Економіка України: життя після кризи?

Стан справ у різних секторах національної економіки однозначно засвідчив, що Україна є невіддільною частиною глобальної економіки. Однак ми ще не здатні (як з об’єктивних, так і з суб’єктивних причин) адекватно використовувати таку всесвітню взаємозалежність, унаслідок чого не завжди вдається отримати від глобалізації всі «бонуси». Хоча доводиться відчувати на собі всі негаразди, які вона несе.

Одним із прикладів такого негативного впливу став кумулятивний ефект світової фінансової кризи: «фінансове цунамі» активізувало і підсилило кризові явища, що вже давно накопичувалися в нашій економіці. Уряд України разом з іншими інститутами державної влади та представниками національного бізнесу розробив і запровадив відповідні заходи, про які вже добре відомо громадськості. Вже після цього на вашингтонському фінансовому саміті лідери «групи 20» у своїй спільній декларації проголосили основні напрями боротьби з кризовими явищами, які, в принципі, підтвердили правильність нашого підходу. Зокрема, було заявлено, що вони:

— здійснюватимуть будь-які подальші дії, необхідні для стабілізації фінансової системи;

— визнають важливість підтримки монетарної політики, що відповідає внутрішнім умовам;

— використовуватимуть фіскальні методи стимулювання внутрішнього попиту, доки не буде створено основ політики, здатних забезпечити фіскальну стабільність;

— допоможуть країнам із новоствореними ринками отримати доступ до фінансування, включаючи інструменти забезпечення ліквідності та програми підтримки.

На сьогодні по кожному з цих пунктів уряд України вже міг би звітувати про виконану роботу. Звітувати, звісно, перед своїм народом, оскільки навіть безпрецедентний за своїми розмірами кредит від Міжнародного валютного фонду Україна отримала, не погоджуючись на чиїсь вимоги, а просто узгодивши з міжнародними експертами ті кроки (деколи досить жорсткі й непопулярні), які сама вважає за потрібне здійснити. Отже, немає сумніву, що спільними зусиллями нам вдасться мінімізувати наслідки кризових явищ і знову вивести економіку на широкий шлях розвитку.

Оскільки світова криза прийшла до нас насамперед через відплив інвестицій та падіння фондового ринку, хочу зауважити, що, на жаль, фіктивний капітал, який обертається на цьому сегменті фінансового ринку, виявився ще й «фіктивним дзеркалом», що досить викривлено відбиває реальний стан нашої економіки. Якщо в 2007-му — першій половині
2008-го це дзеркало було схоже на телескоп, який демонстрував нам «небо у діамантах», породжуючи занадто оптимістичні прогнози та уявлення про дійсний стан справ, зокрема, в таких галузях промисловості, як металургія, енергетика та хімічне виробництво, то наприкінці 2008 року «телескоп» перевернувся і показує нам (якщо довіряти індексам ПФТС) ледь не повний розвал.

Вочевидь, обидві «картинки» далекі від реальності. Українська економіка досить потужна і має реальний потенціал для подальшого зростання. Звісно, цим твердженням я не намагаюся прикрасити справді серйозну ситуацію, а в деяких галузях і секторах економіки — справжню системну кризу.

Утім, криза, як відомо, — це не тільки спад виробництва і глухий кут, криза — це очищення економічного організму. Це не тільки реальна можливість, а й необхідність кардинальних реформ, здатних забезпечити прискорений кількісний та якісний розвиток економіки у майбутньому. І думати про це майбутнє необхідно вже сьогодні.

За різними оцінками, криза може тривати від шести місяців до трьох років. А що ж далі?

Перш ніж спробувати дати відповідь на це запитання, необхідно сказати про те, а чи можливі взагалі будь-які прогнози. Адже ми живемо в умовах вільної економіки, коли напрями та темпи розвитку визначаються переважно вимогами ринку.

