Анатолій Гальчинський: "Економічна політика — найслабша ланка діяльності нового уряду"

Із наближенням 100-денної межі перебування у владі "уряду технократів" Олексія Гончарука і вже другої стоденки президентства Володимира Зеленського дедалі актуальнішим стає запитання: а куди все ж таки штовхають у нинішньому турборежимі країну та її економіку?

Намагаючись позбутися відчуття хаотичності того, що відбувається, ми звернулися із запитаннями до нашого давнього співрозмовника - ексголови Національного інституту стратегічних досліджень професора Анатолія Гальчинського, який, симпатизуючи команді "зелених", вважає важливим подавати їм конструктивну допомогу, критикуючи процеси, що відбуваються.

- Анатолію Степановичу, хотілося б почути вашу думку з приводу економічної політики нового уряду та її системності?

- Одне уточнення: ми збираємося обговорювати питання економічної політики держави, яка поки ще формується. Говорити про її цілісність, структурну збалансованість у нас немає підстав. Вважатимемо, що уряд працює над цим. Це нормально. Багато чого слід переосмислити.

На мій погляд, особливо значущим не тільки в економічному, але й у політичному контексті є місце проведення одного з останніх інвестиційних форумів - Маріуполь. Якщо це стане відправною точкою нової стратегії вирішення донецької проблеми, то відновлення Донбасу можна розглядати і як конструктивний початок загальноекономічної стратегії держави. Зрозуміло, що це дуже складна передусім у політичному контексті модель економічної політики. Але вона вельми перспективна. Класичний приклад у цьому - відновлення цілком зруйнованої війною економіки Західної Німеччини. Це не лише фінансова допомога за планом Маршалла, а й відмова західних країн від належної їм репатріації вартості (самій лише Франції - 20 млрд дол.). У результаті кінець 1940-х років - німецьке економічне диво. Західна Німеччина перетворюється на епіцентр відновлення економіки всієї Західної Європи. Звісно, йдеться про принципово іншу ситуацію. Але сам підхід заслуговує на увагу.

Що стосується прикладних рішень, то за всієї привабливості окремих із них дається взнаки відсутність передусім системних аргументацій, які цікавлять інвесторів. У результаті пропоновані рішення сприймаються лише як імпровізовані декларації. Як колишній радник президента, голова Ради Національного банку України, я постійно зустрічався з представниками середніх і великих корпорацій, які виявляли інтерес до нашої економіки, і завжди відчував, що в питаннях, які їх цікавлять, вони обізнані з нашими реаліями не гірше за нас. Інвестора цікавить не список можливих новацій, а перш за все обґрунтування механізмів їх реалізації. До такого рівня узагальнень "зелені" ще не піднялися.

Гадаю, що в такий же спосіб оцінюються програма діяльності уряду й широко афішований показник економічного зростання 40%. Яка доказова база відповідної динаміки? Нам кажуть: досвід інших країн підтверджує, що 40% п'ятирічного зростання ВВП і 7% щорічного - досяжне завдання. У мене у зв'язку з цим природне запитання: чому в такому разі не ставиться як приклад наш власний, вистражданий усім народом досвід? Адже в нас були й вищі показники. Економічні досягнення 2000–2004 років назвали не ми, а авторитетні західні аналітики українським економічним дивом. Згідно з даними статистики Міжнародного валютного фонду, ВВП України в доларовому еквіваленті становив у 2000 році 31,26 мільярда, а у 2004 році (з урахуванням фактично незмінного валютного курсу гривні в 5,2–5,4 гривні за долар) - 65,04 мільярда. Зростання за п'ять років - у 2,08 разу. Середньорічний темп зростання - понад 8%. Приплюсуйте до цього бездефіцитний бюджет і додатне сальдо платіжного балансу, зростання в 3,2 разу реальної зарплати, і можна ставити на цьому крапку. Ці досягнення не прийшли до нас самі по собі. Це результат економічних реформ - глибоких системних перетворень попереднього періоду. Ми пройшли шлях від найбільш руйнівних (за світовими стандартами) наслідків економічної кризи (тільки у 1994 році ВВП скоротився на 24%, промислове виробництво - на 28%, інфляція - 102 не відсотки, а рази) до найвищих у Європі показників зростання.

