Анатолій Гальчинський: "Капіталізм втрачає спроможність адекватно реагувати на виклики сучасності"

Однак одночасно з Францією протестні рухи активізувалися в Бельгії, Іспанії, Нідерландах, Сербії, Німеччині та інших країнах не тільки Європи, а й інших континентів. Ситуація загострюється й через прогнози про невідворотність нової світової фінансової кризи, що у взаємозв'язку з позначеними політичними потрясіннями може мати найбільш непередбачувані наслідки. Про те, якими вони можуть бути, - наша нова розмова з екс-директором Національного інституту стратегічних досліджень, професором Анатолієм Гальчинським, наукові інтереси якого безпосередньо пов'язані з аналітикою відповідних процесів.

- Багато спостерігачів порівнюють протестний рух нашого часу, зокрема виступи "Жовтих жилетів", з пам'ятними подіями в Парижі 1968 року. Наскільки, на вашу думку, правомірна така постановка запитання? І що ще може бути, якщо справді вибухне новий виток світової фінансово-економічної кризи?

- Загроза світової фінансової кризи справді актуальна. І йдеться не лише про реалізацію відповідної циклічної закономірності, а й про перманентне загострення протиріч світової економіки, безпрецедентне накопичення боргових зобов'язань. Напередодні світової економічної кризи 2008 року, яка за своєю руйнівною силою прирівнюється до кризи 1930-х років, загальний обсяг заборгованості становив 269% світового ВВП, а за підсумками 2017-го - уже 327%. Навряд чи є необхідність коментувати цю ситуацію. Вона очевидна.

Тепер - по суті вашого запитання.

Насамперед уточнімо найважливіше: події 1968 року в Парижі не були локальними протестами. Один із провідних учених нашого часу, засновник американської школи соціології І.Валлерстайн називав їх Всесвітньою революцією. По суті 1968-й став переломним не тільки для Європи, але й для всієї історії людства, початком зміни епох. Події в Парижі справді в якихось аспектах розгорталися аналогічно до тих, які відбуваються в наш час. Протести студентів Сорбонського університету, вимоги "заборонити забороняти", "новації за межами максимуму", барикади, підпали автомобілів, зіткнення з поліцією. До протестуючих студентів приєдналися профспілки. Загальний безстроковий страйк.

brnan.cz

Такого самого формату протестні виступи в інших містах Західної Європи, у США та Японії, Мексиці, Тунісі й Індії. Одночасно - селянські виступи в південно-східних країнах. Примітно, що те саме відбувалося і в країнах колишнього соцтабору - празька весна, масові демонстрації в Угорщині, НДР, Польщі. Неправдою є твердження, що нібито хвиля революції не торкнулася Радянського Союзу. Активізація руху шестидесятників, у тому числі і в Україні, спростовує цю позицію. Знамениту статтю Андрія Сахарова про інтелектуальну свободу, яку нелегально поширювали не лише в СРСР, а й в інших країнах соціалізму, було написано академіком 1968-го. У зв'язку із цим говорити про адекватність революції-68 і масштаби протестних рухів нашого часу ще рано. Ми є, як я гадаю, свідками лише початкової стадії відповідних процесів. Як вони розвиватимуться далі, покаже час.

- Та чи правомірні взагалі подібні аналогії? Наскільки доречно порівнювати змістовні аспекти подій п'ятдесятирічної давнини та нинішні, які на повірку можуть виявитися лише результатом дуже вмілого "зовнішнього" підігріву?

- Для початку визначимося зі змістом самого поняття "революція". За словами нобелівського лауреата Альбера Камю, для революції "вимоги вулиці є тільки приводом. Дух протесту вловимий лише в його історичному втіленні". Йдеться про розуміння революції як атрибута історії, інструменту її розвитку. Вона здійснюється не за логарифмом "хочу - не хочу", а коли не залишається іншого виходу. І ще про важливе. Революція не визначає конструкції майбутнього. Руйнуючи старе, вона завершує епоху й на цій основі розчищає ґрунт для формування різноформатних, у тому числі альтернативних, парадигм майбутніх перетворень.

