Кабмін, Нацбанк, інфляція та курс

У березні індекс споживчих цін, що його публікує Держкомстат, зріс порівняно з лютим на 1,6%. Інфляція першого кварталу (4,4%) виявилася третьою за розміром в історії існування гривні й максимальною за останні п’ять років, причому ймовірність її подальшого прискорення залишається досить високою. Непросту цінову ситуацію ускладнює той факт, що дворазове прискорення інфляції відбувається на тлі аналогічного за параметрами уповільнення зростання ВВП. Квартальний показник зростання економіки поки що не підраховано, але за перші два місяці темп підвищення скоротився з торішніх 10,2 до 5,5%.

Економіка опинилася під загрозою найнесприятливішого з можливих сценаріїв — різкого уповільнення й навіть спаду в економіці за одночасної значної інфляції. Уникнути негативного перебігу подій усе ще можна. Нацбанк та Кабмін уже почали робити активні кроки з приборкання зростання цін. Але щоб насправді домогтися успіху, потрібні серйозніші й системніші заходи.

Факти та причини

Опублікований у середу показник інфляції за березень, як мінімум, насторожує.

Інфляція в першому кварталі поточного року рівно вдвічі перевищила свій торішній аналог (2,2%) і точнісінько збіглася з показником зростання індексу споживчих цін усього першого півріччя 2004-го (4,4%). Найшвидше дорожчали продовольчі товари, питома вага яких в індексі інфляції становить 60%. У березні продукти харчування подорожчали на 2,2% порівняно з попереднім місяцем, а в цілому за квартал — на 5,9%. Зростання цін на товари непродовольчої групи в січні-березні було значно скромнішим — 0,6, послуг — 2%.

Однією з причин високої інфляції першого кварталу, за словами керівника групи радників голови НБУ Валерія Литвицького, стала інерція торішнього зростання цін. Як відомо, понад половина торішньої інфляції (12,3%) припала на заключний квартал (6,2%). Природно, внесли свою лепту нафтопродукти, які дорожчають, і збільшені видатки уряду на соціальні виплати. Темпи зростання номінальних доходів (близько 40%) більш як утричі перевищують торішні й тим паче — темпи підвищення продуктивності праці. Цей факт, на думку одного з найавторитетніших українських економістів Анатолія Гальчинського, є одним із найвразливіших місць економічної політики як попереднього, так і нинішнього урядів.

За словами Анатолія Степановича, оптимальне співвідношення зростання доходів і ВВП — 1,2—1,5 разу. В Україні, як бачимо, ситуація дещо інша. Утім, міністр фінансів Віктор Пинзеник в одному із своїх інтерв’ю заявив, що причина зростання цін — не в підвищенні зарплат. «Вона полягає в емісії, і тут треба шукати причину», — певне, натякаючи на Нацбанк, зауважив міністр.

Зростання грошової маси в першому кварталі виявилося справді значним. За три місяці воно становило 11,4%, перевищивши свій торішній аналог майже вдвічі (6,4%). З іншого боку, кількість готівки в обігу збільшилася від початку року на 1,7% (торік за такий самий період — на 1,4%). Як запевняють самі банкіри, для інфляції зростання грошової маси зовсім не настільки критичне, як збільшення бюджетних соціальних виплат населенню готівкою. Але емісія Нацбанку (випуск гривні в обіг) зараз справді йде прискореними темпами. Відбувається це в результаті обміну на валюту, яку викуповує Нацбанк. Лише за березень обсяг інтервенцій НБУ на валютному ринку досяг 1,5 млрд. дол., а загалом за перший квартал — трохи більше 3,1 млрд. дол. За словами пана Литвицького, як і торік, емісія в результаті поповнення валютних резервів становить близько 90% зростання грошової пропозиції. Що серйозно обмежує використання інших інструментів грошово-кредитної політики.

Намагаючись обмежити емісійні наслідки купівлі валюти, Нацбанк уже значно прискорив темпи посилення гривні до долара. Від початку року офіційний курс уже збільшився більш як на 3 коп. (з 5,3054 до 5,2747 грн./дол. станом на 8 квітня), причому на 2,43 коп. лише від початку березня. Нацбанк, сказав пан Литвицький, і надалі посилюватиме курс, але робитиме він це поступово. «Лібералізація валютного курсу буде помірною, і в жодному разі не відбудеться штучної й різкої ревальвації, що не загрожує стабільності фінансової системи. Нацбанк за жодних умов не відходитиме повністю від регулювання ринку, а лише удосконалить вплив на нього», — наголосив він.

