Інноваційний розвиток: угорський досвід та українські реалії

Торік у Києві вже відбувся круглий стіл з проблем інноваційно-інвестиційного розвитку країни, і «Дзеркало тижня» публікувало про нього докладний звіт. Цього разу організатор заходу — Інститут економіки та прогнозування Національної академії наук України (НАНУ) — дещо змінив формат зустрічі, запросивши провідних учених з Угорщини, яка пройшла значний шлях у своєму трансформаційному перетворенні і на сьогодні вже є членом Євросоюзу. Яких успіхів досягла ця країна і з якими труднощами зіткнулася? Чи розвіяно численні побоювання, що панували в угорському суспільстві напередодні вступу країни до ЄС? В яких аспектах досвід угорців може бути корисним для України? Що потрібно зробити, аби якомога рідше помилятися і приймати якомога менше неправильних рішень?

Відповіді на ці та багато інших питань шукали учасники українсько-угорського семінару на тему «Інноваційний вимір ринкових перетворень: стратегія України і досвід Угорщини». З угорського боку в його роботі взяли участь представники Інституту світової економіки Угорської академії наук (УАН): директор інституту, професор Андраш Інотаї, академік УАН, професор Міхай Шимаї, доктори наук Кальман Дезері і Тамаш Семлер, а також директор Інституту соціології УАН, доктор наук Тамаш Пал.

Україну представляли співробітники Інституту економіки та прогнозування НАНУ: директор інституту, академік НАН Валерій Геєць, член-кореспондент НАН Володимир Сіденко, доктори економічних наук Олександр Барановський, Ірина Крючкова та Інна Луніна, заступник директора Інституту демографії та соціальних досліджень НАНУ, член-кореспондент НАН Елла Лібанова, а також заступник міністра фінансів України Тетяна Єфименко.

Звісно, було б наївно думати, що в результаті чотиригодинного спілкування вчені зможуть виписати рецепти для лікування абсолютно всіх економічних та соціальних недуг, від яких потерпають наші країни. Багато проблем удалося лише позначити або акцентувати на них увагу. Але міжнародний «мозковий штурм» відбувся, і в нас є надія, що від констатації проблем згодом удасться перейти до детального опрацювання механізмів їхнього вирішення. Для цього вчені домовилися створити постійно діючу двосторонню структуру на рівні національних академій двох країн.

Пропонуючи увазі читачів «ДТ» найцікавіші і найкритичніші, на наш погляд, моменти виступів, ми запрошуємо відволіктися від щоденної метушні навколо тарифів, публікацій законів і призначень-звільнень міністрів. Розмова вченого з ученим — це зовсім інший рівень абстракції. Й іноді досить несподіваний погляд на відомі речі. На природу реформаторства у постсоціалістичних країнах, приміром, чи на роль державної машини в багатьох наших сьогоднішніх невдачах. Втім, судіть самі…Валерій Геєць. — Тема, винесена на обговорення, хвилює всіх. Наш уряд уже неодноразово заявляв, що майбутнє країни безспосередньо залежить від успішності процесів інноваційного та технологічного оновлення. У нинішній дуже напруженій соціальній та політичній обстановці такі заяви сприймаються неоднозначно. Та водночас вони знаходять розуміння і підтримку в наукових колах.

Валерій Геєць. — Кілька слів про те, що відбувається сьогодні в Україні.

Задекларувавши інвестиційно-інноваційний шлях розвитку, уряд у 2007 році вже робить певні кроки. У країні триває пошук нових рішень, які, з одного боку, сприяли б раціональному витрачанню бюджетних коштів, а з іншого — радикально змінили б стан справ в інноваційній сфері. А він, без перебільшення, критичний: не більше 10% підприємств країни ведуть роботи з інноваційного оновлення виробництва, що в багато разів менше, ніж у європейських країнах.

Уперше за останні роки деякі міністерства та відомства вже в січні провели науково-технічні ради, визначилися з колом наукових проблем і оголосили тендери на виконання та фінансування відповідних наукових розробок. Для прикладу: вже в січні уряд звернувся до нас із проханням обгрунтувати наукову концепцію бюджету-2008 і бюджетних пропозицій до 2011 року.

Під час дискусій ми дійшли висновку, що в 2008-му та в наступні роки інноваційні ініціативи мають бути поєднані з розвитком соціальної активності громадян. Необхідно поєднати ці два, на перший погляд, різноспрямовані процеси. Це досить складно, і це — завдання не одного року. Однак від результатів такої синергії залежатимуть і відновлення виробництва, і зростання доходів населення, передусім за рахунок збільшення зарплат, бо дешева робоча сила не схильна до інновацій і підвищення продуктивності праці.

На період до 2011 року ми пропонуємо гасло — «Інноваційні ініціативи та соціальна активність». Сподіватимемося, що 2007-й дасть старт цьому рухові.

ХХI століття сформувало цілу низку серйозних викликів. Відповіді на них ми шукаємо на шляху до суспільства й економіки знань. Формування впродовж найближчих десяти і більше років суспільства та економіки знань — це той модернізаційний проект, який може та повинна реалізувати Україна.

Що в нас є для того, аби проект запрацював? На відміну від багатьох країн, зокрема і східноєвропейських, Україна має стратегічно важливі високі технології в аерокосмічній і транспортній сферах; вона має ядерні технології та унікальний досвід боротьби з масштабними техногенними катастрофами. Можлива участь у світовій кооперації з нано- і біотехнологій. Усе це — інноваційна та технологічна складові амбіційного проекту побудови суспільства та економіки знань.

Таким чином, у нас є передумови для того, щоб формувати відповіді на виклики часу. Все питання в тому, які інструменти економічної політики для цього використовувати. І тут дуже корисним є досвід угорських колег.

3. Темпи зростання угорської економіки не надто змінилися під впливом вступу країни до ЄС. На їхню динаміку більше впливали підготовчі заходи та реструктуризація економіки.

Попри те, що в останні роки спостерігалися деякі негативні процеси, всі або майже всі побоювання та страхи не справдилися.

— Побоювання посилення інфляції. В основному вона посилилася на етапі підготовки до вступу в ЄС, коли Угорщина була змушена підвищити акцизні збори. Насправді вступ до Євросоюзу був деінфляційним — і через прийняття спільних зовнішньоторговельних тарифів ЄС, і через посилення конкуренції. Якщо цінова динаміка в Угорщині й має місце, то значною мірою це — результат помилок у внутрішній економічній політиці.

— Побоювання зростання безробіття. Справді, нині в нас вищий рівень безробіття (7,5%), ніж у момент вступу (6,2%). Проте зростання цього показника пов’язане в основному з заходами нової державної соціальної політики, спрямованої на те, щоб повернути людей на офіційний ринок праці.

— Також були побоювання, що малі та середні компанії не виживуть за нових умов конкуренції. Вже в перші роки після вступу можна було спостерігати два окремі процеси, які накладаються один на одний. Перший — це більш висока конкуренція з боку ЄС, другий — нова стадія концентрації капіталу в самій угорській економіці, що теж є дуже важливим чинником підтримки та посилення конкуренції. Хай там як, 600—700 тис. малих та середніх компаній для країни з населенням у 10 млн. — це, звичайно, забагато, і таку кількість не слід зберігати.

