Криза довіри і прагматизм в економічній політиці

Жорстке падіння української економіки, що відбувалося протягом 2014–2015 рр. Унаслідок катастрофічної кризи збанкрутілої влади, воєнної агресії та фактичної втрати частини території, подальшого витіснення України з ринків РФ і зумовленої цими чинниками глибокої внутрішньої фінансової кризи, закономірно змінюється економічною депресією. У нещодавно оприлюдненому Інститутом суспільно-економічних досліджень (ІСЕД) прогнозі економічного розвитку очікується продовження спаду ВВП - на рівні 2,3% у 2016 р., подібного скорочення промислового виробництва - близько 3, експорту - на 14,7%. Досягнута у другій половині 2015-го - першому кварталі 2016 р. стабілізація низки макроекономічних показників - результат не вельми оптимістичний. Можливо, вона відображує досягнення "дна" внаслідок стабілізації дії вищезгаданих негативних чинників, проте аж ніяк не формування передумов для розвороту тенденцій макроекономічної динаміки. А значить, це "дно" надалі може випробовуватися на міцність у разі подальшої втрати плавучості української економіки.

Відновлення позитивної динаміки неможливе без структурних зрушень. І справа навіть не в тому, що після глобальної кризи 2008–2009 рр. світ стрімко змінюється, позбавляючи Україну надій відновити позиції на традиційних для неї ринках. Під час кризи відбулася низка безповоротних змін, до яких економіці ще належить пристосуватися. Радикально змінилася географічна структура доступних зовнішніх ринків, що чимало важить для економіки із порівнянним із ВВП зовнішньоторговельним оборотом. Втрата доступу до дешевого газу змінила картину рентабельності для цілих галузей промисловості, а також зробила неможливим подальше марнотратство низької енергоефективності побуту. Зруйновано або втрачено частку виробничого потенціалу, яка значною мірою визначала промислову, а головне, експортну спеціалізацію країни. Змінилася геополітична обстановка, що змушує переосмислювати транзитний статус України. Настав час сплачувати за рахунками після більш як десятиліття нарощування споживання "в борг" та прилаштовуватися до умов компромісу із зовнішніми кредиторами. Війна, якій не видно кінця, змушує вирішувати вал незнаних раніше проблем гуманітарного, оборонного, відбудовного характеру.

Необхідні структурні зміни неможливі без динамічних інвестиційних процесів, які потребують відновлення фінансової спроможності та позитивних очікувань вітчизняних інвесторів, зацікавленості іноземних компаній у проектах в Україні. Проте прогноз щодо відновлення інвестиційної динаміки поки що песимістичний і залишатиметься таким, доки не буде вирішено головну інституційну проблему, яка лежить в основі системної кризи. Це - криза суспільної довіри до держави, її спроможності як ставити та вирішувати стратегічні завдання, так і гарантувати та підтримувати норми й правила суспільного порядку, що у стабільних спільнотах зазвичай є основою суспільного договору, на якому базується держава. Наявність такого договору є базисом наявності взаємної довіри і між спільнотами.

Суспільство стає дедалі прагматичнішим. Під тиском суспільних розчарувань втрачається романтизм, який виводив людей на майдани заради глобальних цілей, й подальша громадська активність дедалі тісніше прив'язуватиметься до прагматичного вирішення інтересів конкретних спільнот. Тому побудувати відносини довіри до держави, яка буде основою єднання суспільства, дедалі важче. Ерозії піддається навіть глобальна ідея протистояння збройній агресії, яка протягом двох років згуртовувала переважну частину суспільства на тлі очевидної аморфізації влади, й наразі її гуртуюча сила досить швидко може перетворитися на власну протилежність. Отже, значущість ідей і дій, які пропонуються суспільству, вимірюватиметься їхньою здатністю задовольняти потреби та інтереси спільнот. Між тим відновлення довіри - завдання першого порядку. Оскільки альтернатива - занурення у міжгрупові конфлікти та остаточна втрата суб'єктності власного розвитку, що у глобалізованому світі однозначно веде до фактичної втрати національного суверенітету.

Довіра в сучасному суспільстві пов'язана з інституціалізацією, тобто базується на наявності стійких формальних і неформальних норм і правил, які дають можливість із максимальною ймовірністю очікувати від інших членів суспільства (у тому числі держави) дотримання певних стандартів поведінки. Це - одна з опор довіри, шляхом побудови якої Україна наразі намагається просуватися завдяки перебудові законодавства, насамперед імплементації положень Угоди про асоціацію з ЄС, впровадженню засад "здорової" економіки на основі реалізації меморандуму з МВФ, утворенню відповідних інституцій у сферах громадського контролю, протидії корупції, економічної прозорості, забезпечення правопорядку тощо. Формальний бік цього питання ефективно вирішується на засадах імпорту інститутів (запозичення успішних світових практик) і запрошення до влади так званих варягів, не обтяжених системною інерцією українських інституційних пасток, а також непогано контролюється міжнародними організаціями. Напрям однозначно важливий, оскільки має запобігати негативним трендам в інституційній реконсолідації суспільства, яка, як показує історичний досвід, у подібних умовах може скочуватися в болото тоталітаризму.