І голова НБУ Володимир Стельмах, і його заступник Сергій Яременко — відомі консерватори. Але консерватизм у цьому випадку — найкращий із рецептів. Перед тим, як кудись «бігти» та щось розпочинати в таких тонких матеріях, як монетарна й валютно-курсова політика, потрібно бодай спробувати все грунтовно прорахувати та зважити.

Розбрід і хитання

Одним із найважливіших чинників, які вплинули на цінову ситуацію першого кварталу, стало посилення негативних інфляційних настроїв і очікувань як виробників, так і споживачів. А очікування, якщо вони стають масовими, мають погану властивість справджуватися. Втім, як цим настроям і очікуванням, даруйте, не погіршуватися, коли ситуація, що почала складатися ще торік з приходом нової влади, анітрохи не «устаканилася».

Процес формування нової вертикалі влади, а простіше кажучи — роздачі портфелів й адаптації вчорашніх опозиціонерів до владних коридорів, кабінетів і крісел, на жаль, затягнувся. А разом із ним — і прийняття обіцяних ще в лютому бюджетних поправок. До початку березня в уже очолюваного Віктором Пинзеником Мінфіну були лише «певні політичні напрацювання», які мали швидше «концептуальний» характер. Досить якісно опрацювати бюджетні зміни представникам нової влади так і не вдалося. Добре ще, що процес їхнього ухвалення не затягнуся до травня чи навіть червня. Адже й після ще одного-двох місяців країна навряд чи отримала б основний фінансовий документ кардинально кращої якості та змісту.

Погано й те, що коли на сьогодні в нової влади й існує чітка, крок за кроком програма дій, то вона наразі не стала надбанням широкої громадськості.

Зате міністр економіки Сергій Терьохін раптом узяв та й озвучив «веселенький» прогноз двозначної інфляції на цей рік — 11,2—11,4%. Прогноз, на відміну від кабмінівської програми, виявився дуже чітким і конкретним (розкид лише 0,2%). Намагаючись наперед уникнути відповідальності за можливу інфляцію, міністр економіки відразу ж спробував перекласти провину за такі наслідки на Національний банк. При цьому він і не думає про те, що тим самим підриває здобутий багаторічною працею (зокрема й нинішнього Президента) авторитет НБУ та довіреної його турботам грошової одиниці. Через ЗМІ Нацбанку починають указувати, як цією самою грошовою одиницею управляти. Мовляв, усе дуже просто, скасовуємо обов’язковий продаж валюти, «швидко й конкретно» ревальвуємо та заразом лібералізуємо курс гривні — й інфляції наче й не було. А інакше, дорогий НБУ, нарікай на себе. До речі, а чи не час тобі заодно збільшити частку євро в резервах до 25%? І нічого, що при цьому пан міністр навіть не спромігся переконатися, що ця частка перевищує озвучені ним 25% ще з минулого року.

Воно б іще нічого, якби в цю «заваруху» не вплуталися спочатку міністр фінансів, а потім і прем’єр. Невже люди з такою блискучою економічною освітою не знають елементарних речей? Приміром, що такі «дефіле» виконавчої влади до Національного банку в усьому світі сприймаються не лише як ознаки поганого тону, а й служать (особливо для професійних інвесторів) чіткою ознакою наявності у влади проблем. Відразу зрозуміло: своїх ресурсів не вистачає — давайте через громадськість спробуємо натиснути на Нацбанк. Можливо, той завагається й буде зговірливіший. Тож, дивись, відкриє свої «засіки» й відстібне трішечки грошей на фінансування видатків…

До речі, коли хтось думає, що такі істини доступні для розуміння лише просунутим західним експертам, а наш пересічний обиватель на це не здатен, він глибоко помиляється. У «кинутих і обібраних» колись людей хороша пам’ять і особливо гостре чуття на такі «нюанси».

Керівництво Нацбанку, до його честі, зовсім не кинулося «брати під козирок» і приймати рішення, яких від нього вимагали. І дуже резонно дало зрозуміти урядовим чиновникам: курсова політика — «зовсім не їхня справа». Керуючись професійним принципом «гроші люблять тишу», перші особи НБУ довго зберігали відносне мовчання. І тільки коли тиск ззовні, та ще з допомогою ЗМІ, став надмірним, і не роз’яснювати громадськості свою вичікувальну позицію стало неможливо, у Нацбанку не витримали й почали «огризатися», намагаючись популярно пояснити, «чому все не так просто».