— Побоювання щодо того, як членство в ЄС позначиться на зовнішньоторговельних відносинах. Майже три чверті угорського експорту йдуть до країн Євросоюзу. Цікаво, що за останні роки частка ЄС у нашій зовнішній торгівлі не зросла, хоча відбулася значна активізація торгівлі з новими членами Євросоюзу. За останні три роки їхня частка в угорському експорті зросла з 9 до 12%. Йдеться в основному про Словаччину, Словенію, Польщу та деякі інші.

З точки зору конкурентоспроможності важливіше, що коли до вступу в торгівлі з цими країнами Угорщина мала дефіцит у 500 млн. євро, то в першій половині 2006 року, навпаки, ми одержали позитивний баланс у 500 млн. євро.

Чому це сталося, ми можемо лише здогадуватися. Фундаментального аналізу у нас поки що немає. Чи стало це наслідком кращих методів управління, чи позначився вплив транснаціональних компаній, котрі орієнтуються на наш регіон, чи свою роль відіграло підвищення внутрішнього попиту в сусідніх країнах або ж девальвація угорської національної валюти стосовно польської або чеської?

4. Коли йдеться про іноземні інвестиції, хотілося б наголосити на двох особливостях. По-перше, членство в ЄС може позитивно вплинути на їхнє зростання. Але це не головний чинник. Значно важливіше, який ступінь довіри має країна і наскільки прозорими є внутрішні умови.

По-друге, в останні роки зовнішні потоки капіталу в Угорщині стали вулицею з двостороннім рухом. Інвестиції угорського капіталу за кордон сягнули 6 млрд. євро, і ми зіткнулися з проблемою так званого аутсорсингу. Тому зараз нам необхідно стимулювати розвиток внутрішнього виробництва, щоб отримувати більшу додану вартість.

5. Наступний пункт — вільне пересування робочої сили. Нові країни ЄС мають різні показники міграції. Що ж до угорців, то їхня схильність до міграції дуже низька, навіть усередині країни.

Ось деякі статистичні дані по Великобританії, котра 2004 року відкрила свій ринок робочої сили. Офіційно до цієї країни виїхали лише 12 тис. угорців — порівняно з 400 тис. поляків, 50 тис. литовців і 35 тис. латишів. Це дивно, адже нинішні темпи зростання економік Литви та Латвії порівнянні з китайськими. Залишається відкритим запитання: чому молоді, висококваліфіковані й орієнтовані у майбутнє люди залишають країну з 10% зростання ВВП на рік?

6. На відміну від цих країн, головною проблемою ринку праці Угорщини є не міграція, а брак висококваліфікованого персоналу. Це підкреслює важливість розвитку довгострокових освітніх програм, підготовки кваліфікованих спеціалістів.

7. Угорщина в останні роки стала чистим споживачем трансфертів усередині ЄС. Теоретично, у 2007—2013 роках ми можемо освоїти з фондів Євросоюзу 22 млрд. дол., тобто понад 3 млрд. на рік. Найважливіше запитання тут — як забезпечити ефективне використання цих грошей, які критерії ефективності вибрати? Оскільки ефективність для керівника бізнес-проекту може бути однією, а з погляду макроекономічних інтересів — зовсім іншою.

8. Останній пункт стосується конкурентоспроможності угорської економіки. У 90-х роках минулого століття завдяки приватизації ринкового типу і масованому припливу іноземних інвестицій наша країна мала очевидні переваги перед іншими країнами Центральної та Східної Європи. І, судячи з різних ринкових характеристик, наша конкурентоспроможність у регіональному розрізі залишається, як і раніше, досить високою. Інші країни в цьому сенсі зараз тільки наздоганяють Угорщину.

Однак останнім часом угорські політики не зробили необхідних кроків для підвищення конкурентоспроможності вітчизняної економіки. Точніше, деякі цільові програми, котрі певною мірою сприяли конкурентоспроможності (наприклад, із розвитку інфраструктури), реалізовані були. Але існував дуже великий розрив між тими грандіозними завданнями, що їх ставив уряд, та їхньою обмеженою віддачею для економіки.

Існує також дилема між конкурентоспроможністю, з одного боку, і вступом до Європейського валютного союзу, тобто запровадженням євро, — з іншого.

На завершення хотілося б привернути увагу до трьох нових чинників конкурентоспроможності в глобальному масштабі.

У ХXI столітті конкурентоспроможність грунтується не лише на традиційних ціні, якості та часі доставки товару. Вона визначається також іншими чинниками. Перший — це якість державного управління на всіх рівнях (від місцевого самоврядування до центрального уряду). Другий — питання соціальної солідарності. І третій — це менталітет суспільства. В успішній країні ХХI століття має бути суспільство, орієнтоване на майбутнє.

ТНК і їхня роль
в інноваційно-інвестиційному процесі

Володимир Сіденко. — Роль транснаціональних корпорацій (ТНК) в інноваційних процесах у всьому світі важко переоцінити. За останніми даними, до категорії ТНК належать близько 77 тис. компаній із приблизно 770 тис. філій, причому понад 20 тис. таких корпорації базуються в країнах, що розвиваються. Це свідчить про те, що транснаціоналізація охоплює вже не лише розвинені країни, а й світ, що розвивається.

У сучасному світовому господарстві ТНК є генератором і центральною ланкою у поширенні інновацій. За деякими даними, вони володіють більш як 80% патентів і ліцензій на нову техніку, технології та ноу-хау. За оцінками закордонних спеціалістів, близько 75—80% загальносвітового обсягу НДДКР у цивільному секторі здійснюється саме в рамках ТНК, а на 700 найбільших промислових фірм світу припадає біля половини всього обсягу комерційного використання винаходів у світі.

В окремих країнах роль іноземних філій ТНК у розвитку високих технологій в обробній промисловості сягає значних цифр: у Норвегії — 48,6%, Франції — 51,5, Канаді — 52,5, Великобританії — 59,0, Ірландії — 95,6%.

Як же виглядає на тлі цих тенденцій Україна? Якщо донедавна вона з них випадала, то 2005 року стався різкий сплеск, і наша країна, отримавши 45,2% прямих іноземних інвестицій у валовому капіталоутворенні, вийшла за цим показником у лідери. Щоправда, цей сплеск забезпечувався двома мегаінвестиціями: купівлею Mittal Steel Germany «Криворіжсталі», а також придбанням Raiffeisen International контролю над банком «Аваль».

За оцінками за минулий рік, ми виходимо на 4,5 млрд. дол. прямих іноземних інвестицій. Таким чином, їхня частка у валовому капіталоутворенні знизиться приблизно до 25%. Але, попри це, за вказаним показником ми вже виходимо на рівень провідних центральноєвропейських країн, зокрема Угорщини.