Проте довіра має й невід'ємну другу опору, яка часто випадає з поля зору. Це - інституційна самоідентифікація членів суспільства, тобто їх віднесення самих себе до спільнот, яким властиві ці усталені норми і правила поведінки. Іншими словами, суб'єкт має "побачити себе" в дотриманні норм, зрозуміти оптимальність слідування правилам для бажаного позиціонування в суспільстві, встановлення зв'язків з контрагентами, планування й втілення власного розвитку. У повсякденній поведінці це - законослухняність, добросовісність сплати податків, соціальна відповідальність, впровадження ефективного корпоративного управління тощо. Якщо інституціалізація як глобально-уніфікований процес цілком може відбуватися через імпорт інститутів і навіть бути предметом зовнішнього управління, самоідентифікація - виключно "домашнє завдання" національної спільноти, оскільки випливає із спроможності самих членів суспільства розгледіти можливості реалізації власних індивідуальних інтересів у загалом уніфікованому середовищі. Самоідентифікація є ключовим моментом відновлення довіри у прагматичному суспільстві. Отже, на прагматичних засадах має базуватися й відновлення довіри до держави та її політики в Україні.

Перша із засад прагматизму - первинність практики. Джерелом довіри до державної політики може бути лише отримання практичних позитивних її результатів в економічній сфері. Зауважимо, що результати, цінні з погляду, скажімо, МВФ (збалансування бюджету, подолання позабюджетних дефіцитів шляхом підвищення тарифів, ліберальне курсоутворення тощо), навряд будуть сприйняті широкою спільнотою. Результатами, які можуть бути сприйняті, є зростання доходів, створення робочих місць, якісна пропозиція товарів і послуг, передбачуваність основних макропоказників.

Тому безальтернативним першочерговим завданням є відновлення економічного зростання. Необхідність отримати швидкий результат потребує починати із зростання на відновлювальних засадах, яке спирається на використання наявних ресурсів. Наразі це - реалізація аграрного потенціалу, насамперед на експортних ринках; заохочення експорту та сприяння розширенню кола суб'єктів ЗЕД; орієнтація воєнних видатків на стимулювання галузей вітчизняної економіки; впровадження енергоефективних технологій тощо. Досягнення позитивних результатів на цих напрямах спроможне значно підвищити довіру до політики держави, яка конче необхідна для започаткування наступної фази - реалізації напрацьованого ресурсу для структурних змін на інвестиційній основі.

Друга із засад прагматизму - доцільність отримання результатів. Суспільство має розуміти, з якою метою досягається результат політики держави, і яким чином кількісні показники (те ж економічне зростання) перетворюються на якісні зміни. Тому важливим є закріплення досягнутого первинного економічного успіху через модернізаційні заходи - технологічне оновлення на інноваційних засадах, нову соціальну політику, сприятливу для людського капіталу, поліпшення якості державних послуг та урядування тощо. Завдяки такій дифузії позитивного результату економічне зростання розглядається не як "зростання заради зростання", що легко трансформується в свідомості у "зростання заради олігархів" (згадаймо соціальні протести 2004 р. на тлі високих темпів приросту ВВП), а як інклюзивний процес, значущість якого відчутна для кожного члена суспільства. Досягнення визначеності щодо таких перспектив - завдання стратегії держави. Проте в умовах затяжної інституційної кризи будь-які, навіть найпереконливіші, стратегічні документи будуть малоефективними у відбудові довіри. Отриманню бажаного результату сприятиме побудова інституційного забезпечення структурної модернізації - на зразок інститутів розвитку, законодавчої бази перебудови соціальної сфери, нормативного врегулювання зниження податкового навантаження, інформатизації сфери державного управління та ін. Розширення стратегічного горизонту на етапі екстенсивного відновлення економічного зростання сприяє повноті самоідентифікації членів суспільства.

Третя засада прагматизму - "десакралізація" стандартних політик. Доцільність застосування стандартного інструментарію лише на підставі того, що "так робилося раніше" або "так прийнято", піддаватиметься сумніву, а підтримкою користуватимуться лише ті інструменти, які справді допомагають досягти очікуваного результату. Зокрема, інструментарій антиінфляційної та курсової стабілізації має підбиратися, виходячи з інституційної природи чинників нестабільності у цих сферах, головними з яких є криза очікувань і брак довіри. Проти цих вад звичні регулятори грошової пропозиції та адміністративні регуляції безсилі, а недієвість цих регуляторів призводить до ерозії довіри до політики держави в цілому.

Такі самі принципи поступово проникатимуть в інші сфери, які наразі зберігають потужну інституційну інерцію, що консервує неефективні моделі організації та фінансування. Йдеться про реформування систем соціального захисту та забезпечення, освіти, науки, культури, охорони здоров'я тощо, завдяки якому економічно обтяжливі та не сконцентровані на результаті форми поступово поступатимуться результативним моделям, що адекватні реаліям, технологіям і суспільним зв'язкам ХХІ ст.

Прагматизм не тотожний раціоналізму в економічній політиці. Останній передбачає оптимальне досягнення довгострокового результату з допомогою системних централізовано керованих дій, для чого вибудовуються теорії мобілізаційної економіки - технократично стрункі, проте практично недієві в сучасній глобалізованій економіці. Прагматизм часто змушує йти набагато довшим шляхом. Проте ця довжина компенсується завдяки синергетичному ефекту інклюзивного (спільного) вирішення завдань розвитку на засадах подолання кризи довіри в суспільстві.