Ми маємо враховувати й те, що революція завжди та в усіх випадках визначається внутрішніми процесами. Зовнішні сили, як правило, намагаються використовувати революційні дії у своїх інтересах, але не визначають і не можуть визначати їхню змістовну основу. Подібні прагнення за своєю суттю просто неспроможні.

Нарешті, ще одна принципово значуща позиція. Коли ми кажемо про революцію як атрибут історичних перетворень, необхідно враховувати, що їхнім системоутворюючим початком є передусім фундаментальні зміни в розвитку людської особистості. Йдеться про розуміння історичного прогресу насамперед як процесу розвитку людини, багатства людської особистості, її творчого потенціалу, креативних можливостей. Так, Велика французька революція 1789 року була перш за все революцією у свідомості людини. До революції основна маса людей становила підданих монарха (феодала). Революція зробила їх громадянами республіки з усіма не лише інституціональними, але й світоглядними преференціями, які випливають із цього. Саме в цьому контексті французька революція стала детонатором відповідних революційних перетворень не лише всього Європейського континенту, а можливо, і всього світового співтовариства.

В аналогічному ключі оцінюються й революційні процеси 1968 року. Важлива деталь: 1960-ті роки в економічній історії Франції значаться як "золоте десятиліття", - найвищі серед західних країн темпи економічного зростання; за рівнем ВВП на душу населення Франція перевершувала своїх основних конкурентів - Велику Британію, ФРН та Італію. Швидке економічне зростання супроводжувалося вражаючим зниженням рівня безробіття та одночасно стабільним підвищенням реальних доходів. Приплюсуйте до цього й політичний фактор - авторитетний президент - герой Франції де Голль. І за всього цього масові протестні рухи, які поклали початок всесвітній революції.

- У нас, пам'ятаємо, Помаранчева революція 2004–2005 років теж розгорталася за умов рекордних за всю історію незалежності темпів економічного зростання, яке випереджало динаміку реальних доходів. Що лежить в основі цих, здавалося б, аномальних процесів?

- Економічна мотивація завжди була й залишатиметься однією з найважливіших складових революційних процесів. Це всім зрозуміло. Однак визначальним у революції 1968 року насправді була не економіка. 60–
70-ті роки минулого століття в історії людства - це початок зміни епох, початок кінця епохи індустріалізму та водночас початкові перетворення постіндустріальної епохи. Кажучи про постіндустріалізм, ми, як правило, акцентуємо увагу на принципово нових технологіях, структурних перетвореннях, постматеріальних мотиваціях. Але ж у їхній основі - нова особистість. Основою індустріалізму в його формаційних визначеннях (капіталізм і соціалізм) є системна особистість, людина, детермінована системою, homo-economics, людина-ресурс, людина-фактор виробництва. Постіндустріалізм - це людина, яка вийшла за межі системи, людина, котра затверджує себе як самодостатню особистість. Революція-68 органічно кореспондується з реалізацією відповідних перетворень. Вимоги студентів Сорбонни - створення соціально економічних і політичних умов становлення самодостатньої особистості, творчої індивідуальності, людини з власним "Я" - за своїм духом стали фактично інтернаціональними. Це було, як писав Валлерстайн, вираженням позиції протестувальників, зневірених у можливості їхнього вирішення методом реформ на державному рівні. Системні перетворення післяреволюційного періоду (періоду від революції-68 аж до наших днів) здійснювалися під знаком реалізації цих вимог.

- Ви точно не перебільшуєте значущості тих подій?

- Аж ніяк. Необхідно враховувати, що інтелектуальним лідером революції-68 була Сорбонна - заснований ще в XII столітті Паризький університет, який завжди вважався одним зі світових центрів наукової думки.
З університетом пов'язана діяльність 51 нобелівського лауреата. Володимир Вернадський вважав найбільш знаковою подією у своїй науковій біографії презентацію теорії ноосфери в Сорбонні.