Частка загальних накопичених вхідних ПІІ у валовому внутрішньому продукті за останні п’ять років у нас зросла з 12,4 до 21,1%. Але Україна за цим показником все ще серйозно відстає від Угорщини, Чеської Республіки, Польщі і навіть Казахстану (див. рис.1), тільки трохи випереждаючи Росію (17,3%). Але, беручи до уваги розміри цієї країни, ми фактично відстаємо і від неї.

Слід зазначити, що у нас спостерігається очевидний розрив між вхідними та вихідними потоками інвестицій. Не те щоб Україна не вивозила капіталу, але цей процес відбувається переважно у формі втечі капіталу, а не у вигляді цілеспрямованого інвестування в іноземні активи. До 2004 року легального вивезення капіталу в нашій країні практично не спостерігалося, і тільки 2005-го воно підросло до 1,6% від валового капіталоутворення країни, тоді як у сусідів цей показник у кілька разів вищий, а в Росії сягає 10%.

Існують відмінності не лише за обсягом інвестицій, а й за загальною кількістю філій ТНК. За даними ЮНКТАД за 2004 рік, в Україні було зареєстровано 367 іноземних філій ТНК, тоді як у багатьох країнах СНД цей показник значно вищий. В Україні була лише одна материнська компанія ТНК («Індустріальний союз Донбасу»), що ставило її на один щабель із Азербайджаном, Узбекистаном, Білоруссю (див. табл.).

Ще більш разючим є порівняння з центральноєвропейськими країнами. І особливо з ЄС, де іноземних філій понад 208 тис., а материнських компаній ТНК — понад 39 тис.

Таке ж відставання спостерігається порівняно з країнами і територіями, що динамічно розвиваються, особливо Китаєм, де 280 тис. іноземних філій, Сінгапуром (14 тис.), Малайзією (понад 15 тис.). Водночас ці країни є активними експортерами капіталу, тобто в них, на відміну від України, процес інвестування має вигляд вулиці з двостороннім рухом.

Попри все це, ми можемо стверджувати, що сьогодні в Україні вже присутні багато досить серйозних іноземних компаній зі світовим ім’ям. Серйозний вплив справляють російські ТНК у галузі нафтопереробки.

Водночас ряд компаній, таких, як Mobil Oil, Shell, Microsoft та інші, поки що не поспішають відкривати у нас виробництва, а займаються розподілом своєї продукції, виробленої за кордоном. І це досить точно характеризує сучасну стадію відносин зарубіжного транснаціонального бізнесу до економіки України.

Отже, процес пішов, і на порядку денному у нас цілий ряд питань.

— Як домогтися приходу в Україну найвідоміших ТНК, що несуть передові технології? Якими мають бути дійові стимули?

Маю сказати, що Українська держава тривалий час сподівалася на те, що головний стимул для іноземних компаній — це податкові пільги. Ця думка виявилася хибною, що найбільш очевидно продемонструвала практика діяльності численних українських спеціальних економічних зон. Водночас ми не врахували багатьох чинників, котрі впливають на іноземні компанії, що призвело до того, що деякі з них, спочатку вклавши капітал, потім пішли з українського ринку (приміром, Motorola).

— Як домогтися перенесення центру ваги в діяльності ТНК в Україні з торговельно-розподільної активності на виробництво і, більш того, у сферу науково-технологічних розробок? Як при цьому забезпечити активне використання іноземними філіями ТНК українських технологій?

— Як забезпечити поєднання корпоративних стратегій зарубіжних ТНК із пріоритетами національного економічного розвитку? І як убезпечити національну економіку від ризику відпливу іноземного капіталу у вигляді репатріації прибутків або втечі короткострокових активів за кордон внаслідок зниження ступеня довіри до уряду та вітчизняної економічної політики?

— Як зробити так, щоб діяльність іноземних філій ТНК не призвела до придушення конкуруючих компаній з українським капіталом, не створювала монополії або олігополії? Приклад — ситуація в мобільному зв’язку, де фактично весь ринок поділено між двома компаніями — UMC і «Київстар», обидві з яких належать зарубіжному капіталу.

Для нас дуже важливо одержати відповіді на ці запитання.

Міхай Шимаї. — Важливо розуміти стратегію транснаціональних корпорацій. У них система стратегічного планування ефективніша, ніж планування, яке здійснювалося в наших країнах за часів соціалізму. Стратегічне планування починається з прогнозування — на п’ять-десять, а на деяких підприємствах — і на 25 років, особливо в сфері технологій. Прогнози будуються на глобальному рівні, на рівні окремих регіонів, на рівні країн, на рівні галузі, іноді — навіть на рівні групи продуктів.

Наступний крок — розвиток довгострокового планування своєї зарубіжної діяльності, розробка стратегії розміщення капіталовкладень. Причому головним критерієм є розміри ринку, перспективи зростання ВНП та доходів населення, приросту робочої сили, а не політичні умови, які в таких країнах, як Україна, можуть швидко змінюватися.

ТНК прораховують політичну ситуацію на довгострокову перспективу. В окремих випадках вони можуть компенсувати нестабільність політичних кіл «хорошими» інструментами: ми називаємо це корупцією, а для них це — довгострокове вкладання капіталу в політичних діячів, котрі можуть надавати допомогу.

І, нарешті, третій крок — власне фінансування капіталовкладень, нерідко з використанням місцевих джерел. У нас існувала практика, коли близько 20% інвестицій ТНК фінансувалися за рахунок кредитів угорських банків, які надавали їх іноземним корпораціям, аби зменшити ризик своїх вкладень. Але є й інші форми.

Досить важливе запитання — розподіл прибутку: яка його частина піде з країни, а яку вони вирішать реінвестувати? Нині щорічний прибуток міжнародних корпорацій, присутніх на угорському ринку, становить близько 4,5 млрд. дол. Із цього обсягу в Угорщині реінвестується близько 1 млрд. дол. у формі розширення діяльності або придбання угорських акцій.

І, нарешті, робоча сила, тобто людський чинник. Більшість корпорацій використовують 1—1,5% обороту для підвищення кваліфікації свого персоналу.

Інновації. Ми не повинні розглядати інноваційну діяльність тільки як дослідницьку роботу та розвиток. Це ширше поняття, яке включає також просування нових продуктів і виробничих процесів. Використання ТНК нових технологій та інвестицій дало змогу збільшити частку найбільш високотехнологічної продукції в угорському експорті до 25%. Це переважно не готові продукти, а запасні частини, котрі мають важливу роль для цих корпорацій, бо є частиною їхньої внутрішньої торгівлі.

Необхідно розуміти, що половина зовнішньої торгівлі Угорщини в галузі промисловості — це внутрішня торгівля міжнародних корпорацій, які працюють на її теренах. Ціни на ці продукти — трансфертні ціни, які встановлюються в рамках ТНК.

На нинішньому етапі частка дослідницьких робіт у структурі нашого валового продукту не перевищує 1%. Але левова частка витрат на них — 69% — фінансується саме міжнародними корпораціями. Позитивним чинником є також підвищення рівня угорських підприємств, особливо тих, які працюють безпосередньо з міжнародними корпораціями і є їхніми постачальниками.