Приміром, стосовно ревальвації. Так її, та ще з точним визначенням параметрів, як справедливо зауважив заступник голови НБУ Сергій Яременко, ніде в світі не проголошують. А валютно-курсову політику здійснює ЦБ залежно від ситуації в економіці. Справді, заявивши про майбутню ревальвацію, високий чиновник впливає на настрої «публіки» й формує відповідні очікування. У результаті психологічні чинники формування курсу починають домінувати над суто економічними. А либонь у нас і без того, як колись справедливо зазначив один відомий банкір, «валютний ринок — це 99% психології й 1% економіки».

Під час лютневої прес-конференції Володимир Стельмах заявив: відтепер валютно-курсова політика Нацбанку підпорядковуватиметься урядовим цілям з інфляції, які одержать статус нормативних. Певне, цим він дав привід декому із членів уряду вважати себе поступливим «добрягою», який виконає все, чого від нього зажадає Кабмін. Попри висунуті вимоги, у суспільну полеміку пан Стельмах не вступав, обмежуючись заявами, що він — «представник національної валюти, і національну валюту треба тримати».

Але після ухвалення бюджету пан Терьохін заявив: «Якщо НБУ не йтиме в політику ревальвування курсу, про що була попередня домовленість, але щось я не бачу рухів, тому що вже в квітні будуть пікові виплати по заборгованостях за перший квартал, то тоді відповідальність за монетарну інфляцію лягає на Нацбанк, не на бюджет». Не витримавши, Володимир Семенович усе-таки втягнувся в перепалку. «Терьохін сам провокує інфляцію, аби вона вийшла за межі, і в зв’язку з цим хоче заздалегідь перекласти провину на Нацбанк — знайти цапа відбувайла», — заявив глава Нацбанку.

Що ж до заяв, які провокують інфляцію, то колеги пана Терьохіна також не сиділи склавши руки. Хтось лякав підвищенням транспортних, а хтось — енергетичних тарифів... Суперечливі й необдумані заяви офіційних осіб, конфлікти інтересів, які періодично вихлюпуються з коридорів влади на поверхню, реформи на митниці, рекламний «промоушн» майбутнього масового підвищення соціальних виплат й одночасного підвищення податків, акцизів, скасування пільг не могли не спровокувати посилення інфляційних очікувань і, відповідно, зростання цінового тиску.

Поки що ризик подальшого прискорення інфляції значний, оскільки вже в квітні мають бути пікові виплати за бюджетними заборгованостями за перший квартал. Пан Литвицький підтверджує, що шанси вкластися в однорозрядну інфляцію все ще зберігаються, причому непогані. Ой, як хочеться йому повірити!

Планів громаддя

«Підписавшись» на виконання передвиборних соціальних обіцянок, нова влада пішла ва-банк. Масштабне збільшення зарплат і пенсій — це вже доконаний факт, оскільки воно вже узаконене поправками до бюджету-05. Уся надія на те, що зростання соціальних виплат буде максимально розтягнутим у часі. Й уряд зуміє уникнути таких, як торік, масових «викидів» готівки в споживчий сектор.

А от започаткувавши одночасно «грандіозні» зміни в податковому, митному, адміністративному й валютному регулюванні, він грає в дуже небезпечну гру зі слабко передбачуваними наслідками. Найгірше, що всі ці реформи зі сторони поки що виглядають як навряд чи прораховані та не мають продуманого, системного характеру.

Збільшення кількості грошей на руках у населення не трансформується в галопуючу інфляцію лише за умови, що частина цього збільшення покривається за рахунок більшої пропозиції товарів і послуг на внутрішньому ринку, а частину буде спрямовано на заощадження. На що саме й розраховують Кабмін і Нацбанк. Перше завдання уряд намагається вирішити, стимулюючи імпорт, особливо продовольчий.

Намір за рахунок зниження мит на ввезені з-за кордону продукти харчування та інтервенцій Держрезерву ліквідувати ціновий шок на продовольчому ринку НБУ підтримує. Більше того, вважає це вкрай необхідним заходом, вдатися до якого Нацбанк пропонував ще торік в квітні. Особливо це стосується м’ясної продукції, зростання цін на яку, за оцінками пана Литвицького, дало 7 із 12% торішньої інфляції. За даними Держкомстату, за 2004-й м’ясо подорожчало на 46,8%.

