"Цугцванг Януковича" дев'ять місяців по тому: труба стабільності чи світло в кінці труби?

- Не, Виталька. Не могу. Подумать надо. Давай завтра.

- Ты чё? За нашу встречу… Только сегодня. Какой "завтра"? Ты посмотри на меня внимательно. Где я, а где завтра? Пошли!..

Михаил Задорнов. "Я никогда не думал"

Крах економіки внаслідок політики нинішнього уряду деякі гарячі голови пророкували вже через рік після приходу Януковича до влади. Справді, не може ж не датися взнаки остаточне руйнування базових інституцій ринку: прав власності в бізнесі та судової системи. І хоча деяке пожвавлення світової кон'юнктури разом із природним лагом трохи відстрочили наслідки, вони не могли їх скасувати. До жовтня минулого року ознаки кризи вже позначилися досить виразно, як і причини, що до цього призвели. Але уряду й президентові знову пощастило - США розпочали небачену за масштабами грошову емісію. Це дало перепочинок ще на кілька місяців: інвестори збилися з ніг, намагаючись прилаштувати "шарові" гроші, що звалилися з неба, хоча б в українські державні облігації. Однак нескінченно друкувати гроші неможливо. І от надійшла звістка, на яку всі очікували: "кількісне пом'якшення" добігає кінця, від чого прогноз рейтингу суверенних зобов'язань України впав до негативного вже у всіх агентств. Що ж нас тепер очікує?

Головна проблема в тому, що стабільність гривні, якою так пишається влада (мовляв, ми кращі за "папєрєдніков"), останній рік трималася в основному на одному джерелі: "експорті" державних або квазідержавних (випущених державними компаніями та банками) облігацій. Старожилам макроекономічного аналізу ситуація не може не нагадати 1997-1998 рр., коли працював точно такий же механізм. Природно, жодною стабільністю вона й не пахне, оскільки позичати можна лише до певної межі.

Утім, чи доречна аналогія? Адже 15 років тому дефіцит був більшим, а нині й відсотки за зобов'язаннями, на відміну від тих часів, не зашкалюють за 20%, і резерви в НБУ такі-сякі є. Так, але й інвестори відтоді дечого навчилися. Тоді, нагадаємо, ті, хто загрався у високу дохідність російських і наших державних цінних паперів, втратили мільярди. А після цього була ще Греція... Тому нині ніхто не чекатиме до останнього. І уряд може вже завтра стикнутися з тим, що покупців немає. А отже, нічим затикати дірки в бюджеті й платіжному балансі.

Особливо погане в цьому сценарії те, що без втрат вийти з описаного механізму можна тільки за рахунок різкого зростання експорту, що одночасно й підтримало б курс, і наповнило б скарбницю. Але для цього потрібні або диво на зовнішніх ринках, або девальвація. А шлях до плавної, контрольованої, хоч трохи політично прийнятної девальвації відрізаний тим, що стабільність курсу прямо залежить від попиту на облігації, а попит на них, своєю чергою, - від очікувань стабільності курсу. Утворюється замкнуте коло: одне тягне за собою друге.

У результаті тепер девальвація, якщо вона станеться, може виявитися в кілька разів глибшою, ніж вона була б ще півроку тому, і при цьому цілком може супроводжуватися ще й невиплатою зарплат і пенсій, як пріснопам'ятного 1998-го. Причому сьогодні, як і тоді, уряду не довіряють ані прості громадяни, ані інвестори. Тому, якщо нічого не вживати, проблеми можуть стати критичними вже цієї осені. А то й раніше, бо в очікуванні кризи інвестори починають діяти на випередження, позбуватися ризикованих активів, і це саме по собі може прискорити незворотні процеси - у макроекономіці такий феномен добре відомий як "прогноз, що самосправджуєтья". Такий варіант для влади абсолютно неприйнятний, оскільки тоді, швидше за все, доведеться думати вже навіть не про 2015 р., а про те, куди б посадити вертоліт.

Звичайно, на такий випадок спеціально придуманий МВФ як кредитор останньої інстанції. І для будь-якого хоч трохи відповідального уряду в подібній ситуації співробітництво з ним - єдиний розумний вихід. Так, МВФ заслужено критикують за надмірну уніфікацію підходів і навіть за недалекоглядність. Але, з іншого боку, він же вимагає всього лише збалансувати бюджет. І будь-який розумний кредитор на його місці вчинив би так само. Ба більше, горезвісні "вимоги МВФ" - це просто пункти меморандуму, який складає уряд
країни-реципієнта та схвалюють обидві сторони. Тобто як саме скорочувати дефіцит, пропонує саме він. Таким чином, якби в нас було відповідальний перед країною уряд, який здатний проводити реформи та хоч трохи думати про майбутнє країни, а не тільки про власне, можна не сумніватися, що компроміс було б знайдено.