Який висновок можна зробити із сказаного? Ми повинні зрозуміти, що ТНК — не гуманітарні заклади. Економіки, що страждають на серйозні хвороби, не можуть використовувати можливості цих підприємств. Але це можна успішно робити в багатьох галузях, якщо економіка працює добре, а держава знає, чого хоче. ТНК не зацікавлені в руйнації економік країн присутності — вони більше зацікавлені в підвищенні продуктивності праці, зменшенні бюрократії, поліпшенні якості державної політики, законодавства, зміцненні конкурентоспроможності країн. Тому до таких підприємств треба ставитися, як до важливих партнерів.

На жаль, населення це не завжди розуміє. Навіть у нас є політичні сили, серйозно налаштовані проти міжнародних корпорацій через те, що вони, мовляв, експлуатують угорську робочу силу. Це колишні соціалістичні політики, котрі використовують старі популістські гасла. Але якщо ми хочемо зберегти діяльність ТНК у наших державах і навіть посилити її, то для взаємної вигоди і підприємств, і країн треба працювати спільно.

Фінансові ринки як чинник розвитку

Олександр Барановський. — На жаль, надії на швидке здешевшання кредитних ресурсів з приходом іноземного капіталу в Україну поки що не справдилися. На початок 2007 року в нашій країні працювали 35 банків з іноземним капіталом, із них 13 — із стовідсотковим іноземним капіталом. Інтегральна ставка за кредитами комерційних банків на 1 січня ц.р. становила 13,7%, у т.ч. середньомісячна за кредитами у національній валюті — 15,1, за кредитами в іноземній — 11,5%.

Рік у рік зростає обсяг банківських кредитів та інших позичок у загальному обсязі інвестицій в основний капітал. Проте їхня питома вага в структурі джерел фінансування капітальних інвестицій у 2005 році (остаточних даних за 2006-й поки що немає), як і раніше, невисока — лише 14,8%. Для порівняння: власні ресурси суб’єктів господарювання — 57,4%, кошти бюджетів усіх рівнів — 9,7, кошти іноземних інвесторів — 5,0, кошти населення на індивідуальне житлове будівництво — 3,3, надходження з інших джерел — 9,8%.

На початок нинішнього року частка довгострокових кредитів, виданих українськими банками в економіку, становила майже 65%, тоді як короткострокових — 35%. Проте тут слід зробити застереження: застосовувані в Україні критерії строковості дуже різняться від світових. Довгостроковими у нас вважаються кредити на більш як п’ять років, як це прийнято в розвинених країнах, а кредити від одного року.

Розширюється банківське кредитування інвестиційної діяльності. Якщо 1998-го обсяг таких кредитів становив 888 млн. грн., то на 01.10.2006 — уже майже 40 млрд. Однак галузева структура кредитування все ще недосконала. Із загального обсягу 147,2 млрд. грн., виданих за станом на кінець вересня 2006 року суб’єктам господарювання, на торгівлю, ремонт автомобілів, побутових виробів, предметів особистого користування припадало 54,3 млрд., а на обробну промисловість — 38,6 млрд. грн.

Незначними залишаються й активи небанківських фінансових установ — еквівалент 4,4 млрд. євро за підсумками першого півріччя минулого року.

На сьогодні в Україні функціонують 405 страхових компаній, із них 349 спеціалізуються на ризиковому страхуванні, 56 — на страхуванні життя. Левова частка закумульованих страхових резервів (45,5% на 1.07.2006) припадає на банківські вклади (депозити).

Абсолютно нерозвиненим залишається ринок страхування життя — 4,7% у загальному обсязі зібраних страхових премій. Хоча, як відомо, саме страхування життя, накопичувальні види страхування є колосальним потенційним джерелом довгострокових інвестицій.

Які проблеми треба буде розв’язати в Україні, аби посилити інвестиційний потенціал вітчизняних фінансових ринків? Окрім загальновідомих, на кшталт поліпшення інвестиційного клімату загалом, я виділив би і цілу низку специфічних. Серед них — підвищення рівня монетизації економіки (на 01.01.07 він становив 44,4%), зниження частки готівкового грошового обігу (за станом на початок цього року, із загального обсягу грошової маси в 261 млрд. грн. готівка становила 75 млрд. грн.), удосконалення корпоративного управління на фінансових ринках, розвиток повноцінної інвестиційної діяльності страхових компаній, створення повноцінних інвестиційних банків, зростання частки організованого фондового ринку і ряд інших, які потребують постійного докладання зусиль.

Валерій Геєць. — Зараз в Україні розгорнулася широка дискусія про присутність іноземного капіталу в банківській системі. Ми очікуємо, що за підсумками вже цього року половина банківського капіталу належатиме іноземним банкам. Було б цікаво обмінятися думками з цього приводу.

Кальман Дезері. — На початку 90-х вплив закордонного капіталу в Угорщині був значнішим, аніж в інших центральноєвропейських країнах. Водночас іноземці викупили багато угорських підприємств. Щоправда, значного чистого припливу іноземного капіталу не відбулося: іноземці купували вже приватизовані підприємства, просто змінювався власник.

Згодом, у другій половині 90-х, почався інтенсивний приплив інвестицій в основний капітал. Темпи їхнього зростання перевищили відповідні показники в ЄС (15%), причому їх було досягнуто в основному за рахунок закордонних джерел.

Як і в Україні, найбільшу роль у фінансовій сфері та в розширенні фінансового посередництва в Угорщині відіграє банківський сектор. У ньому домінує закордонний капітал. А що ж стосується значимості фондового ринку, то в окремі роки він відіграв досить важливу роль, а потім вона істотно знизилася.

Наприкінці 2005 року іноземні інвестиції в Угорщині сягнули 61 млрд. євро. У структурі ПІІ в економіку країни 60% припадають на сектор послуг, 37% — на обробну і 2—3% — на видобувну промисловість. Це — досить сучасна і передова структура.

Нинішній стан угорських ринків капіталу можна охарактеризувати за такими чотирма критеріями:

— загальний рівень розвитку — середній;

— банківська система побудована за європейським зразком; законодавче регулювання відповідає стандартам ЄС; ризики інвесторів перебувають на невисокому рівні;

— у структурі інвестицій домогосподарств або інституційних інвесторів і досі незначною залишається частка акцій;

— роль фондового ринку в корпоративному фінансуванні теж обмежена.

Що стосується портфельних іноземних інвестицій, то вони достатні. Інвестори віддають перевагу акціям підприємств і борговим державним паперам, тоді як боргові корпоративні зобов’язання високого попиту не мають.

У корпоративних фінансах внутрішнє фінансове посередництво через банки було витиснуте закордонним капіталом у формі прямих іноземних інвестицій. Утім, зростання ПІІ колишніми темпами тепер годі очікувати — вони неминуче знизяться. За цих умов має зрости роль накопичень домогосподарств: за їх рахунок варто фінансувати корпоративні інвестиції, а не дефіцит державного бюджету. Але для цього Угорщині необхідно розвивати фінансову систему.

Планування, регулювання, бюджетування...

