Росія, Америка і відчуття ліктя

Схоже на те, що Гілларі Клінтон виявилася хорошим держсекретарем. Роботою вона явно задоволена, розбіжностей із Обамою не спостерігається, та й певні успіхи, очевидно, вже на рахунку є. Її дипломатичний крок легкий, усмішка широка, а політичні перспективи багатообіцяючі. Навіть якщо вона падає, її кістки швидко зростаються. Попри вимушену літню паузу, пов’язану з переломом ліктя, що не дало їй змоги супроводжувати Обаму в процесі його візиту в Росію, Клінтон веде активний спосіб життя чартерного дипломата, зримо або незримо присутнього у всіх міжнародних перипетіях. Цього тижня примхлива крива її закордонних турне нарешті вирулила до Москви.

В аеропорту високу гостю зустрічала похмура московська погода. Синоптики навіть обіцяли заморозки. Знову збрехали. В американо-російських відносинах — тепло і майже ясно. Чого там темнити, це вже навіть не відлига, це справжнє потепління, аналогів якому не було з єльцинських часів. Як і тоді, у дев’яностих, багато говорять про дружбу та взаєморозуміння. Як і тоді, міністри закордонних справ зустрічаються по кілька разів на місяць. Як і тоді, в повітрі витає слово, що починається на «пере...». Як і тоді, «у дусі транспарентності» експерти отримують доступ до засекречених ядерних об’єктів. Дежавю, не більше того. Ось тільки тепер це російські експерти й американські ядерні об’єкти, а не навпаки. Світові розклади змінилися. Америка і Росія потрібні одна одній, а розділяє їх мала дещиця — проблема прав людини, Грузія і Україна. Візит Клінтон показав, що ця дещиця може бути просто винесена за дужки.

Держдеп заздалегідь визначив свої пріоритети у московському візиті: Іран, СНО-2, Афганістан, система протиракетної оборони, права людини. Саме в такій послідовності. Окрім того, до програми було внесено просування інтересів американського «Боїнга» на російському ринку, північнокорейські ядерні програми, ситуацію навколо Абхазії та Південної Осетії, а також відкриття на території МДУ пам’ятника американському поету Волту Вітмену. З приводу останнього пункту американські оглядачі досхочу пожартували. Справді, було потішно бачити, як мер Москви, відомий гомофоб і правдоруб, знявши кепку, вшановує одного з найзнаменитіших американських геїв. Мабуть, і сама Клінтон оцінила іронію, хоча, задля справедливості, слід зазначити, що Лужков не сам вибрав Вітмена, і вже, тим більше, Вітмен не сам вибрав Лужкова. Можна сказати, їх звела докупи доля: за своєю особливою логікою, американці вручили саме цього американського класика «алаверди» у відповідь на подароване Москвою Вашингтону 2000 року погруддя Пушкіна.

США свідомо винесли Іран на передній план переговорів. Американський середньостатистичний виборець, легендарний «сантехнік Джо», чекає від адміністрації не лише позитивних результатів, а й демонстрації певної жорсткості в міжнародному діалозі. Потрібна інтрига. Іран її додав. Трохи свинцю в голосі Обамі явно не завадить, особливо коли взяти до уваги, що нобелівський вінок, який несподівано впав президентові на голову, популярності йому не додав, а, радше, навіть навпаки. А тут ще й впливове єврейське лобі, роздратоване надміру м’якою, на його думку, позицією Обами в питанні ізраїльських поселень, очікує ефективного блокування ядерних програм Тегерана. Виходячи з цього, підкреслена пріоритетність Ірану була своєрідним прапором американської принциповості в діалозі з Росією.

Насправді ж Іран — єдина проблема, в якій справді є широке роздолля для практичної дипломатії між Америкою та Росією. З решти питань остаточного рішення якщо й не ухвалено, то принаймні цілком чітко видно: на користь або Москви, або Вашингтона, тому що американо-російські відносини давно перестали бути грою в одні ворота. До Ірану ми ще повернемося, а поки про інші аспекти візиту.

