Діагноз: інфлюенца

У другій половині XIX століття, досліджуючи причини зростання цін під час громадянської війни в США, американський економіст Олександр Дельмар, котрий нічим іншим особливо не прославився, схоже, навіки вписав своє ім’я в історію економічних теорій одним простим словом — «інфляція». Причому він навіть не вигадував його, а просто взяв із медичного довідника, в якому воно вживалося як латинський термін, що позначав хворобливе здуття будь-якого органа.

Це слово й нині залишається медичним терміном, але відомим лише лікарям. А от для всіх інших громадян воно міцно асоціюється зі зростанням цін. Хоча Дельмар мав на увазі «здуття», розширення грошової маси (за рахунок її «надмірної» емісії), що й призводить до зростання цін. Наступні події дещо підправили це визначення, оскільки за умов соціалістичного адміністрування, яке жорстко контролює всі ціни на товари, розширення грошової маси призводило до простого зникнення цих самих товарів. Це теоретично обгрунтував інший економіст — угорець Янош Карнаї, ротапринтний переклад монографії якого з промовистою назвою «Економіка дефіциту», пам’ятаю, ходив по руках фрондуючих інтелігентів десь у середині 80-х років. Карнаї називав такий ефект «закритою» або «приборканою» інфляцією. Висновок: інфляція може й не призводити до зростання цін. Звідси: збільшення цін може бути зумовлене не лише інфляцією.

Соціалістичну інфляцію наша країна переживала років сімдесят. Класичну інфляцію (навіть у її гіперформі) громадяни України пережили в першій половині 90-х минулого століття. Гадаю, це був африканський вірус: на одній ?з перших зустрічей української делегації з тодішнім директором-розпорядником МВФ Мішелем Камдессю господар високого кабінету показав нам банкноту в тисячу заїр і сказав, що, от, мовляв, рік тому це був один долар, а сьогодні — менш як цент; отже, будьте обережні — не заразіться тією самою хворобою. Ну й «накаркав». Ми в цій справі Заїр швидко «обставили» і вийшли на світовий рекорд — інфляцію в 10 тис. відсотків на рік. Та лишень торік його було побито. Знову в Африці, у Зімбабве, де інфляція перевищила 66 тис. відсотків.

А жаль. У мене десь усе ще лежить мільйон доларів. Зімбабвійських. Кілька років тому я не зміг заправитися бензином через «приборкання» їхньої інфляції і, відповідно, дефіцит потрібного товару; а тепер уже й сірників на них не купиш.

Однак українцям така інфляція дуже навіть знайома. Чи нам її боятися? Та й імунітет уже мав би з’явитися. Тож ні — знову ця напасть повертається. Може, це вплив «Чорнобиля», а може, це зовсім інша хвороба?

От і в Нацбанку кажуть: «внесок» монетарних чинників (читай — класична «відкрита» інфляція) — від сили 1,5—2%. Ну, це навіть корисно — для підтримки імунітету. А звідки ж інші 15%? І як із ними тоді боротися, якщо прописані «лікарями» із МВФ рецепти не дають ефекту? Більш того, звуження грошової маси та подорожчання кредитних ресурсів може призвести до «задухи» економіку країни, яка щойно почала дихати на повні груди.

Утім, перше, що привертає до себе увагу, — епідемія цієї хвороби спостерігається по всьому світу. У США ціни за грудень минулого року зросли порівняно з груднем 2006-го на 4,1% (а в тому ж грудні зростання становило лише 2,5%). У «зоні євро» інфляція сягнула 3,1% — найвищого рівня від дня запровадження євровалюти в готівковий обіг. Та що там казати, якщо в Китаї інфляція піднялася до найвищого за 11 років рівня — 6,9%. Нам це може здатися цілком прийнятною цифрою, але для Піднебесної — це потроєння інфляції за один рік, що змусило владу запровадити місяць тому заходи прямого контролю цін.

Дуже непроста ситуація на оптових ринках. Індекс цін сировинних товарів, який розраховується експертами журналу Economist, свідчить про глобальне зростання торік більш як на 26%; індекс продовольчих цін збільшився на 50, а ціни на нафту — відразу на 80%. За спостереженнями експертів інвестиційного банку «Голдман Сакс», ціни помітно зросли у 80% країн, щодо яких здійснюється відповідний моніторинг, а середньосвітова інфляція становила майже 5%. У нас «температура» є вищою, однак і глобальна складова, з огляду на відкритість нашої економіки, як-то кажуть, має місце бути.