Адекватними за своїм рівнем були й протестні вимоги студентів Сорбонни, які першими вийшли на протестні акції в Парижі. Уже згадані нами гасла протестувальників "заборонити забороняти", "новації за межами максимуму" акцентували увагу на новій якості розвитку суспільства, розвитку за межами "наявного максимуму". За словами професора Сорбонни Жорж Баландьє, відповідні вимоги означали "розрив із домінуючими цінностями", "відхід у своє індивідуальне "Я", "відродження мікролокальності". Як пише відомий німецький учений Ральф Дарендорф, автор книжки "Роздуми про революції в Європі", розворот Європи у бік реалізації достоїнств людської особистості як першооснови суспільного прогресу, що відбувся в 1960–1970-х роках, стався багато в чому під впливом революції-68. 1968 рік, пише він, символізує в цьому тріумф соціал-демократії. Попри всі природні в різних країнах розбіжності, Європа стала соціал-демократичною. Соціал-демократичним за своєю специфікою став і європейський капіталізм.

Не схильний абсолютизувати цю точку зору. Тут є багато позицій, які потребують уточнень, однак роль революції-68, перш за все Сорбонни, у реалізації зазначених перетворень не може недооцінюватися. У порядку post factum наведу дві примітні позиції: після травневих виступів студентів Сорбонський університет було фактично розформовано. На його місці було засновано 13 незалежних університетів різних профілів. І ще. У квітні 1969-го де Голль достроково залишив пост президента. Читачу, напевно, відомі ці далеко неординарні факти, тому залишимо їх без коментарів.

- Однак усе-таки яким чином усе це ув'язується з характером протестних рухів наших днів, їхньою ескалацією?

- Поки ще рано робити узагальнюючі висновки. Усе, як ми вже казали, тільки розпочинається. Однак логічна взаємозумовленість між подіями революції-68 і процесами нашого часу досить очевидна. Маю на увазі взаємозалежність у реалізації системних рішень переходу від людини, детермінованої відносинами структури, до людини, яка вимагає права на свою індивідуальність, власне світосприйняття та адекватні дії. Протестні виступи наших днів акцентуються на розширенні соціальної бази відповідних перетворень. Уже позначено кілька ліній рішень у цьому. "Жовті жилети" - це в першу чергу рух "забутих людей" - жителів периферії та сільської місцевості. Як стверджують соціологи, тріщина між міським і сільським населенням, насамперед у питаннях освіти та медицини, а також ряду інших соціальних преференцій, залишається й у наш час розділовою лінією соціальної структури країн Заходу. У підсумку почуття знедоленості відповідних верств населення.

depositphotos / momo11353@hotmail.com

- Але чому тоді вони мовчали раніше, і все почалося саме зараз?

- Дозрівали. Хоча, як стверджують соціологи, нижчі верстви суспільства відчувають необхідність змін більш гостро, але вони соціально пасивні, роз'єднані. Заслуга "Жовтих жилетів" насамперед у тому, що вони "розбудили забутих". Периферія прокинулася. Це істотно нарощує потенціал протестувальників. Але ж це ситуація не лише Франції. Передумови поглибленої інтернаціоналізації руху "Жовті жилети" ґрунтуються на цьому. Із цим не можна не рахуватися. Емманюель Макрон, як і інші лідери країн Заходу, це добре розуміє.

Друга лінія протестів, що формуються, - небувалий підйом гендерного руху в країнах Сходу. Знаковими в цьому є відповідні процеси в Індії. Тільки один приклад. За оцінками індійської поліції, наприкінці минулого року в багатокілометровому
(460 км) живому ланцюгу протестувальників південних штатів на підтримку гендерної рівності брали участь від трьох до п'яти мільйонів чоловік. І ще ілюстрація. У своєму виступі на Давоському форумі-2019 прем'єр-міністр Японії Сіндзо Абе заявив, що одним із найважливіших резервів нового підйому японської економіки є максимальне використання трудового потенціалу жінок, істотне підвищення рівня їхньої участі в трудовій діяльності. На цій проблемі раніше ніколи не лише в Японії, а й в інших країнах Сходу увага не акцентувалася.

Третя лінія - давно очікуване пробудження Південної Америки. Якщо події у Венесуелі розвиватимуться адекватно оцінкам, що переважають у світовій пресі, то вони можуть стати дієвим імпульсом відповідного пробудження. Я неодноразово був у країнах континенту, навіть нагороджений чилійським орденом та, як мені видається, досить глибоко відчуваю, наскільки масштабним є потенціал свободи відповідних країн. Його реалізація - також питання нашого часу.