Однак, на жаль, наша влада мислить інакше (див. епіграф). До того ж нашому уряду в цьому плані практично нічого запропонувати: не може ж він, справді, обмежити "розпил"! Тому його фантазії вистачило свого часу тільки на підвищення пенсійного віку й тарифів на газ. І те й інше в принципі потрібне. Ось тільки вплив цих заходів на популярність, особливо серед гранично патерналістських і при цьому економічно мислячих виборців Януковича, ніхто не врахував. "Мы живем, под собою не чуя страны" - це, на жаль, начебто про наших горе-реформаторів сказано. А коли політтехнологи Партії регіонів підрахували політичний ефект від найскромніших перших кроків на цьому шляху, про затягування пасків простими людьми довелося забути, принаймні до 2015 р. Та до нього треба ще дожити... Причому без МВФ.

То що ж уряд може зробити? Ну, чому для початку слід одразу ж затягувати паски виборцям? Чи не ліпше "подоїти олігархів", як це, до речі, наприкінці 1990-х зробив Леонід Кучма, щоб вийти зі згаданої вище кризи? Наскільки це вийде, покаже доля (не лише ухвалення, а й у разі успіху практика застосування) закону про трансфертне ціноутворення. Прогноз було дано дев'ять місяців тому (див. "Цугцванг Януковича", DT.UA №38 від 26 жовтня 2012 г.): оскільки Янукович проміняв первородство "арбітра", яким був Кучма, на сочевичну юшку із золотої тарілки та став, в особі Сім'ї, врівень з іншими гравцями - нічого в нього на цьому фронті не вийде.

Найпростіше, здавалося б, сказати слідом за Володимиром Висоцьким: "я лечу туда, где принимают", тобто в Митний союз. Але це, по-перше, не вирішить проблеми проблем: збереження влади та можливостей, які вона дає, особисто для президента стане доволі проблематичним. Нагадаємо вкотре, що споконвічна мрія жменьки інтелігенції про незалежну Україну здійснилася саме тому, що українська номенклатура просто злякалася конкуренції з боку зубастих і просунутих російських побратимів у справі "великого хапка". І будь-який президент України, хоч би ким він був за переконаннями, залишається у жорстких рамках цієї логіки. Як, до речі, й "олігархи". Пам'ятається, до речі, щодо Кучми теж існували аналогічні побоювання, мовляв, продасться Росії з потрухами...

По-друге, ситуація додатково погіршується особистими стосунками Путіна й Януковича, які, зі зрозумілих причин, залишають бажати кращого. І жодні обіцянки російського президента не будуть у цій ситуації переконливими: потрапивши ведмедеві в лапи, домовлятися й нагадувати про якісь зобов'язання пізно. А зовнішні гарантії тут навряд чи можливі.

По-третє, за даними соціологів, в Україні є не просто відносна більшість за ЗВТ із ЄС, а й дуже рішуче налаштована меншість, яка МС не приймає категорично. А так само різко проти Європи налаштовані одиниці. До того ж пояснити "своєму" виборцеві, чому ми (поки що) не йдемо в Росію, нинішня влада ще може, а переконати тих, хто її терпіти не може, хоча б дотримуватися нейтралітету - не вийде. Тому підписання ЗВТ викличе бурхливі оплески одних і мляве бурчання інших; а от вступ до МС може послужити детонатором і без того вибухонебезпечної ситуації.

З урахуванням усіх цих обставин максимум того, що готові віддати Росії, - "труба". З погляду нинішньої влади, вона може стати тією самою соломинкою, за яку можна витягнути економіку з описаного "карткового будиночка", забезпечивши одночасно й приплив валюти, і кошти для бюджету. Звичайно, якби за неї можна було виручити 26–29 млрд дол. (як оцінили в Baker Tilly), то ці гроші дали б змогу безбідно дотягнути мінімум до 2015-го. Але головне питання в тому, що продавати ж доведеться терміново, а покупець - один (навіть якщо в "консорціум" формально ввійде якась німецька "дочка" "Газпрому", це на справу не впливає). І він готовий чекати, особливо з огляду на те, куди вже завела й продовжує вести країну нинішня влада, - либонь, ще подешевіє... Тому чи вдасться виручити хоча б третину від зазначеної вище ціни - велике питання. Ще гірше, що наші російські партнери, розуміючи тяжке становище нинішньої влади, висувають далекосяжні нецінові умови, які роблять продаж більш ніж проблематичним (утім, про це можуть ліпше розповісти фахівці з газового питання).