З чого вона складається? Звичайно, насамперед згадують монетарні чинники: низькі відсотков? ставки та зростання кредитної експансії. За наших умов — це бум зовнішніх запозичень банків і корпорацій, продаж отриманої валюти Національному банку та, відповідно, емісія гривні. А також дешеві і «безпроблемні» споживчі кредити. «Безпроблемні» з погляду їхнього одержання, а от наскільки вони «безпроблемні» з погляду повернення — це ще незрозуміло. Це ще може стати проблемою.

А от інфляційний тиск цих кредитів на споживчий ринок проблемою вже став. Якщо треба швидко визначити перспективи економіки якоїсь країни, то аналітики звично дивляться на цифри продажу автомобілів і витрат на придбання житла. Це — індикатори «впевненості в завтрашньому дні» і водночас локомотиви зростання цін. От ці локомотиви й «підживилися» в нас споживчими і, відповідно, іпотечними кредитами за рахунок зовнішніх джерел фінансування. Знову-таки прив’язка гривні до долара, який постійно слабшає, теж сприяє імпорту інфляції. (Якщо це може когось втішити: в такій само ситуації опинилися й Арабські Емірати.)

Отже, ще відсотків п’ять зростання «цінової температури» можна пояснити глобальними чинниками. А решта?

До речі, про хвороби: у Китаї тому й запровадили регулювання цін, що вважають основною причиною не слабкість монетарної політики (яка, навпаки, тільки посилювалася останнім часом), а хворобу. Не зовсім, правда, звичайну, а таку, що різко зменшила поголів’я свиней і, як наслідок, призвела до різкого подорожчання свинини.

У нас на роль такої «свинини» претендує газ. Природний. Не природно те, що наша економіка так сильно залежить від цього енергоресурсу. І не стільки в сенсі відсутності необхідної диверсифікації його поставок, скільки в сенсі його споживання на одиницю кінцевої продукції. І справа не в тому, що багато споживаємо, а в тому, що багато говоримо про те, як багато ми споживаємо, але мало робимо для того, щоб споживати менше. Або знайти йому альтернативу.

До речі, знову про Африку. Свого часу посол ПАР геть замучився, пропонуючи всій українській владі та бізнесменам скористатися унікальним досвідом своєї країни — виробляти газ і рідке паливо з вугілля. Унікальним цей досвід є тому, що тільки в ПАР такий процес запущений в промислових масштабах і є рентабельним. Ще й яким рентабельним: у них барель такої «нафти» обходиться доларів у 35. Правда, щоб побудувати такий завод, необхідно вкласти мільярда два-три доларів одразу. Та нам це нецікаво.

Кажете, грошей немає? А от і спрямували б сюди «компенсації» по Ощадбанку. А вкладникам — дивіденди. Оце була б справжня компенсація — і їм, і онукам їх. Та не цікаво, і все.

А от у тих самих китайців інтерес є: вони собі такий великий завод уже будують. Адже з початку нового тисячоліття на Китай припадає майже 40% зростання попиту на нафту.

Та повернімося до наших баранів і свиней. У нас економіка теж зростає, і попит підвищується. І не лише на газ, а й на грошові ресурси. Що цікаво, у 2002 році приріст грошової маси приблизно відповідав торішньому (близько 50%), але тоді ми спостерігали дефляцію. У 2005-му теж здійснювалися значні соціальні виплати, але сплеску інфляції не помічалося. Не заглиблюватимусь нині в аналіз тих благословенних часів, але на один чинник вкажу: «Грошова ілюзія».

Це не тоді, коли вам здається, що у вас є гроші, яких насправді немає. А коли створюється враження, що наявні грошові накопичення не знецінюються, хоча економічні індекси підтверджують наявність інфляції. Проте власники гривень «відчувають захищеність»: не під впливом реклами, а з огляду на попередній досвід боротьби центрального банку та уряду з цим злом, «яке однаково загрожує всім громадянам».

Наскільки воно «однакове для всіх», ми ще поговоримо. А зараз хочу підкреслити, що через цю саму «грошову ілюзію» на перших етапах темпи зростання цін стримуються антиінфляційною поведінкою учасників ринку. Та от поступово стало чути голоси, які звертають увагу на те, що не все в нас гаразд, — і вже понеслось сторінками, екранами і круглими столами: «Інфляція! Інфляція!! Інфляція йде!» Як тут не піддатися загальній паніці, науково названій «інфляційними очікуваннями», які ще більше під­стьобують галопуючі ціни...

