ЄВГЕН ЧЕРВОНЕНКО: «ДЕРЖРЕЗЕРВ — ЄДИНИЙ ВАЖІЛЬ ВПЛИВУ ДЕРЖАВИ НА СТРАТЕГІЧНІ РИНКИ КРАЇНИ...»

Перетворення колишнього Держрезерву на Державне агентство з управління державним матеріальним резервом — не єдине досягнення його нинішнього глави. Для Євгена Червоненка куди важливіше, що його дітище стало впливовою ринковою структурою, непідконтрольною олігархічним кланам. Хоча ціну за це заплачено неабияку: якщо 1999 року в судочинстві перебувало 12 справ, то сьогодні — понад 1000. Сам Червоненко нажив безліч ворогів. Йому, колишньому автогонщику, довелося навіть у літак пересісти, аби тримати під контролем свій запас міцності: вважає, що справжні випробування в його кар’єрі менеджера державної структури ще попереду. Але зупинятися на півдорозі не збирається. Яка може бути зупинка в повітрі?..

— Євгене Альфредовичу, приблизно рік тому ви прийшли в Держрезерв і почали його кардинальну реорганізацію. Чи вдалося вам задумане?

— Справді, рік тому я прийшов у Держрезерв — священну корову держави. Це, однозначно, був найважчий рік у моєму житті. Спочатку мені навіть здавалося, що я не відповідаю цьому кріслу. Але згодом, коли глибше розібрався, зрозумів усю ущербність підходів у системі Держрезерву й загалом у державному управлінні ним. Для багатьох чиновників найголовніше — відписатися, прикритися паперами. Я — менеджер реальної економіки, націлений на прибуток, не звик розраховувати на бюджетні гроші. Цим було зумовлено моє призначення, бо реальні менеджери завжди виходять з реальних констант і дійсності. А дійсність була така, що при потребі 100 млн. грн. тільки на фінансування зберігання в системі Держрезерву нам виділяли якихось 6 млн. І навіть цих крихт ми недоотримували. Так було рік тому, так є сьогодні. Усі наші звернення в міністерство й парламент під час бійки за бюджет нічого не дали. Але я не люблю просити, краще, щоб мені просто розв’язали руки й дали діяти. Став в активну позицію за відсутності бюджетного фінансування й почав перетворювати всю систему на життєздатну.

— Які конкретно ви поставили перед собою завдання?

— Стояло завдання змусити державну структуру ефективно працювати в ринкових умовах. Потрібно було негайно зупинити вагон, що летить із гори. Цей вагон не просто летів у прірву, він ще й втрачав у вазі, позаяк у нашій країні процвітає корозія моралі: бізнесмен у бізнесмена вкрасти не може, а в держави — так. Структура, яка за союзних часів приймала величезні вливання, з 1997 року практично не фінансується. Проте бажання покористуватися нею у власників поважних телефонів залишається. Пишаюся тим, що цього стало значно менше. Мені однаково, приватна структура чи державна, усім кажу, що не дам безповоротно тіло кредиту, тим паче що в держави відразу виникають податкові зобов’язання. До мене, очевидно, було вигідно давати в борг і губити документи. А тепер уже рік доводиться наводити порядок, проводити звірки. Головне, стало зрозуміло, Державна акціонерна компанія з управління матеріальними резервами, яку спочатку планували створити на базі Держрезерву, не може стати життєздатним утворенням. Чому? Вона не була правонаступницею боргів перед Держрезервом, а це майже 4 млрд. грн. Тож ми вийшли на Президента, і він 15 червня підписав указ про створення Державного агентства з управління державним матеріальним резервом, із правами прямого наступника. Це — головна перемога. Але сьогодні парламент вибачає борги. Прикро.

— Чим відрізняється Держрезерв 1999 року від Держрезерву зразка 2000-го?