На моє переконання, підставою для такого прогнозування може бути тільки активна дер­жавна економічна політика. Під тиском наслідків світової кризи навіть такі принципові захисники неоліберальної економічної теорії, як колишній голова Фе­деральної резервної системи США А.Грінспен, змушені визнати, що самі тільки ринкові сили не можуть забезпечити нормального функціонування сучасної економіки та виправлення диспропорцій, які виникають як на внутрішніх ринках окремих країн, так і в глобальній економіці загалом. Однак, ураховуючи досвід багатьох країн, добре відомий і нам, спроби дріб’язкового втручання, а тим більше прямого адміністрування ринкових відносин з боку держави теж не приводять до бажаних результатів.

Отже, єдиною альтернативою, з якою погодилися, здається, і керівники «Великої двадцятки», є політика «ліберального патерналізму». Наше завдання — не йти проти вітру ринкових вимог, намагаючись втілити якусь нереалістичну політику, а всіляко використовувати різні попутні вітри, скеровуючи корабель національної економіки до наміченої цілі. Саме така активна і водночас відповідальна, побудована на ринкових реаліях економічна політика і дає нам змогу з оптимізмом дивитись у майбутнє.

Насамперед нам доведеться таки визначитися з кількома загальними питаннями, без вирішення яких ми не будемо здатні ефективно розв’язувати проблеми окремих галузей. Перше з них стосується власності на засоби виробництва. Так, Конституція України визнає багатоукладність нашої економіки та рівноправність усіх форм власності. Однак права передбачають і обов’язки. Приватна форма власності зарекомендувала себе як достатньо ефективний інструмент вирішення багатьох проблем. (Досить згадати хоча б про те, що найпоширеніший за радянських часів термін «дефіцит» фактично зник з нашого лексикону, залишившись, мабуть, лише для позначення нестачі грошових і валютних ресурсів, до чого ми ще повернемося.) Але, на жаль, у багатьох випадках ми ще не бачимо адекватної соціальної відповідальності приватних власників. І йдеться не лише про благодійність або збереження соціальної інфраструктури підприємств, а в основному про відповідальне ставлення до розвитку новостворених, особливо приватизованих, підприємств.

Приватний власник повинен розуміти: держава, народ дозволили йому займатися підприємницькою діяльністю, виходячи з його соціального зобов’язання налагодити ефективне виробництво товарів або надання послуг, здатних бути конкурентоспроможними на ринках, і забезпечувати зайнятість населення з оплатою на рівні, гідному європейської країни. Право приватної власності — не «священна корова», яка може безкарно лежати на шляху соціального розвитку країни. Держава не повинна перманентно залякувати когось можливою націоналізацією, а тим більше конфіскацією власності. Проте, як ми бачимо на прикладі найбільш ліберальних економік світу, держава теж має не тільки право, а й обов’язок втручатися в розвиток економічних процесів аж до націоналізації підприємств та установ, крах яких може боляче вдарити по інтересах мільйонів наших співгромадян.

Необхідно визначитися і з співвідношенням різних форм власності та їх секторальною струк­турою. Вважаю, що саме в цьому питанні держава, уряд можуть здійснити швидкі та ефективні кроки. І передусім — забезпечити ефективне управління дер­жавним сектором економіки, до якого повинні бути залучені найкращі менеджери шляхом відкритого тендера. Це, до речі, повинно стосуватися не тільки безпосередньо підприємств, а й усього державного сектору, у тому числі й тих, хто надає населенню різні послуги: управлінські, контрольні, інформаційні…

Державний сектор зайнятості не повинен розглядатися як сукупність «зайвих людей», на утримання яких держава лише марно витрачає гроші. Як і в інших розвинених країнах, держава повинна бути найважливішим і найпривабливішим роботодавцем, що відбирає найкращих працівників, пропонуючи їм найкращі матеріальні умови, однак і вимагаючи найкращої роботи. Спочатку — випробувальний строк, потім — короткі, на кілька років, контракти, і лише після цього фахівцю може бути запропонована постійна державна служба (або управлінська робота на державному підприємстві). Тільки такий підхід, на моє переконання, зможе забезпечити ефективну діяльність державного сектору і, відповідно, значне скорочення його чисельності. Ні, я сказав би інакше — значне вивільнення робочих кадрів для приватного сектору.

