Анатолій Гальчинський: «Неспроможність влади сформувати конструктивну стратегію перетворень зумовлює її безперспективність»

Відлунали фанфари та гучні промови урочистостей з приводу 20-річчя Неза­леж­ності України. Тішить те, що у святкові дні чинна влада ще раз заявила про свою при­хильність курсу реформ та євроінтегра­цій­ному вибору. Однак такі заяви звучать майже постійно, але реальний зміст перетворень викликає не тільки розчарування, а й дедалі гнітючіше зане­покоєння майбутнім країни у тієї частини суспільства, яка ще не розучилася думати.

У чому полягає ключова проблема? У відсутності належних комунікацій та ефек­тивної роз’яснювальної роботи з населенням? Чи в протиріччях задекларованих і реальних намірів? У всьому винна бюрократична виконавча ланка, яка гальмує та спотворює первинні задумки реформаторів? А може, головний недолік - це відсутність справді проривних ідей, більш чітких пріоритетів та цілісної ідеології процесу?

Про це і багато іншого в інтерв’ю DT.UA з одним із провідних економічних експертів краї­ни Анатолієм Гальчинським.

- Анатолію Степановичу, вже більш як півтора роки країна з її нинішнім президентом не тільки живе гаслами про реформи, а й намагається пережити спроби їх реалізувати. Перелік задекларованих на­мірів наскільки всеохоплюючий, а реальних кроків - наскільки суперечливий, що ключові пріоритети еконо­мічної стратегії, по суті, й нині залишаються чи то надто розмитими, чи то й узагалі невизначеними. Якої ви з цього приводу думки?

- Погоджуюся з вашими оцінками, хоча не можу сказати, що взагалі у цьому плані нічого не робиться. Мова має йти про інше - про відсутність системності у здійсненні реформ. Окре­мі рішення перспективи - це ще не стратегія. Стратегія - це передусім структурна збалансованість перспективних рішень. Ми ще занадто далекі від цього. Скажу більше: неспроможність влади сформувати конструктивну стратегію перетворень зумовлює її безперспективність. Йдеть­­ся про системність рішень, які нарешті дозволили б нам сформувати реальні передумови утвердження інвестиційно-інноваційної моделі економіки, здійснити її глибоку структурну пере­будову, відчутно зміцнити внутрішній ринок, осучаснити ресурсні чинники розвитку і подолати на цій основі низьку (82-ге місце у світовому рейтингу 2011 р.) конкурентоспроможність економіки.

Вітаю намагання влади реалізувати низку давно назрілих соціальних реформ, однак їх стрижнем має стати насамперед зміцнення креативного потенціа­лу працюючого населення, середнього класу - основи основ політичної стабільності та демократії. Без цього і пенсійна реформа, й інші кроки із захисту соціально вразливих верств населення не дадуть задекларованих результатів.

Це ж можна сказати й про стратегію аграрних перетворень. Чому влада не концентрує уваги на головному - на відродженні в Україні високоефективного фермерства, визнаного в усьому світі українського хліборобського хисту?

Чому проблема створення ринку землі не пов’язується не ли­ше зі створенням ефективних механізмів страхування ризиків і кредитування АПК, а і з максимальним посиленням уваги держа­ви до проблем соціального та духовного розвитку села, зміцнення його кадрового потенціалу?

Стратегія - це не лише економіка. Стратегія - це економічні та соціальні перетворення в їх органічній єдності. Влада не розуміє цього. Наслідки очевидні: податкова реформа і втрата довіри мільйонів підприємців. Подібне породжує і пенсійна реформа. Це ж очікує нас і у питаннях земельної реформи. Теза щодо загальної непопулярності реформ, якою прикривається влада, тут недоречна. Непопуляр­ними є системно розбалансовані, внутрішньо суперечливі реформи. Суть справи у цьому.

- Хто, на ваш погляд, повинен стати головним суб’єктом, який має формувати та реалізовувати стратегічний потенціал суспільства?

- Хибною є позиція, за якої прерогатива у цьому віддається державі. В умовах ринку держава не володіє відповідним еко­но­мічним ресурсом. Таким суб’єк­том, без сумнівів, є національний капітал, для якого (на відміну від чинних політиків з домінантністю рейтингових преференцій) конче значущою є не лише поточна результативність, а й стратегічна перспектива, те, що відбувати­меться в країні завтра.