Тетяна Єфименко. — Хочу зупинитися на проблемах, з якими зіштовхнулася українська економіка при спробах створення фінансово-економічних механізмів, що дозволяли б, з одного боку, використовувати переваги процесів гармонізації, з іншого — захиститися від існуючих схем експорту прибутків. Якщо поглянемо на динаміку експортних та імпортних операцій у різних галузях, то з’ясується, що в багатьох випадках вони становлять до 50% від загального обсягу реалізації. До того ж сьогодні імпортні операції пов’язані не лише з імпортом товарів виробничо-технічного призначення, а насамперед товарів народного споживання. Це спонукає Україну застосовувати методи роботи податкових і митних служб інших країн, особливо з урахуванням операцій з декларування цін.

Кілька слів про реформування податкової системи. Ми орієнтуємося на європейське законодавство та директиви Європейського Союзу практично по всіх напрямках. Головне наше завдання — розробити, впровадити такі закони, за яких податкова система використовувалася б не лише з фіскальною метою, а й для регулювання інноваційно-інвестиційного розвитку. Відомо, що механізми, які застосовуються при оподаткуванні прибутку в Європі, передбачають отримання підприємством певної частки свого прибутку і використання його з метою розвитку. Так само і з розвитком вільних економічних зон: світова практика тут відома, і вона передбачає звільнення цілого ряду операцій, пов’язаних з інвестиціями та інноваціями, від митних платежів.

У нас в країні активно використовуються податкові механізми стимулювання, пов’язані з роботою технопарків. Водночас ми маємо досвід, коли застосування пільг у вільних економічних зонах за відсутності певних важелів регулювання призвело до того, що в Україну було імпортовано великі партії м’яса, а власне виробництво продукції тваринництва стало неконкурентоспроможним.

Реформи податкової системи зачіпають також і соціальну сферу. Разом з Інститутом демографії та соціальних досліджень ми прагнемо вдосконалити механізм єдиного соціального регулювання. Ідея полягає у тому, щоб в умовах міграції робочої сили, коли багато сімей у пошуках роботи виїжджають на Захід, відреагувати на це явище, створити систему соціальної підтримки в Україні. Тут для нас дуже важливий досвід країн, які перебувають у стадії трансформації і які її вже пройшли.

Стосовно трансфертних цін. Відомо, що в червні 2006 року Рада ЄС прийняла Кодекс поведінки для асоційованих підприємств ЄС про документацію щодо трансфертного ціноутворення. На жаль, наше податкове законодавство недосконале з погляду захисту фінансової системи України. Тому хочемо попросити шановних колег, щоб нас ознайомили з тим, як Угорщина реалізує, наприклад, єдиний режим використання звичайних цін при здійсненні внутрішньогосподарських операцій і зовнішньоекономічних трансакцій.

Я добре розумію, що, з одного боку, ринкова ціна є головним інструментом у господарській діяльності наших підприємств, з іншого — для контролю цих операцій в рамках використання звичайних цін ми хотіли б застосувати той механізм, який вже існує, зокрема, щодо взаємовідносин материнської та дочірньої компаній, що приводять до мінімізації прибутку. Ми добре розуміємо, що тут мають бути задіяні закони не лише про оподаткування, а також про захист економічної конкуренції, про інститути спільного інвестування, Митний кодекс тощо.

Крім того, для нас дуже важливо зрозуміти існуючу в країнах Європи практику, що визначається у законодавстві терміном «контрольована господарська операція». З одного боку, нас підштовхують до контролю, з іншого – цей контроль, на наш погляд, має бути таким, який існує у світі і є зрозумілим для іноземних інвесторів. Ці та інші проблемні питання для України дуже важливі. Ми прагнемо, щоб наше податкове законодавство було конкурентоспроможним, зрозумілим і базувалося на загальноприйнятих у світі засадах.

Сьогодні обираємо напрямок розвитку України і прагнемо показати суспільству, що інноваційно-інвестиційний шлях є шляхом реального економічного зростання, який дасть змогу Україні посісти гідне місце у світі. І я хочу подякувати за нагоду налагодити співпрацю з угорськими вченими у сфері прикладних розробок.

Валерій Геєць. — Хочу повідомити, що є принципова домовленість між угорською та українською сторонами про створення громадської ради НАН України та Угорської академії наук, до якої увійдуть вчені-фахівці з різних напрямків. Передбачається, що ця рада працюватиме на постійній основі, і ми відповідним чином реагуватимемо на запити спільноти.

А поки що переходимо до одного з найцікавіших блоків нашої дискусії — яку роль відіграють бюджети в Україні та Угорщині в розвитку інновацій та інвестицій.

Ірина Крючкова. — Я коротко зупинюся на оцінках конкурентоспроможності економіки України (за даними Всесвітнього економічного форуму), а про проблеми бюджетного стимулювання детальніше розповість Інна Луніна.

Відповідно до останнього звіту ВЕФ, у профілі конкурентоспроможності України мало що змінилося (див. рис. 2). Ми, як і раніше, зберігаємо найнижчий рейтинг за субфактором «Інституції» — 104-те місце серед 125 країн. Респонденти, опитані влітку 2006 року, найнижчим балом оцінили довіру до політиків (1,9 за семибальною шкалою), а також висловили невдоволення тим, як уряд розтринькує гроші (2,4 бала). Приблизно на такому ж рівні оцінки регуляторної політики, незалежності судів. І загалом цей профіль справляє гнітюче враження.

У ногу з низькими оцінками інституційної складової конкурентоспроможності України йдуть низькі оцінки її технологічної складової. Немає сумнівів у тому, що проблеми з якістю владних інституцій, особливо неефективне витрачання бюджетних коштів, залишаються найбільшою перешкодою при переході до інноваційної моделі розвитку.

Посиленню інноваційної активності підприємств заважає не лише відсутність достатнього обсягу власних коштів і дорожнеча кредитів, а й уся система стимулів та ресурсів. Це і двоїстість обліку, коли деякі витрати (на навчання, дослідження, прискорену амортизацію) не включаються до витрат при визначенні оподатковуваних доходів; це і брак кваліфікованих кадрів (підприємства змушені готувати їх самі), й інфраструктурні проблеми. Внаслідок цього Україна виявляється несприйнятливою до тих технологій, які могли б прийти в країну.

Слабкою розрадою є невеличкий позитивний зсув в оцінках освоєння нових технологій на рівні фірм і припливу ПІІ. В останньому звіті ВЕФ (2006—2007 рр.) ці чинники отримали вищі оцінки порівняно з попереднім звітом — по 4,2 проти, відповідно, 4 і 3,7. Однак порівняння з іншими країнами показує, що й за цими параметрами Україна дуже відстає.

Серед 125 країн ми опинилися на 112-му місці за прямими іноземними інвестиціями та передачею технологій; на 95-му — за освоєнням технологій на рівні фірм (рис. 3). Якщо в 2005—2006 роках і відбувалося зростання прямих іноземних інвестицій, то вони більшою мірою призвели до зміни власника, а не до приходу в країну нових технологій.

