Ціна парламентського питання

У грудні 1999 року колишній член уряду торі Нейл Гамільтон постав перед судом. Його запитували, чи брав він гроші від політичного лобіста Єна Гріга за те, щоб порушити питання під час парламентських слухань. Він заперечив. Його запитували, чи брав він гроші від містера аль-Фаєда прямо, під час зустрічей тет-а-тет. Він заперечив. А під час цих зустрічей, котрих було як мінімум чотири, чи одержував він подарункові ваучери? Він заперечив. А чи гостював він разом із дружиною в паризькому готелі «Рітц» у вересні 1987 року на запрошення аль-Фаєда і за його ж рахунок? Гамільтон тяжко зітхнув: «Так. Я вважав його другом...»

Гучний судовий процес усього за п’ять тижнів перетворив Нейла Гамільтона, популярного в минулому міністра-консерватора, на віртуального безробітного, котрий назавжди втратив можливість повернутися в політику і взагалі знайти будь-яку відповідну роботу.

Насправді початок цьому скандалу було покладено в жовтні 1994 року, коли газета The Guardian, посилаючись на слова єгипетського мільярдера Мохаммеда аль-Фаєда, розповіла, що члени уряду консерваторів Нейл Гамільтон і Тім Сміт брали хабарі. В обмін на «коричневі конверти» міністри під час слухань у палаті громад порушували питання, які просували ділові інтереси аль-Фаєда.

До Мохаммеда аль-Фаєда в Британії ставляться по-різному. Причому діапазон сприйняття його особистості максимально широкий — від ненависті до любові. Перші великі гроші аль-Фаєд заробив, будучи радником в одного з найбагатших людей світу, султана Брунею. Потім зайнявся збройовим бізнесом, де працював із великим саудівським торговцем зброєю, таким собі Хашшогі, однією з дійових осіб у скандалі «Іран-контрас». Коли аль-Фаєд у 1970-ті роки оселився в Британії, він купив найбагатший лондонський універмаг «Херродс», журнал «Панч» і футбольну команду вищої ліги «Фулхем». Але головне, чого прагнув усі ці роки єгиптянин, — це ввійти в жадане коло британської аристократії. Проте всі спроби залишалися безуспішними — коло чи то не помічало його, чи то не бажало. І от коли 1994-го уряд Великобританії уперше відмовив аль-Фаєду в наданні громадянства, він у люті «здав» усіх, хто нібито допомагав йому в одержанні британського паспорта.

Політичні кар’єри двох міністрів-лобістів було практично зруйновано. Але якщо Сміт визнав одержання незадекларованої винагороди і негайно подав у відставку, то Гамільтон відкидав обвинувачення, і, залишивши пост міністра, але залишаючись членом парламенту, вирішив доводити свою правоту. Він пройшов кілька парламентських комісій, котрі то визнавали, то відкидали його провину. Так тяглося до травня 1997 року, коли консерватори повністю програли парламентські вибори лейбористам. У числі тих, хто програв, виявився і Гамільтон, котрому його округ уперше за 14 років відмовив у довірі. Причому вирішальною стала саме «справа про хабарі», на якій побудував стратегію виборчої кампанії його суперник по округу — незалежний кандидат, колишній журналіст-міжнародник Бі-бі-сі Мартін Белл.

Але ще за кілька місяців до виборів на одному з провідних телеканалів країни з’являється документальний фільм, у якому аль-Фаєд, цього разу вже власною персоною і привселюдно, робить заяву про те, що Гамільтон «приймав від нього грошові винагороди і подарунки» за надання деяких послуг у парламенті. Важко сказати, наскільки цей епізод у цілому вплинув на рейтинг правлячої тоді партії торі. Хоча багато оглядачів схильні вважати, що саме справа Гамільтона була однією з головних у тій низці обвинувачень у «аморальності», які й зруйнували авторитет партії.

Що стосується Мохаммеда аль-Фаєда, то для нього того ж 1997 року знову забовваніла згасла надія наблизитися до аристократичних кіл — його син став коханцем принцеси Діани. Але у вересні пара гине в автокатастрофі. Аль-Фаєд звинувачує королівську сім’ю у змові. Надії на паспорт і вище суспільство зникають безповоротно.

Гамільтон звертається до суду і висуває проти аль-Фаєда обвинувачення в наклепі. Він не втомлюється повторювати, що невинний, що відновить свою репутацію. А потай, звісно, сподівається, що виграти суд у такої одіозної для британського суспільства персони, як аль-Фаєд, буде нескладно. Проте Гамільтон не враховує того, що він уже не член уряду, і навіть не член парламенту. І взагалі, часи змінилися. І що перемога лейбористів відбулася багато в чому завдяки тому, що суспільство втомилося від скандалів, якими годували його правлячі консерватори. Більше того, рідна партія завдає Гамільтону болючого удару. Тодішній лідер консерваторів Вільям Хейг просить Гамільтона не з’являтися на щорічній партійній конференції як людину, з вини котрої партія зажила поганої слави. А також дає зрозуміти, що незалежно від результату судового розгляду, Гамільтон навряд чи коли зможе знову обиратися від партії торі в парламент.