— 1999 року було 149 постанов на відпуск продукції, 2000-го — лише 27, а я нажив могутніх ворогів. Багато хто взагалі не розумів, чому саме мене посадили сюди. А як же вплив, клани?.. Тож мені було дуже непросто і непросто тепер. Сім контролюючих організацій весь рік, не пропустивши і дня, я можу вам дати довідку, перевіряли Державний резерв. Чомусь усі вони зациклилися на 2000 році й дуже мало цікавилися роботою моїх попередників. Дійшло до того, що наша бухгалтерія застрайкувала, коли три організації водночас і кожна невлад вимагали документи. Я завжди за прозорість, але коли побачив цей навал... Стільки погроз не чув навіть у приватному бізнесі. А скільки багнюки на мене вилили керівництву країни, Президенту. Але мені немає за що червоніти. На відміну від інших чиновників, я не тремчу за цим місцем. Воно мені подобається, мені цікаво, але на коліна не стану, інакше сам собі буду огидний.

— Держава реально відчула ваші старання?

— А як ви гадаєте? Уперше в історії нам пощастило минулої весни витягти на вільні аукціони українську нафту й зерно. Пригадуєте, коли була паніка через дефіцит зерна, ми провели три вільних аукціони, продали понад 300 тис. тонн зерна та збили ціни до реальних. Правда, восени на «знак вдячності» за старання на Раді нацбезпеки та оборони мені за ці вільні аукціони (зазначте, не підкилимовий розподіл за дзвінками) зробили закид. Мовляв, це сприяло накручуванню цін на зерно. Багато хто й сьогодні прагне одержати з Держрезерву зерно задешево. Через це в мене і точиться битва з «Київмлином». Там, певне, забули, що АТ «Київмлин» — це акціонерне підприємство і що зерно Держрезерву, за законом «Про Держрезерв», належить передоплачувати за ринковою ціною на момент відпуску. Нічого не платили, а хочуть сьогодні одержати товар за ціною дворічної давності. Крім того, вкрали 13 тис. тонн зерна, яке перебувало в них на зберіганні.

— З цього приводу є вже рішення суду?

— Так. Я вже заплатив п’ять окладів. Тепер справу передали в прокуратуру на порушення 174 статті за ухиляння від виконання рішення суду. Не можу віддати зерно за 320 грн./тонну, якщо ціна на ринку 900 із гаком. Мине кілька років, і мені доведеться за це відповідати. Де гарантія, що не звинуватять у змові? І чому «Київмлин» має одержувати надприбуток за рахунок бюджету? На Волині хліб дешевший, ніж у Києві.

— Загальновідомо, Держрезерв був гравцем у всіх залікових схемах. Чи вдалося перевести відносини на грошову основу?

— Вистачило року, щоб знищити бартер. Навіть заохочувально продаючи нафтопродукти за ринковою ціною сільгоспвиробникам і одержуючи натомість зерно, ми оформляємо це договорами купівлі-продажу. Ми стали найбільшим платником податків у місті Києві. Торік 83 млн. грн. тільки в резервний фонд сплатили. Ми брали активну участь у сільгоспроботах, продаючи ресурси за гроші. Вперше в історії України змусили Кременчуцький НПЗ говорити виразно. Тепер уже східноукраїнська нафта не йде монопольно на переробку в Кременчук. Ми поламали їм піраміду: вони брали сировину й не розраховувалися ні з ким. Так, сьогодні заборгованість ще збереглася, але вони вже розуміють, що державу потрібно шанувати й розраховуватися з нею. У боргу перед агентством і Мінпаливенерго за мазут, яким ми кредитували генерації. Хоча термін розрахунків минув 1 січня, 60 млн. грн. нам поки що не повернули.

— Кому підпорядковано сьогодні головні засіки державних матеріальних цінностей?

— Держрезерв — це некомерційна структура в чистому вигляді. Ми підпорядковані Мінекономіки. Є положення про агентство, у його рамках ми й живемо. Звісно, йде боротьба: ми не раз ініціювали, щоб Держрезерв підпорядкували Кабміну. Мені здається, ціла ланка чиновників, котрі ні за що не відповідають, підпадає під вплив зацікавлених осіб. Відтак досить часто мені зв’язують руки й ноги та кажуть — пливи. Приміром, я не раз говорив: «Добродії, я хочу знати реальний баланс зерна в Держрезерві. Я хочу розрахуватися за зберігання. Ми живемо в капіталізмі. Якщо ми вимагаємо зберігати, то послугу слід оплачувати. Якщо держава не поважатиме приватного чи державного зберігача, то й він не шануватиме її». Мені не давали розрахуватися, хоча гроші на це були. Минув рік, і після засідання РНБО ми не одержали такого дозволу. Але розраховуватися необхідно. Обов’язково буде скандал. Адже, розраховуючись, ми переміщуватимемо зерно, яке перебуває на відповідальному зберіганні, на свої елеватори. А перевірки КРУ засвідчили, що тільки на елеваторах «Хліба України» вкрадено приблизно 50—70 тис. тонн. Знаю, що з початком процесу переміщення почнеться найстрашніший тиск і весь минулий рік мені видаватиметься смішками, але я не здамся.