Не можу не торкнутися й відносин ЄС і Великої Британії. Завжди був і залишаюся противником Brexit. Але добре розумів раніше та розумію нині, що відповідні події в рамках діючих преференцій ЄС, які багато в чому вичерпали свій конструктивізм, незворотні. Показовим у цьому є те, що, всупереч офіційній позиції парламенту та уряду, відповідне рішення, геополітичні наслідки якого неможливо переоцінити, прийнято з урахуванням позиції кожного англійця, який брав участь у референдумі. Революція у відносинах людина-суспільство, якщо про подібне справді йдеться, за великим рахунком, розпочинається з цього - з гарантованої можливості людини не опосередковано, а прямо та безпосередньо реалізувати свою позицію в питаннях і подібного рівня.

- Однак процеси, про які йдеться, здійснюються в рамках чинних інституцій, і в них ще не надто проглядається нова якість вимог соціальних перетворень. Чи все обмежується меседжем "доробити розпочате"?

- Сучасний світ - це зовсім інші реалії. Це насамперед інша економіка. 1970-го ВВП на душу населення Франції становив 16,1 тисячі доларів, а 2017-го - 43,7 тисячі. Непередбачене прискорення інформаційної революції, розвитку робототехніки, планетаризації людської особистості, - у цій ситуації просто продовжити розпочате без акцентів на тому, що ми називаємо новою якістю суспільних перетворень, у принципі неможливо.

- Давайте уточнимо цю позицію, - вона має бути зрозумілою читачу.

- Якщо ми погодимося з визначенням нинішнього етапу розвитку суспільства як перехідного періоду - періоду капіталізму, що відходить, і формування початкових преференцій посткапітализму, то багато чого стає очевидним. Перехідна епоха за своєю суттю революційна. Заперечення капіталізму - це не тільки заперечення його системоутворюючої функції в розвитку історичного процесу, а й заперечення відповідної місії Заходу, заперечення Заходу як епіцентру глобальних трансформацій. Як стверджують політологи, це одночасно й заперечення світового лідерства США, початок постамериканського світу.

depositphotos / SundryPhotography

У цьому разі аж ніяк не ставиться під сумнів найбільша історична місія капіталізму. Епоха капіталізму, що минає, - це, з одного боку, епоха його самозаперечення, епоха, коли, як писав Шумпетер, досягнення капіталізму роблять його зайвим. З іншого - епоха позитивного (творчого) заперечення, за якого дієздатні атрибути капіталізму не зникають. Вони опускаються в основи перетворень, що відбуваються, і в такий спосіб зберігають свої цінності.

Однак при всьому цьому ми не можемо (не маємо права) не враховувати нинішніх реалій. Вичерпавши свої адаптивні можливості, капіталізм втрачає спроможність адекватно реагувати на виклики сучасності, - насамперед на процеси, пов'язані з розвитком людської особистості, її зростаючої самодостатності, на новації науково-технічного прогресу, формування мережевого суспільства, на цілком нові реалії глобалізації. Вирішення найгостріших проблем сучасності - проблем бідності, біженців та екології, як це стає дедалі очевиднішим, залишається за межами можливостей капіталізму. Синтезуючим показником відповідної неадекватності, як ми про це вже казали, є катастрофічне накопичення боргів - більш як триразове перевищення ними світового ВВП. 217 трильйонів доларів за підсумками 2017 року - це майже на сто трильйонів (!) більше, ніж десять років тому. Висновки очевидні. За оцінкою засновника Давоського економічного форуму професора Клаус Швабса, авторитет якого в сучасному світі не може ставитися під сумнів, капіталістична система не вписується в діючу модель сучасного світу та в цьому сенсі "більше не актуальна". Ми обговорювали цю проблему в наших попередніх розмовах.