Парадоксально, але судовий процес, ініційований Гамільтоном, розставив крапки над «і» зовсім не на його користь, і лише наблизив драматичний захід його кар’єри. Бо в ході судових слухань розкрилися багато фактів, які доводять непорядність самого позивача. Той же аль-Фаєд, улаштувавши в залі суду маленьку, але емоційну виставу зі сльозами, клятвено запевняв, ніби зустрічався з Гамільтоном разів дванадцять і передав йому конверти з готівкою на загальну суму в 110 тисяч фунтів. Щоправда, відповідач-мільярдер не обтяжував себе присутністю на судових засіданнях. Він найняв одного із найдорожчих адвокатів країни, котрий методично, цинічно і «грамотно» заганяв Гамільтона в глухий кут. І тому довелося до найменших деталей «освітити» шестиденне перебування з дружиною в паризькому готелі «Рітц» у вересні 1987 року, на запрошення його власника Мохаммеда аль-Фаєда. (При цьому нам, хоча і важко, але варто уявити собі, що весь судовий процес скрупульозно висвітлювали в усіх без винятку ЗМІ, що й було головним ресурсом при формуванні громадської думки).

«Підступний» єгиптянин примудрився також звинуватити Крістіну і Нейла Гамільтонів у тому, що вони зловжили його гостинністю, оскільки замовляли в ресторані дорогі напої й поїдали вишукані страви. Гамільтон болісно виправдувався, перераховуючи все з’їдене і випите. Він навіть згадав, що після повернення з Парижа написав лист-подяку аль-Фаєду, а пізніше презентував йому кавовий сервіз, куплений за 150 фунтів. Суд почув також, що Гамільтони одержали у вигляді подарунків картину за 700 фунтів, а також садові меблі за 1000 фунтів, авіаквитки до США вартістю в півтори тисячі фунтів та ще подарункових ваучерів на вісім тисяч. І це ще не все. Сторона відповідача, перетворившись на обвинувача, розкопала той факт, що ще 1989 року Гамільтон за написання усього лише одного листа і внесення поправки в законопроект одержав 10 тисяч фунтів від нафтової компанії Mobil Oil. Але головне — Гамільтон не повідомив про них у парламентський комітет суспільних стандартів, котрий, до речі, займається саме тим, що відстежує шляхи та способи фінансування політичних партій, включно з подарунками персонального характеру.

Заперечити факт «безкоштовного» готелю Гамільтони не могли. Вони там дійсно були, і якби платили самі, то виклали б із власної кишені близько 4 тис. фунтів за шість днів. Тепер до витрат по готелю аль-Фаєд міг уже спокійно додати будь-які суми. А Гамільтони, визнавши одну частину хабара — готельну, уже не змогли довести, що другої частини — грошової — не було. Навіть якщо її дійсно не було...

Гамільтону не вдалося переконати суд у своїй невинності, і його позов проти аль-Фаєда не задовольнили. Може, на таке рішення присяжних уплинуло царське меню паризького готелю, котре дозволяло собі високопоставлене подружжя, гостюючи за рахунок господаря. Хоча, цілком можливо, що судді були вражені рішенням згаданого вище парламентського комітету, котрий роком раніше повідомив про нібито наявні докази того, що Гамільтон прийняв від єгипетського мільярдера підношення в 25 тис. фунтів. До речі, той же комітет заявив, що навіть якби Гамільтон пройшов на виборах, його парламентський мандат призупинили б. Бо людям із заплямованою репутацією недозволено кидати тінь на весь парламент.

Витівка Гамільтона зазнала повного фіаско: процес не виграв, репутацію не врятував. Зате близько 3 млн. фунтів судових витрат — два роки слідства плюс дорогі команди адвокатів по обидва боки — зробили його остаточним банкрутом. Гамільтони змушені були продати розкішний будинок у графстві Чешир, де вони жили по сусідству із родиною Бекхемів, розпрощатися з колекцією картин і інших цінностей, і навіть із тими горезвісними садовими меблями, рахунок за які вони відправили лобісту-посереднику аль-Фаєда.

Єдине, чого набули Гамільтони в результаті скандального процесу, то це те, що стали широко відомі та їх кругом впізнавали. Вони використовували кожну можливість, щоб розповісти про свою невинність. А суспільство чомусь платило їм презирством і жорстокими глузуваннями. І хоча суд не довів факту хабара, британський обиватель цілком резонно порахував: якщо колишній міністр здатен був прийняти «у подарунок» безкоштовний відпочинок, то з таким же успіхом міг прийняти й інші види хабара.

Відтоді минуло чотири роки. Але подружжя Гамільтонів не дають про себе забути. Іноді їх запрошують, і вони не відмовляються від різних ток-шоу, денних телепередач, прямих ефірів, де журналісти ні-ні та й двозначно пожартують на їхню адресу. Але Гамільтони стоїчно зносять свій новий статус. За бравадою затято приховують свої переживання й настрої. Бо публічність — єдине, що залишилося у них від минулого, «високоешелонного» життя. Правда і те, що суспільство пом’якшало стосовно них — обурення замінилося жалістю.

Останнє повідомлення про кар’єру колишнього міністра промайнуло в пресі зовсім недавно, здається, на початку жовтня: подружжя Гамільтонів прийняло пропозицію від компанії Visit London рекламувати на телебаченні безкоштовні музеї «дорогого» Лондона, щоб оживити столичний туризм за рахунок небагатих співвітчизників та інших європейців.