Катехизис реформ

Колишній посол Канади в Україні пан Роман Ващук (2014–2019) на онлайн-конференції Наукового товариства імені Шевченка в Канаді (The Shevchenko Scientific Society of Canada) виголосив промову, в якій перелічив десять головних помилок західних партнерів стосовно України у 2014–2019 роках при здійсненні реформ.

Чи, точніше, сказав, чому реформи не відбулися, попри бундючні запевнення: «Усе з реформами гаразд, вони йдуть! Ондечки за поворотом, бачите, вже дим видно і свисток чути. Зараз з’являться, тільки дайте трохи більше грошей — негайно!».

Спершу мені здалося, що це схоже на «Енеїду» Котляревського. Береться добре знаний у вузьких колах сюжет, насичується національним колоритом. Викладається зрозумілою мовою, з гумором. Кожен може там себе залюбки знайти, але це нікому не образливо.

На загал громадянське суспільство вустами різних свої речників про все вище- і нижчезгадане говорило. Але ніхто не зводив це докупи, бо позаяк ми посеред усього цього роками живемо, то пощо повторювати самоочевидне?

І от склалося воно в таку епічну трагікомедію, бо, як писала Леся Українка, «щоб не плакать, я сміялась».

Однак «Енеїда», принаймні у версії Котляревського, не лишає після себе додаткових запитань. Ба більше, національна інтерпретація західних ідей, хоч би скільки їм, цим ідеям, років чи віків було, здійснюється мовою тотожності («ми всі тут теж троянці») або зверхності в стилі «у нас особливий третій шлях, особлива ментальність і навіть ворог особливий, вам такого і не снилося».

Поговоримо спершу про метод.

Пан Роман перелічив не так «помилки» (ця конотація в українській пресі дуже красномовна, бо засадничо знімає з нас відповідальність), як дилеми, чи, говорячи зовсім філософською мовою, апорії.

Апорія — це ускладнення в міркуванні, яке здається непереборним. Найвідоміша з них Зенонова: чи може наздогнати Ахіллес черепаху? Відповідь — ні, бо в кожній миті наближення прудконогого героя Троянської війни (за Гомером — їхнього Бреда Пітта) черепаха кожен раз трохи відповзає. Ця формальна логіка і нині пояснює динаміку вступу України до НАТО і ЄС, які кожен раз після нашого стрибка уперед трошки далі відповзають собі з незглибимим почуттям глибокої занепокоєності.

Якщо ми обговорюємо український максималізм («коли не досягнуто всього на 105%, то зрада»), то додамо, що цей стандарт оцінювання стосується тільки декларативної частини комунікування нашого суспільства з владою, завжди і для всіх «нашою» лише частково. В реальності — оспівана у численних фольклорних творах і народних жартах українська зарадність досконало вміє чудово задовольнятися малим і здобувати це мале в інтелектуальній конкуренції з не менш меткими національними меншинами.

Та стандарти високої принциповості неухильно «відповзають» на другий план, коли для реформаторів стає самоочевидним, що процес значно прибутковіший за результат, і при вправному його затягуванні може прогодувати не лише дітей, а ще й онуків.

Друга точка промови пана Романа полягала у тому, що затяжна війна з корупцією (дивись попередній пункт) свідомо затуляла війну з Росією. І ніде правди діти — таке свинство бувало і триває досі.

Однак якщо раніше при цьому хоча б іноді войовничо щось погукували в бік Росії, то тепер головнокомандувач каже, що відвойовувати ОРДЛО у них не на думці. Бо не на часі. Захід не зрозуміє, воріженьків якось забагато, ну і убити же ж можуть, куди тут воювати.

Проте корупційна («контрабандна», хоча яка може бути контрабанда своєю територією?) складова війни розквітла і нікуди не зникає від перших днів (згадаймо хоча б справу Ендрю, головного позаштатного працівника оперативного підрозділу СБУ, керівника зведеної мобільної групи із протидії контрабанді в зоні АТО, а скільки такого ще було?).

Комерційно-корупційний бік існує в кожній війні, хоч би що там говорили офіційні літописці. Справа, звісно, в пропорціях і ступенях складнощі схем. Але з того, що ми можемо читати в пресі і відкритих джерелах, спійманих там виганяють з армій із ганьбою, і далі перспективи у них узагалі сумні, хіба що йдуть на угоду зі слідством.

Наша хитрозроблена політична клієнтела дуже вправно відділила корупцію війни від цивільної корупції. Сказати, яка з них огидніша, досить складно. Тому що ретельніші спроби розібратися в питанні надзвичайно шкідливі для здоров’я.

Злі язики кажуть, саме для цього і було створено військову прокуратуру Матіоса, щоб заховати за запоною таємності стоси специфічних «піксельних» компроматів.

Відтак, військово-цивільне співробітництво в сфері корупції невіддільне від війни. Війна наближається — тема корупції віддаляється, і навпаки. Не уявляю, з кого мають складатися українські суди, щоб усе це зуміти якось справедливо пересудити. Може, з кулеметників?

Суддівство українське, яке пан Роман назвав «злочинною зграєю» (і то досить гуманний вираз), теж немов би не потребує додаткових характеристик. Але ми всі регочемо з образу Шарікова у «Собачому серці», не дуже при цьому дивлячись у дзеркало. Булгаков, будучи людиною глибоко талановитою, але не самогубцем, написав «Собаче серце» в контексті повсюдної тогочасної критики троцькістів сталіністами. І у відомому та широко цитованому фрагменті екранізації мавпуються саме тогочасні «активісти» Троцького з їхнім рівнем компетенції.

