються "службовим" автомобілем, - ось вони, поруч, просто всюди, муляють очі.

А тут ще й зацікавлені особи дуже доречно привертають увагу саме до цих зловживань. Одні - тому що з малого бізнесу нічого не "отримаєш", тож його не шкода придушити. Другі - щоб відволікти увагу від справді великих справ. Треті - тому що їм дуже потрібно знищити дрібних конкурентів, щоб нарешті повною мірою насолодитися принадностями картелізованого олігополістичного ринку. Четверті - тому що їм потрібно зберегти корупційні доходи податкових інспекторів, які збираються у "вертикаль", а для цього створити поле для контролю, перевірок (бажано на місцях), дискреції та, відповідно, "вирішення питань". ПнВК загрожує закрити податківцям доступ до бухгалтерії платників без особливої необхідності та позбавити можливості чіплятися до методик - отже, потрібно максимально захистити всі можливості, що залишилися, для перевірок, перенести їх на фізосіб, ну й, звичайно, якщо вдасться, притиснути "спрощенку", що от уже скоро двадцять років як позбавила хоча б дрібний бізнес податкового "рішалова"...

Нарешті, є й ті, хто просто хоче в такий спосіб убити або вихолостити реформу взагалі. Їхня логіка очевидна: спрямувати корабель реформи на "скелю" спрощеної системи, об яку розбилося вже чимало інших починань, - це вірний спосіб угробити ідею, навіть не виступаючи формально проти неї.

Продовжуючи "морські" аналогії, можна сказати й по-іншому: цей "корабель" уже й без того перевантажений дуже серйозними речами, які зачіпають впливові та фінансово потужні інтереси. Адже власники тих самих компаній, які в макроекономічних масштабах виводять прибуток в офшори, - м'яко кажучи, не останні люди в нашій країні Майдану, який ще далеко не переміг. І півтора мільярда "зелених", які їм доведеться щорічно віддавати в бюджет, - у них, звичайно, не останні, але сума варта того, щоб поборотися за неї, тобто проти ПнВК. Плюс чималі статки зроблені та продовжують примножуватися на поборах з бізнесу, які збирають податківці. А з іншого боку стоїть МВФ із його вічними побоюваннями "як би чого не вийшло" і пропозиціями на кшталт "давайте нічого не змінювати, адже є ризик, тільки от спрощенку приберіть" (тобто там ризику немає?). Тому навіть із урахуванням того, що абсолютна більшість бізнесів палко підтримує реформу, політично провести її дуже складно. А вже якщо ще й налаштувати проти неї мільйон ФОПів і плюс попередити платників, щоб не розслаблялися, - тепер, мовляв, перевірятимуть на предмет "додаткових благ", то питання можна вважати закритим. З таким навантаженням наш корабель точно попливе прямо на дно. Що й було потрібно - тільки не реформаторам.

Улюбленим аргументом демагогів зазвичай виступає "справедливість": чому це, мовляв, з офшорами будемо боротися, а зі спрощенкою - ні? Якщо вже притискати, то всіх! Насправді це поширений спосіб топити будь-які реформи. Адже законність і порядок установлюються успішно, тільки якщо вони поширюються згори донизу, хоча б тому, що право "наводити порядок" потрібно заслужити. Інакше - або провал, або революція. Тим паче, що уряд не всемогутній, і він не висить у повітрі. Немає в нього за спиною й окупаційної американської адміністрації, як, наприклад, у післявоєнній Німеччині. Тому, щоб робити реформи, скажімо, закривати ту саму діру з офшорами, він має на когось спиратися й мати спокійний тил. Розуміючи це, ті, хто сповнений рішучості відстояти цю діру навмисно, - прикриваючись справедливістю, здіймають у "тилу" зустрічну пожежу, правильно розраховуючи, що війну на два фронти жоден уряд не подужає, хоч би як він був відданий справі реформування країни.

На жаль, на вищому рівні описана вище тактика дуже органічно вписується в глобальний антиреформаторський тренд останніх кількох місяців: "мир - палацам, війна - котеджам". Стара система захищається й досить винахідливо: замість лобового протистояння реформам удари відводяться убік. Причому часом навіть не просто в порожнечу, а проти самих реформаторів, точніше, проти того самого середнього класу, інтереси якого вони представляють. При цьому ті, хто цим займається, часто голосно кричать, що це саме вони представляють середній клас - за справами їхніми впізнаєте їх, як сказано в наймудрішій із книжок. Протиставити цій тактиці (і, якщо дивитися ширше, цьому тренду) можна тільки гучний і чіткий голос небайдужих громадян, незаангажованих експертів і того самого незалежного, неолігархічного бізнесу, в інтересах якого робиться реформа. А також, звичайно, голос тих, хто може стати жертвою антиреформи. На жаль, поки що ці голоси майже не помітні на тлі дружного й скоординованого, добре мотивованого хору антиреформаторів. А скоро може бути вже пізно...