Дорогі дешеві депутати

Свіжеобраний депутат Мустафа Найєм був не першим, хто порушив питання про низькі зарплати депутатів, і не першим, хто у відповідь нарвався на шквал обвинувачень. Але публічний резонанс, який спричинив його виступ - навіть на тлі досить драматичних подій останніх тижнів! - просто пригнічує. Адже він показує не лише глибокий розкол навіть у "майданній" частині нашого суспільства, а й масштаби поширеності дрімучих забобонів, які проявилися у відповідь на озвучування проблеми, що насправді дуже мало впливає на життя звичайної людини (точніше, що впливає, але зовсім не в такий спосіб, як вважають більшість обурених). Більш того, неймовірно багато начебто розумних і освічених людей, як виявилося, глибоко не в ладах із логікою. І ще один неприємний сюрприз: не перевелися ще, виявляється, ідеалісти, які не розуміють, що коли людей вважають ангелами, то бал править диявол.

Не варто, напевно, зупинятися на правнуках Шарикова, для яких кожен, хто заробляє більше від них самих, - ворог. Можна зрозуміти, звідки у людини, змушеної виживати на копійки, ненависть до всього і всіх. Але вона зовсім не додає їй ні розуму, ні конструктиву. Сперечатися з людською заздрістю і первісним егалітаризмом марно, тому перейдімо до розумніших аргументів.

Найчастіше можна почути, що ніяка зарплата не може знищити корупцію, оскільки спокуси все одно непорівнянні з будь-якою законною винагородою в розумних межах. А коли так, то навіщо платити більше? Та в цьому, здавалося б, беззаперечному аргументі при ближчому розгляді можна виявити відразу дві фатальні помилки. По-перше, висока зарплата - так, безумовно, недостатня умова, щоб подолати корупцію, що зовсім не заважає їй бути необхідною умовою! Плутати одне з іншим - і означає бути не в ладах з логікою. По-друге, саме "знищити" корупцію не вдалося ще нікому і ніде. Йдеться про її зменшення, а тут якраз підвищення зарплати дуже навіть добре працює.

Адже корупція, на відміну, наприклад, від побутового хуліганства, - це економічний злочин. Тобто злочинне діяння супроводжується якимось, нехай навіть неочевидним розрахунком: людина вирішує, чи буде вона у результаті щасливіша, якщо "візьме" чи якщо відмовиться. При цьому у кожного є свій поріг совісті: хтось не піде на угоду із совістю нізащо на світі, а хтось вважає продаж голосу своєю професією, для того і обирався. Але більшість людей зазвичай десь між цими крайнощами: хто продасть голос за місячний оклад, хтось - за річний, а комусь і цього буде замало.

Відповідно, якщо вважати (в "нульовому наближенні") парламент зрізом суспільства, то й там спостерігається таке саме співвідношення. А отже, при постійному складі депутатського корпусу що вищий цей оклад, то менше, за інших рівних, залишиться готових продатися за ту саму суму. Ну або, відповідно, щоб скупити потрібну кількість голосів, треба буде платити більше. Але ж рахує гроші не лише сам хабарник, а й той, хто цього хабара пропонує, оскільки робить він це як "інвестицію", заради того, щоб потім отримати прибуток. Що дорожче обійдеться потрібний для "схеми" закон, то більшою буде кількість випадків, коли шкурка не варта вичинки, і, відповідно, то менше таких законів буде запропоновано та ухвалено. А на цьому суспільство заощадить не тільки самі хабарі і навіть не тільки (не)вкрадені мільйони і мільярди: корупція, як плодожерка, з'їдає на грами, а псує при цьому тонни. Тож загалом суспільство виграє від того, що більше витрачає на оплату праці депутатів і чиновників. От тільки витрати при цьому - на очах, а в багато разів більша економія розсіяна і неочевидна. Звідси ілюзія "економії" на депутатах. Насправді "дешевий" депутат, як і "дешевий" бюрократ, обходиться суспільству дуже дорого, навіть без урахування ефекту відбору, про який нижче.

Однак де ж розумна межа таких витрат? На це запитання непрямо відповіли соціологи. Нагадаємо, що корупціонер порівнює витрати з одержуваними благами, які для окремої людини вимірюються позитивними емоціями, щастям. Це, звісно, дуже індивідуальні речі, але загалом для більшості людей щастя "не в грошах, а в їхній кількості" тільки до певного рівня доходу - такого, який дає змогу забезпечити базовий комфорт і безпеку. Але з переходом у середній клас (і вже зовсім напевно у "вищий середній клас") на перший план виходить самореалізація: для когось - у мистецтві, для когось - у бодібілдингу, для когось - у політиці… Для неї гроші, звичайно, теж не завадять, але їх походження стає важливішим за кількість, тому що нерозумно жертвувати головним заради другорядного. І тільки невелика частина людей продовжує затято прагнути матеріального багатства за будь-яку ціну - саме вони і саме тому роблять кар'єру в бізнесі, стають підприємцями і в такий спосіб визначають обличчя економіки. Звідси, до речі, і парадокс, над яким певний час билися соціологи й економісти: перші, опираючись на дані досліджень, стверджували, що економічно раціональний homo economicus майже не зустрічається в природі; а другі не менш переконливо доводили, що, однак, базовані на такому припущенні моделі працюють досить добре.