Дуже низькі рейтинги за такими позиціями, як розвиток технологій, витрати компаній на науку та технології, причому за результатами останніх оцінок їхні рівні ще погіршилися. Україна буксує в розвитку високотехнологічних і середньо-високотехнологічних виробництв — головних точок зростання попиту на наукові дослідження та розробки.

Вкрай низько оцінюються захист інтелектуальної власності та витрати компаній на науково-дослідні та проектно-конструкторські роботи. У розвинених країнах, особливо в країнах із високоякісними державними інституціями (Фінляндія, Швеція, Норвегія) бізнес покриває до 60% витрат на НДР, тому бюджетна підтримка інноваційного розвитку полягає передусім у тому, щоб навести порядок з точки зору якості та ефективності бюджетних послуг, а не в тому, щоб надавати пільги окремим суб’єктам господарювання.

За даними того ж звіту ВЕФ ми бачимо, як змінилися оцінки найпроблемніших чинників для ведення бізнесу. Найпроблемнішим у 2006 році хоч і залишилося податкове регулювання, але ступінь його негативного впливу зменшився, тоді як чинники політичної нестабільності й урядової нестабільності посилили свій негативний вплив на бізнес.

Інна Луніна. — У сучасних умовах — і це характерно для країн із перехідною економікою — держава має переорієнтуватися з фінансування поточної економічної діяльності на фінансування насамперед розвитку інфраструктури. У нас зроблено чимало кроків у цьому напрямку. Обсяги фінансування значно, на мільярди гривень, збільшилися, але у відсотках до валового внутрішнього продукту це мізерні цифри. Так, фінансування шляхового господарства за останні п’ять років не перевищило 2% ВВП, а фінансування житлово-комунальної сфери — 1%.

Однією з ключових інфраструктурних проблем є розвиток автомобільних доріг. Окрім бюджетних коштів, велика державна компанія «Автодор» фінансується за рахунок залучення іноземних кредитів (близько 300 млн. євро на рік). Ці кредити надаються під гарантію уряду, а погашатимуться за рахунок бюджетних коштів. Що, за оцінкою експертів, створить серйозні проблеми, починаючи з 2009 року.

Крім кредитів під гарантію, можливості фінансування будівництва автомобільних доріг пов’язані зі створенням концесій на основі партнерства держави та приватного сектора. Однак в Україні немає надійного законодавства в цій сфері; відповідний законопроект лише розробляють. Тому, на мій погляд, нам було б цікаво ознайомитися з досвідом Угорщини з будівництва дороги Будапешт — Відень. Тим більше що в закордонній пресі його оцінювали дуже неоднозначно.

Існує і проблема фінансування житлово-комунальної сфери (житлово-комунальне господарство, газо- і водопостачання населених пунктів). В останні три роки в Україні виділяють великі кошти з бюджету на ці цілі, але тільки у вигляді субвенцій регіонам із держбюджету. Проблема полягає в тому, що значну частину таких субвенцій дають за галузевим принципом і, на пропозицію народних депутатів, спрямовують на фінансування поточних витрат або латання дірок у системах життєзабезпечення.

Загалом же ефективність використання коштів досить низька з погляду економічного розвитку регіону, залучення інвестицій і створення умов для інноваційного розвитку. Наочним підтвердженням є той факт, що в останні роки практично не зменшуються регіональні диспаритети з виробництва валового регіонального продукту на душу населення, а частка у ВВП регіонів, які одержують найбільші обсяги державної підтримки, не зростає. У цьому сенсі нам був би також цікавий угорський досвід: яким чином підвищити ефективність державної підтримки розвитку інфраструктури ЖКГ?

Тамаш Семлер. — Я говоритиму не стільки про проблеми фінансування, скільки про програму реформ для підтримки інновацій і реструктуризації економіки. Це питання тісно пов’язане із вступом нашої країни в ЄС.

Професор Шимаї сьогодні вже згадував, з яким «спадком минулого» країна зіткнулася в сфері планування. Досить сказати, що на початку 1990-х саме це слово викликало негативні асоціації.

Тільки в другій половині 1990-х поняття «планування» знову стало модним.

Це не означає, що всі проблеми зникли самі собою. Перша, причому характерна не лише для Угорщини, — відсутність чіткого довгострокового бачення. Друга проблема — відсутність органічного зв’язку між окремими елементами політики, зокрема недостатній зв’язок між регіональним розвитком та індустріальною політикою. Третьою проблемою, котра особливо загострилася в Угорщині наприкінці 90-х років, була відсутність бачення, як саме можна використати можливості більшої відкритості в контексті майбутнього вступу до ЄС.

Природно, що сам вступ потребував певної підготовки. На цій хвилі в країні було створено перший національний план розвитку — ключовий документ із погляду використання ресурсів, які могли бути отримані в процесі вступу до ЄС. Довгостроковою метою проголошувалася конвергенція, тобто наближення соціально-економічного розвитку Угорщини до рівня ЄС. Також було кілька специфічних цілей: конкурентоспроможність, зайнятість, регіональний розвиток, інфраструктура, довкілля...

Торік на цілі розвитку Угорщина одержала понад 1 млрд. євро з бюджету ЄС. Але в 2007—2013 роках починають працювати нові схеми. Відповідно, розробляються три нові програми. Їхньою метою є, по-перше, вирівнювання розвитку з іншими країнами — членами ЄС з урахуванням використання коштів бюджету ЄС, по-друге, підготовка до запровадження євро (так звана програма конвергенції), по-третє, досягнення стандартів Лісабонського протоколу щодо параметрів зростання, конкурентоспроможності і зайнятості в науці та промисловості.

Новою особливістю планування є збільшення кількості так званих операційних регіональних програм. Їх сім. Якщо порівнювати з операційними програмами попереднього періоду, то зміна дуже істотна. Важливим пріоритетом є державна реформа.

Судячи з обсягу ресурсів, то найбільшою операційною програмою є транспортна — загалом майже 6,3 млрд. євро протягом семи років. Інша найбільша за обсягом фінансування (близько 3,9 млрд.) — програма захисту довкілля та розвитку енергетики. На дві ці програми припадає близько 80% усіх коштів.

На закінчення — коротке резюме: зараз у нас є шанс піднести рівень економічного та соціального розвитку до єесівського, але можливості для маневру дуже обмежені.

Соціальний зріз

Елла Лібанова. — Насмілюся заявити, що соціальні аспекти є не лише найскладнішими, а й ключовими, бо якщо робоча сила втече на Захід чи на Схід, то просто не буде для кого запроваджувати ці моделі, та й не буде з ким. Тому перша ключова проблема – це якість робочої сили.

За радянських часів ми дуже пишалися тим, що були найбільш читаючим та освіченим народом. Ми не скоротили обсягів підготовки спеціалістів із вищою освітою, ми їх наростили вдвічі. Але через масштабну міграцію, передусім молоді, частка осіб з вищою освітою серед населення віком 25—35 років в Україні не тільки не зростає, а навпаки знижується. І левова частка цих мігрантів, особливо молодих, прагне залишитися за кордоном назавжди.