У цьому ж аспекті потрібно розглядати і проблему розвитку малого та середнього бізнесу, в якому зайнято близько 6 млн. осіб. Ми якось забули, що саме власників таких підприємств свого часу розглядали і як голов­ний двигун економіки, і як гаранта соціальних та політичних прав і свобод. Проте в нас знову таки вийшов «перекіс» у напрямку великого бізнесу. А великий бізнес, без сумніву, дуже важливий для економіки, однак із точки зору власності принципово мало відрізняється від державного капіталізму, в якому ми жили не одне десятиріччя. Та сама відчуженість від власності, управління мільярдними сумами та тисячами працівників, біль і неспокій яких виглядають з високих кабінетів доволі абстрактними, незалежно від того, де ті кабінети розміщені…

Малий і середній бізнес не тільки ближчий до людей, а й більш гнучкий. Не потрібно тільки ставитися до нього, як до дрібних оборудок на кшталт «купуй-продавай» або «шашличних послуг». Сьогодні він має стати рівноправним партнером великих підприємств як виробник-суміжник. Як губка, він повинен абсорбувати і робочі та інженерні кадри, і певні послуги та етапи робіт, які виявляються неефективними на великих підприємствах, проте водночас бути готовим завжди запропонувати їх гігантам індустрії, коли «маховик економіки» стрімко набиратиме обертів. Саме такого амортизатора, як з’ясувалося, й не вистачає нашій економічній системі. Таким чином, саме проблему розвитку малого та середнього бізнесу потрібно було б сьогодні обговорювати з «капітанами великого бізнесу». Це наша спільна справа.

Звісно, держава не повинна залишати поза увагою і великі компанії. Вважаю, що нам слід мати спеціальну програму для підтримки (насамперед законодавчої) планів перетворення великих українських компаній та холдингів на справжні транснаціональні компанії з філіями та дочірніми компаніями за кордоном. І не для того, щоб переводити в них корпоративні права та експортні надходження, а щоб з їх допомогою вибудовувати найбільш раціональні схеми виробництва та збуту і виходу на нові іноземні ринки. Найбільші українські компанії вже намагаються досягти цього, скуповуючи промислову власність за кордоном, розміщуючи (деколи досить сумнівними методами) свої цінні папери на іноземних фондових ринках, беручи участь у великих операціях поглинання та злиття капіталів тощо. Слід чітко розуміти, що насправді «транснаціоналізація» українських корпорацій — це велика проблема не тільки розвитку великого бізнесу, а й нашого місця у світовому поділі праці.

Спорідненим є і питання стосовно бажаного співвідношення між промисловістю, сільським господарством і сферою послуг. Україна — потенційно достатньо велика держава для того, щоб мати розвинутими усі або більшість секторів і галузей економіки. Але рухатися одночасно в усіх напрямах неможливо: спрямування векторів докладання зусиль у різні боки може призвести до того, що ми просто залишимося на місці у той час, коли навіть для того, щоб залишатися на місці у глобалізованій економіці, потрібно досить швидко бігти. Отже, розсікання «гордієва вузла» структурних змін усе одно неминуче, хоч би скільки ми відкладали справжнє вирішення цього завдання.

Без сумніву, Україна повинна забезпечити повне використання своїх переваг у виробництві сільськогосподарської продукції. Втім, це можна зробити лише після докорінної індуст­ріалізації аграрного сектору, що потребує комплексного підходу. Ми не можемо і надалі продовжувати «підтримку села» простим бюджетним фінансування підтримки статус-кво. Власне, ми маємо підтримати не традиційне село, а те, про яке йшлося ще майже півсторіччя тому, — це коли буде стерто межу між містом та селом. Той, хто вважає, що це «комуністична утопія», може поїхати до Західної Європи і побачити, що мається на увазі. Ми повинні вивести сільське життя на рівень європейських, а не африканських стандартів.

Уряд докорінно відкоригував політику довгострокового розвитку аграрного сектору. Так, як­що у 2007 році інвестиції в основ­ний капітал галузі зросли всього на 18,4%, то за дев’ять місяців 2008-го — на 56,2%. Аналогічний показник для прямих іноземних інвестицій за дев’ять місяців виявився удвічі вищим.