— Що змінилося в ситуації з передачею дев’яти комбінатів хлібопродуктів ДАК «Хліб України»? Мені відомо, що минулої осені жодного з них ще не було передано.

— Попри протидію «Хліба України» й високих чиновників, 16 січня було підписано акт прийому-передачі шостого КХП — Золотоніського комбінату. Це єдиний прибутковий комбінат у Центральній Україні, його вартість оцінюється десятками мільйонів доларів. 2000 року прибуток становив 1,5 млн. грн., і це попри загальний для зернопереробних підприємств спад виробництва.

Для збанкрутілої ДАК «Хліб України», борг якої на кінець минулого року становив 1,7 млрд. грн., це підприємство було просто дійною коровою. Оскільки керівництво ДАК продовжувало ігнорувати як постанову уряду й численні розпорядження прем’єра та першого віце-прем’єра, так і факт офіційної передачі, то я особисто приїхав у Золотоношу, аби розставити всі крапки над «і». Там діяв незаконно призначений представник ДАК, який змушував директора підписати договір про спільну діяльність, взяти в лізинг комбайни за вдвічі вищу ціну. Уявіть, Золотоніський КХП формує бюджет району, а вони хотіли його за півроку штучно перетворити на банкрута і продати за копійки.

Підприємства Держрезерву не підлягають приватизації, і вже точно — прихватизації, і це хвилює багатьох керівників «Хліба України». Але вони банкрути й не мають навіть морального права керувати стратегічними хлібокомбінатами. За рішенням РНБО й колегії агентства, усе зерно має зберігатися на підприємствах Держрезерву. Моє завдання — його виконувати. Я обіцяю, що комбінат у найближчому майбутньому зможе подвоїти прибутки, як подвоїли прибутки ті КХП, які перейшли в систему Держрезерву.

— Чи сприяла антидефіцитним змінам ситуації на внутрішньому ринку реалізація ідеї закупівельних цін і гарантованого зберігання зерна сільгосппідприємств із можливістю наступного викупу цього зерна?

— Минулого літа я всіх попереджав, що закупівельні ціни не спрацюють в умовах дефіциту. Проте аграрії пролобіювали, і вийшов указ, яким передбачалися монопольні закупки «Хлібом України». В результаті за закупівельними цінами так нічого й не засипано на елеватори. Величезні закупівлі — це брехня. Всі доручення уряду й постачання гуманітарної допомоги виконував Держрезерв. При звірці ми виявили, що в «Хлібі України» загалом часто немає елементарної бухгалтерії.

— Я вже більше тижня мимоволі стаю свідком, як жінки на візках везуть до електрички по два мішки хліба. Чи не провіщає це зростання роздрібних цін на хлібопродукти?

— Тенденція до зростання цін є. Моя совість чиста. Ще восени я попереджав керівництво, що в країні реальний дефіцит продовольчого зерна — до мільйона тонн, попри те, що аграрії рапортували про небувалий урожай. Держрезерв неодноразово звертався по право на одержання допомоги від США продовольчим зерном в обсязі 500 тис. тонн. Аграрії ж замість зерна дали запит на сою. І це при хорошому врожаї олійних культур! Американці, мені здається, образилися. Відтак Україна втратила 75 млн. доларів США, які могли б надійти від продажу цього зерна з допомогою інтервенцій на ринок країни. До речі, США пропонували спрямувати ці гроші на земельну реформу в Україні. Але нам сказали не втручатися. Тим часом ніхто достеменно не знає, скільки заховано зерна в людей. Воно проростає, але люди все одно тримають. Бачать, що є дефіцит, і вичікують. Агентство теж нікому не відпускає зерно. Тепер у нас немає аукціонів зерна. Замість них — аукціони борошна. Нехай прибуток від переробки йде державі. Я кажу керівникам регіонів: «Ви звертаєтеся до мене, посилаючись на соціальну напруженість через відсутність хліба. То беріть борошно. Хліб роблять із борошна — чого ви в мене просите зерно?» Але ми забираємо бізнес у близьких до обладміністрацій фірм. Нині ми заявили, що Держрезерв готовий забезпечити протягом трьох місяців усю країну борошном, причому за єдиною ціною. Робитимемо все, щоб захистити ринок країни від цінових коливань.