Капітал - це завжди інтернаціо­нальна даність. Однак природне прагнення національного капіталу утвердити себе як реального гравця світового ринку можна реалізувати, лише здобувши статус стратегічного інвестора у внутрішній економіці. Це абетка світової економіки - доведи свої достоїнства на внутрішньому ринку, і перед тобою відчиняться двері ширшого економічного простору. Представники не лише великого, а й середнього та малого бізнесу це добре розуміють. Однак при всьому цьому капітал не володіє політичними ресурсами, звідси ключова ланка стратегії - політика приватно-державного партнерства, формування на рівні стратегічних завдань конструктивного альянсу держави та національного (насамперед великого) капіталу. Потрібно сформувати прозорі, зрозумілі суспільству інституційні механізми такого альянсу.

Свого часу в марксистській літературі відповідну взаємодію держави і приватного капіталу називали державно-монополістичним капіталізмом. Ленін вважав це ознакою загнивання капіталізму. Однак насправді отримано зворотний результат - не загнивання, а високорозвинену економіку, яка у своїх базових сегментах спирається на механізми зрощування сили держави і сили капіталу в один стратегічний механізм. Американська держава і американський капітал беруть участь у світовій конкуренції не просто як партнери, а як єдиний цілісний функціо­нальний організм. За такими ж канонами діють й інші держави західного світу. Те саме можна сказати і про нинішній Китай, який де-факто уособлює сьогодні осучаснену (азійську) форму державно-монополістичного капіталізму.

Говорячи про наші реалії, ми змушені констатувати протилежне - фактичну кризу у відносинах між владою і капіталом, їх взаємне відчуження. Це відображається насамперед у інноваційно-інвестиційному процесі. Формально рівень капіталізації доходів в Україні відповідає середньосвітовим стандартам. Однак, якщо врахувати левову частку їх тінізації (до 40, а можливо, й більше відсотків), то величина накопичення виявляється гранично низькою. Перевага віддається офшорам і скуповуванню наддорогої нерухомості за кордоном.

За офіційними даними статистики, зношеність основних засобів зросла з 43,7% у 2000 році до 61,2% - у 2008-му. Це катастрофа. На Заході по суті весь бізнес інноваційний (85-90%). Фірми, що не займаються інноваціями, належать до класу аутсайдерів. У нас протилежна ситуація: частка інноваційно-активних підприємств становить всього-на-всього 10-12%.

Чому з приводу цього влада не «б’є в набат»? Чому ніхто не говорить про фактичний бойкот приватним капіталом (лише за окремими винятками) інвестиційних проектів Євро-2012 - вони фінансуються переважно бюджетним коштом? Задекларованого владою інвестиційного буму не відбулося. За багатьма показниками економічної динаміки ми поки що не змогли перекрити втрати кризового періоду. Я порекомендував би президентові оцінювати «звитяги» поточного року насамперед за цим критерієм.

Дивна ситуація - влада капіталу не може знайти спільної мови з тим же капіталом. Хто виграє від цього? Капітал трансформується переважно у швидко оборотні фінансові активи і ніяк не в стратегічні програми не від доброго життя. За великим рахунком, капіталу не потрібні податкові преференції. Капіталу потрібні свобода вибору, надійний захист і прогнозована макроекономічна та соціально-політична стабільність.

Є в цьому й інша дуже значуща обставина - капітал готовий розбудовувати свої відносини з державою на принципах партнерства і довіри, якщо вона є реальною силою, презентує не прізвища президента чи прем’єра, а суспільство, а відтак, є демократичною. Авторитарна держава - це незаперечний індикатор її слабкості, функціональної недосконалості.

- Ви говорите про взаємне відчуження влади й капіталу, однак насправді вони надміру поєднані. У владі панує всепроникна корупція на кшталт «найкращих» зразків бананових республік, а в бізнесі - примітивні підходи та цінності Дикого Заходу. По яку цивілізованість може йти мова?

- Я не в усьому погоджуюся з вами. Ми вже пройшли фазу первісного нагромадження капіталу, відповідний період залишився позаду. У новій ситуації конче значущою для капіталу є його публічна легалізація. Капітал прагне до цього. Влада має відповісти толерантністю, формувати механізми, які стимулювали б системне удосконалення капіталу, відносин приватної власності загалом. На Заході - це найбільш динамічна сфера економічних відносин. Йдеться про плюралізацію приватної власності, її демократизацію, наповнення соціальним змістом, формування цивілізованого корпоративного законодавства, утвердження механізмів конструктивної взаємодії між працею та капіталом, гуманізацію виробничого середовища та багато іншого. Ми говоримо про конче значуще - чинники соціального іміджу капіталу, які є визначальними у консолідації суспільства, формуванні потенціалу довіри.