Значним потенціалом прискорення розвитку нашого агросектору може стати земельна реформа. Але, запускаючи землю в економічний обіг, слід заздалегідь продумати фінансові умови його забезпечення. Адже нам необхідно, щоб найродючіша у світі земля використовувалася не під поля для гольфу, а під лани для вирощування рослин, для забезпечення нашої продовольчої безпеки, а потім уже — для задоволення потреб іноземних споживачів.

Бажано розробити багаторічну (чи постійно діючу) державну програму кредитування сільського господарства та харчової промисловості, а може (на додаток), і створити державний земельний банк. Адже держава не має права допустити, щоб віддана у заставу комерційним банкам земля була в разі несплати боргу передана власникам, які просто виведуть її із сільськогосподарського обігу. В такому разі, мабуть, краще, якщо вона знову опиниться у державній власності, але залишиться у сільськогосподарському використанні.

Що ж до промисловості, то нам необхідно якомога швидше забезпечити більшу диверсифікацію нашого виробничого потенціалу. Власники та керівники наших металургійних комбінатів можуть пишатися тим, що на ці підприємства припадає понад 40% валютних надходжень від українського експорту. Але для тих, хто відповідає за економіку країни, це — сигнал критичної залежності. Навіть 10—15% національного експорту можуть розглядатися як «червона зона», що вказує на можливість помітного удару по економіці країни у разі різкої зміни кон’юнктури на світовому ринку. Що ми, власне, й відчули торік.

Висока напруга конкуренції на світовому ринку залишає нам мало шансів посісти гідне місце у традиційних галузях. Натомість реальною є можливість проявити себе у нових галузях і напрямках. Але і в цьому разі конкуренти не залишають багато часу на роздуми. Наші програмісти — одні з найкращих у світі, а новою комп’ютерною потугою (насамперед завдяки використанню гнучкої системи аутсорсингу) стала Індія.

У зв’язку з цим варто звернути увагу ще на одну проблему, розв’язання якої не потребує тривалих узгоджень і законодавчих змін. Ідеться про фінансування нашої науки, зокрема Національної академії наук. Ми стільки говоримо про наші наукові досягнення, про те, як цінують наших науковців за кордоном… Однак уми, як і серця, тягнуться туди, де їх більше цінують. Упевнений, скоро ми вкотре побачимо, що першими з кризи почнуть виходити ті, хто зможе запропонувати нові ідеї та технології. Отже, економіка знань продовжить свою переможну ходу. І ми зайвий раз зможемо переконатися, що кожна гривня, витрачена на освіту та науку, приносить найбільший соціальний прибуток.

Колись Б.Франкліна запитали: «Яка зі свобод найголовніша?» І він відповів: «Свобода слова: з нею ми зможемо завоювати всі інші свободи, а без неї — усі втратити». Аналогічно, найважливішими є інвестиції в науку: нові знання дадуть нам змогу розв’язати будь-які проблеми, а їх відсутність призведе (вже призводить) до втрати і старих позицій. От про що хотілося поговорити з нашими олігархами. Де в нас потужні наукові центри на кшталт тих, які утримуються західними транснаціональними корпораціями? Так і далі житимете чужим розумом (технологіями)?

Науковців потрібно забезпечити всіма умовами для досліджень, навіть якщо доведеться відмовлятися від «Майбахів» та «Лексусів». Щиро кажучи, я запровадив би додатковий податок для цільового фінансування науки. Саме за рахунок надмірного споживання. А поки такого не сталося, Міністерство економіки створює власний Фонд фінансування досліджень і має намір активно підтримувати тих науковців, чиї розробки здатні принести безпосередні переваги українським підприємствам у їх конкурентній боротьбі на світовому ринку. Розглядаю це лише як перший крок у згаданому напрямку і сподіваюся на підтримку ініціативи і державними структурами, і приватним бізнесом.