— Як ще, крім переробки зерна на борошно, агентство заробляє гроші?

— Ми займаємося реальним бізнесом від держави. Шукаємо момент, коли вигідні операції купівлі/продажу на відкритому аукціоні. Підкилимовий розподіл скінчився. Усе законно. При такій кількості ворогів, яку я нажив, якби зробив щось не так, мене тут не було б. Продали зерно, а на виручені гроші швидко закупили українську нафту на тендерах, переробили її та реалізували сільгоспвиробникам.

А як інакше? Коли на ринковій кон’юнктурі, приміром, грає «Каргіл», це не викликає ні в кого печії, оскільки розуміють — це велике, це приватне, це сильне. Коли ж ми починаємо — зчиняється лемент. Вибачте, якщо Держрезерв став нефіскальним джерелом доходів держбюджету, то що в цьому поганого?! Це дозволить збільшити пенсію, зняти соціальну напруженість, податковий прес. Однак це багатьом не подобається. Вони кажуть: не функція Держрезерву переробляти зерно на борошно. Мовляв, ви продавайте нам зерно, а ми вироблятимемо борошно у своїх приватних компаніях і одержуватимемо 100-відсоткову рентабельність. Не вийде!

— Коливання цін і пропозиції дуже боляче б’ють по стабільності ринків і позначаються на суспільно-політичному настрої в країні. Чи вдалося реалізувати стратегію згладжування кон’юнктурних піків з допомогою відповідних інтервенцій із боку агентства?

— З першого дня я наполягаю на тому, що Держрезерв — це матеріальний банк країни. Нацбанк забезпечує стабільність гривні. Держрезерв — це теж демпфер, але матеріальний. В ідеалі ціну визначає ринок, і держава не повинна втручатися. Проте в нас поки що диспаритет капіталів і великий адмінресурс. Тому неважко кільком крупним трейдерам домовитися і розгойдати стратегічні ринки: нафтопродуктів, зерна, цукру... Завдання Держрезерву — не допустити різких коливань униз чи вгору. При надвиробництві — скупка, при дефіциті — продаж. І ми це робитимемо. Рішенням колегії Держрезерв братиме участь у закупівлях за заставними цінами. Будемо нагромаджувати, даючи гарантії виробникам, що, поклавши зерно в Держрезерв, вони отримають його назад на першу вимогу. Нам, на відміну від «Хліба України», вірять.

— За якою ціною?

— Заставна ціна плюс відсоткова ставка й витрати на зберігання. При цьому фермер матиме захист від того, що чиновник районного масштабу просто відбере в нього вирощену продукцію. Відомо, скільки безправ’я скоїли губернатори. Як порушувався указ Президента про вільне переміщення зерна на ринку. Я хочу поламати залежність малих виробників, які, на мою думку, і є справжніми капіталістами, на відміну від перефарбованих голів колгоспів, котрі не поміняли своєї ідеології і продовжують вимагати бюджетних рядків та списання боргів.

— До речі, про борги. Незабаром перед вами відповідатимуть дебітори?

— У нас багатьох із них уже немає. Спочатку посприяла реструктуризація боргів енергетичних компаній, а перед новим роком і аграрії, обдуривши уряд, через парламент списали бюджетну заборгованість. Ми торік лише встигли повернути сто мільйонів гривень аграрних зобов’язань. Це непоганий результат, з огляду на живучість подвійної моралі. Списання боргів породжує паразитів, ті ж, хто чесно платить, — виходить, не вміють жити. Вміють жити лише лобісти, які навчилися списувати все що завгодно. Інвестори нас за це зневажають...