Попри свою нагальність, ці проблеми у нас узагалі не стоять на порядку денному економічної модернізації. Складається враження, що, отримуючи відповідні дивіденди, влада зацікавлена у консервації соціальної непривабливості національного капіталу. Таким капіталом легше маніпулювати. Іншого пояснення у мене немає.

- Сьогодні багато говориться про другу хвилю світової фінансової кризи, системне розбалансування світової економіки.

- Така розбалансованість має своє пояснення. Йдеться про критичну надмірність параметрів споживацького суспільства. Боргова криза - відлуння відповідної надмірності. Розв’язати цю проблему інструментами економічної політики, як це засвідчують події останніх років, неможливо. Ніхто не знає, як це можна зробити. Антикризові заходи попередніх років дали зворотні результати. Не в змозі запропонувати лікувальну рецептуру і економічна наука. Нові Кейнси на її горизонті ще не з’явилися. У цій ситуації залишаються методи хірургічного втручання. Цю функцію перебирає на себе криза. Відбувається прогресуюче стиснення фаз економічного циклу: кризові перепади набувають ланцюгової специфіки, ідуть буквально впритул один до одного. «Ми на порозі нового економічного шторму», - заявив зовсім недавно голова Світового банку Р.Зеллік. З цим не можна не погодитися.

Як довго триватиме відповідна перебудова світової економіки? І в цьому має бути ясність: ідеться про процеси, пов’язані з міжсистемними трансформаціями, протяжність яких вимірюється десятиріччями. Західна економіка фактично втягується в систему нульового зростання. Посудіть самі: у 1980-х роках середньорічні темпи приросту ВВП становили 3,1%, у 1990-х - 2,8%, першому десятиріччі 2000-х років - 1,6%. Цілком прогнозованим є те, що ця тенденція прогресуватиме. Найбільш проблемними у цьому є країни єврозони, перспективні оцінки економічної динаміки яких увесь час погіршуються.

У цій ситуації робити ставку на поглиблення існуючої в Україні експортно-орієнтованої моделі економіки рівнозначно політиці самогубства. Влада, на превеликий жаль, не зробила конструктивних висновків із кризи 2008-2009 років, коли падіння ВВП було чи не найглибшим у світовій економіці - 15%. В оцінках цієї ситуації гору взяла політична риторика.

Насправді мова йде про виявлення найбільш вразливої сторони української економіки - фактичну стагнацію внутрішнього ринку, відсутність його кореляції зі структурою кінцевого споживання. Посудіть самі: внутрішній ринок в Україні поглинає трохи більше 40% ВВП, тоді як у Польщі у докризовому 2007 році - 59,2%, Росії - 69,6%, Туреччині - 78,1%. Обсяги внутрішнього ринку України за параметрами доданої вартості оцінювалися у 2010 році в 67 млрд. дол., тоді як у маленькій, з 11-мільйонним населенням Чехії - 115 млрд., а у Польщі - 277 млрд. дол.

У наш час економіка, яка на 60% залежить від мінливості кон’юнктури зовнішнього ринку, не може бути стабільно прогнозованою. Я не спрощую цієї проблеми, вона виникла не сьогодні, потребує складних системно збалансованих рішень, серед яких я особливо виділив би відмову від політики заниженого курсу гривні, яка завдає більше шкоди, ніж вигод не лише економіці в цілому, а й експортерам, - девальвує економічні стимули, консервує технологічне відставання, формує віртуальну конкурентоспроможність.

На цьому далеко не виїдеш. За останні 15 років валютний курс гривні до долара США упав у чотири рази, і це не лише результат інфляції. За розрахунками МВФ, визначений на основі паритетної спроможності валютний курс гривні становив у 2010 році 3,55 грн. за долар, а ринковий - 7,94 грн. Йдеться про фактичне знецінення гривні більш як у 2,2 разу.

А це - вдвічі дорожчі енергоносії та інші статті критичного імпорту, вдвічі більше навантаження на обслуговування зовнішнього боргу. Це водночас і відчутні втрати населення. Помиляються ті, хто заплющує на це очі.

Звідси висновок: стратегія нашої перспективи - це стратегія міцної гривні. В умовах структурної розбалансованості національної економіки і водночас зростаючої стагнації світового ринку - це безальтернативна позиція. Це розуміють у НБУ. Відповідної позиції має дотримуватися і уряд. Стимулювати потрібно насамперед імпортозамінне виробництво - про такі наміри вже заявлено, чекатимемо реальних дій. Платіжна стійкість економіки має забезпечуватися на відповідній основі. Не виключаю і протекціоністські заходи.

