Дияволa, як завжди, захованo під сподом. Чи потрібна нам така «позитивно наснажена» історія?

Ідея вдосконалення підручників з історії не сходить із порядку денного. Ось і нещодавно на сайті Українського Інституту національної пам’яті з’явився проект нової програми з історії України, розроблений групою істориків на чолі з Наталею Яковенко. За переднє слово, яке належить перу визнаного інтелектуала Ігоря Юхновського, не можна не порадіти. Бо ж пропонується формувати в учнів глибокий український патріотизм, етнічну та релігійну толерантність, шляхетне переконання, що «принести в жертву найбільшу цінність — своє життя — в ім’я незалежності України, в ім’я захисту своєї родини — означає виявити найвищий героїзм». На таких засадах тримаються сучасні європейські підручники. І якщо ми справді хочемо, щоб зі школи виходила молодь, яка б, так як французи, німці чи поляки, наче зіницю ока берегла б свою державу, рідну мову і традиції, то мусимо наріжним каменем зробити саме ці підходи...

Здавалося, після декларації таких намірів залишиться лише уважно вчитатися в програму й доброзичливо висловити окремі побажання, бо і безпосередні її автори заявили про прагнення наблизити підручники до «реального, а не ідеологічно сконструйованого минулого», щоб наша історія «сприймалася як цікава та позитивно наснажена». Однак ознайомлення з текстом програми примушує час від часу не тільки приглушувати оптимізм, а й хапатися за голову!

Взяти хоча б наріжне прагнення до «толерантності та поваги до різних поглядів, релігій, звичаїв і культур». Стосовно
трьох останніх чинників жодних сумнівів бути не може, а ось що означає толерувати «різним поглядам»?.. Адже в такому разі, мабуть, слід із розумінням поставитися до планів Гітлера щодо України чи до поглядів Сталіна. А що? Толерантність — то без подвійних стандартів! Навіщо знадобилося в такий сумнівний спосіб сформулювати концептуальну тезу? Як видно із загальних положень і тексту програми для 7—8 класів, авторка (Н.Яковенко) хоче, щоб учні поставили на одну дошку борців за українську державність і тих, хто цю державність нищив. Останні ж, мовляв, теж по-своєму любили Україну! Слів немає, слід справді, як пропонує авторка, уникати тавра «зрадники», прагнути показати мотиви поведінки тих або інших суспільних груп чи осіб. Але ж не коштом того, що, наприклад, на одному щаблі опиняться Іван Мазепа, який стільки зробив для самодостатності України, і козак Ніс, який підступно провів до Батурина московське військо О.Меншикова, що й вчинило в столиці Гетьманщини криваву оргію. Звісно, у французьких підручниках не обпльовують маршала Петена за колабораціонізм (вони ж пам’ятають про його внесок у перемогу в Першій світовій війні), але й не ставлять на один щабель із Шарлем де Голем. Чи, може, поляки, поряд із Ю.Пілсудським, шанують Ф.Дзержинського, визнаючи за ним слушність? А ось українцям пропонують штучно позбавити себе в майбутньому героїв. Бо учень, вихований на таких засадах, ставши дорослим громадянином своєї країни, страждатиме на безволля, пасуватиме перед зовнішнім тиском та «п’ятою колоною» і не стане захищати рідну землю. Бо ж завжди можна знайти виправдання: мовляв, я теж люблю Україну, але по-своєму.

Цій ідеї служить також теза про те, що в підручниках слід відмовитися від викладу з перспективи «загального інтересу нації», бо це з якогось дива «за визначенням передбачає одновимірну «правду» й «опосередковано закладає у підручник зерно антагонізму». А отже, натомість тонко передбачається закласти у свідомість українців ціннісну установку, що можна обійтися і без власної держави, і що політичні, економічні поступки на користь сусідів заради чиїхось меркантильних інтересів цілком вписуються в «багатовимірну правду». Де, в якій цивілізованій країні підручники навіюють таке й написані без концепції «загального інтересу нації»? Покладіть такі підручники на стіл! Виховувати толерантність у школярів слід не коштом перетворення українців на безвольний натовп «хлопчиків для биття» всіма кому не лінь, а шляхом акуратного пояснення, що в історії чиясь перемога — це водночас і чиясь поразка. Інакше, на жаль, не буває. Кожен «народ» оцінює минуле зі своєї перспективи, і слід із розумінням ставитися до сусідських уявлень, якщо вони, звісно, відбивають загальнолюдські цінності. Наприклад, Богдан Хмельницький для нас Великий Українець, бо відновив Українську державу, а тим часом в очах поляків він не може не виглядати руйнівником їхньої держави — Речі Посполитої.