— Напередодні посівної завжди гостро стоїть питання з паливом для сільського господарства. Як справи нинішнього року? Чи допоможуть прийняті парламентом пільги на імпорт дизельного палива?

— Мені здається, дефіциту палива не буде. Проблема може бути одна — ось ці-таки пільги сільгоспвиробникам. Вони зупинять усіх легальних переробників нафти. Зроблять роботу НПЗ невигідною на внутрішньому ринку. Це те саме, що з зерном і борошном. Завозитимуть ті, хто вміє жити. Країна тим часом втратить перспективу: коли закінчиться дія цього документа, заводи буде дуже важко запустити й переорієнтувати. У моєму розумінні — це злочин. Я доповів про це прем’єр-міністру. Аграрії з їхньою низькою купівельною спроможністю і тривалим циклом виробництва просто не отримають цього палива. Воно опиниться на заправках. Це закон бізнесу. Кожен селянин за свою працю повинен отримувати лише гроші, а за них укласти оптовий контракт і купувати все необхідне. Адмінвтручання лише шкодить. Взагалі, слід поквапитися з прийняттям Земельного кодексу й закону про іпотеку, тоді в Мінагропрому, якому все сходить із рук, не залишиться важелів впливу. Виявила Рахункова палата, що в аграрному міністерстві невідомо куди поділися 6 млн. грн., і нічого. Мене б за таке давно розтерзали.

— А в чому відмінність?

— Я незручний. Вони вміють жити в чиновницькій корпоративності, а я, виявляється, не вмію носити папку під потрібним нахилом і згинати правильно голову. Я ношу дискету. Ми класові вороги. Я літаю в літаку, щоб перевірити, чи зможу я боротися далі.

— Допомагає?

— Так. У країні йде боротьба нової та старої номенклатури. Стара підтримує клани, яким потрібен бюджетний ресурс. Без нього вони ніщо. А є бізнесмени-ринковики, їм потрібні прозорі правила гри. Перші все життя щось розподіляють, другі — створюють. Я теж намагаюся створювати додаткову вартість у Держрезерві.

— «Бізнесменів-бюджетників» ви назавжди відучили від державних матеріальних ресурсів?

— Я лише намагаюся виконувати те, що написано в законі, і чинити так, як велить мені моя совість. Якщо цей уряд протримається ще рік, у країні розпочнуться необоротні процеси, які не дозволять групам впливу жити за рахунок бюджету.

— Останнім часом стало ходовим поняття «адмінресурс». Чи не використовують вашу структуру в цій ролі? Погодьтеся, спокуса чимала: за рахунок держави заохочувати слухняних або карати неугодних?

— Переконаний, без підтримки Президента і прем’єра мене б змели й затоптали за те, що я перестав виконувати функцію адмінресурсу для певних приватних груп. У державі немає іншого страхового фонду й важеля впливу, тому я боронитиму свої позиції.

— Чи вважаєте ви оздоровлення економіки, яке, зокрема, виявилося у зростанні ВВП, заслугою нинішнього уряду?

— Однозначно. Адже нічого ні з чого не береться. Головне, чого домігся уряд, — він примусив країну жити в жорсткому бюджеті. Групи впливу були позбавлені державних грошей. Аналогічну операцію проведено в Держрезерві: зупинили бартер і стали оперувати або «живими» грошима, або гарантіями першокласного банку. Всі заліки-перезаліки скінчилися — економіка підвелася.

— Тривале загострення політичної ситуації в Україні поступово розхитало трикутник Президент—прем’єр—парламент. Таке враження, що цей трикутник тріщить по швах і ось-ось... На вашу думку, він витримає іспит на міцність?

— Дуже хотілося б, щоб в еліти, яка керує бізнес-потоками країни, у влади і в суспільства в цілому спрацював інстинкт самозбереження. Я завжди за поганий мир і проти найкращої війни. Ми не маємо права піддатися на провокацію. У країни вже немає запасу міцності. Вважаю, всі повинні домовитися в ім’я дітей. Мені здається, якщо розхитається те крихке розуміння нормальної економіки і зупиниться допомога з Заходу, що обов’язково станеться, якщо навесні піде нинішній уряд, то це зможе відкинути країну на багато років назад. Я бачу в тому, що відбувається, клани, які не можуть жити без бюджетного фінансування в умовах прозорості грошово-товарних потоків. Вони втратили джерела доходів і пішли у вирішальний бій.