Хочу акцентувати й на такому. Економічне диво післявоєнної Німеччини фінансувалося, як це всі знають, цілком за рахунок зовнішніх джерел. Польща почала піднімати голову в економіці лише після того, як їй списали (частково реструктуризували) зовнішні борги (у 1989 році заборгованість країни перед МВФ і банками країн Паризького й Лондонського клубів становила близько 41 мільярда доларів). Ми могли про це тільки мріяти.

Українське економічне диво - наш власний продукт не лише за своїми економічними параметрами, а й за методами реалізації. Це ніхто не ставить під сумнів. Свого часу директор Стокгольмського інституту східноєвропейської економіки Андерс Аслунд в опублікованій у Washington post статті наголошував, що досягнення України - це не просто високі результати української економіки, але й нова економічна модель, що нагадує південно-східну стратегію "нові тигри". Маргарет Тетчер у своїй книжці "Мистецтво управляти державою", акцентуючи на цих же досягненнях нашої країни, пише: "Президентові Кучмі, попри всі його вади, вдалося все-таки розв'язати більшість проблем у відносинах між Україною й Росією. Фактично відбувається народження України, яка визнає свої історичні зв'язки зі східним сусідом, але водночас орієнтується на Захід. Україна доволі велика й потенційно багата, що дає їй можливість претендувати на центральну роль у Східній Європі"...

- Який сенс згадувати нині про ці дуже важливі, але вже минулі події нашої історії?

- Моделюючи конструкцію нової політики, ми маємо обов'язково враховувати принцип наступності. Нове не починається й не може починатися з нульової позначки. Хосе Ортега називав наступність базисною закономірністю розвитку суспільства. Все, що має бути, писав він, можливе тільки на основі того, що вже є. Я акцентував на цьому й раніше. Мене й зараз мучить запитання: чому після економічного дива так різко посипалася наша економіка, демонструючи найглибший у Європі спад під час світової кризи? Далі - перманентна стагнація. У 2018-му - 131-ше місце в загальному рейтингу країн світу. ВВП на одну людину - лише 3,1 тисячі доларів. За всіма канонами економічної теорії так не мало бути.

І все-таки, що сталося? Відповідь очевидна - порушено принцип наступності. Кожен новий хазяїн на Банковій намагається реалізувати задекларовані новації в економіці з нульової позначки. Із цього нічого не вийшло. Дуже хочеться, щоб нова влада врахувала ці реалії. Інакше на неї чекає та ж доля, що і на її попередників. Винятків у цьому бути не може.

- Повернімося до реалій економічної політики нового уряду. На якій основі можлива систематизація нинішніх, м'яко кажучи, розбалансованих нововведень?

- У моєму розумінні, має йтися про формування інвестиційної моделі розвитку нашої економіки. Її суть - темпи зростання інвестицій випереджають темпи зростання ВВП. На цій основі стимулюється перманентне прискорення економічної динаміки. Знову-таки, на основі кучмівських реформ таку модель було сформовано в нашій економіці. От її показники. Зростання ВВП у 2000–2004 роках у 2,1 разу, інвестицій - у 3,2 разу. Початкова позиція зростання ВВП у відповідний період - близько 5%, заключна - понад 10. Приплюсуйте фактичну стабільність валютного курсу гривні, і кожен, хто вміє читати статистику, підтвердить унікальність розглянутої ситуації.

- Які її функціональні особливості?

-Торкнуся лише кількох позицій. Добре відомо, що вихідною основою інвестиційної активності завжди була й буде макроекономічна стабілізація, на фундаменті якої вибудовуються механізми стабілізації цінової та валютно-курсової динаміки. Чомусь в уряді й про це забули? Йдеться про кореляцію різносуб'ектних (Нацбанку й Мінфіну) сфер економіки - монетарної та фіскальної. Які механізми їхньої кореляції? З урахуванням незалежності центрального банку в цьому питанні немає стандартних рішень. Один із найбільш авторитетних банкірів сучасності, який протягом 18 років керував Федеральною резервною системою США, Алан Грінспен у своїй книжці "Епоха потрясінь" акцентує на неформальному способі вирішення розглянутої проблеми. Її погоджували під час спільного сніданку керівників ФРС і Мінфіну, що відбувався щовівторка. Нам дожити б до таких механізмів розв'язання надскладних проблем.

