Держава принца Джона

Опинилися на безлюдному острові мореплавець, інженер та економіст.

- Ох, чорт візьми! - каже мореплавець, - тут за кілька десятків миль проходить жвавий морський шлях, і течія саме в той бік. Аби був у нас хоч якийсь човен, ми запросто звідси вибралися б!

- Так, - говорить інженер, - було б тут хоч якесь дерево, я зробив би з нього човен...

Економіст:

- Припустимо, у нас є човен.

Анекдот від Професора з великої букви Януша Ширмера.

Можна лише вітати продовження професійної дискусії про ліберальну економічну політику в статті С.Корабліна "Лібералізація. Post Scriptum" (DT.UA №10 від 15 березня 2013 р.). За час, що минув з першого раунду цього обговорення ("Лібералізація", DT.UA №41 від 16 листопада 2012 р.; "Лібералізація? Лібералізація!", DT.UA №47 від 21 грудня 2012 р.), проблема стала ще актуальнішою. Уряд відкинув останні сліди ліберальної риторики і взяв відкритий курс на пряме точкове втручання в економіку. Однак, багато в чому правильно позначаючи проблеми об'єкта державного втручання - ринку, противники ліберального підходу зазвичай оминають десятою дорогою розмову про проблеми суб'єкта такого втручання - самої держави. Тим часом активне втручання було б виправдане тільки в тому разі, якби держава діяла саме в наших із вами інтересах і при цьому могла ну буквально все. Ці припущення, які неявно маються на увазі, навіть у найрозвиненіших країнах дуже далекі від дійсності. А в Україні з обома пунктами й зовсім погано.

У середні віки схоласти розминали мізки диспутами про те, скільки безтілесних янголів може поміститися на кінці голки. Багато колег-економістів теж люблять тренувати розум неіснуючими в природі абстракціями. І в цьому не було б нічого поганого, якби не спроби розуміти їх буквально і робити на цій основі практичні висновки.

Найчастіше під такою абстракцією зазвичай розуміють вільний ринок. Але в хоча б трохи нормальній економіці більшу частину ринків можна з успіхом вважати конкурентними, а деякі, як, наприклад, інтернет-торгівля, взагалі впритул наблизилися до теоретичного ідеалу і не мають принципових перешкод для подальшого руху до досконалості. Ми просто не помічаємо, коли "невидима рука ринку" виконує свою рутинну роботу, і сприймаємо це як належне. І, цілком закономірно, увагу привертають нечисленні винятки з правил: коли собака вкусив людину - це не сенсація, а от коли навпаки...

Утім, відмахуватися від цих винятків, як це роблять крайні лібертаріанці, ненауково, непрактично і неконструктивно. Інше запитання: а чи завжди може в цих випадках допомогти держава? Або ж вона зробить лише гірше? Адже навіть найрозвиненіші держави часом поводяться безвідповідально і руйнівно. Наприклад, спочатку стимулюють видачу поганих іпотечних кредитів, роздмухують бюджетні дефіцити в період піднесення, потім починають грошима платників податків виручати з лиха збанкрутілих банкірів та інвесторів, субсидіюють окремі підприємства і галузі... Тож і там "невидима нога" політичного ринку і приватних інтересів часом витісняє "невидиму руку". Втім, уся ця вакханалія неминуче закінчиться ліберальними реформами, без яких Захід може втратити свою провідну роль. Та зараз не про це. Адже ми живемо в Україні, і під державою розуміємо саме нашу, хочеться сказати "рідну". Проте насправді - ні, не рідна вона, принаймні нам із вами, а швидше, зла мачуха. Оскільки вона рідко і неохоче діє в наших з вами інтересах, зате набагато частіше та охочіше - в інтересах тих небагатьох, хто її реально контролює.

