ІНВЕСТИЦІЇ В УКРАЇНІ: РЕСУРС ДЛЯ ЗРОСТАННЯ ЧИ ЖЕРТВОПРИНЕСЕННЯ СТАРИМ ІДОЛАМ?

Голова колгоспу виступає на партгоспактиві:

— Минулого року нами було засіяно 80 га кукурудзи!

(Оплески.)

— Геть усе поїв довгоносик.

— Цього року ми посіяли вже 100 га кукурудзи!

(Бурхливі оплески.)

— Кляті довгоносики з’їли й це. Наступного року ми взяли зобов’язання засіяти 150 га кукурудзи!

(Бурхливі, тривалі оплески.)

— І хай вони подавляться, оті довгоносики!

Анекдот радянського періоду

Словосполучення «інвестиційна криза», «залучення інвестицій» і їм подібні часто миготять у лексиконі вітчизняних експертів, політиків і особливо виробничників. Багато хто був схильний якщо не пояснювати економічний спад браком капіталовкладень, то пророкувати прийдешню катастрофу. Справді, за офіційною статистикою, обсяг капіталовкладень у виробничі фонди знизився за роки незалежності в п’ять разів, значно випередивши темпи спаду ВВП. Але коли рівень інвестицій упав, здавалося б, нижче підлоги — саме тоді і почалося зростання економіки! Більше того, якщо простежити залежність зростання (точніше, спаду) від інвестицій то принаймні до 1998 року вона була явно негативною: менше інвестицій — менший спад наступного року. Такого не може бути? Помилка? Збіг? Тільки не для перехідних економік: тут це, швидше, правило.

Звісно, у різних посткомуністичних країнах картина дещо різниться, але сказати, що саме інвестиції тут обумовлюють зростання, особливо на першому етапі, було б великою натяжкою. Зате зворотних прикладів — хоч відбавляй. Тому й пояснення економічного спаду потрібно шукати в іншому. У тому числі, можливо, і в неефективних, через свою надмірність, інвестиціях.

З точки зору канонічної теорії економічного зростання, це припущення звучить єретично. У ХІХ столітті, звідки родом марксизм, накопичення основного капіталу розглядалося, поряд із природними багатствами, як головне джерело суспільного добробуту. Про природні багатства розмова окрема, а от фондоозброєність й енергооснащеність за планово-розподільчої системи до останніх її днів вважалися головними чинниками підвищення продуктивності праці. Справді, робітники, озброєні лопатами й тачками, можуть викопати за день більше грунту, аніж тими ж лопатами, але із застосуванням нош — колесо, як-не-як. А вже екскаватор, той узагалі може замінити цілу бригаду копачів, хоча й коштує дорого, і солярку споживає.

Багато що не враховувала ця теорія — і зменшення продуктивності кожної нової одиниці капіталу; і технічного прогресу, що знецінює застаріваючі фонди, зате сам слугує більш важливим і довгостроковим джерелом зростання; і мультиплікативного ефекту, відкритого Кейнсом вже в ХХ столітті; і ролі «людського капіталу»... Втім, усі перелічені уточнення не спростовували головну тезу: інвестиції спричиняють зростання. Зрештою, той же технологічний прогрес вимагає відновлення устаткування — а це інвестиції. Сам прогрес є плодом нових технологій — а це інвестиції, чи у розробку, чи у закупівлю, чи в адаптацію технології або в навчання кадрів. Таким чином, якщо вірити цим теоріям, то щоб підняти економіку, потрібно інвестувати, інвестувати й інвестувати. Затягуючи паски, відкладати споживання до кращих часів і збирати в ім’я світлого майбутнього, забезпечуючи рідній промисловості дорогоцінний інвестиційний ресурс.

Що ж у такому випадку робити, щоб прискорити зростання? Природно, більше інвестувати! Звісно, «загниваючий» демократичний капіталізм нездатний на таке форсоване накопичення — адже там кошти зберігають і вкладають добровільно, і лише поки це вигідно. Тобто вище голови не стрибнеш: норма заощаджень практично ніде у світі не перевищує 30%, а в більшості випадків разу в півтора менше. Інша справа — диктатура пролетаріату: «Даєш!» — і індустріалізацію можна здійснити за рахунок голодомору. У той час, коли селяни вимирали, СРСР успішно експортував пшеницю в обмін на верстати. Такою була ідеологія, що формувала ділову культуру радянської промисловості.