Як і торік, ціни на м’ясопродукти, чия питома вага в стандартному споживчому кошику становить 20%, є головним подразником нинішньої інфляції. За три місяці від початку поточного року лише за офіційними даними за м’ясо та птицю приходиться платити вже на 10,3, ковбасу — на 7,6% більше.

Кабмін начебто домовився в четвер з «птахівниками» про зниження їхніх відпускних цін на 23%, він також збирається обмежити торговельну надбавку 10%. Дай Боже. З іншого боку, залишається сумнів: чи не задавить зовнішній імпорт внутрішнього виробника та чи зможе такий «бегемот», як Держрезерв, бути достатньо маневреним, аби не зашкодити ринковому середовищу?

Кредит довіри

Успіх нової влади в економічній політиці найбільшою мірою все-таки залежатиме від довіри співвітчизників. Не випадково індекси споживчого й ділового оптимізму давно стали ключовими макроекономічними показниками в більшості провідних світових економік і ключовими індикаторами для міжнародних інвесторів.

Сто днів уряду, відведені на адаптацію до владних повноважень, а також розробку та початок втілення чіткої та прозорої стратегії реформ, невблаганно спливають. А з ними — і виданий на головному й багатьох інших майданах країни кредит довіри новій владі. Якщо банкрутом її почнуть вважати великий і малий бізнес, а також зовнішні та внутрішні інвестори, то замість інвестицій у розвиток і нарощування виробництва ми побачимо «просте» підвищення цін на товари й послуги. А виручку від продажів і дивіденди від інвестицій почнуть у будь-який спосіб виводити «від гріха подалі» — за межі країни.

На жаль, посилення податкового тягаря на внутрішніх виробників, хоч би як переконливо воно мотивувалося, після затвердження поправок до бюджету вже стало доконаним фактом. Ця обставина аж ніяк не сприяє прискоренню зростання й детінізації економіки — двом іншим джерелам, за рахунок яких Кабмін планує збільшити наповнення дохідної частини бюджету. Виробники традиційно спробують перекласти збільшення фіскального навантаження на плечі споживачів, тобто підвищити ціни. Чи вдасться уряду цьому протистояти — також велике запитання.

Якщо більшість наших співгромадян перестане вірити, що державні структури здатні контролювати інфляцію, і вирішить, що грошей у бюджеті взяти ніде, крім як надрукувати, — буде біда.

Збільшення кінцевого попиту на споживчі товари й послуги при цьому не отримає відповідної компенсації з боку пропозиції. Дефіцит — це неминуче зростання цін, причому багаторазове. На валютному ринку пошук бодай якоїсь альтернативи для захисту заощаджень спровокує масове збільшення попиту на готівкову валюту. Разом із відпливом капіталів і миттєвим припиненням повернення в країну валютної виручки експортерів (благо, уряд домігся від Нацбанку скасування її обов’язкового продажу) це може призвести до величезного дефіциту валюти...

Хоча такий похмурий сценарій поки що, дякувати Богові, дуже малоймовірний, не забуваймо, що він існує і свого часу в Україні вже був апробований.

Команда

Небезпечна гра в «мужнє» виконання передвиборних обіцянок вимагає від нової влади максимальної координації та інтенсифікації зусиль усіх її гілок. Відтак особливої ваги набуває питання, чи узгоджуються з амбіціями реформаторів їхні можливості з практичної реалізації задуманого? Очевидно, навіть такі мегаавторитети, як Президент і прем’єр-міністр, працюй вони хоч по сто годин на добу, не реалізують своїх починань, якщо їхні команди найближчим часом не почнуть функціонувати чітко та злагоджено. Адже за роки перебування в опозиції багато членів цих команд надзвичайно віддалилися від реальної управлінської практики.

Можливо, є сенс у рамках Ради національної безпеки й оборони створити тимчасовий координаційний комітет або робочу групу, чиї рішення були б обов’язковими до виконання. І ввести в таку групу представників Кабміну і Нацбанку, результативність нарад спільних комісій яких поки що залишає бажати набагато кращого. Зусиль лише цих інститутів, до того ж не завжди здатних знайти спільну мову, для пошуку й реалізації найкращих шляхів виходу з нинішньої ситуації може виявитися недостатньо...