Це не обов'язково означає, що всі без винятку державні службовці - "хабарники і казнокради". Більшість із них навіть не думають про це хоча б тому, що не мають ні важелів для вичавлювання винагороди, ні доступу до скарбниці. Але не секрет, що такі можливості мають й активно ними користуються ті, хто приймає рішення, і цього цілком достатньо. З погляду мейнстримних економістів, ми маємо справу "усього лише" з корупцією - із чимось на кшталт шару наносного бруду на білій і пухнастій державі. Він заважає її дієздатності, але не змінює природи. Напевно, у розвинених країнах, де вони виросли й одержали освіту, це справді так. Але, як уже доводилося писати ("Дві іпостасі корупції", DT.UA №33 від 21 вересня 2012 р.), використання державних посад для збагачення - природний спосіб існування "природної держави", описаної Нортом, Волісом і Вейнгастом. На тому, що ми не зовсім точно називаємо "корупцією", тримається весь громадський порядок "з обмеженим доступом", це системоутворюючий елемент! І, звичайно, попри зовнішню подібність, виражену в наявності аналогічних формальних інституцій, така держава відрізняється від тієї, котру неявно мають на увазі прибічники втручання уряду в економіку, приблизно так само, як "проффесор" - від професора.

Наприклад, у відомому питанні перерозподілу доходів заради "соціальної справедливості", як її розуміють ліві, роль держави зовсім не однозначна. У розвинених країнах це переважно перерозподіл "Робіна Гуда" - від багатих до бідних. Наскільки і в яких випадках це добре - дуже суперечливе питання. Однак для абсолютної більшості країн воно не актуальне взагалі, оскільки там держава працює на вузьку купку наближених до влади і, відповідно, перерозподіляє "за принцом Джоном". Зокрема, збираючи податки з бідних і середнього класу на користь багатих, як це робили всі феодали і королі, яскравим представником яких був згаданий принц.

Та якби ж тільки податки! Значно страшніше, що такі держави позбавляють "посполитих" самої можливості заробити, бо найбільше стурбовані створенням привілеїв для обраних. А привілеї - це завжди порушення чиїхось прав. І така штучна нерівність, нерівність прав, як показав свого часу Ернандо де Сото, обертається значно більшим (і вже зовсім несправедливим!) розшаруванням доходів, ніж створив би вільний ринок за його відсутності, тобто без втручання держави. Достатньо порівняти ступінь концентрації активів в Україні (або латиноамериканських, близькосхідних та інших подібних країнах) і США, щоб у цьому переконатися. Але характерно, що й такий перерозподіл теж час від часу намагаються аргументувати, наприклад, тяжким становищем тієї чи іншої галузі, що чомусь прекрасно поєднується зі зростанням як на дріжджах доходів її монопольних власників.

До речі, і задовго до появи вищезгаданого теоретичного пояснення мислячі західні економісти добре розуміли, що вони мають справу зовсім не з тією державою, до якої звикли на батьківщині. Наприклад, один з радників зізнався в приватній розмові, що він не хоче давати своїм українським колегам структуру міністерства економіки Німеччини, оскільки формально вона схожа на українську (принаймні тих часів). Однак "там" галузеві департаменти займаються контролем за рівністю можливостей на відповідних ринках і запобіганням монополізації; а їхні українські колеги мають прямо протилежне завдання - "призначати переможців". На жаль, нещодавно прийнята програма уряду показала, що і через 15 років мало що змінилося. Виходить, справа не в пережитках радянських часів, а в самій природі цієї держави.

Шукати в такій державі захисту від сваволі несумлінних підприємців приблизно так само виправдано, як скаржитися на "кидал" їхньому рекетиру, що їх пасе. Хоча навіщо брати для прикладу злочинців у країні, де громадяни відчувають більшу небезпеку, коли бачать на вулиці міліцію? Що менше така держава втручатиметься в ринок, то менше буде несправедливості і неефективності, то краще ми з вами житимемо, то швидше станемо на ноги. І, до речі, тим швидше зможемо підпорядкувати державу собі для того, щоб змусити її працювати на нас із вами. Адже усюди головною рушійною силою такого перетворення були вільні підприємці. У тому числі тому "природна держава" воліє їх гнобити та органічно нездатна створювати сприятливий клімат для бізнесу.

Адже сприятливий підприємницький клімат усюди називається laissez-faire, у перекладі з французької - "дайте працювати!". Саме так ще у XVIII столітті відповів підприємець Лежандр міністру Кольєру на питання про те, що держава може зробити для бізнесу. Звичайно, це означає не анархію, а забезпечення свободи і захист прав. Хоча держава, в якій декотрі завжди рівніші, ніж інші, суди і правоохоронні органи корумповані і діють за особистими вказівками можновладців, навіть цього зробити не може, точніше, не хоче. І в результаті всього цього економічно успішні, процвітаючі "природні держави" зустрічаються не набагато частіше, ніж янголи на кінчику голки.