У нас з урахуванням досвіду ряду інших країн функцію кореляції монетарної та фіскальної політики покладено на Раду Нацбанку України. Це положення зафіксовано Конституцією України. При цьому враховувалася незалежність Ради та представницький характер її персонального складу. Крім цього, на Раду покладалася функція контролю над емісійною діяльністю НБУ, процесом рефінансування, а також фінансовою діяльністю банку.

Кому це потрібно? Попередня влада, як і можна було очікувати, внесла поправки до закону про НБУ, в результаті яких Рада фактично перестала бути незалежною і, природно, втратила можливість реалізовувати координуючу функцію, про яку йдеться. Що з цього приводу думають зробити "зелені", чи розуміють вони принципову значущість обговорюваної проблеми? У моєму розумінні, спосіб її вирішення очевидний - слід повернутися до колишньої редакції закону про Національний банк України.

Наступний блок проблем стосується необхідності доволі істотно скоротити (мінімум на третину) рівень держспоживання. За існуючими оцінками, витрати бюджету й Пенсійного фонду в 2–2,5 разу перевищують оптимальні параметри. Економіка не в змозі обслуговувати державу таких масштабів. І в цьому питанні заслуговує на увагу досвід реформ відбудовного періоду, які забезпечили можливість скоротити видатки бюджету з 40,1% ВВП у 1994-му до 30,1% у 1997-му та 29,2% у 1999-му. Прем'єр-міністр, очевидно, обмовився, коли на Київському форумі заявив про перспективу зниження ролі держави. В уряді мають розуміти, що основою зниження рівня держспоживання є звільнення держави від невластивих їй функцій. Цим її дієздатність не послаблюється, а навпаки, посилюється. Відомий принцип "що менше держави, то вона сильніша" відображає відповідну взаємозалежність.

- Тобто ви за приватизацію стратегічних об'єктів і впровадження ринку землі?

- Спочатку про ринок землі. Я трохи розуміюся на цьому питанні. Один із перших указів президента Кучми про земельну реформу обґрунтовували в моєму кабінеті. Його автори - вчені Інституту аграрної економіки Віктор Месель-Веселяк і Микола Федоров. Проект указу, що визначає низку багатоступінчастих рішень роздержавлення земель і їх приватизації, обговорювався на сесії Академії аграрних наук. Передбачалося, що кінцевою точкою відповідних реформ стане утворення ринку землі. Це безальтернативна позиція. Із 2000 року відповідне рішення, передусім з політичних мотивів, блокується. Якщо "зеленим" удасться конструктивно вирішити цю проблему, то це можна буде кваліфікувати як реально відчутне досягнення не лише нової влади, а й держави загалом.

Тепер про приватизацію стратегічних об'єктів. Завжди був і залишаюся прихильником глибокої приватизації. Згідно з нашими оцінками, питома вага держпідприємств у структурі створюваного ВВП не має перевищувати 12–15%. Що мене турбує в нинішній ситуації? Цільова функція відповідних рішень: чи йдеться про суто фіскальну функцію або ж про проблему ефективного власника?

Далі - задекларований владою рівний доступ до приватизації стратегічних об'єктів національного й іноземного капіталів. За законами ринкової економіки, так і має бути. Але іноземний капітал на порядок сильніший і досвідченіший за наш, і в цьому контексті результати приватизації відповідних об'єктів є очевидними вже зараз. А це означає, що, умовно кажучи, і "південмашівці", й "антоновці", і Новокраматорський важмаш змінять свій статус, - залишаючись нашими, будуть уже не нашими. Але ж ідеться про підприємства, які не лише визначають стратегічні можливості нашої економіки, а й є незаперечним символом, якщо хочете, і нашої національної гідності. Леонід Кучма був першим іноземцем, якому китайська влада дозволила відвідати центр ракетно-космічного управління. Звісно, в цьому разі увага китайської влади була адресована йому не тільки як президенту, але й як директору "Південмашу". Свого часу "південмашівці" активно допомагали Китаю в обґрунтуванні ракетно-космічного комплексу. Про це не прийнято було говорити. Я був свідком, коли китайська влада підписувала з "антоновцями" угоду про проектування крила (а це найскладніша конструкція літального апарата) для першого китайського літака. Дуже не хотілося б, аби ці та інші подібні приклади залишилися лише надбанням нашої історії.