- Як у цьому випадку бути з нашим співробітництвом із МВФ та СОТ, які вимагають протилежного?

- Мова йде про ще неосвоєний нами потенціал захисту внутрішнього ринку в межах існуючих правил СОТ. Наприклад, завдяки захисним заходам внутрішнього ринку в тому ж Китаї освоєно випуск практично всіх світових брендів легкових автомобілів. Цим же шляхом пішла й Росія. Ми лише говоримо про це. Що стосується співпраці з МВФ, то я завжди був і залишаюся її активним прибічником, однак ніколи не підтримував політики з грифом «схвалено МВФ».

Хочеться це комусь чи ні, а світова економіка стоїть на порозі відчутної активізації протекціоністської політики. Змінюється функціо­нальна модель глобалізації. Її траєкторія пов’язується з перспективою навіть не стільки багатополярного, як про це весь час говориться, а взагалі безполярного світу, з відродженням у зв’язку з цим самодостатності національних економік. Нині по-новому ставиться питання їх відкритості. Така відкритість не повинна підривати принципи саморозвитку та структурної самозахищеності.

Відповідні акценти дуже чітко розставила криза 2008-2009 років: у «інтеграційних іграх» втрачено міру оптимальності. Ця надмірність стосується і ЄС. Зростаючі суперечності Євросоюзу зумовлені цією ситуацією. На часі гасло - відродження аутентичної держави. В умовах зростаючої розбалансованості лише сильна, з повноформатною структурою своєї економіки держава може стати суб’єктом виживання. Іншого шляху у людства не існує. Йдеться про об’єктивну реальність, з якою при розбудові стратегії нашої перспективи ми не можемо не рахуватися.

- А як тоді бути з євроін­теграційним курсом України?

- Євроінтеграційний курс України - це не кон’юнктурна позиція, не вибір «добрих» політиків. Це об’єктивна реальність, наше повернення до свого Я, наше самоутвердження, серцевина нашої суверенності. Ми європейська нація; євроазійські цінності - це не наші цінності, не наша ментальність, і цим усе пояснюється. Інша річ, коли ми говоримо про стратегію «побудувати Європу у власному домі», маємо розуміти те, що у цьому домі ми маємо бути реальними господарями. Потрібно враховувати й інше - відчути небезпеку бездумного, механічного копіювання західного проекту, в якому окремі конструкції вже віджили свій вік і відходять у минуле. Сьогодні має йти мова про вибіркову імплементацію західного досвіду, про стратегію не наздоганяючої модернізації, якої ми дотримувалися двадцять попередніх років, а про модернізацію на випередження. У нас є природна перевага - наша молодість. Спиратися потрібно на її енергетику, креативність.

Загалом розрідженість нашого внутрішнього економічного поля, про яку ми говорили раніше, - це найбільш слабка і водночас надзвичайно перспективна з точки зору інвестиційної політики позиція української економіки. На відміну від західних ринків, які перенасичені і не мають вільного простору для інвестицій, ми маємо в цьому відчутні стратегічні переваги. У нас є куди вигідно інвестувати. Найбільш перспективними у цьому є інвестиції у живий капітал, енергозбереження, реіндустріалізацію базових галузей, технологічне переозброєння АПК, осучаснення комунікаційної інфраструктури, житлове будівництво і багато іншого. До того ж нам поки що не загрожують і «надмірності» особистого споживання. Все це - вагомий потенціал зростання, реалії економічної перспективи, які, за великим рахунком, створюють для нас серйозні стратегічні преференції. Їх потрібно з розумом реалізувати.

Ми говорили з вами про проблеми нашої стратегії в її концептуальних визначеннях. Звісно, що тут далеко не все лежить на поверхні, до того ж існує широкий коридор альтернативних рішень. У цій ситуації конче значущим є перманентний діалог влади і науки, якого нині взагалі не існує. Банкова боїться спілкувань з вітчизняною наукою, втратила все те, що було напрацьовано в цьому раніше. Перевага віддається «заморським консультантам», які в арсеналі політики модернізації володіють лише логікою «стандартних рішень». У світі, що інтенсивно змінюється, їх беззастережна імплементація - це консервація відставання. Цього не можна не помічати, це слід виправляти. Я не знаю, чи Банкова спроможна на це. Її надмірна самовпевненість спонукає думати про гірше.