Економіка людської гідності: "Мы рождены, чтоб сказку сделать былью"?

Втеча з курника

Новий Рік - саме час помріяти про майбутнє. Щоправда, цього разу перспективи видаються як ніколи похмурими, і неспроста. Двадцять два роки тому впала наша спільна в'язниця за назвою СРСР - як виявилося, її проектували, орієнтуючись на ідеологічні норми, а не закони природи; та й будували по-совковому халтурно, от вона й не витримала. При цьому декого з різним ступенем важкості придавило уламками, зате всі раптом опинилися на свободі. Спочатку, як водиться, усі зраділи, але незабаром багатьом захотілося назад: "А в тюрьме сейчас ужин, макароны дают…". На жаль, надто багатьом. Тому по сусідству, на руїнах колишньої в'язниці, відбудували нову, сучаснішу, і нас туди більш ніж наполегливо запрошують. А оскільки Україна не знайшла в собі сил швидко і не озираючись утекти якнайдалі від руїн старої в'язниці, як це поспішили зробити деякі інші співкамерники, то вертухаям вдалося її заманити в пастку. Навіть незважаючи на багатий досвід нашого проводиря в тюремних справах (а може, саме завдяки йому?). Хай там як, але нас грубо, утришия майже вже заштовхали назад у камеру - і це, безумовно, не додає новорічного настрою.

Однак двері ж іще не зачинилися! Більш того, якщо придивитися уважніше, їх і не стережуть доладно. На відміну від колишньої, справжньої, в'язниці, ця нагадує швидше курник: охоронці давно постаріли, зледащіли, бережуть патрони, та й побоюються стріляти по втікачах, бо ще невідомо, як справа обернеться. Якщо розібратися, то по-справжньому втримує в'язнів сочевична юшка, якою їх підгодовують, а ще більше - їхній власний страх перед свободою.

Проте не треба поспішати засуджувати напівдобровільних в'язнів: як відомо, знайти себе у вільному житті після багаторічної неволі - дуже нетривіальне завдання. Особливо для тих, хто в ув'язнення потрапив не просто так, за компанію, а внаслідок своїх власних саморуйнівних схильностей. Ключовий момент у цій непростій справі - продемонструвати життєздатну альтернативу тюремній баланді. Причому не абстрактну, а таку, що підходить для саме цієї людини, з її сильними і слабкими рисами. Втім, це, звичайно, не означає, що їй не доведеться працювати над собою, змінюватися, викорінюючи насамперед те, що довело до такого життя, а також придбані в ув'язненні шкідливі звички. Але маючи перед собою надихаючу мрію, людина здатна на дива. Тож усе-таки - про мрії!

У мене є мрія

Мрії - справа особиста, тому заздалегідь прошу вибачити за ліричний тон від першої особи. Навіть попри те, що моє власне бачення сформувалося, точніше, доповнилося відсутніми ланками під впливом Несторівської групи (докладніше про неї можна прочитати, наприклад, у Вікіпедії), в якій я маю честь перебувати: оскільки остаточний, погоджений з усіма продукт нашої спільної праці ще не підлягає оприлюдненню, за все викладене нижче відповідаю я і тільки я.

Отже, я мрію побачити на власні очі, як моя рідна країна обтрушує із себе залишки совкової гнилизни і перетворюється на місце, де хочеться жити. Причому не лише біженцям з Африки, а й, наприклад західним європейцям, що стомилися від своїх проблем, стомленим авторитаризмом і беззаконням росіянам, не кажучи вже про народжених в Україні і "діаспорян". На країну свободи, законності, людської гідності, творчості і відносного добробуту - хоча б на рівні нинішньої "периферії" ЄС, тобто приблизно втричі більшому, ніж зараз (див. "Свобода чи ковбаса? Економіка людської гідності", DT.UA №48 від 20 грудня 2013 р.). Причому саме така комбінація саме в умовах України має виявитися стійкою і забезпечити самопідтримуючий розвиток. Як саме - описано нижче.

Доведеться, щоправда, відразу зауважити: красивої картинки з цифрами і планами будівництва гігантських заводів не буде, це не п'ятирічка! Сучасна економіка - складна жива система, її поведінка залежить від мільярдів рішень мільйонів суб'єктів. Немає гіршої помилки, ніж розглядати її структуру як дану раз і назавжди. Навіть намагатися визначити умоглядно, які саме галузі визначатимуть обличчя країни через десятиліття, теж украй невдячне завдання. Згадайте, наприклад, листівки часів незалежності, що вихваляли відсоток союзного виробництва магнітофонів, телевізорів і ще чогось подібного родом з України. Зате хто б міг подумати,
що наші автомобільні присадки і комп'ютерні ігри продаватимуться по всьому світу?