Яким є вихід? Для мене він однозначний - необхідна державна політика консолідації національного капіталу, зміцнення його конкурентних позицій на внутрішньому та зовнішньому ринках. З огляду на це хочу звернутися до політиків: припинімо применшувати достоїнства великого капіталу - основного стратегічного інвестора країни. Це рецидив sovietico. Інтереси великого капіталу не перетинаються з інтересами малого та середнього бізнесу. Основою справді вражаючих економічних успіхів Південної Кореї стала політика вирощування національних монополій. Таку політику здійснюють і південно-східні тигри, інші країни. Ще не так давно Фінляндія була країною, яка спеціалізувалася на виробництві меблів. Нині вона перетворилася на одного з лідерів інформаційних новацій. Її ВВП у 2018 році - 49,8 тисячі доларів на людину, тоді як у середньому в ЄС - 36,6 тисячі доларів. Олігархію справді необхідно всіма можливими засобами обмежувати. Щодо великого національного капіталу, то і він, як малий і середній бізнес, потребує дієвої підтримки держави. Хотілося б, аби нова влада зайняла конструктивну позицію і з цього питання.

- Чи є підстави вести мову про кореляцію інвестиційної та соціальної політики у виконанні задекларованих у програмі Кабінету міністрів завдань економічного зростання?

- На превеликий жаль, змушений констатувати протилежне - мову потрібно вести про їхню дезінтеграцію. Соціальна політика, в якій вихідною системоутворюючою основою є завдання подолання бідності, - це не політика творення, не політика зростання. Насправді йдеться про реанімацію давно збанкрутілого прокомуністичного принципу перерозподілу, відродження психології державного патерналізму. Підриваючи стимули зростання розвитку, такого роду політика зумовлює в кінцевому підсумку не зниження, а навпаки, підвищення рівня бідності.

Якщо ми справді хочемо не на словах, а на ділі подолати тенденцію до поглиблення з року в рік бідності, необхідно переорієнтувати основні механізми соціальної політики на працююче населення, на тих, хто своєю працею примножує національне багатство країни. Не ослаблюючи піклування про соціально вразливі верстви населення, соціальна політика має фокусуватися насамперед на сприянні зростанню креативного (у широкому контексті) потенціалу кожного працівника, на створенні необхідних передумов, що забезпечуватимуть можливості для кожного працівника своєю працею домагатися зростання добробуту своєї сім'ї та водночас сприяти розвитку економіки і суспільства загалом. Водночас потрібно вести мову про політику диверсифікації приватної власності, стимулювання підприємництва, малого та середнього бізнесу.

Очікуваним результатом такої політики є якісні зміни соціальної структури суспільства. Її основним суб'єктом стає середній клас. Це водночас і найефективніший спосіб зниження питомої ваги бідного населення, як і основа репродукції заможних верств населення. Як на мене, широко застосована у світовій практиці політика становлення та зміцнення позицій середнього класу мала стати системоутворюючою ланкою соціальної політики нашої держави в найближчій перспективі.

- Останнє запитання - щодо промислової політики уряду. Ви також вважаєте, що ринок здатний самостійно вирішувати наявні проблеми в її розвитку?

- Я так не вважаю. Як показує світовий досвід, навіть в умовах максимальної реалізації механізмів ринкового саморегулювання завжди залишається простір для державного стимулювання. У США це підприємства військово-промислового комплексу, аерокосмічної галузі, новітніх інформаційних технологій. Вільні економічні зони - це також один із механізмів державного стимулювання виробничих новацій. Їх у США понад 50. Практично в усіх країнах світу об'єктом стимулювання є підприємства енергетичного комплексу.

Висновок однозначний: нам необхідно якомога швидше скоригувати ситуацію, що склалася. Донкіхотство в такого роду питаннях може коштувати нам занадто дорого. Необхідна системно аргументована промислова політика держави. Потрібно й у цій (як і в інших) сфері економіки максимально стимулювати ринкові саморегулятори, беручи до уваги, що все те, чого ринок робити не може, має компенсуватися в повному обсязі регуляторними механізмами держави.