Здається, ніхто не заперечує, що перспективи науково-інноваційного розвитку в нас досить непогані. Приміром, за кількістю наукових установ та якістю досліджень з точки зору потреб бізнесу Україна випереджає деякі країни Європейського Союзу: Італію, Латвію, Польщу. Але перспективи потрібно реалізовувати, що досить проблематично, коли на фінансування НДДКР витрачається навіть менше 1% ВВП, коли в середньому по ЄС цей показник удвічі більший, а в Скандинавських країнах перевищує 3,5%.

Реальна підтримка — це не окремі гранти та програми, коли за старою звичкою розподіляються бюджетні кошти. Необхідно забезпечити фінансування на рівні не «випадкового дощику», а сучасної «іригаційної системи». Інноваційний розвиток зрештою повинен стати не на словах, а на ділі стратегічним напрямом нашої економіки. А для цього слід забезпечити дієвий зв’язок бюджетного фінансування фундаментальних наукових досліджень з гнучкою системою впровадження їх результатів.

Перевіреним інструментом такої «зв’язки» в усьому світі є технопарки. На жаль, так само, як і з вільними (або спеціальними) економічними зонами, у нас цей шлях розвитку чомусь змішують із необхідністю надання якихось пільг: податкових, митних тощо. Необхідно чітко сказати: податки повинні платити усі. І тим більше сучасні, висококонкуретні (високорентабельні) галузі. Держава має забезпечувати необхідні умови для розробки передових ідей, а їх впровадження повинно давати високі прибутки підприємцям та податки — державі.

Говорячи про технопарки та спеціальні економічні зони, не можна оминути проблеми територіального поділу праці та розподілу трудових ресурсів усередині країни. Як фахівець, котрий присвятив багато часу вивченню цієї проблематики, можу вказати на багато недоліків нашої економіки. Але, враховуючи обсяги статті, вкажу лише на одну — регіональний дисбаланс. Звісно, економічна структура не повинна бути однорідною на території всієї країни. Тим більше такої великої, як наша. Однак наявність відсталих, а подеколи і просто депресивних регіонів не прикрашає мапи європейської країни. Таким чином, перед нами стоїть завдання підняти окремі регіони країни до рівня промислово розвинених країн, при цьому не затримуючи розвитку і тих регіонів, які на сьогодні виконують роль «промислового локомотива».

І ще про одну з вічних проблем — енергетичну. Ми так давно говоримо про енергозбереження, що це вже втратило сенс. Сьогодні на порядку ден­ному питання енергоефективності, за якою ми відстаємо не тільки від Німеччини (в якій енергоємність ВВП як обсяг споживання первинних енергоресурсів на 1 тис. дол. ВВП становить
0,15 тонни), а й від сусідніх країн — Польщі (0,2 тонни), Румунії (0,21), Чехії (0,23) . На жаль, у нас цей показник все ще сягає 0,45 тонни на 1 тис. дол. ВВП
(за ПКС).

Падіння виробництва не повинно зупинити роботу з енергопереозброєння підприємств, монтажу нового енергоефективного обладнання та впровадження нових технологій. Бюджетне перенапруження — це добра нагода запровадити податки на надмірне використання енергії, а для енергоефективного обладнання — запровадити прискорену амортизацію. Потрібно, знову ж таки, перейти від слів до справи. Зрозуміло, це ляже великим, а можливо, й непосильним тягарем на певні підприємства та навіть галузі. Але чи може економіка країни, яка не має достатніх енергетичних резервів, дозволити собі такі галузі?

Хоча й це запитання неоднозначне. Україна доволі багата на різні енергетичні ресурси. Інша справа, що для декого набагато легше продовжувати бездумний експорт чужих нафти та газу, ніж, наприклад, забезпечити необхідні капітальні вкладення для організації виробництва біопалива або переробки вугілля на газ та рідке паливо, як це роблять багато країн — від Південно-Африканської Республіки до Китаю. Можна було б згадати і досвід Бразилії, яка використовує для цього свої аграрні ресурси.