Власне, програма для 7—8 класів старанно уникає поняття «Українська держава». Якщо не брати до уваги вступних оповідань з історії в п’ятому класі, учень із цим поняттям зіштовхнеться, лише коли вивчатиме історію аж ХХ століття. Відповідно, дітям у голови вбивається наскрізь заідеологізоване переконання у нібито природній бездержавності України. Які комплекси це сформує і як вплине на поведінку в сучасній зовнішньополітичній ситуації, цілком зрозуміло. А що має відповісти вчитель на запитання допитливого учня, привченого на уроках фізики чи математики логічно мислити, хто ж створив Київську Русь, якщо простежується тяглість українського населення на її материнській території до сьогодні, якщо пізніша українська еліта (князі та шляхта) виросла з еліти Київської Русі й виводила Русь XVI—XVII ст. з княжих часів, а козацька старшина вважала Гетьманщину «Великим князівством Руським»? Мабуть, цей учитель має позичати очі в Сірка або ж повторювати антинаукову тезу про «колиску трьох братніх народів». У своєму палкому прагненні по-живому роз’єднати державотворчий (не культурний, територіальний чи якийсь інший) зв’язок Київської Русі з подальшим українським державотворенням авторка ігнорує навіть власний науковий доробок з історії українських еліт, який виводить на небажаний нині для неї висновок.

Саме тому в програмі для 7 класу існує лише поняття «Козацька держава» — неначе козаки були прибульцями з космосу, а не органічною складовою українського соціуму. Якось незручно нагадувати авторці, суто наукові напрацювання якої я глибоко шаную, що поляки називають свою державу Польською, а не «Шляхетською», росіяни — Російською, а не «Боярсько-дворянською» і т. д. Та й, якщо вже на те пішло, авторка чудово знає, що верхівку козацтва завжди наповнювали переважно вихідці зі шляхти, і в цьому проявилася тяглість між різними формами української державності. А тому слід говорити про відновлення Української держави в середині XVII ст. у вигляді Гетьманщини (Української козацької держави). Натомість у програмі учнів переконують, що виникнення Гетьманщини — невдалий побічний наслідок козацьких змагань за суто станові права. Під це підводиться база, що нібито в першій половині XVII ст. козаки змагалися з Варшавою виключно «за розширення своїх прав». І це після появи стількох ґрунтовних досліджень, згідно з якими вже як мінімум з 1620-х рр. козаки на перше місце ставили саме «права і свободи народу руського» (національно-релігійні права українців)? Для чого ж авторка так грубо й неоковирно «понижує» козаків?

Ще одним прийомом, покликаним свідомо посіяти в головах учнів негативне ставлення до української державності та козаків, стала відверта спекуляція на питанні жертв військових конфліктів. З усіх війн, у які була втягнута Україна, для демонстрації жахів було вибрано… (правильно!) лише боротьбу за державність. При цьому однобоко показано україно-єврейські відносини. На можу навіть припустити, що авторка не обізнана з науковим доробком відомих істориків Ф.Сисина, С.Плохія, З.Когута тощо, які переконливо показали, що євреї постраждали виключно із соціальних та релігійних причин, а не з етнічних. Антиєврейські почуття селян мали під собою ту причину, що орендарями у шляхти (насамперед польської), які вичавлювали з них усе що могли, були переважно євреї. Образно кажучи, якби на місці євреїв виявилися папуаси, постраждали б саме вони. Крім того, в ієрархії своїх противників козаки ставили євреїв на друге місце після поляків. Вихрестам-євреям давали спокій і охоче брали їх до свого Війська, що свідчить не про етнічний, а про релігійний вимір неприйняття євреїв. І це, на жаль, було нормою в усій тогочасній християнській Європі. Водночас євреї здавна перебували серед козацької верхівки, а генеральний осавул Григорій Герцик став вірним соратником І.Мазепи і П.Орлика. Якби авторка справді хотіла виховати етнічну толерантність, то зробила б наголос на цих моментах, додатково пояснивши, що проблема полягала не в якійсь особливій ненависті українців, а в загальній антиіудейській атмосфері, яка панувала в Європі, позбавленій тоді релігійної толерантності.

Найприкріше ж те, що в програмі для 7—8 класів вихолощено все, що теоретично може формувати в учнів пошану до жертовності задля української справи та гордість за своїх великих пращурів. Гетьмана Пилипа Орлика, який після полтавської катастрофи присвятив життя боротьбі за незалежну Україну, навіть не згадано! Як і Конституцію 1710 року. А в його ж жилах текла й чеська кров. Який вдалий виховний приклад, особливо для представників наших національних меншин! Проте авторці такий ракурс, схоже, не потрібен. Це українці повинні бути настільки гостинними, щоб їм і на думку не спало вимагати пошани до своєї держави, мови, культури від представників меншин, і взагалі — повинні радо розчинитися, якщо хтось із останніх цього забажає.

Притлумлена в програмі й жертовність Григора Орлика та Павла Полуботка. Ні слова про такий виграшний, з методичної та світоглядної точок зору, момент як легенда про скарб Полуботка, яка насправді відбиває мрії козацької старшини про самостійність Гетьманщини. А берлінська місія Василя Капніста 1791 року!

Натомість учням пропонується наснажуватися благодаттю перебування України під польсько-литовською та російською зверхністю. Люблінська унія — тріумф, хоча навіть у Литві на цю подію нині дивляться інакше, дарма що Литва зберегла свою державність, тоді як українські князі взагалі не порушували проблему Русі (України) як третього суб’єкта Речі Посполитої. Більше того, в сучасних польських підручниках, поряд із оцінкою з польської перспективи, подається погляд з литовської дзвіниці. І він радикально відрізняється від того єлею, який пропонує програма для українців.