У перші десятиліття, що збіглися з епохою торжества масового виробництва, вищеописана політика принесла певні плоди. Потім зростання почало неминуче сповільнюватися і, зрештою, перейшло у біг на місці. Та оскільки марксизм був недоторканним і він учив, що основою зростання є інвестиції і тільки інвестиції, відповіддю на зниження темпів зростання стало подальше збільшення частки ВВП, що йде на накопичення. Для цього були використані спочатку доходи від продажу нафти й газу, а потім і зовнішні кредити. За деякими оцінками, в останні радянські роки частка інвестицій у ВВП, вимірювана у світових цінах, доходила до 60%, однак економіка тупцювала на місці. СРСР був попереду всієї планети за безрезультатним інвестуванням, і довгоносики з епіграфа на повну силу насолоджувалися недовгим щастям. Результат відомий: він був настільки ж сумний, як і неминучий.

Досвід інших країн, які намагалися подібним же чином подолати відставання, учить: так, рано чи пізно, буде з кожним, хто в економічній політиці орієнтується на нагнітання ресурсів на шкоду ринковим стимулам і відбору суб’єктів економіки.

Де копати?

Адже навіть на побутовому рівні (а економіка насправді — це наука про здоровий глузд!) зрозуміло, що головне питання, якщо продовжити аналогію, не в тому, як швидко копати котлован. Головне — а чи потрібно копати його взагалі і, якщо так, то чи в цьому місці? Або те, що сьогодні ударною працею створюється, завтра виявиться нікому не потрібним? І гроші, сплачені за цю працю, вийдуть на ринок, де їх не чекає новий товар, вироблений за допомогою новопобудованого заводу, — бо він виробляє не те і не так, як це потрібно людям. Відповідно, такі гроші підуть в інфляцію або, якщо ціни встановлено згори, в інфляційний навіс — той самий, під яким нині спочивають заощадження громадян, зароблені до 1 січня 1992 року. Страшно? Але це ще квіточки: зрештою, історія давня, десять років як-не-як, за давністю років можна б і не згадувати. Проте «ягідки» — плоди такої політики — живіші від усіх живих, та й сама вона іноді дає про себе знати.

Щоб виконроб, продовжуючи наш приклад, копав, причому саме там і тільки там, де потрібно, необхідні принаймні три умови. По-перше, звісно, у нього мають бути робітники, фонди, техніка — загалом, ресурси. По-друге, він має бути правильно поінформований. По-третє, він має бути особисто зацікавлений зробити роботу, і зробити її правильно. Чи досить цього? На жаль, ні. В загальноприйнятій теорії ніби припускається, що виконроб: а) не дурень, тобто здатний виконати роботу; б) правильно сприймає вищезазначені мотиви; і в) не може сам впливати на них. Останні два пункти, втім, давно вивчаються в мікроекономіці, проте, макроекономісти, як правило, не удостоюють подібні нюанси увагою: занадто складно, та й навіщо псувати гарні теорії, котрі й без того непогано працюють, принаймні в зрілих ринкових економіках? Що ж стосується першого, то це припускається саме по собі. Який же власник потерпить поганого менеджера?

Правильно, держава. Та сама держава диктатури переможного пролетаріату прославилася висуванням на керівні посади з будь-якими ознаками, окрім освіти, результатів роботи і ділових якостей. Оскільки економіка в цій системі полягала винятково в розподілі ресурсів, а рештою (тобто кадровою політикою, цілевказівками та стимулюванням) займалася керівна і спрямовуюча, хвіст дедалі частіше виляв собакою. Якщо цілі й ресурси ще якось погоджувалися, то про доповнення капіталу менеджментом (що більший капітал — то кращий управляючий) мова не йшла. Адже це за капіталізму, із його вовчими законами, якщо погано управляти капіталом, то за дві секунди опинишся на вулиці — а номенклатура берегла кадри, бережно переставляючи їх із місця на місце. З іншого боку, провали завжди можна було, за належного вміння, пояснити браком ресурсів. У результаті поганий менеджер отримував їх у своє розпорядження не менше, а добре, якщо не більше.

У застійну епоху взаємини і зовсім будувалися на знаменитому «ти — мені, я — тобі» (через що, до речі, й відбувся тотальний бартер другої половини 90-х). Де вже тут добирати ефективних, якщо балом правлять неформальні зв’язки? Та й як їх добереш, якщо ціни визначаються як компроміс між витратами і «чого хоче начальство»: солярка по 6 коп. за літр, а радянський телевізор — по 600 крб.? І, нарешті, навіть дійсно кращі в тій, плановій, системі — далеко не обов’язково найуспішніші в ринковій економіці. Радше навпаки: там ініціатива каралася, а тут без неї ніяк; там потрібно було «вирішувати питання» угорі, а тут — починати із себе; там потрібно було вибивати фонди і випускати — тут продавати і діставати прибуток і т.д., і т.п. Тож добір, із точки зору ринкової економіки, був швидше негативним, і лише якась кількість директорів — десь 10—15% — виявилася досить успішною. У цілому, можна припустити (вимірювати вже пізно), що в недавньому минулому ресурси, передусім основний капітал, заміщали якість менеджменту, а не доповнювалися ним.