Саме в такий спосіб вибудовувалася промислова політика за Леоніда Кучми. Так склалося, що він був не лише її головним конструктором, а й, як ми називали, відповідальним виконробом. Нестандартним у цій політиці було використання механізмів точкових - не спільних для всіх, а специфічних для окремих ланок виробництва, - рішень. Я був свідком того, як Кучма переконував Назарбаєва купити харківські Ан-74 нової модифікації. На малишевському заводі вам розкажуть, яку роль він відіграв в укладанні 1996 року угоди з Пакистаном про продаж 320 танків Т-80 (вартість контракту близько 700 мільйонів доларів) і в освоєнні в максимально стислі терміни виробництва комплектуючих, які відмовилася постачати Росія. Про це ж саме розкажуть вам і суднобудівники. Мало хто знає, що 1994 року обговорювалося питання щодо консервації окремих металургійних підприємств. Галузь була на межі цілковитого банкрутства. І її рятували спеціальними рішеннями. Як нас тоді тільки не називали фахівці-ринковики. Та ми (я маю на увазі державу) робили свою справу. Нам вдалося в надзвичайно складних умовах не лише зберегти, а й у низці позицій істотно осучаснити багато складових промислового потенціалу країни завдяки відповідним рішенням. Упевнений, що саме так має вибудовуватися промислова політика й у наш час.

- Які, на вашу думку, сфери промислової політики потребують невідкладної підтримки держави?

- Це одне з найважливіших і найскладніших питань економічної політики. Його обґрунтування є функцією Мінекономіки. Перший напрям. Може йтися, в моєму розумінні, про політику реіндустріалізації базових галузей промисловості, продукція яких завжди користувалася й користуватиметься зростаючим попитом. З огляду на те, що країни Заходу акцентують увагу насамперед на освоєнні постіндустріальних утворень, Україна може претендувати на провідні позиції в Європі в цьому базисному сегменті економіки.

Другий. З огляду на прискорення динаміки виробництва сільгосппродукції та наші можливості посісти одне з провідних місць у світі у відповідній сфері, держава зобов'язана стимулювати глибоку модернізацію підприємств переробної та харчової промисловості.

Третій напрям. У нас збереглися унікальні підприємства машинобудівної галузі. Продукція її лідерів - "Мотор Січі" і Новокраматорського машинобудівного заводу - й нині має досить високий попит на світовому ринку. Ми й зараз посідаємо провідне місце у світі в сфері ракето- та літакобудування. Нашою спільною турботою є зробити все, щоб зміцнити ці позиції.

Четвертий. Кадровий потенціал дає нам змогу ставити перед собою завдання глибокого освоєння одного з провідних напрямів - інформаційних технологій. Інновації у високотехнологічних галузях завжди й усюди стимулює держава. Як саме ці особливо значущі питання розглядає новий уряд, нам невідомо.

Якими є наслідки того, що відбувається? Згідно з наявними прогнозами, нас очікує спад промислового виробництва. За даними Держстату, в липні, серпні та вересні цього року порівняно з відповідними місяцями минулого року обсяг промислового виробництва скорочувався на 0,2; 1,7 і 1,1% відповідно. Що стосовно цього скаже прем'єр-міністр, адже це вже власні "здобутки"? У 2017–2018 роках статистика фіксувала зростання виробництва. Щоправда, за два роки - лише на 5%, але це все ж таки зростання. Чи поінформований про це президент?.. Моя позиція у зв'язку з цим однозначна: парламент припустився помилки, схваливши програму уряду, в якій фактично відсутнє обґрунтування фундаментальних засад промислової політики. Парламент своїм рішенням повинен зобов'язати Кабінет міністрів у певні терміни надати відповідний розділ на розгляд Верховною Радою.

Перелік таких колізій економічної політики уряду можна, на превеликий жаль, продовжувати. Усі вони свідчать про її фактичну розбалансованість, несистемність. Якщо називати речі своїми іменами, то треба визнати, що економічної політики у своїй структурній цілісності - функціонально збалансованої політики економічного зростання - ще не існує. Це найслабша позиція не лише уряду "зелених", а й держави загалом. Заплющувати очі на ці вельми небезпечні реалії ми не маємо права. На це повинен адекватно реагувати і президент. Суспільство очікує від нього відповідних рішень, навіть найрадикальніших.