Взагалі, доба перебування українських земель у складі Речі Посполитої подана як безхмарний період. Глибинна мета — сформувати думку, що забезпечити гармонійний розвиток може нам сусід, що сусідські держави нам не чужі, що змагання середини XVII ст. за власну державу були непотрібними, бо ж, бачте, не обійшлося без жертв (ніби хоч одна держава у світі постала без них). Старанно замовчується, що Річ Посполита не убезпечила Україну від руйнівних татарських набігів; жодного(!) слова — про шкідливість процесу спольщення еліти, про велику різниця між паперовою релігійною толерантністю та реальним станом речей тощо.

Не краща справа і з висвітленням україно-російських відносин. Ні слова у програмі про розв’язану Москвою російсько-українську війну 1658—1659 рр., про маніфест гетьмана Івана Виговського. Славної перемоги над агресором під Конотопом (1659) наче й не було! З меланхолійним спокоєм мовиться про ліквідацію Росією Гетьманщини, ніби це було благом для України. А знищення останньої Січі подається не як цілеспрямована ліквідація останнього пагона української державності, а лише як «ліквідація Січі після завершення російсько-турецької війни 1768—1772 рр.». Чому ж тоді Петербург не ліквідував донське, терське та інші козацтва, коли вже не потребував їхньої сили в боротьбі проти Туреччини?

Зрештою, програма скомпонована так, що складається враження, буцімто російська зверхність нічим особливим Україні не загрожувала. Українцям слід навіки забути про Батуринську різню 1709 р., терор Петра І, економічне поневолення України, плани Катерини ІІ зробити так, щоб українці «обрусіли і перестали дивитися як вовки в лісі». А говорячи про інтеграцію козацької старшини в російський соціум та про cправді непересічний внесок українців у розвиток власне Російської імперії, не завадило б зробити дуже принципове уточнення, що зворотним боком медалі стало інтелектуальне знекровлення саме українського світу. Якби авторка програми наголосила, що, навіть попри велетенський відплив з України найкращих умів та талантів, українці створили конкурентоспроможну українську культуру, і запропонувала поміркувати, якою б вона могла бути, коли б усі працювали на рідній ниві, — то учень пройнявся б ідеєю присвятити себе своєму народові. А так формується дуже «цінна» установка на нібито природність служіння сусідам українським коштом.

У сухому ж залишку «позитивно наснажена історія» насправді виявилася ідеологічно сконструйованою під кутом формування в учнів комплексу, що все українське — другосортне, бо ж близькі і далекі сусіди вчаться за підручниками, в яких є і національні герої, і великі перемоги, і «загальний інтерес нації», і трагічні сторінки, і нещастя, заподіяні загарбниками. Тобто є все те, чого не дозволяють мати лише українцям. Найнебезпечніше, що ця наріжна підвалина холоднокровно упакована в блискучу обгортку справді цікавих, свіжих і вдалих пропозицій.

На щастя, зміст програм для 9—12 класів справляє принципово краще враження. Однак закладені у 7—8 класах ціннісні орієнтири й набуте відчуття української історії будуть тією опцією, крізь яку сприйматимуться учнями подальші періоди, і жодні, навіть найкращі підручники вже не виправлять перших, і від того найсильніших уявлень. Та й авторам програм для 9—12 класів подеколи бракувало сил назвати речі своїми іменами. Так, у курсі історії ХХ ст., слушно вживаючи за потреби поняття «німецькі окупанти», «польські окупанти», упорядники не помічають у 1917—1920 рр. окупантів російських, чобіт яких розтоптав Українську державу, вистеливши дорогу до страхіть 1930—1980 рр. Цілком обійдено питання правової нелегітимності (як на ХХ ст.) входження України до СРСР (рішення ж бо приймали не обрані на виборах, а ті, хто знищив Українську Народну Республіку). Голодомор 1932—1933 рр. не кваліфіковано як геноцид українців, не показано національного виміру причин його організації. Неправомірно вжито поняття «колабораціонізм» стосовно українців із зони німецької окупації, які заради того, щоб елементарно вижити, мусили працювати. Бо як тоді назвати українців, котрі допомагали іншому палію Другої світової — Москві? Колабораціонізм як такий виникає виключно там, де до війни існують держави (у Франції, Росії, Польщі, Норвегії тощо). Українці тоді не мали своєї держави, а відповідно — не було проти чого колаборувати. І чому вони мусили зберігати вірність тому, хто організував Голодомор, страхітливі репресії, ГУЛАГ, потоптався по мільйонах доль?

Натомість колабораціоністів доста й тепер. І належать до них не тільки ті, хто відкрито висловлює зневагу до всього українського та спить і бачить Україну в чужій державі, а також ті, хто за машкарою псевдоєвропеїзації шкільного курсу історії робить усе, аби в Україні більше нікому було сказати першим — «Досить!».