Тож я щиро позаздрила, коли пан Інотаї сказав, що угорці не схильні до міграції. У нас на сьогодні майже 3 млн. чол., тобто близько 12—13% працездатного населення країни, працюють за кордоном на умовах трудової міграції. На умовах стаціонарної міграції виїжджає незначна кількість. У минулорічній доповіді генеральний директор Міжнародної організації праці пан Самовіа відкрито заявив, що населення Європи стрімко старішає, і тому розрахунок — на приплив робочої сили з країн Центральної та Східної Європи. І ми маємо усвідомлювати, що основним донором обрано саме Україну. Не тому, що ми такі гарні — просто нас більше, ніж жителів інших східноєвропейських країн. Це — природний результат глобалізації та інтеграції ринку праці, але Україні від цього не легше. Якесь зачароване коло...

Наші угорські колеги говорили про довгострокову освітню програму, що діє в них. У нас такі програми також існують. Можна сперечатися про їхню якість, говорити, що ми не готуємо кваліфікованих кадрів з робітничих та інженерних спеціальностей, але парадокс у тому, що саме ті установи, що найкраще готують робочу силу, виступають основними постачальниками її на Захід. В Україні є кілька коледжів, які мають контракти про постачання своїх випускників до Португалії та Іспанії мало не з першого місяця навчання.

Як розв’язати проблему? Шляхом приведення рівня оплати праці у відповідність до західних (та й російських) стандартів. Ми розуміємо, що надто швидкі кроки так розкрутять інфляційну спіраль, що потім ми не зможемо її стиснути. Але проблема відпливу населення України надзвичайно гостра, особливо з огляду на депопуляцію.

Друге. Система підготовки кваліфікованої робочої сили не відповідає запитам бізнесу, і тут у нас справді немає відповідних напрацювань. Очевидно, базою мають стати довгострокові прогнози, але, наскільки мені відомо з матеріалів Міжнародної організації праці, таких прогнозів щодо потреб економіки у професійному складі робочої сили не розробляють ніде у світі. Тому потрібно шукати механізми забезпечення належного взаємозв’язку між попитом працедавця і можливостями держави вплинути на підготовку робочої сили.

Тут виникає доволі делікатна проблема — закріплення працівника на підприємстві, якщо він підготовлений його коштом чи коштом держави. Чи існує в Угорщині такий механізм, який би дозволив підприємцю чи бюджету вкладати гроші у підготовку кваліфікованої робочої сили, не боячись, що, отримавши диплом, вона зникне (з країни чи з підприємства)?

Третя важлива проблема — передчасна смертність. На сьогодні тривалість життя в Україні — найнижча в Європі, якщо забути про Росію. У віці від 40 до 60 років ризик смертності у чоловіків становить 31%. Тобто з кожної сотні сорокарічних до 60 доживають усього 69. Щодо жінок ситуація дещо краща.

Самою лише реформою системи охорони здоров’я тут не зарадиш, оскільки медики контролюють лише 25—30% смертності. Країна готова (і частково розроблені відповідні документи) до запровадження медичного страхування. Але ми досить уважно досліджували досвід Росії, Латвії, і, бачить Бог, я бажаю своїй країні чого завгодно, але не цього. Хоча розумію, що без страхової медицини бюджет не може забезпечити всі потреби.

Нам було б важливо знати, яким чином в Угорщині населення мотивується до здорового способу життя. Мені відомо про досвід великих транснаціональних компаній. Але нам не вдалося віднайти нічого, що робилося б на рівні держави.

За радянських часів у нас, як і в Угорщині, діяла система пільг, субвенцій і т. ін. Ми розуміємо, що нинішній обсяг соціальних трансфертів потрібно скорочувати, в основному за рахунок кількості людей, що ними користуються. Натомість розширювати масштаб допомоги конкретним людям, які справді її потребують. Наш віце-прем’єр з гуманітарних питань любить розповідати, що зараз у нас кількість учасників Другої світової війни втричі більша, ніж у Росії, хоча п’ятнадцять років тому було навпаки — просто через те, що населення в нас менше. Зрозуміло, з цим треба щось робити. Як і з підвищенням пенсійного віку.

І найголовніша проблема – ми часто знаємо, що потрібно зробити. Але пані Крючкова вже розповідала, що рівень довіри до уряду і влади загалом зовсім низький, і ми побоюємося підірвати залишки стабільності. Тому коли є якісь пропозиції щодо дій, що не загрожують соціальними вибухами, будемо раді їх сприйняти.

Тамаш Пал. — Наш Інститут соціології і мене особисто цікавить інший соціальний зріз – як реформи здійснюються, як їх запропонувати та реалізувати. Тож спробую зосередити увагу на кількох пунктах.

Перший. Я вже якось говорив про три типи реформаторів у постсоціалістичних країнах. Перший – це «імітаційний реформатор». Він знає, що є західні інституції, і коли ти займаєшся їх трансфером, ти — імпортер інституцій. Байдуже, за знижкою їх отримуєш чи ні.

Другий тип – реформатор з примусу. Бюджет горить синім полум’ям, народ бунтує, і тобі треба щось швидко зробити. За характером діяльності це навіть не стратегічний хірург, а медпрацівник швидкої допомоги. В Угорщині ми нерідко стикаємося з такими реформаторами. Це милі, добрі люди, вони бігають по різних інстанціях і намагаються загасити пожежу. Це й називається процесом реформ.

Ще є третій тип реформаторів — я їх називаю геополітичними, або вербальними. Вони розуміють: аби Захід тебе любив, треба скрізь повторювати, що ти — за реформи. Насамперед перед західними кореспондентами. Якщо за реформи, отже, ти – хороша людина.

Другий пункт зовсім на іншому рівні абстракції. Щоб створити в країні добробут західного зразка, приблизно 25% ВВП треба витрачати на соціальні потреби. Країни Латинської Америки витрачають 9—10%, колишні соцкраїни — близько 20%, а країни Балтії, які дуже вихваляє західна преса, – 13%.

Тут доречне одне зауваження. Обмеження прав російськомовного населення Балтії російськомовна преса розглядає як політичний акт. На мою думку, це акт економічний. У такий спосіб частину населення відсікають від соціальних благ.

За нинішнього стану економіки і бюджету ми не можемо витрачати 13% на соціальні потреби. Скільки можемо – питання залишається відкритим. Про це в Угорщині точиться жорстка політична дискусія.

У 90-х роках основним об’єктом реформаторства був ринок. Нині це вже не актуально. В Угорщині та інших вишеградських країнах дебати йдуть в основному не про те, що робити з економікою, а що робити з державою. При цьому мають на увазі не просто соціальні структури, а структури, які можуть (чи не можуть) подати допомогу економіці.

Постає проблема, як, незважаючи на всі політичні обіцянки, знизити частку ВВП, що витрачається на соціальні потреби. Всі країни посилаються на пропозицію, висловлену на початку 90-х років Світовим банком та Євросоюзом, —відмовитися від універсального соціального сервісу і переходити до надання адресної допомоги, залежно від рівня бідності тощо. Як політичний соціолог, можу вас запевнити, що коли в країні частина суспільства (наприклад, залишки колишнього середнього класу, жителі міст) з будь-яких причин отримує універсальний соціальний сервіс, і в них його спробують відібрати, то не тільки вони почуватимуться скривдженими. Все суспільство буде глибоко переконане в несправедливості такого кроку.

