Інтереси особисті й колективні

Нижчі показники відсувають на десятиліття можливість для України наздогнати розвинені країни.

Для забезпечення таких темпів зростання, крім наведення ладу в податках, створення ідеального інвестиційного клімату, відновлення довіри до державних інституцій, потрібні не так гроші, як мобілізація суспільної енергії, подібна до тієї, яку показала Японія з її гуртками якості та установкою на вірність фірмі. Мобілізувати суспільну енергію можуть ідеологія та гасло, яке відображає суть прийнятої ідеології.

Надзвичайно поширеною є думка, що ліберальна ідеологія - це ключ до розв'язання проблем України. Я ж схильний розглядати її як обґрунтування дій, що привели нашу країну до її нинішнього стану.

Мета людського суспільства - власне розширене відтворення, якісне й кількісне. Джерело - додатковий продукт. Однак досить рано перед людиною постала необхідність виробляти не лише додатковий, а й потрібний продукт. Виробництво стає необхідністю, а індивід включається в нього із суто людською мотивацією - одержати якнайбільше, витративши якнайменше. Ця мотивація, з одного боку, є основою для вдосконалення процесу виробництва. Процес виробництва стає механізмом реалізації мети суспільства. З іншого боку, це може призвести до такого зростання споживання як окремими індивідами, так і співтовариством загалом, яке в умовах жорсткої конкуренції погубить це співтовариство. Отже, потрібні облік витрат праці, контроль над відповідністю цих витрат споживанню і примус до праці.

Ми живемо при капіталізмі, тож для нас такими обліковцями, контролерами й "примушувачами" є закони товарного виробництва. А умови ведення виробництва визначають суспільні, колективні, індивідуальні економічні інтереси. Для суспільства загалом - це додатковий продукт, для власника засобів виробництва - прибуток, для найманого працівника - заробітна плата.

Нині комерційне підприємство, і не тільки, стало осередком високоосвічених, кваліфікованих фахівців, кожен з яких на своєму рівні приймає рішення, що впливають не тільки на ефективність усього підприємства, а й на його долю. І це потребує для забезпечення успіху підприємства загалом від усіх його працівників єдності інтересів. Ця умова конче потрібна. Достатньою умовою П.Друкер вважає зміну характеру менеджменту, перехід від керівництва на основі примусу до управління на основі поставлених цілей і самоконтролю, що передбачає перехід характеру управління на "партнерські" відносини. Що гуру менеджменту П.Друкер прямо і стверджує у "Енциклопедії менеджменту". Погодимося з гуру: цього справді потребують об'єктивні процеси, що відбуваються і у виробництві, і в суспільному житті. Умовою переходу на новий менеджмент усіма працівниками, за П.Друкером, є усвідомлення необхідності зрозуміти й прийняти нові умови. Але таке можливе лише в тому разі, якщо в усього колективу вже є спільність інтересів і спільна (через персональну) відповідальність. Якщо такого немає, то менеджмент неминуче скочуватиметься до дедалі більшої жорсткості примусу та контролю як на рівні підприємства, так і на рівні суспільства.

Для власника процес виробництва перетворюється на процес збирання і накопичення прибутку, що доволі близько до інтересу суспільства, і клас власників стає керівним класом. Єдність інтересів класу власників дає можливість організуватися на принципах самоврядування, на демократичних принципах.

Інтересом найманого працівника є заробітна плата, отримана за фактично виконану роботу, обумовлена в момент прийняття на роботу і якомога вища в цей момент. Для одержання обумовленої заробітної плати працівник має виконати ці умови. Решта - це виконання функцій власника, в інтересах власника й залишається власникові разом із відповідальністю за загальний результат. У кожен момент часу що більша зарплата, то менший прибуток. А це означає, що інтерес найманого працівника прямо суперечить інтересу власника засобів виробництва, інтересу суспільства. Тому завоювання пролетаріатом (найманим працівником) політичної влади є нісенітницею, з філософського, політичного, економічного погляду.