Тим часом, саме в процесі інвестування ринкова економіка добирає кадри власників і менеджерів, причому сам процес важливий не менше, аніж результат. Тут саме час згадати, що підприємство — це не лише активи, і навіть не ринкова ніша, а насамперед специфічна ділова культура, що формується під впливом менеджменту. Навіть не дуже досвідчений бізнес-консультант, не кажучи вже про хорошого бізнесмена, може по дорозі від прохідної до директорського кабінету скласти собі цілком визначене уявлення про те, хто його там чекає, точно, як у «Мертвих душах» — вигляд садиби відбивав характер її власника. І повірте, сюрпризи тут рідкісні, хіба лише директора щойно призначили. Отож, конкурують між собою насправді не просто різні власники, а різні культури, і в ході боротьби відсіваються неадекватні. Вони поглинаються — або через фондовий ринок, або через банкрутство, у той час як успішні реінвестують прибуток і/або залучають інвестиції. Втім, це усе давно відомо.

До 1998 року: інвестиції —
«за потребами»?

Як показали дослідження Київської консалтингової групи та Гарвардського проекту в Україні, проведені на замовлення ФДМУ, ще недавно, 98-го, можна було спостерігати дуже дивну картину: серед підприємств української промисловості інвестиційна активність (визначена як частка реінвестованого прибутку) виявилася позитивно пов’язаною з бюджетною заборгованістю. Тобто держава ладна була прощати заборгованості, зроблені задля святого — інвестицій у виробництво. І це було правилом, а не винятком: лише за іноземними інвестиційними кредитами під гарантії уряду 1999 року довелося заплатити 1204 млн. грн. за рахунок бюджету, при цьому підприємства, що «освоїли» ці інвестиції, розщедрилися аж на 13% суми. Не кажучи вже про централізовані інвестиції, внутрішні інвестиційні пільгові кредити під ті ж держгарантії, сумно відомий проект «АвтоЗАЗ-Деу» й інші подвиги на ниві залучення інвестицій на поживу довгоносикам. Можна з упевненістю припустити, що добір при цьому тривав як не є найнегативніший, тому інвестиції такого типу завдавали і завдають більше шкоди, аніж користі: капіталу — порівняно з умінням ним розпоряджатися — вже й так накопичено непомірно, тому його збільшення практично ніяк не позначається на продуктивності праці, а от негативний добір — позначається. Лише у зворотний бік.

Про це свідчить інший результат того ж дослідження — продуктивність праці виявилася негативно пов’язаною з капіталоємністю (вимірюваною як відношення витрат на відтворення основних фондів до витрат на відтворення робочої сили) і лише трохи позитивно — із фондоозброєністю (вартістю основних фондів, що припадають на одного працюючого). Всі характеристики якості менеджменту (прибутковість активів, заборгованість, оборотність як активів, так і оборотних коштів, рентабельність продукції) виявилися найістотнішим чином негативно пов’язані з капіталоємністю у визначеному вище сенсі: чим більша частка витрат на основні фонди порівняно із зарплатою, тим гірше цими фондами управляють.

А от інвестиційна активність виявилася, на жаль, негативно пов’язаною не лише з прибутковістю, а й з оборотністю коштів, і з продуктивністю праці. Зате з капіталоємністю (у вищеописаному сенсі) — позитивно! Тобто вже існуючі активи економічно нейтралізувалися поганим управлінням, а інвестиції в промисловості переважно розподілялися «за потребами», а не «за заслугами».

У світлі цих фактів стає цілком зрозумілим негативний зв’язок ВВП і інвестицій: з одного боку, це ефект добору, з іншого — наслідки бездарного вкладення коштів, аналогічні тим, що спостерігалися в радянську епоху. На макрорівні можна спостерігати той же результат: під акомпанемент розмов про декапіталізацію як основну загрозу вітчизняній економіці і голосінь із приводу скорочення інвестицій основний виробничий капітал зріс за 1992—99 роки на 8—9% (за офіційними даними). Звісно, порівняно з радянським періодом це мізерно мало, тоді за рік набігало стільки, але порівняно зі скороченням населення на 6% за той же період в основному через зростання смертності та міграції — неприпустимо, аморально багато. Це, звісно, не голодомор 1933-го, але аналогії напрошуються. При цьому зростання основних фондів супроводжувалося падінням продуктивності праці, викликаним у тому числі й нездатністю більшості керівників визначити, згадуючи наш приклад, місце для котловану, у поєднанні з перекрученою системою стимулів.