Приходжу я якось на свій Печерський ринок і з’ясовую, що мій стандартний сирний набір помітно подорожчав. «Чого б це?» — запитую. «Так інфляція ж буде. Хіба не знаєте?» — «Звичайно, буде, — відповідаю, — якщо всі почнуть ціни підвищувати». А сам думаю: «От я і влучив. У критичну точку». Я маю на увазі «критичну точку» інфляції, тобто момент, коли реальна купівельна спроможність грошей, що перебувають в обігу, починає падати.

Річ у тім, що різноманітні соціальні верстви населення досягають цієї самої критичної точки з неоднаковою швидкістю. Той, хто одержить додаткові гроші першим, допоки ціни ще не почали зростати або зростають повільно, — виграє більше за інших і досягне «критичної точки» лише тоді, коли виявиться, що за рахунок знецінення грошей його сукупний дохід (разом із новими надходженнями) має меншу купівельну спроможність, ніж до цієї «добавки»; той, кому нові гроші дістануться тоді, коли маховик інфляції вже щосили розкрутиться, — програє ще до їх одержання, тобто він потрапляє на «точку» відразу ж. У цьому й полягає ключове питання або, як тепер кажуть, «ось де собака порився».

Насправді, якби інфляція була невигідна всім, то її і не було б. І розуміння цього факту принципово важливе під час розробки антиінфляційних заходів. Усе залежить від того, за рахунок кого ми бажаємо боротися зі зростанням цін.

Критики антиінфляційної програми уряду зосередили свій вогонь в основному на соціальних виплатах (включаючи й ощадбанківські «компенсації»), вимагаючи їх скоротити або взагалі ліквідувати. Можливо, разом із тими, кому вони призначені. Оскільки багато хто без цих «інфляціогенних» виплат просто не виживе. Фізично.

Хочеться звернути увагу на те, що коли соціальні виплати справді є головною причиною інфляційного зростання цін, то уряд таким шляхом просто перерозподіляє національний дохід (дехто каже, що такого нині немає: я згодний, що він зменшився, але ж не зник зовсім) на користь цих «соціальників». Так, для них усі продукти теж подорожчають, але ж нині вони зможуть додатково щось купити. А потім уряд (можливо, інший) знову думатиме, як їм допомогти: виплатами, підвищенням зарплати, зниженням податків... Це буде вже інша програма.

Як кажуть у нас у народі, «се ля ві». За такого політичного підходу вдарити треба по тих, хто й так має більш ніж достатньо для життя, «приємного в усіх сенсах». Наприклад, збалансувати бюджетні виплати додатковими платежами до бюджету. Правильно, податками. Наприклад, на предмети розкоші.

Як відомо, у нас усі громадяни складаються на 80% із води, а на 20 — із ПДВ. Однак у доходах рівності не спостерігається. Як і у витратах. Чому б тоді просто не взяти, та й не зробити ПДВ не «рівним», а диференційованим (як, наприклад, у зовсім не бідній Великобританії): на предмети першої необхідності (особливо вітчизняного виробництва) знизити (може, навіть на щось до «нульового» рівня), а на «золото-діаманти» та інші аксесуари «дольче віта» підвищити. Я вам гарантую, що протестів не буде. Ті, для кого важлива не якість, а ціна «мобіли» або «прикиду», почуватимуться ще «крутіше», заплативши дорожче.

Є ще питання з тими, хто живе не з дивідендів, відсотків і ренти, а з заробітної плати. Саме в них окремі колеги схильні бачити основного винуватця інфляції, оскільки середня зарплата в нас зростає швидше за продуктивність праці. Це, якщо хто забув, порушує один із фундаментальних законів марксистсько-ленінської політ­економії. Адже один із її класиків попереджав, що переможе саме той суспільний лад, який забезпечить вищу продуктивність. (І, між іншим, виявився правий, хоча це чомусь і не радує його послідовників.)