Все-таки політична еліта має розуміти, що є рівень політичної напруги, який витримати просто неможливо. Сьогодні я інтенсивно працюю в Україні, викладаю в університеті і бачу, що ця напруга досягла у вас досить високого рівня.

Я дійшов висновку, що будь-яка політична еліта має змиритися з ситуацією, коли суспільство демонструє, що існуючий соціальний порядок є несправедливим.

На мій погляд, вишеградська четвірка зарано оголосила, що транзитний період позаду. Зазвичай значній частині населення, включаючи молодь, колишній середній клас, дають певні обіцянки, і вона сподівається щось отримати від участі у трансформаціях: якусь частку власності, певний статус у суспільстві тощо. А що буде, коли новий президент чи прем’єр оголосять, що вже все — транзит припинено, можете розійтися по домівках? Кожен спитає — а чому зі мною не розрахувалися?

Це зараз чітко простежується в Польщі, Угорщині, Словаччині, Чехії. Відбувається вторинний транзит: ті, хто не став переможцем у першому раунді, виходять на вулицю, створюють нові політичні угруповання – подивіться на угорську опозицію, братів Качинських у Польщі. І лунає гасло: почати все заново, бо транзит був несправедливим, ми не отримали своєї частки.

Головне у соціальній політиці – це проблема соціальної інтеграції. Раніше вона відбувалася через державні служби або через підприємства. Зараз ні держава, ні підприємства не хочуть брати на себе цю функцію. Якщо не задовольнити цієї елементарної потреби у соціальній інтеграції в суспільстві, то крах політичної еліти в країнах Центральної та Східної Європи гарантований. Тоді виникнуть проблеми більш складного, системного порядку.

Останній пункт стосується класичного — що робити? Зараз ми в Угорщині просуваємо укладення нового соціального контракту між усіма гравцями: політичними, економічними, соціальними тощо. Робити це на рівні публіцистики? Корисно, але безрезультатно.

Тут є кілька варіантів. Наприклад, замість традиційного форуму держави, бізнесу, працівників та ін. створювати постійно діючі соціальні ради, в яких різні сторони можуть хоча б виговоритися. Це ми розпочали минулого року, і Угорська академія наук є четвертою стороною у цій справі. Але діалог просувається дуже повільно.

Днями ми проведемо три круглі столи, у яких братимуть участь не лише інтелектуали та професіонали, а й представники влади, опозиції, церкви, профспілок. Буде виголошено три наукові доповіді. Перша — про реформу освіти. Друга — про нову реформу пенсійної системи і проблеми старості взагалі, що є колосальною проблемою і для України. І, нарешті, економічний блок — як вдосконалити національну систему інновацій і що робити з податками.

Якщо не відбувається реального діалогу про майбутній соціальний пакт, якщо нема діалогу на рівні політичної еліти і всі сторони бояться зробити перший крок, то ми спробуємо започаткувати діалог на рівні експертів. Побачимо, що вийде...

Валерій Геєць. — Чи не здається вам, що існує ще один варіант розвитку подій — латиноамериканський? У цих країнах з’явилися нові «ліві»...

Тамаш Пал. — Зараз ми це питання досліджуємо. Та все ж вважаю, що в пострадянських країнах Центральної і Східної Європи немає умов для лівого перевороту. Думаю, що це питання поколінь.

Підсумки

Валерій Геєць. — Будемо підбивати підсумки?

Мій колега Інотаї сказав, що Угорщина досягла багато чого, реалізуючи програму наближення до ЄС, але не отримала ефекту в частині забезпечення економічного зростання, вже ставши членом ЄС. Інші виступаючі також наголошували на важливих проблемах. Наприклад, йшлося про те, що прибуток, отриманий закордонними інвесторами, десь тільки на 20% реінвестується в економіку Угорщини, а решта виводиться. Що, ясна річ, обмежує інвестиційні можливості, призводять до зниження темпів економічного зростання. Це досить важливі факти, які варто враховувати в економічній політиці України.

Йшлося й про те, що програма дій, яка розроблялася як національна програма входження до ЄС, активізувала власні сили, і це принципово, бо забезпечило ефект зростання. Згодом Угорщина отримала певні ресурси для розв’язання власних проблем, теоретично вона зможе отримувати щороку від ЄС до 3 млрд. дол. Однак це далеко не те, на що можна орієнтуватися в політиці розвитку: мобілізація власних ресурсних можливостей дає сильніший ефект, ніж просто допомога.

Загалом напрошується висновок, що власна активність має бути надзвичайно ефективною на всіх стадіях процесу зближення з ЄС, як, до речі, і з іншими регіональними утвореннями. Надія на те, що зовнішні фактори спрацюють краще за внутрішні – марна. В рамках політики економічного зростання ми можемо досягти більшого.

Прозвучали доволі цікаві висновки і щодо соціальних проблем. Йдеться, зокрема, про масову міграцію, яка спостерігається в багатьох країнах, зокрема і в Україні. Внаслідок цього економіка позбавляється надзвичайно важливого ресурсу економічного зростання – ресурсу праці. Часто можливість скорочення міграції в Україні пов’язують із забезпеченням економічного зростання. Але не все так просто. Латвія і Литва, маючи досить великі темпи економічного зростання, за словами нашого колеги з Угорщини, не можуть подолати трудову міграцію: люди, особливо молодь, залишають ці країни. Такі феномени слід вивчати, бо для нас це вкрай важливо.

Саме тому інноваційний шлях України має розглядатися не в технократичному плані, а як суспільно-політичний та соціально-економічний процес. Гадаю, ми на порозі широких суспільних дискусій. Мусимо дивитися на 10—15 років наперед, інакше наша діяльність буде непродуктивною.

За браком часу ми не мали можливості в деталях обговорити всі питання, актуальні і для Угорщини, і для України. Наприклад, незважаючи на успіхи наших сусідів в економічному розвитку, запровадження євро в цій країні відкладається, а отже, процес інтеграції має свої досить непрості особливості, які слід враховувати. Однак попереду ще чимало зустрічей, і ми зможемо багато чого зробити спільно.

Висловлюю вдячність усім, хто з нами працював, особливо представникові посольства Угорщини в Україні пану Т.Беркі, представникам міністерств економіки та фінансів України.

Андраш Інотаї. — Гадаю, що не помилюся, сказавши, що засідання нашого круглого столу висвітлило низку пріоритетних питань, що стосуються нашого досвіду та нашого майбутнього. Деякі проблеми України та Угрощини різняться, деякі є схожими. Це підказує створити структуру, спрямовану на дослідження та пошук шляхів їх подолання.

Бажано, щоб у роботі цієї структури брали участь не лише вчені наших інститутів, а й представники урядів, які безпосередньо займаються стратегічним плануванням. Це сприяло б розв’язанню багатьох нагальних проблем.