Зауважимо тільки, що, як і у випадку ціни як основний засіб шантажу використовується погроза залишити трубу без газу. Однак чи варто всерйоз сприймати цю погрозу? У теорії ігор доводиться чудове твердження: якщо після того, як погрозу зневажили, її виконання стає невигідним тому, хто погрожує, то така погроза непереконлива. Тобто, якщо замість того, щоб кулуарно домовлятися з Росією, уряд України рішуче оголосить, що продасть газопровід на умовах Третього енергопакета тому, хто більше заплатить, то "Газпром" нашкодить сам собі, якщо з принципу відмовиться брати участь у такому конкурсі. Ще більше він собі нашкодить, якщо у разі перемоги іншого учасника відмовиться прокачувати газ найвигіднішим маршрутом і замість цього втопить мільярди в Чорному морі. Тому, якщо тільки Росія не стане на шкоду собі (і при великих проблемах у самому "Газпромі") тримати фасон, то в результаті Україна опиниться у виграші. Можливо, хоча б у цьому нинішня влада виявить розсудливість?

Утім, що це ми? Як же взагалі можна зазіхати на святе? Насправді, ризикнемо заявити, що сам по собі продаж ГТС, проведений цивілізовано і з дотриманням національних інтересів, нічого катастрофічного нашій економіці не несе: це в будь-якому разі не та курка, що несе золоті яйця, як багато хто уявляє. Або принаймні вона несе їх не нам із вами. Так, згідно з офіційно поширеною інформацією, чистий прибуток "Укртрансгазу" торік не дотягнув і до півмільярда гривень. Увесь прибуток від транзиту газу (включаючи всі сплачені "Укртрансгазом" податки та навіть амортизацію) становив торік близько 400 млн дол. Для однієї людини - цифра астрономічна. Але в масштабах країни це приблизно дві тисячні від ВВП - у межах статистичної похибки. Або приблизно 70 грн на кожного жителя України, якби ці гроші розподілялися рівномірно. Однак слід врахувати, що вони частково доходять до "простих людей" лише як деяка частина знижки на вартість газу, заміщаючи бюджетну дотацію. Втім, це теорія: насправді бюджет "Нафтогаза" непрозорий, і, скоріш за все, звичайні українці від транзиту одержують значно менше. Для порівняння, заборонні мита на ввезення вживаних автомобілів обходяться не найбагатшим громадянам в мільярди доларів неотриманої користі щороку, а спроба заборонити текстильний секонд-хенд може, у разі реалізації, обійтися ще дорожче, до того ж позбавить роботи сотні тисяч чоловік. Те ж саме можна сказати про потуги "урегулювати" внутрішню торгівлю і ринок таксі, а також монополізацію, що здійснилася або планується, інших галузей. Тож бунтувати проти продажу ГТС простому громадянинові особливого сенсу немає, на відміну від перелічених вище цілком реальних зазіхань на нашу кишеню. Хоча, звичайно, прикро просто проїсти та віддати на розкрадання таку суму. І якщо й бунтувати, то проти напрямків її витрачання, а, також згаданих вище нецінових умов, якщо їх таки буде прийнято.

Зате наступним логічним кроком уряду, найімовірніше, має стати підписання договору про асоціацію з ЄС, що стане життєво потрібним для збереження геополітичного балансу. Розрахунки (зокрема, професора КШЕ Олександра Шепотила, а також кілька інших подібних) показують, що це також дасть негайний поштовх життєздатним секторам нашої економіки та принесе вигоди від торгівлі (нагадаємо, що митні союзи, на відміну від зон вільної торгівлі, ці вигоди лише знижують, тим більше що ЗВТ із країнами МС у нас уже давно є). А політичні й інституціональні зобов'язання, які доведеться виконувати Україні, сприятимуть зростанню чесного бізнесу та політичної конкуренції. До речі, у багатьох країнах, які недавно вступили до ЄС, саме період зближення (на основі таких само договорів про асоціацію) був найуспішнішим - його й тепер згадують із сумом.

Звичайно, у такий оптимістичний сценарій віриться з трудом - дуже вже від багатьох обставин він залежить. Проте ми вважаємо його найбільш імовірним з усіх інших, хоча й при цьому оцінити ймовірність більш як у 30% рука не піднімається. Але все-таки хороша новина на тлі безвиході останніх років: не виключено, що й цю кризу ми через 15 років згадуватимемо як новий "чарівний пендель", що змусив країну зробити новий важкий крок уперед. От тільки тих, хто Україну до нього довів, навряд чи згадають добрим словом...