Таким чином, продажність більшості депутатів сильно залежить від зарплати лише доти, доки вона не досягла рівня середнього класу - близько кількох тисяч доларів на місяць. Понад це справді навряд чи варто платити (принаймні виходячи з описаних вище міркувань), але все, що нижче, суттєво підвищує корупційні ризики. Ну й другий висновок: до парламенту мають потрапляти ті люди, для яких самореалізація - у політиці, а не в багатстві. Але в цьому шкода від низьких зарплат ще більша. Дотепер йшлося про вплив розмірів зарплати на корумпованість заданого складу депутатів. Але ж насправді цей склад і сам формується під впливом певних стимулів, і зарплата - один із них. Точніше, вона має бути одним з них.

Адже ті, хто засуджує Найєма за те, що "він знав, куди йде, - навіщо йшов?", не роблять чомусь наступного кроку у своїх міркуваннях. А тим часом він логічно невблаганно випливає з цього абсолютно правильного, якщо брати його ізольовано, запитання. Припустімо, умовний "Мустафа" - професіонал у своїй справі, здатний заробити на рівні нормального середнього класу, - дійсно розсудить розумно і не піде працювати на багаторазово меншу зарплату. Тоді хто ж піде замість нього, адже святе місце порожнім не буває? Хто переможе під час відсутності конкуренції з боку подібного професіонала, що забезпечує собі популярність упізнаваністю, справами, публічними виступами і продуманою позицією з важливих питань?

Відповідь: або той, хто не здатний на таку зарплату заробити; або фанатик чи просто "міський божевільний", готовий на все заради своєї надцінної ідеї; або ж, найчастіше, той, кому зарплата взагалі не потрібна, тому що він і без того досить багатий, або ж іде якраз "брати", а не працювати. І популярність він з успіхом замінює роздачею грошей і дитячих майданчиків або солідним внеском до партійного бюджету. Отакі люди в підсумку і приймають закони, за якими нам жити! Зауважимо, з нашої власної провини. Причому перші дві категорії мають шанс пройти до парламенту переважно, якщо їх використовують у своїх інтересах якісь "спонсори" - звісно, небезкорисливо. Одержуємо (і спостерігаємо в реальному житті) парадокс: що менші депутатські зарплати, то шикарніші депутатські машини і вілли. І вся надія тільки на окремих "подвижників" або ж справді багатих, яким, проте, тісно в бізнесі і хочеться самореалізуватися, залишившись в Історії реформаторами. Але скільки таких?

Залишається, здавалося б, зовсім залізобетонний останній аргумент прибічників дешевих депутатів: "А як же наші герої, які воюють за Україну, не просто одержуючи значно менше, а ще й свої вносячи?". Але й він теж при ближчому розгляді далеко не однозначний. Так, дійсно, сьогодні багато хто жертвує заради України: хтось - грошима, хтось - часом і силами на волонтерську роботу, хтось - узагалі життям і здоров'ям. Однак, по-перше, війна - це навіть не просто патріотичний обов'язок, це романтично, шляхетно, почесно; це найяскравіші емоції, за якими в мирний час деякі люди йдуть ризикувати життям, наприклад, у гори; це, нарешті, первісний інстинкт чоловіка захищати від ворога свій дім… А депутатська робота не просто позбавлена будь-якого героїчно-романтичного ореолу. У нашій країні це, окрім усього іншого, ще й презирство частини співгромадян (подивіться на рейтинги довіри до Ради). Тому порівняння як мінімум некоректне.

Однак ще важливіше, що коли від людей вимагають подвигу, результат буває прямо протилежним - цього нас мали навчити радянські часи. І не тільки радянські, така природа людини: якщо фермер з відомого анекдоту-притчі хоче, щоб сусіди і далі залишалися чесними і порядними людьми, йому не завадить заряджена рушниця у коридорі. А інститути, побудовані ідеалістами, тобто розраховані на порядність, свідомість і відданість справі, як правило, не працюють або дуже швидко вироджуються, тому що приваблюють зовсім іншого складу людей. Отут згадується інший анекдот: про те, як раптом "пішла карта" у покері неджентльменові, коли він дізнався, що інші гравці вірять один одному на слово. Тому принципово неправильно будувати систему, розраховуючи на героїв. Тим більше це небезпечно щодо уряду, оскільки, навіть якщо туди в результаті справді приходять герої, вони можуть виявитися гіршими за корупціонерів - як, наприклад, свого часу більшовики. Адже людина, готова жертвувати своїм благополуччям і безпекою заради ідеї, дуже часто готова заради неї ж жертвувати також іншими людьми. Мільйонами інших!

Отому я як раціональний платник податків готовий зі свого боку пожертвувати, щоб оплачувати нашим депутатам нормальне гідне життя середнього класу. Наприклад, зарплатою в розмірі річного ВВП на душу населення (а сьогодні це 33725 грн) на місяць, - усе разом становило б аж 18 грн на рік у розрахунку на одного працюючого. Зате у наших представників з'явився б стимул підвищувати не мінімальні оклади, які можна підняти рішенням самої Верховної Ради, а саме добробут країни, з якого вони платяться. А для цього доведеться проводити ті самі реформи, які сприяють розвитку.

При цьому, якщо вже говорити про рівність, то треба щонайперше скасувати додаткові пільги на кшталт санаторіїв, Феофанії та дешевого буфету; хіба що службовими квартирами (але в тимчасове користування) іногородніх депутатів усе ж таки варто було б забезпечувати. Підозрюю, до речі, що в підсумку вийде не дорожче або ненабагато дорожче, ніж зараз. Утім, ціна питання така, що пільги можна і "монетизувати", нехай навіть це кожному з нас коштуватиме на кілька гривень на рік більше. Незмірно важливіше, які саме закони прийматиме ця Рада. Щоправда, це вже залежить не тільки від корумпованості…