Криза та тимчасове кон’юнктурне падіння цін на енергоносії дає нам реальну можливість змусити промислових споживачів перейти на енергозберігаючі технології: вони змогли вижити при високих цінах, нехай тепер спрямовують «дельту» на технічне переобладнання. Навряд чи є сенс віддавати це на відкуп приватним власникам та їхнім «ефективним менеджерам». Відповідні відрахування повинні акумулюватися державним бюджетом, а потім повертатися підприємствам у разі реалізації ними енергозберігаючих програм. Відрахування слід стягувати з чистого прибутку, щоб бізнесмени не перекладали їх через механізм ціноутворення на споживачів своєї продукції.

Тепер перейдемо до деяких відносно нових проблем, гострота яких виявилася під час кризи. Як відомо, фінансування реального сектору забезпечується двома головними каналами — банківським та фондовим ринками. Оскільки фінансова криза цього разу вдарила передусім по фондових ринках, то ми й розпочнемо з українського фондового ринку.

На сьогодні його не видно і не чутно. Ще півтора року тому він рекламувався як один із найдинамічніших у світі. Ще б пак: зростання фондового індексу ПФТС за своїми темпами поступалося лише китайському аналогу. Хоча аналогічного зростання економіки та української експансії на світовому ринку не спостерігалося. За всіма іншими міжнародними рейтингами ми були десь сусідами Гондурасу. Це чітко вказувало на штучність фондового ажіотажу і утворення чергової «фінансової бульбашки», яка і лопнула у всіх на очах. Виведення за кордон 2—3 млрд. дол. спекулятивних інвесторів виявилося достатнім для того, щоб активність ринку завмерла (як відомо, тимчасове припинення торгів на ньому вже стало нормою), а індекс упав майже вшестеро. На самісіньке дно.

Низький рівень розвитку фінансового ринку країни і, головне, відсутність системності у його розвитку перетворюється на одну з основних проблем економіки, оскільки не дає можливості:

— ідентифікувати реальних власників капіталу (корпоративних прав), а також відслідковувати реальні потоки капіталу та передбачати їх наслідки для економіки загалом;

— акумулювати на фондовому ринку надлишки капіталу та заощаджень, що, з одного боку, ускладнює стерилізацію грошової маси і спричиняє розвиток інфляційних процесів, а з іншого — виключає можливість залучення на вітчизняному ринку значних коштів для розвитку великих підприємств.

Однією з основних причин такого стану справ є неналежна інституційна структура ринку, яка значною мірою копіює американські аналоги (незалежні реєстратори, інвестиційні компанії, що функціонують поза межами банківського нагляду, тощо). Така система і раніше не відповідала умовам розбудови ринкової економіки в Україні, а тим більше не може зберігатися в умовах, коли навіть США вимушені визнавати крах своєї моделі. Отже, враховуючи уроки кризи, держава повинна взяти на себе значну частку роботи із створення сучасної ефективної системи функціонування фінансового ринку і лише поступово передавати відповідні функції та інститути приватному сектору, щоб уникати негативних явищ (фінансових шахрайств, нелегального виведення капіталу за кордон, використання фінансових інститутів для відмивання брудних грошей тощо).

Як відомо, багаторічні спроби реорганізації структури фондового ринку наражалися на опір різних лобістів, які наполягали на необхідності розвитку ринку саме за «ринковою» (точніше — американською) моделлю. Кризове падіння повністю довело хибність такого підходу, і це дає підстави говорити про те, що структурна перебудова фондового ринку має бути здійснена урядом у примусовому порядку. Встановивши реальний контроль над інститутами фондового ринку, держава повинна буде вживати дієвих заходів щодо забезпечення європейських стандартів його діяльності, включаючи вимоги щодо оприлюднення істотної інформації про діяльність акціонерних товариств, забезпечення реальних прав міноритарних акціонерів тощо.