— Чи знайде врешті-решт Віктор Ющенко спільну мову з більшістю у Верховній Раді і чи буде в результаті створено коаліційний уряд — чи відбудуться великі зміни, про які попереджав прем’єра Віктор Медведчук?

— Діалог має бути, але — жодних ультиматумів, оскільки результати роботи уряду вищі плану. Йде просто шантаж і спроба перетягування влади, причому в прагненні до влади абсолютної та непрозорої.

— Чи вважаєте ви справедливою вимогу Президента до державних службовців у тижневий термін визначитися, на чиєму вони боці. Який бік вибрали ви?

— Я, ще будучи радником Президента, вирішив для себе чимало, особливо під час передвиборної кампанії. Портрет сьогоднішнього глави держави я не приберу зі свого кабінету, незалежно від того, буде це простий кабінет президента «Орлана» — чи представника влади і чи буде цей Президент. У нас люблять судити, при цьому не люблять відповідати. Вважаю, що Кучма забезпечив необоротність демократичного процесу. Підтримував і підтримуватиму його, але я за те, щоб влада та його оточення багато в чому змінилися. За те, щоб Президент слухав не тих, хто говорить зручні речі й часто бреше, а тих, хто каже правду, часом гірку. В ім’я того самого Президента. Хочу жити і не червоніти ні за себе, ні за владу, оскільки належу до влади. Нестабільність б’є по економіці. Частина еліти, на жаль, вважає, що вона має бути зручною, близькою до влади і вчасно коливатися з лінією, яка переможе. І так само швидко здати цю лінію, коли вона програє.

— Ви відкрито підтримуєте і Президента, і прем’єра. Яка перспектива розвитку їхніх взаємин з урахуванням того, що їх намагаються розвести по різні боки барикад?

— Якщо ці зусилля увінчаються успіхом, як менеджер і патріот я заявляю: Україні буде завдано дуже сильного удару, від якого вона не швидко оговтається. В ім’я майбутнього цієї країни цих людей не можна розтягувати. Мені як керівникові добре відомо — будь-яка боротьба приносить тільки шкоду. Сьогодні не стоїть питання, хто кого любить. Іде відкрита боротьба за вибір: чи рухатися далі вперед, чи повернути все назад. Мені взагалі здається, багато хто розпочав боротьбу за майбутнього Президента. Їм не потрібен місток порозуміння між Президентом та прем’єром.

— Еліта, про яку ви говорите,— чи виконує вона свою функцію?

— Ні. Завжди вважав: отримуючи право вирішувати чиїсь долі, потрібно не забувати про відповідальність. Еліта наша живе сьогоднішнім днем. Це й розхитує політичну ситуацію. Головне завдання — змінити якість влади, щоб до неї прийшли люди, які розмовляють не понятійною мовою, а мовою банківських гарантій, ситуації на ринку, бізнес-планів, прибутків і податків. Без цього я не бачу руху вперед. Дуже відповідальний, історично вирішальний момент для країни. Не хотілося б, щоб ми впали на коліна. Інакше життя всіх тих, хто ці 10 років незалежності не стояв біля бюджетного корита, а вірив у майбутнє України, причому підтвердив це не словами, а справами — будував із нуля заводи, створював робочі місця, реінвестував прибуток, чесно боровся на ринку, не вимагаючи пільг, сплачував податки живими грошима в бюджет, а не лобіював їх списання та реструктуризацію, — стане банальною помилкою тих, «хто не вміє жити». Проте нормальної країни, яку шанують, тоді теж не буде. Прикро, адже ми в неї вірили й віримо. Причому своїми справами, гучнішими за будь-які слова. Залишається надія, що еліта країни в ім’я себе самої пригадає й усвідомить біблійну істину: «І останні стануть першими, щоб служити останнім...»

Тоді, впевнений, підемо вперед і виживемо. І наші діти шануватимуть нас.