І справді, розрахунки фахівців Нацбанку, якщо я не помиляюся, свідчать, що торік середня зарплата зросла до базового 2001 року втричі, а продуктивність — лише в півтора разу. Та є підстави вважати, що в останні роки минулого століття тенденція була зворотна. Принаймні якщо ми подивимося на частку у ВВП країни заробітної плати найманих працівників (тобто без самовстановленої надоплати менеджерів-власників), то побачимо, що ці 50% приблизно відповідають тому, що спостерігається, скажімо, у Франції (котрій, як відомо, ми дорівнюємо по території). Щоправда, це дещо більше, ніж у сусідній Польщі, але, гадаю, що коли там ще якась група працівників наслідуватиме приклад місцевих митників, ми знову «пастимемо задніх».

Тож, можливо, проблема не в тому, що частка зарплати у ВВП велика, а в тому, що сам розмір ВВП малуватий? Утім, якби його перерахувати зважаючи на «тіньову економіку», то й співвідношення було б іншим. А то виникає цікаве запитання: за рік економіка зросла, грубо кажучи, на 7%, а її кредитування — на 70. Отже, банкіри позичали гроші «під повітря»? Наскільки я їх знаю, це навряд чи так.

Однак це все стосується того випадку, коли причиною зростання цін є саме додаткова «грошова ін’єкція» у вигляді соціальних виплат. А в мене з цього приводу є великі сумніви. У мене таке враження, що наші природні та не-природні монополісти разом з тими, хто одержує незаслужене «повернення щодо ПДВ» (або вже не одержує? Чи це ті самі особи?), роблять набагато більший внесок у розкручування «інфляційної спіралі», ніж очманілі одержувачі споживчих кредитів — «готівкою і без застави за 45 хвилин». І якщо в нас ціни на нерухомість у місцевих «хмарочосах» більші, ніж у нью-йоркських, то одне з двох: або в нас небо нижче, або дах вищий. І якщо вже так зашкалюють ціни на предмет першої необхідності, яким у всьому світі визнається житло, то що ж казати про решту...

Отже, коли вже уявляти себе учасником віртуального консиліуму, то я дозволю собі засумніватися у самому діагнозі хвороби. Далі я подумки беру з полиці медичний довідник і дивлюся опис симптомів. Так, температура підвищується (ціни зростають), але розширення, тобто інфляції печінки (необгрунтованого зростання грошової маси) не спостерігається. Об’єктивно. А температура (ціни) може підвищуватися і з інших причин. Та ось, будь ласка. Поруч із «інфляцією» можна знайти й «інфлюенцу», тобто грип. Читаємо.

«У слабкому прояві грип нагадує звичайний нежить (незначне зростання цін), а у важких випадках з’являються жар (стрімке зростання цін), головний біль (постійні проблеми з енергозабезпеченням), ломота в ногах (погіршення стану платіжного балансу), попереку (бюджетний дефіцит) і обов’язково кашель (втеча капіталу) і нежить (ухиляння від сплати податків). Хвороба небезпечна тим, що при застуді (криза світового ринку) легко переходить у запалення легень (падіння виробництва)». Схоже?

Подивимося, як лікувати: «Тільки-но хворобу визначать, слід одразу ж прийняти проносне (забезпечити політичну стабільність) і постаратися добре пропотіти (підвищувати продуктивність праці). Можна… обкласти себе пляшками з гарячою водою (розвивати альтернативну енергетику), закутатися (впроваджувати енергозберігаючі технології). Усередину прийняти разів зо два на день аспірин або саліциловий натрій (провести й довести до кінця кілька антимонопольних розслідувань і справ про цінову змову)». А взагалі найкраще допомагає профілактика, тобто структурна перебудова економіки: інновації, «економіка знань», малий бізнес... Скільки, до речі, ми цього фінансового року виділяємо з бюджету? Так, щоб вона не просто виживала, а зробила ривок чи як його... прорив? Ото й воно. Це вже терапія, тривала й дорога.

Альтернатива? Будь ласка: «Народні засоби від грипу». Та краще не треба. Не слід доводити. Аби чого не сталося.

До речі, про народне. Пам’ятається, тітка (у деяких перекладах — бабуся) Елізи Дуліттл саме від інфлюенци й померла. Однак сама простонародна героїня Бернарда Шоу стверджувала інше: «Хто капелюшка вкрав, той і тітку пристукнув». От і мені чомусь здається, що нинішні економічні проблеми викликані діями тих, хто сьогодні звинувачує уряд у популізмі та невмінні вирішувати. Кажуть, «економічні проблеми», але мені здається, що йдеться про вміння чи бажання вирішувати зовсім інші питання. Мені так здається. Може, перехреститися?