Тож побоювання даремні, "будувати економіку" уряду не доведеться. Та він і не може й не мусить цим займатися, як не повинен вирощувати ліс лісник: усе, що життєздатне, виросте саме. Справжнє завдання уряду - створювати умови для природного розвитку, насамперед, продовжуючи аналогію, захищати довірену територію від браконьєрів, встановлювати правила гри. От тому найуспішніші реформатори останніх десятиліть - і Бальцерович, і Бендукідзе, і Гайдар - так, будували, але не галузі і заводи, а засади для їх існування. Насамперед інститути, тобто правила гри та організації, покликані ці правила виконувати. Але для того, щоб їх будувати успішно, потрібно все ж таки мати в голові якусь картину майбутнього - ідеального в межах можливого. Про неї і піде мова.

На чому стоїмо

Отже, який "ліс" може вирости на нашій землі? Чи буде він схожий на гай гігантських баобабів з хирлявою травичкою між ними; тропічні джунглі, повні різноманітних химерних рослин, або ж на молодий змішаний ліс з травою, кущами і середньої величини деревами? І що робити "ліснику", щоб підтримувати його в гарній формі?

Будь-який природний біоценоз на кшталт перелічених вище завдячує своєю життєстійкістю глибокому укоріненню в місцеві умови. Точно так само особливості економіки успішної країни органічно вінчають собою цілу піраміду різних інших особливостей, як правило, значно більш фундаментальних. Справжнім (на відміну від марксистського) базисом суспільно-економічної системи сучасна наука вважає географію (у тому числі доступ до моря, наявність природних ресурсів і клімат), а також багато в чому (але не в усьому) пов'язані з нею особливості національного характеру і цінності людей, які її населяють. На них базуються інститути, а вже вони визначають особливості економіки. Тому економічна модель може бути успішною, а інститути - стабільними та ефективними лише тоді, коли вони відповідають цим фундаментальним особливостям. Саме з їх вивчення почала Несторівська група.

Якщо коротко, то такими фундаментальними особливостями, зумовленими нашою географією та історією, можна вважати:

- культурне розмаїття (за рахунок розташування на стику цивілізацій), на відміну, наприклад, від поляків, які могли опиратися на відносну однорідність нації;

- схильність до творчості - на противагу дисциплінованості, властивій тим же корейцям;

- відсутність вікових традицій дієздатної бюрократії, таких, якими можуть похвалитися, скажімо, Франція або Китай.

Завдання полягає в тому, щоб створити підходящі умови, при яких саме на такому "ґрунті" можуть органічно вирости притаманні йому "рослини" - без штучних добрив, пестицидів і теплиць. Тоді є надія, що наша частина руїн в'язниці разом з уламками, що залишилися від минулих воєн, через 15 років заростуть веселим і здоровим молодим "лісом".

Проти чого боротися?

Шлях до реалізації цієї мрії перекривають два величезні наріжні камені, на яких тримається нинішня порочна суспільно-економічна система. Перший - це мислення в термінах "нульової суми", яке передбачає, що якщо хтось виграє (наприклад, одержує економічну вигоду), то це обов'язково за рахунок інших (див. "Давос проти Вавилона", DT.UA №4 від 1 лютого 2013 р.). Це глибоко укорінена в головах частини людей ілюзія, про яку окрема розмова, але не предмет економічної політики.

А от другий "камінь спотикання" - це якраз сама суть правил і норм, які хоче нав'язати бізнесу і простим громадянам держава. Зараз вони часто розмиті, допускають довільне застосування або просто надто амбіційні у своїй обмежувальній запопадливості, принаймні порівняно зі здатністю нашої держави домагатися їхнього повсюдного виконання. Дуже характерний приклад зі звичайного життя: законодавчо закріплена, така, що начебто відповідає європейським нормам, але повсюдно порушується заборона пити пиво та інші слабоалкогольні напої на вулиці. За фактом вона призвела тільки до того, що тепер будь-який міліціонер, який хоче "доколупатися" до окремої людини (наприклад, але не тільки, з корупційними цілями), одержав практично необмежені можливості. Те саме стосується статей про зберігання порнографічних матеріалів, про заборону паління (у тому числі кальянів), заборону азартних ігор і багато чого іншого. А вже в регуляціях бізнесу таких заборон і зовсім не злічити.