Концентрація і централізація капіталів призводять до того, що кількість власників, які реально керують засобами виробництва, різко знижується. Їхнє місце займають наймані керуючі із зовсім іншою психологією та мотивацією. Ситуація змінюється так повно, що Й.Шумпетер заговорив про швидко зникаюче поняття "власність". А вже Джон К.Гелбрейт дає практично закінчену картину цього процесу: суспільством фактично керує техноструктура (наймані керуючі) із своєю специфічною психологією найманого керуючого і зміною мети ведення виробництва. Прибуток відсувається на другий-третій план. На перший висуваються самозбереження техноструктури, її добробут. Західне суспільство досягло стану, в якому керуючі впливи реального власника перестали пронизувати всі пори суспільства: найманому працівнику, основній частині населення, з допомогою прямих виборів надається право наймати собі керівників для вирішення глобальних, зокрема й бізнесових, проблем. Це призводить, з одного боку, до необхідності шукати додаткові стимули хоча б для збереження темпів зростання продуктивності праці, а з іншого - до популістських обіцянок на виборах і життя не по кишені. Демократія призводить до втрати керованості, появи популізму, крайнього націоналізму та запиту на сильну руку для наведення ладу.

У країнах Північної Європи питома вага власників, які справді керують своїми підприємствами, набагато вища, ніж у решті Європи. Вищий рівень життя, набагато нижчий вплив усіляких авантюристів і популістів. Із цього ми можемо зробити висновок: рівень життя, його якість, наявність і вплив радикалів і авантюристів прямо залежать від питомої ваги чинних власників.

Розуміння цього прийшло досить давно. Наприклад, у Швеції до початку 1970-х прийняли рішення про поступовий викуп працівниками підприємств, в інших країнах почали застосовувати різні способи долучати працівників до процесу керування підприємством - від рад трудових колективів, участі працівників у прибутку, колективних форм організації та оплати праці до кооперативних, пайових підприємств. Основна мета всіх цих реорганізацій - знайти можливості долучити найманого працівника до процесу прийняття рішень, зробити його певною мірою керівником, включити в процес виробництва не тільки тіло, а й душу найманого працівника.

Та не так сталося, як гадалося. Соціалізація виробництва, держави призвела до того, що горезвісний 1% найбагатших почав швидко втрачати економічну й політичну владу, а разом із нею й можливість впливати на розподіл національного доходу на свою користь. А це не могло не посилити активності економічної, фінансової еліти США, Великої Британії в розробці та впровадженні того, що згодом почали називати неолібералізмом. Результат його застосування яскраво замальовано Томасом Пікетті, а ми в Україні відчуваємо його на собі.

Виходів із ситуації, що склалася, як завжди, чимало, але найпривабливіший - брати приклад з Північної Європи, а саме: всіляко сприяти створенню малих, середніх підприємств, підприємців - фізичних осіб. Однак це буде повторенням. Для того, щоб наздогнати, треба бігти швидше. Для забезпечення швидших темпів слід залучити до виконання функцій власника (зокрема робити якнайбільше із найменшими витратами) якомога більше працівників на діючих підприємствах створенням нових підприємств на базі спільної пайової власності. Цим ми зближаємо інтерес особистий з інтересом колективним, а колективний - з інтересом суспільства, і тим самим розширюємо та зміцнюємо базу демократії. Цей принцип починає досить широко застосовуватися в розвинених країнах. У США вже тривалий час діє державна програма з передачі власності на підприємство колективу, який працює на цьому підприємстві. В Іспанії тривалий час працює корпорація кооперативів "Мондрагон", яка має оборот, що перевищує бюджет України. Для мобілізації такої потрібної суспільної енергії можна й треба не тільки висунути гасло "Фабрики - союзу підприємців і працівників, земля - селянам", але й розкрити його зміст.

Зовні гасло доволі схоже на більшовицьке, і це лякає. Але суть такого союзу - у наданні права та встановленні обов'язку виконувати функції власника засобів виробництва (повністю або частково), жодним чином не зазіхаючись на основні права власника.

Особливу роль у процесі відіграють державні підприємства. Загальна вимога до них із боку влади всіх рівнів - приватизація. Обґрунтування: держава - неефективний власник. Однак домогтися ефективної роботи державних підприємств (і одночасно позбавити матеріальної бази корупцію) можна зміною організації праці й заробітної плати на цих підприємствах. Зробити це можна, поставивши колективи підприємств в умови, в яких розмір зарплати залежить від результатів праці підприємства на базі колективних форм організації й оплати праці. Така внутрішня структура перекриє всі лазівки для злодійства й корупції, ліквідує всі непотрібні витрати й навіть без збільшення обсягів виробництва дозволить підвищити оплату праці. І допоможе сказати правду: "Інших грошей для працюючих у держави немає й бути не може. Ви маєте утримувати державу. А тому беріть на себе відповідальність за свою долю й за долю підприємства".