Та все ж економіка працює

Втім, на багатьох прикладах ми бачимо, як на очах росте нова ділова культура. По-перше, усе ті ж 10—15% дійсно заповзятливих директорів розгорнулися по-справжньому. Розгорнулися б і більше, якби не заважала їм держава. По-друге, зароблений у конкурентній торгівлі капітал зі своєю ринковою культурою в багатьох випадках зумів-таки зламати бар’єри, споруджені державною бюрократією та некомпетентною частиною директорів, і вторгнутись у раніше заборонену для нього сферу виробництва. З’явився маркетинг — це можна спостерігати просто на полицях магазинів; економіка почала зростати без збільшення витрат енергії, чого за нею раніше не водилося, уперше спостерігається позитивний зв’язок між глибиною приватизації галузі та зростанням виробництва (за даними того ж дослідження), нарешті в останні два-три роки й інвестиції начебто почали позитивно впливати на зростання... Крига скресла? Так, у тому числі й тому, що 1999-го інвестували вже в основному із заробленого, а не «позиченого»: зв’язок інвестиційної активності з прибутковістю позитивний. Можливо, це результат кризи 1998 року. Наскільки це так? Наскільки глибокі ці тенденції? Яка перспектива їх чекає?

Щоб відповісти на ці запитання, дослідники CASE-Україна (організації — наступника Гарвардського проекту) і Центру ринкових реформ А.Білоцерківець, В.Лановий, А.Кошик, О.Погарська, Я.Ширмер і автор цих рядків провели дослідження за фінансової підтримки Freedom House. На додаток до старих результатів було, за сприяння EERC-Росія і GDN, проаналізовано дані опитування понад двох тисяч підприємств України, проведеного представництвом МФК у лютому 2001 року. Робота триває, і поки що вона принесла два основні результати — хороший і поганий.

Добре те, що інвестували 2000 року і мали намір продовжити 2001-го в основному ті, хто не має заборгованостей, зате має бізнес-план, і навіть провів для нього маркетингове дослідження. Тож очікується, що вже ці інвестиції не підуть прахом. Опосередковано це підтверджує і позитивний зв’язок між відповідними показниками і зростанням виробництва. Крім того, утішно бачити сильний позитивний зв’язок між інвестиціями й експортом — виходить, у ріст йдуть найбільш конкурентоспроможні. Зауважимо, що ці позитивні тенденції характерні в основному для приватизованих підприємств. Вони ж лідирують за зростанням інвестицій. Втім, і того, й іншого слід було чекати — для цього й робилася приватизація!

До речі, стосовно питання про те, що потрібніше для зростання інвестицій — стимули чи ресурси. Конкуренція створює стимул (так у Римі називалася палиця погонича): не інвестуватимеш — з’їдять. З іншого боку, вона, звісно ж, знижує прибуток, а отже, зменшує ресурси. Відповідно до наших результатів, як із внутрішньою конкуренцією, так і з зовнішньою зв’язок позитивний, хоча й не завжди сильний. Це означає, що не стільки брак ресурсів, скільки брак стимулів (а також, як показують дані інших авторів, гарантій від адміністративного втручання і гарантій права власності взагалі) стримує інвестування. І в жодному випадку не слід розглядати захист від конкуренції як засіб збільшити інвестиції.

Втім, цього не варто робити і з іншої причини. Серед питань анкети було два, спеціально присвячених очікуванню державної підтримки і відповідних настроїв. З одного боку, виявилося, що навіть серед малих і новостворених підприємств майже 30% не просто вважають, що держава має їх підтримувати, а й розраховують на таку підтримку, а серед державних підприємств таких більше половини — це підрахували ще автори опитування Б.Сенчук, Т.Ткаченко і М.Якуб. Ми ж за всього палкого бажання не змогли виділити жодної групи підприємств, де інвестиції та зростання показали б значиму залежність від патерналізму.

Інакше кажучи, погана новина полягає в тому, що не відбувається (поки) закріплення досягнутих зрушень на рівні співвідношення сил в економіці, а, отже, і в політиці. Це таїть у собі небезпеку повернення до старих часів, якщо не доперебудовних, то принаймні докризових (1998 року) із відповідним відкотом у діловій культурі. Природно, і на економічному зростанні доведеться тоді поставити хрест — і добре, якщо тільки на час...

Однак будемо сподіватися на краще. Зрештою, навіть відсутність залежності в даному випадку — прогрес, адже раніше вона майже напевно була позитивною (більше патерналізму — більше інвестицій), і на державну підтримку розраховували всі сто відсотків. Тож процес, як то кажуть, пішов. Зараз найголовніше — не «злякати», точніше, не дати знову сигналу про те, що держава опікатиме підприємства. Потрібно мати рішучість остаточно відмовитися від ресурсно-орієнтованої економічної політики, цього потворного рудимента старої системи і, створюючи умови для становлення ринкової системи стимулів, зробити акцент на ринковому, вільному, прозорому і конкурентному доборі власників і менеджерів. Довгоносики — не давляться.