У підсумку одержуємо, з одного боку, зарегульованість, а з іншого - "бардак": якщо можна не дотримуватися закону, який явно нездійсненний або такий, що повсюдно порушується, з якого дива дотримуватися інших? У результаті всі ходять під статтею, тобто висять на гачку в контролюючих і правоохоронних органів з усіма наслідками, що звідси випливають. Серед іншого ця ситуація сприяє корумпованому вітчизняному й російському бізнесу, для якого "вага законів применшується необов'язковістю їх виконання", але відштовхує справжні іноземні інвестиції - ті, які могли б принести нову підприємницьку культуру й технології. А творча енергія наших людей даремно витрачається на вигадування способів обійти дурні перешкоди. І замість самореалізації їм доводиться думати про те, як убезпечити себе від убогості й насильства (насамперед державного).

Та, з іншого боку, вся "влада" у нинішньому її розумінні тримається на вибірковому застосуванні невиконуваних законів. Тому для того щоб здійснити мрію, потрібне справді "перезавантаження" всієї держави на нових принципах. Утім, Майдан показав, що воно вже назріло. І, відповідно до різних опитувань, дві третини наших співвітчизників хотіли б жити за законами. Це дає надію!

Як це працює?

Якщо зламати цю мерзенну традицію, то дуже багато чого в Україні зміниться. Ні, звичайно, Україна не стане ані Німеччиною, ані Швецією. У нас законів та інших норм будуть дотримуватися, тільки якщо держава обмежиться мінімумом обмежень - не просто тими, без яких "ніяк не можна", а ще і з них вибере вузьке коло, у рамках якого реально забезпечити універсальне та неухильне дотримання норм. Враховуючи саме нашу горезвісну недисциплінованість і таку ж традиційно низьку здатність української держави домагатися своїх цілей.

Така простота навряд чи влаштує тих, хто звик до постійної опіки держави. Зате з величезним полегшенням зітхнуть усі, хто нині відчуває загрозу, що виходить від держави - хоч як це дивно, ці множини досить сильно перетинаються. У країні нарешті настане жаданий "порядок". Тільки не в тому розумінні, що ніхто не посміє ослухатися Начальника, і не в тому, що геть усе буде врегульовано законом. А в суто європейському значенні: закон один для всіх, його поважають і дотримуються. Як у найліпших домах Європи. При цьому, особливо наголошую, зміст самого закону зовсім не обов'язково має бути списаний з acquis communautaire (правової системи ЄС. - Ред.) - тільки в тій частині, що не суперечить зазначеному вище фундаментальному принципу.

Якщо повернутися до економіки, це означатиме, що всім доведеться грати за правилами. Не те щоб у всьому однаковими - є галузеві регуляції, є природні монополії, є малий бізнес, фінансовий сектор тощо, і всі вони потребують деяких специфічних норм. Але, по-перше, ці норми будуть універсальними, без привілеїв. По-друге, вони будуть спрямовані на вирівнювання умов там, де вони викривлені, а не на штучне "створення точок зростання" і вирощування "тепличних рослин", якщо продовжити аналогію з лісом. Адже навіть якщо вважати таку політику правильною, то вона не відповідає зазначеним вище національним особливостям: на неї просто немає ресурсів. Ані фінансових - згадаємо урядову "програму активізації економіки" з її 200-мільярдною інвестиційною програмою на тлі реальної неможливості виплатити допомоги й зарплати. Ані адміністративних у хорошому значенні цього слова: держава, яка не може домогтися, щоб закони виконували чиновники, не повинна навіть задумувати такі складні схеми. Не кажучи вже про "блискучі успіхи" у контролі над корупцією - однак усі ці "промислові політики" створюють море корупційних уразливих точок.

Та наша слабкість може стати нашою силою, і в цьому одна з основних знахідок Несторівської групи. У країну з чіткими правилами, яких дотримуються, але які при цьому є мінімально обмежувальними, без пільг і привілеїв, охоче прийде капітал із усього світу. Причому саме той, який готовий грати за правилами, на рівних, а не займатися "рішаловом", тому окупація російськими (точніше, путінськими) олігархами нам за такої системи не загрожує. Зате прихід інших капіталів урівноважить їх і в поєднанні з прискореним розвитком вітчизняного підприємництва створить таку ситуацію, коли нікому із зовнішніх гравців не буде вигідно розгойдувати човен, у який вкладено капітали співгромадян, не кажучи вже про військові інтервенції. Це підвищить зовнішню безпеку та створить певні гарантії справжньої стабільності - стабільності правил гри. Що, своєю чергою, залучить ще більше інвестицій, як вітчизняних, так і зарубіжних.