Можливо, надалі також було б доцільним:

— провести ревізію прав корпоративної власності та деофшоризацію, яка полягатиме в тому, що за нерезидентами, зокрема офшорними компаніями, буде визнано право на корпоративну власність тільки в тому разі, якщо буде доведено здійснення розрахунків за неї за належною ціною та підтверджено надходження відповідних коштів в Україну. Таким чином, просте переписування прав власності на нелегально відкриті офшорні компанії буде анульовано, і підприємства перейдуть під повну українську юрисдикцію, зокрема податкову та валютну;

— здійснити заходи із прискорення створення та розвитку другого рівня пенсійної системи (недержавних пенсійних фондів) з метою збільшення внутрішніх джерел фінансування операцій на фондовому ринку України;

— вжити комплексні заходи із забезпечення реального доступу на фондовий ринок масового вітчизняного інвестора, у тому числі при первинному публічному розміщенні акцій провідних державних компаній та банків.

Напруження, що виникло в банківському секторі, також свідчить про проблеми структурного та регуляторного характеру. Як відомо, у нас немає «міністерства у справах банків», а банківський нагляд віднесено до компетенції незалежного центрального банку країни — Національного банку України. Уряд, зі свого боку, здійснив певні кроки, використовуючи важелі впливу на державні банки — Ощадний та Експортно-імпортний, а також на Державну іпотечну установу. Як відомо, їхні статутні фонди було збільшено. Крім того, істотно підвищено суми гарантованих державою вкладів фізичних осіб до комерційних банків.

Однак світова фінансова криза зайвий раз засвідчила високий рівень залежності різних фінансових установ — банківських та небанківських — і необхідність забезпечення універсального нагляду за їх діяльністю. Універ­сальні наглядові органи вже існують у багатьох країнах (передусім у членах Європейського Союзу), і розвиток та вдосконалення фінансових інструментів на вітчизняному ринку, а також зростання залежності від ринку зовнішнього дедалі більш настійливо вимагають створення єдиного органу нагляду за фінансовими установами і в Україні. Фахівцям ця проблема відома давно. Так само, як і її складність. Але цю роботу необхідно зробити зараз з тим, щоб післякризовий нагляд здійснювався вже на більш скоординованому рівні. Ініціатива такого об’єднання повинна виходити, мабуть, з Національного банку — державного інституту, найбільш підготовленого для цього. А уряд має всіляко її підтримати.

Так само необхідно знайти порозуміння і в питанні про створення державної установи (банку) довгострокового кредитування та інвестування. У світовій практиці такі установи прийнято називати «національними банками розвитку». Перші національні банки розвитку з’явилися ще у 30-х роках минулого століття, нині їх кількість у світі перевищує 520. Такі установи слугують інструментом державної політики, широко використовуються для надання «політичних позик» — кредитів з преференційними відсотковими ставками, «адресних позик» для певних галузей або навіть підприємств. Тому, на відміну від комерційних банків, вони створюються відповідно до окремого закону, який регулює всі питання управління, порядку діяльності, взаємовідносин з власниками, клієнтами, партнерами і передбачає, що пріоритетом діяльності є фінан­сування проектів, що мають особливе економічне, соціальне або екологічне значення і з тих чи інших причин не приваблюють установи приватного сектору.

Головною умовою успіху створення таких установ виступають преференційні регуляторні норми, які застосовуються до них, а також нижчі витрати на їх забезпечення необхідним капіталом. Наприклад, банк розвитку в Японії отримав високий кредитний рейтинг завдяки підтримці з боку уряду, що забезпечило йому дешеві запозичені фонди. У Кореї державні банки здійснюють операції за більш гнучкими правилами щодо «кредитної стелі», враховуючи їх значну участь у програмах реструктуризації національної економіки.

Не приховуватиму, що значення та роль таких банків у розви­нутих економіках піддають сумніву, але у перехідних економіках та країнах із ринками, що народжуються, їх значення важко переоцінити. Що особливо яскраво підтверджує досвід східно­азійських країн.

Останнім часом доволі гострою є проблема валютно-курсової політики. На мою думку, її значення для всіх суб’єктів ринку (і для пересічних громадян) вимагає більшої участі уряду (насамперед міністерств фінансів та економіки) у розробці та реалізації такої політики. Завдання повинно полягати в тому, щоб одночасно забезпечити: 1) вільно плаваючий курс національної валюти відносно інших іноземних валют, рівень якого визначатиметься реальним співвідношенням попиту та пропозиції іноземної валюти, та 2) відносно низьку волатильність, прогнозованість і зрозумілість для учасників ринку середньо- та довгострокових тенденцій руху валютного курсу.