Усі лиховісні жарти про дефенестрацію і гілляки впираються в наших реаліях в один висновок: то ці соцмережно-революційні люди потім (гіпотетично) реформуватимуть судову систему згідно із своїм рівнем освіти, вихованості і уявлень про правосуддя? На таких от сумнівах (у тому числі) свого часу і постала французька Вандея.

Реформувати злочинну зграю можна лише в один спосіб, як, наприклад, колись сталося з японськими якудза. Зграя відходить від середньовічних принципів самоорганізації, платить більше податків і хабарів, віддає належне суспільству, здає найбільш одіозних, і тоді їх терплять ще пару десятків років, але в спільні лазні вже не пускають.

Посполиті, як я люблю їх називати, або середньостатистичні українці, за паном Романом, дійсно розлючені тим, що на них і владі, і Заходу за великим рахунком наплювати. Для цього є цілком посутня причина. Середньостатистичний українець ні на що не впливає від слова «взагалі». Він навіть на власне життя не годен вплинути.

Він сповідує філософію кріпака, де основою моралі є справедливі стосунки з місцевим паном і будівництво піраміди Маслоу у себе у дворі із крадених довкола будівельних матеріалів. Йдеться тут винятково про осілих кріпаків, які зробили це своєю життєвою філософією.

У нас вільна країна, і змінити місце проживання в межах земної кулі, знайти новий фах і притомну спільноту — взагалі не проблема для тих, хто цього дійсно хоче. Тому нашого цвіту по всьому світу, як не на ПМП, то сезонно.

Та середньостатистичний — це щось особливе. Ображатися і пишатися в соціологічних опитуваннях цей цвіт може. Але не вірте його жалям аж настільки. Як влучно було зазначено у вищезгаданій доповіді про психологію посполитих: «Корупція — це те, що роблять інші люди». Тобто нарікання на те, що Захід основну масу українців занедбав, чутко компенсується черепашачим відповзанням у бік тієї самої побутової корупції.

Оминаю тут наступну тезу про бездушність інфографіки, бо вона адресована фаховим людям і клієнтелі, яка мала би транскрибувати добрі наміри Заходу. Але їм за те не доплачували, а волонтерство в цих колах не заведене. А також тезу про невгасиму двіжуху західного ревізорства, яке (то вже моя інтерпретація), попри реальні поради, мало з України таку собі Кубу докомуністичних часів. Де все коштує копійки, і всі тобі зазирають до рота і кланяються, і ти почуваєшся дуже великим паном, хоча вдома ти — «такоє».

Теза №7 про позірну неприйнятність обережності і поступовості західної допомоги кореспондується з початковою про «105%». Позірну, тому що удаваний ажіотаж українських чиновників добре компенсується їх реальною компетенцією і іноді навіть цілком сучасною освітою. Українські чиновники зовсім не мрійники, вони чудово знають як про реальний стан справ, так і про свою маржу при нинішньому статус-кво і про неминучі втрати від реформування. Український чиновник і реформи — це Ахіллес і черепаха.

Діджиталізація України, що за неї на початку вхопилася нинішня влада, як за чарівну паличку Гаррі Поттера, має своїм зворотним боком криворукість низових виконавців і масовий цифровий ідіотизм юзерів. Невелика частина населення, переважно молодь, яка вільно дає собі із цим раду, або за віком ще не зіткнулася з прикладами діджитальної незграбності виконавчої влади, або вживає більш просунуті варіанти в інших країнах свого перебування. (Ну от щоб далеко не ходити, мені щойно на «Дію» надійшла постанова про відкриття виконавчого провадження стосовно мого повного тезки. Дарма, що він, за судовими документами, які мені «Дія» люб’язно у повному обсязі надала, на 20 років молодший і живе ген-ген десь в Олевську.)

Проєкти, що не доходять до політичного адресата, — це просто пряма ілюстрація апорії. Ідуть, навіть біжать, але ніяк не добіжать. У цьому разі черепашача свідомість орієнтована на затхлість власного ставка, і всі ці іригаційні проєкти її мало цікавлять.

У тезі зацикленості на другорядних ризиках ми частково маємо справу з моєю улюбленою конспірологією, тому що одна з її характерологічних ознак — шизофренічне масштабування, роблення третьорядного факту обставиною космічної ваги. Українська влада діє у цьому випадку як гугл-перекладач смислів, які, будучи родом із західного контексту, поза ним втрачають практичний сенс і стають легкою здобиччю аферистів, обопільно наших і їхніх.

Тепер нарешті перейдемо від методики до жанрових особливостей.

Пан Роман Ващук по суті справи написав добрий «Катехизис» для майбутніх реформаторів.

Катехизм — це дослівно з грецької «повчання». Катехизисів у різних конфесіях було чимало. Був навіть «Український катехизм» 1911 року, в якому висвітлювалися засади українського національного руху. Знані здебільшого від XVI століття, ці філософські і морально-етичні кодекси, викладені простими словами, вчилися напам’ять, і їхнє знання колись було необхідним при чині хрещення.

Однак ми знаємо з історії, що обізнаність у високому і мудрому зовсім не робить людину такою. Попри багатовікові марення просвітян і місіонерів, злочинна частина людської натури ніяк не реагує на сакральні тексти, хіба що робить вигляд. Марно сподіватися, що хтось візьме цей канадсько-український «катехизис» і припне його сторінки, як Лютер, до брами Володимирського собору чи Лаври, започаткувавши дійсне реформаторство.

Однак цінність цього тексту — у прямоті і щирості вигуку, що «король голий», а ми знаємо, що від таких простих речей іноді настають складні і цікаві наслідки.