Зокрема, для тих, хто стомився від "євразійства" росіян, Україна стане привабливим місцем для роботи й капіталовкладень, оскільки той же, наприклад, мовний і культурний бар'єр значно нижчий, ніж в інших європейських країнах. А для тих, хто стомився від євробюрократії, наша країна може стати "правовим офшором" з вільнішими, але при цьому зрозумілішими правилами. Причому, що важливо, розташованим по сусідству. Для цього, до речі, ліпше обмежитися всеохоплюючою зоною вільної торгівлі з ЄС (принаймні у його нинішньому вигляді), а не прагнути повноцінного членства. Передбачаю шквал критики, на яку відразу відповідаю, що саме цей період у країнах - нових членах ЄС згадують із ностальгією. А такі цілком європейські й більш ніж благополучні країни, як Норвегія та Швейцарія, прекрасно живуть у такому статусі й досі. Втім, подивимося, яким буде ЄС і світ загалом через 15 років - раніше нам повноцінне членство однаково не світить із суто технічних причин.

Скоріш за все, прискореними темпами зростатиме експорт інтелектуальних послуг - ті ж програмісти, а також учені, інженери, аудитори та інші дуже високооплачувані професії знайдуть застосування на Батьківщині. Розвиватимуться відносно невеликі спеціалізовані "нішові" фірми, які, знову ж таки, використовуватимуть кмітливість і вміння наших людей. Зрозуміло, розвиватимуться аграрний сектор і харчова промисловість. І, цілком можливо, одержать друге дихання у вигляді ринкової ділової культури навіть деякі вцілілі "динозаври". Одним з інструментів, що сприяють цьому, має стати податкова політика, сприятлива для швидко зростаючих нових підприємств (докладніше див. "Податковий рай" у вітчизняному курені?", DT.UA №35 від 5 жовтня 2012 р.)

При цьому доведеться розчарувати тих, хто мріє зробити з України податковий рай або привабити інвесторів дешевою робочою силою. Ні те, ні інше не вдасться, оскільки Україна вже досить далеко пройшла по шляху модернізації суспільства. Це означає, що населення в нас таке ж старе, як у розвинених країнах, тільки ще менш здорове. Тому величезні кошти витрачаються на утримання непрацездатних, особливо пенсіонерів, і при цьому вони все одно залишаються дуже бідними. А патріархальні методи підтримки - громадою, кланом, родиною з кількох поколінь - що далі, то менш ефективні. Тому, щоб забезпечити хоч якесь гідне життя тим, хто об'єктивно не може цього зробити самостійно, треба від 15 до 20% ВВП - уже, на жаль, більше, ніж становлять популістські "5/10". Та й зарплати в нас і тепер не такі вже маленькі порівняно з континентальним Китаєм, Індією та іншими теплими країнами. Але ж завдання полягає в тому, щоб вони зростали!

До того ж багато співгромадян звикли до "турботи" з боку держави або, у найгіршому разі, роботодавця. Причому деяка частина з них ще й нездатна сумлінно працювати і, як і раніше, воліє жити в совковому "ми робимо вигляд, що працюємо, вони роблять вигляд, що платять". Єдиний спосіб у цих умовах забезпечити свободу іншим - це відкупитися від таких сусідів по країні. Інакше налякані страхом голодної смерті, вони здатні на багато що. Втім, цій категорії ніхто не зобов'язаний створювати гідне життя, досить забезпечити просте виживання. Причому, і це обов'язкова умова, саме на рівні абсолютної (а не відносної!) бідності і в обмін на суворі обмеження та контроль у поєднанні із суспільними роботами.

Якщо все зробити правильно, то частка обох категорій утриманців скорочуватиметься зі зростанням добробуту. Зазвичай проблема в тому, що населення старіє зі зростанням достатку, але в Україні цей процес уже дійшов до крайньої точки. Скоріше актуальне протилежне: активна старість, зниження захворюваності та зростання народжуваності, "тому що ми тепер можемо собі це дозволити", а також повернення трудових мігрантів мають призвести до деякого зростання частки активного населення. Що ж стосується добровільно бідних, то і їх кількість скорочуватиметься, якщо тільки не піти слизьким шляхом "соціальної держави", намагаючись забезпечити гідне життя навіть ледарям. У результаті згодом податковий тягар має знижуватися. Власне, зростати йому вже й так нікуди...

Усе разом узяте має вивести Україну на траєкторію сталого поступального розвитку, що створює що далі, то більші можливості для самореалізації, а вона, своєю чергою, сприятиме прискоренню зростання і підвищення її якості. За формально-економічними принципами таку модель можна назвати "інвестиційно-інноваційною". Це словосполучення вже давно, з часів Кучми, набило оскому. Але реальний зміст і методи різнитимуться від тих, які вкладають у це поняття радянські академіки, як Гуляй-Поле від ГУЛАГу, а фірма Google від сталінської шарашки.