Почнемо зі СНО-2, Договору про скорочення та обмеження стратегічних наступальних озброєнь, попередник якого — договір СНО-1 — набрав чинності 5 грудня 1994 року на 15 років. Він встановлював для сторін рівні ліміти на кількість боєзарядів і засобів їх доставки, а також ліміти на вагу балістичних ракет. Менш як через два місяці термін дії договору спливає. Він міг бути або без шуму й пилу продовжений, або з помпою перепідписаний у новому вигляді, з іще більшими скороченнями. Чи слід дивуватися, що молоді президенти Медведєв і Обама зробили вибір на користь помпи? Для американського лідера це принципове питання, принаймні з двох причин. По-перше, ядерне роззброєння було однією з його базових обіцянок під час виборчої кампанії. А по-друге, на тлі зниження популярності всередині країни йому вкрай потрібні переконливі і яскраві успіхи бодай за її межами. Можна бути впевненим: якщо договір СНО-2 буде підписано, як і заплановано, ця перемога фігуруватиме на прапорах демократів аж до 2012 року, коли Обама постарається переобратися в Овальний офіс.

Що стосується росіян, то для них це питання, радше, з числа розмінних карт, аніж козирів. Зрештою, не так важливо, скільки разів ти можеш знищити життя на Землі — десять чи дванадцять. Діючи за принципом «на тобі, небоже, що мені негоже», саме вони ще за Буша, 2005 року, запропонували нові скорочення і підписання нового договору. Виходячи з цього й беручи до уваги той факт, що підготовка нового договору йде повним ходом (шість раундів переговорів, не враховуючи зустрічей на високому рівні, тільки нинішнього року), можна з певними застереженнями припустити, що до Різдва Обама отримає хороший подарунок із Москви.

Чим відповість Обама? А він уже відповів у вересні, і теж за принципом «беріть, і ні в чому собі не відмовляйте». Скасування розміщення систем ПРО можна було передбачити, навіть якби Росія не так різко на нього реагувала. Хоча, як не дивно, якби вона так різко не реагувала, цього проекту взагалі не було б. У кожному разі, рівень його підтримки в конгресі США вже давно був малим. Ще 2007 року американські конгресмени, всупереч протестам Пентагону, організовували екскурсії на ці надсекретні об’єкти для депутатів російської Держдуми, аби переконати їх: радари нешкідливі й не загрожують російській безпеці. А не переконавши, вирішили відмовитися від проекту повністю. Парадоксальна ідея розмістити спрямовані проти Ірану радари на кордоні з Росією трималася лише на ентузіазмі неоконсерваторів Буша (за великим рахунком, тільки їм таке й могло спасти на думку). Варто було Бушу відійти в історичне небуття, як долю радарів було вирішено.

У питанні Афганістану теж наявний дух порозуміння. Росія відкрила свій повітряний простір для прольоту американських ВПС. А якщо Америка дуже попросить і добре поводитиметься, то дозволить їй переміщувати вантажі й залізницею (велика економія страждальному американському бюджету). Цікаво, до речі, що під час візиту Клінтон провела відеонараду з Обамою і Байденом. Тема все та ж — Афганістан.

Було на порядку денному і зовсім шкурне питання — щодо закупівлі літаків новою російською державною авіакомпанією «Росавіа». Тут, як казав Том Сойєр, все просто, як апельсин. Росіянам потрібні 50 літаків на загальну суму 3,6 млрд. дол. Ось вони й вибирають — «Боїнг» чи «Аеробус»... «Аеробус» чи «Боїнг»... Клінтон обережно дала зрозуміти, що «є підстави сподіватися» на перемогу другого. І хоча, з політичної точки зору, суто теоретично важко уявити, щоб Медведєв наважився на такий демарш у піку своїм стратегічним союзникам Меркель та Саркозі, — проте чому б Москві не посмикати своїх західних партнерів і за цей дуже чутливий нерв?

Як бачимо, в американо-російському діалозі відбулася радикальна зміна порядку денного. Замість тупцювати в глухому куті, американці й росіяни вирішили трохи посунутися і рухатися там, де для цього є простір. На цьому тлі Іран здається єдиною темою, де обидві сторони на сьогодні не можуть ні промовчати, ні посунутися, ні перезавантажитися. Але й це тільки на публіці і тільки на перший погляд.