Потрібно розуміти, що йдеться не про червону (прокомуністичну) і навіть не про соціал-демократичну риторику. Йдеться про закономірності постіндустріального суспільства, що затверджує свої цінності за межами формаційних утворень - не лише соціалізму, а й капіталізму. Показовим у цьому є те, що наукові новації в обґрунтуваннях розглянутої проблеми належать послідовному прибічнику капіталізму, лібералу за переконаннями, видатному американському вченому Пітеру Дракеру. 1993 року було опубліковано його книжку "Посткапіталістичне суспільство", в якій аналізуються відповідні процеси. Західне суспільство, пише вчений, формально залишаючись капіталізмом, фактично перестає ним бути. Ці самі процеси аргументуються й на сторінках інших авторитетних видань. 2015-го побачила світ робота відомого англійського політолога Пола Мейсона "Посткапіталізм. Путівник нашим майбутнім". Її основна теза - ми вступаємо в посткапіталістичну еру. Витоки зароджуваних рухів, що нас цікавлять, їхні змістовні преференції розташовуються, найшвидше, у цій площині.

- До чого все це може привести? Спробуймо хоча б пунктирно позначити сутнісні визначення того, що відбувається.

- Спочатку про головне - про змістовну основу посткапіталізму, його початки, що формуються. За Дракером, альтернативою капіталістичного суспільства є суспільство знань. Перший розділ його згадуваної книжки так і називається - "Від капіталізму до суспільства знань". Правомірне запитання: чому альтернативою? Йдеться про такий рівень розвитку, коли знання перетворюються не лише на основний фактор виробництва, а й на домінуючу (за Елвіном Тоффлером, революційну) форму багатства суспільства. При капіталізмі основним виробничим ресурсом, так само як і основною формою багатства, є капітал; у суспільстві знань - знання.

Відповідним чином змінюється статус людини. Як безпосередній носій знань, вона перебирає на себе функцію не тільки суб'єкта (як при капіталізмі), а й об'єкта виробничого процесу. Посткапіталістичне суспільство реалізує функціональні інститути, що формуються, як суспільство, в якому людина позиціонується не лише як визначальний ресурс, а й одночасно безпосередня мета розвитку.

Це стосується не тільки світоглядних домінант зароджуваного суспільства, а й змістовного аспекту його функціональних структур, - насамперед системних змін в економіці. Традиційна економіка товарів трансформується в мегаекономіку, цільова функція якої прямо та безпосередньо акцентується на питаннях розширеного відтворення багатства людської особистості, її творчо-креативного потенціалу. Така економіка, природно, втрачає багато глобально-уніфікованих визначеностей. Розвертаючись усередину суспільства, вона максимальним чином індивідуалізується, перетворюється на "інклюзивну економіку", "економіку ендогенного зростання".

Адекватним чином змінюється змістовний бік глобалізації. Глобалізація не заперечується взагалі, як це проголошується в наш час на різних рівнях. Заперечується обслуговуюча рух капіталу діюча парадигма економічної глобалізації. Відповідна модель глобалізації втрачає функцію першості. Її альтернатива - егоцентристська (соціоцентристська) глобалізація, глобалізація планетаризації людської особистості.

Перелік подібного роду якісних перетворень можна продовжити. Усі вони вже давно вийшли за межі суто наукових припущень, включені в тому або іншому контексті до порядку денного здійснюваних перетворень. Подобається це комусь чи ні, світ справді розвертається у бік людини. І це не рецидив, як стало модним стверджувати, популізму, це об'єктивна реальність, з якою не можна не рахуватися.

Проблемним у цьому є питання, чи має суспільство достатній потенціал реалізації відповідних процесів природним чином на еволюційній основі? Сумніви з цього приводу формуються з урахуванням світоглядних преференцій. Діюча в наш час управлінська еліта сформована у своїй основі на світоглядних початках капіталізму, що йде в минуле, і у зв'язку з цим далеко не в усьому сприймає світоглядні преференції суспільства, яке формується та про яке ми говоримо. Це природно звужує можливості суто еволюційних перетворень, здійснюваних державою системних реформ й одночасно розширює простір революційних дій. Обговорювана на початку нашої розмови проблема можливої актуалізації руху "Жовтих жилетів", його поглиблюваної інтернаціоналізації має оцінюватися і в цьому контексті. Це важливо, адже зрозуміти сучасний світ без урахування розглянутих нами процесів неможливо.