Співвідношення обох складових цієї мети мають визначатися та забезпечуватися, виходячи з реальної політико-економічної зовнішньої та міжнародної ситуації в результаті узгоджених дій усіх державних органів валютного регулювання.

І на завершення хочу торкнутися питання, що стосується всіх громадян нашої країни. Йдеться про права робочої людини — людини праці. Про захищеність її права на працю та гідне матеріальне винагородження. Передусім це завдання профспілкового руху. Але в умовах його слабкості та недостатнього розвитку (аналіз причин виходить за межі даної статті) ці функції зобов’язана перебрати на себе держава.

Досить часто уряд критикують за те, що він сприяє загальному зростанню заробітної плати в темпах, які перевищують зростання продуктивності праці. Нагадаю, що зростання продуктивності більш високими темпами, ніж оплата праці, — це один із фундаментальних законів марксистсько-ленінської політичної економії. Так само, як і закон випереджувального зростання виробництва засобів виробництва для виробництва засобів виробництва порівняно з виробництвом засобів виробництва для виробництва предметів споживання. Та не слід шукати ці закони в інших теоріях економічного зростання. Ці закони (я не торкаюся питання про їх «об’єк­тив­ність») могли реалізуватися лише в умовах адміністративно-планової, та аж ніяк не ринкової економіки. Тим більше що й показник продуктивності праці ніхто зараз, на жаль, не обраховує. Міністерство економіки тільки зараз розробило відповідні методичні рекомендації.

Якщо порівнювати з темпами зростання ВВП на душу населення, то приблизно до 2004 року у нас спостерігалася зворотна тенденція: продуктивність зростала швидше, ніж оплата. Порівняно з нашими сусідами — Польщею та Росією — ситуація у нас не гірша.

Пояснення полягає в тому, що в ринкових умовах співвідношення темпів залежить від пропорцій розподілу національного доходу (або ВВП) між різними формами доходу — заробітною платою та прибутком і, відповідно, між найманими працівниками та роботодавцями. В умовах соціалізму єдиним роботодавцем була держава, і вона не була зацікавлена у зміні пропорцій. Тому й вимагала «наполегливіше працювати». А тепер поміркуйте: чи той факт, що статки наших олігархів ще два-три роки тому оцінювалися в 2—3 млрд. дол., торік-позаторік зросли до десяти і вище, а напередодні кризи в декого перевищували і три десятки, означає, що продуктивність їх праці (а управління капіталом — це теж праця) зростає за рік більш як удвічі? Чи їм цей економічний закон не писаний?

Я говорю це до того, що випереджувальні темпи зростання оплати праці можуть і не викликати інфляційного тиску, якщо при цьому відбувається зміна в пропорціях розподілу реальних доходів (чому одержувачі прибутків будуть чинити супротив).

Однак у цьому разі уряд повинен думати і про інші проблеми, адже є речі важливіші за інфляцію. Наприклад, соціальний спокій. У нас ще є певний «запас», однак думати про соціальну безпеку уряд повинен заздалегідь. Крім того, американські вчені Д.Есемогл та Дж.Робінсон довели: якщо нерівність достатньо велика, то власність в очах населення втрачає свою легітимність, результатом чого стає зниження інвестицій. Знайома ситуація? Отже, спонукання або, якщо хочете, «примушення до солідарності» найманих робітників, власників та вищого керівництва (менеджменту) корпорацій ще довго залишатиметься іманентною функцією держави в умовах транзитної економіки. Це стосуватиметься питань соціального захисту робітників, можливих скорочень, рівня оплати праці, дотримання екологічних норм тощо.

Ще раз хочу наголосити: передусім цим повинні займатися профспілки. Але їх одержавлення і, більш того, перетворення в елемент ідеологічного фасаду за часів радянської влади не означає, що громадяни залишаться без належного захисту з боку уряду своїх прав у відносинах з роботодавцями. Це залишатиметься нашою спільною і пріоритетною справою.