Очевидно, що для Сполучених Штатів недопущення ядерного статусу Ірану — абсолютний пріоритет. Перераховувати причини немає сенсу, тим більше що вони всім відомі. Мотивація Росії в цьому питанні делікатніша й менш очевидна. З одного боку, Москва, як, утім, і інші країни регіону, явно не зацікавлена в тому, щоб біля її кордонів, як чорт із табакерки, вискочила ядерна держава. З іншого боку — чим довше Іран балансуватиме на межі ядерного статусу, тим вищі світові ціни на нафту, тим, відповідно, краще для Росії. Зрештою, ядерний Іран — це проблема не так для Москви, як для Ізраїлю, Туреччини і, можливо, Саудівської Аравії. Росія в цій ситуації не більше (але й не менше), ніж дуже важливий посередник. І чим складніша ситуація, тим важливіше її посередництво, тим легше розігрувати іранську карту у відносинах із Єрусалимом, Анкарою, Ер-Ріядом, та й Вашингтоном, звісно. Не слід забувати й про те, що Росія для Ірану — пріоритетний економічний партнер, особливо в умовах ізоляції Ахмадінеджада на Заході.

Отже, в іранському питанні Росія веде гру, можливо — ризиковану. При цьому вражають дві речі: по-перше, її впевненість у власних силах, а по-друге — спокій, із яким Клінтон сприйняла запевнення росіян, що час для санкцій ще не настав. Мимоволі виникає підозра, що Росія, чиїми руками будувалася атомна станція в Бушері (і не тільки вона), єдина чітко розуміє, на якому етапі реально перебувають іранські атомні програми. Якщо Лавров поділився цим сакральним знанням із Клінтон і зміг переконати її у своїй щиросердності, то логічно було б припустити, що в цьому й криється причина спокою глави американської дипломатії.

Хоча, якщо вірити російським ЗМІ, у відносинах між Лавровим і Клінтон не все так просто. Напередодні візиту у федеральному тижневику «Российские вести» з’явилася стаття про те, що Клінтон нібито лобіює звільнення Лаврова з міністерської посади. Важко
уявити, як практично і навіть теоретично глава американського зовнішньополітичного відомства може вплинути на кадрові перестановки в російському уряді, але поява статті, не виключено, свідчить про три речі. По-перше, відставка Лаврова — питання далеко не вирішене. По-друге, він не проти залишитися. По-третє, він став самостійною й самоцінною політичною величиною, новим «містером ні», котрий цілком вписується в незговірливий образ сучасної Росії і за котрого точиться серйозна закулісна боротьба.

Однак повернімося до перезавантаження. У мистецтві дипломатії важливо не лише те, про що говорять, а й те, про що мовчать. Часто останнє — важливіше, ніж перше. У неділимому залишку (а радше навіть — у мертвому осаді) залишилися, схоже, вище перелічені питання, з яких сторони апріорі не могли досягти згоди: права людини, Грузія й особливо Україна з її незрозумілим євроатлантичним курсом, перманентною кризою та незбагненним для американця різновидом демократії. Якщо питання прав людини і самопроголошених незалежних республік на території Грузії хоч якось звучали на периферії візиту Клінтон, то часи, коли американці обговорювали з росіянами «українське питання», схоже, раз і назавжди канули в минуле. За великим рахунком, це добре, хоча нашої заслуги в цьому немає жодної, радше — навпаки. «Українське питання», тобто питання приєднання України до НАТО, більше не обговорюється. Інтеграція в НАТО — суто українські ініціатива, завдання і прагнення. Сполучені Штати й інші західні гравці не блокують цієї ініціативи, але й не хочуть бути її адвокатами.

Дуже чітко з цього приводу висловився легендарний Збігнев Бжезинський, який в інтерв’ю «Голосу Америки» беззастережно поставив євроатлантичну інтеграцію України в залежність від підтримки цього проекту більшістю населення країни. Якщо про такі речі починає говорити сам «Збіг, великий і жахливий», то, слід гадати, у цьому світі й справді щось перезавантажилося.