О’РЕВУАР, МАРІАННО… АУФ ВІДЕРЗЕЄН, ЛІЛІ МАРЛЕН… АМЕРИКА — ЄВРОПА: КІНЕЦЬ РОМАНУ

Стаття американця Ральфа Петерса, опублікована 15 травня ц.р. у німецькій газеті Frankfurter Allgemeine Zeitung, лише елемент дискусії, яку ведуть яйцеголові Старого та Нового Світу. Матеріал викликав бурю емоцій та небачену досі кількість відгуків, причому не лише в Німеччині, а й у всій Європі. Підняті в статті питання — про систему світопорядку, що склалася на сьогодні, про майбутнє відносин між США, з одного боку, і Німеччиною та Францією, з іншого, — на тлі іракської кампанії, безсумнівно, набули пріоритетного звучання в усьому світі. Ми віддаємо належне колегам, які насмілилися опублікувати таку різку статтю, прекрасно розуміючи, який шквал небезпідставної критики обрушиться на них із боку обурених співгромадян.

Ми виносимо статтю Р.Петерса на суд читачів «ДТ» без купюр, хоча маємо власне судження відносно форми й тону наведених автором аргументів. Нами рухає розуміння того факту, що уникнути відповідей на поставлені в статті питання не можна: є підстави вважати, що так, як Петерс, в Америці думає багато хто, якщо не більшість.

Те, що американці мають й інші думки, підтверджує стаття Томаса Л.Фрідмана, опублікована 2 червня ц.р. у газеті The International Herald Tribune. Автор пропонує інший варіант відповіді на те саме запитання: чому сьогодні весь світ ненавидить Америку?

Чиї аргументи переконливіші, вирішувати читачам. Ми переконані в одному: через мовний бар’єр громадяни України не можуть бути необізнаними з принциповими світовими дискусіями, адже з трьох стратегічних векторів зовнішньої політики два — спрямовані саме на Європу та США. Занадто багато для України та в Україні залежить від того, наскільки гармонічними, чи навпаки — конфліктними, будуть відносини між Америкою та Старої Європою, якими будуть НАТО й Європейський Союз у майбутньому, коли ми дозріємо до вступу в ці, сьогодні все ще потужні й досить ефективні структури.

Ральф Петерс — відставний офіцер Збройних сил США, автор шістнадцяти книжок, включаючи романи, збірники есе та праці зі стратегії. Остання його книжка — «За межами терору: стратегія в мінливому світі».

Томас Л.Фрідман — кореспондент американської газети The New York Times. Має оксфордський диплом магістра в галузі сучасних близькосхідних досліджень. Вісім років працював кореспондентом на Близькому Сході. Його книжка «З Бейрута до Єрусалима» (1989), видана на десяти мовах світу, стала бестселером і до сьогодні в багатьох школах та університетах використовується як підручник по Близькому Сходу.

«Стара Європа» нагадує американцям арабський квартал. Європейці воліють залишатися в солодкому невіданні, уникають дивитися в обличчя реальності, багато говорять, мало роблять і звинувачують Сполучені Штати у власних проблемах. Гасла демонстрантів на берлінських вулицях мало різнилися від тих, які донедавна можна було почути в центрі Багдада. Європейська звичка скаржитися, прагнення звинувачувати Америку в усіх гріхах, приписувати собі всі чесноти і надзвичайна несамокритичність бентежать американців. Ми вважали вас дорослими, але з протилежного берега Атлантики ви виглядаєте як примхливі діти. А ваші недавні спалахи роздратування змушують американського «старшого брата» тримати вас за порогом світового дому.

Тріщина, що з’явилася в результаті недавньої конфронтації між Сполученими Штатами і тими державами, лексикон яких скоротився до єдиного слова «Ні!», вимовленого з франко-німецьким прононсом, буде загладжена — на поверхні. Ми продовжимо співробітничати в питаннях, що становлять взаємний інтерес. Однак у душі навіть найбільш прагматичні американці вважають украй безчесні нападки на Америку з боку Франції та Німеччини (Бельгію просто не візьмемо до уваги), разом із безсовісним манірничанням панів Шрьодера і Ширака, достатньою підставою для розриву нашого довгого «шлюбу з розрахунку». Розлучення давно назріло.

Ігнорування «Старої Європи» у питаннях великої стратегії розв’яже руки Сполученим Штатам і нарешті звільнить нас від умовностей проваленої європейської моделі дипломатії, що принесла світу стільки кривавих війн, нікчемних кордонів і самовпевнених диктаторів. Останні капризи Парижа та Берліна звільнять Вашингтон від полону ілюзій, від сну, який дозволяв привидам Європи впливати на рішення Америки. Тепер ви розбудили нас, і ми побачили, що вплив Європи був нічим іншим, як тінню поганого сну. Ми більше не підпорядковуємося вашим кривавим, продажним правилам світооблаштування — ми встановимо наші власні правила. Чимало наших нових правил вам не сподобаються. Однак, перефразуючи зауваження Фрідріха Великого про Марію Терезію, ви поплачете, але візьмете свою частку трофеїв.

У результаті серії чималих стратегічних прорахунків Франція та Німеччина втратили підтримку за кордоном — не тільки в США, а й у світі в цілому. Вам здавалося, що досвіт антиамериканізму дає вам шанс. Полудень висвітив усе ваше безглуздя та безсилля. Німеччині це розлучення дасть певні переваги. Американські війська незабаром почнуть назавжди залишати Німеччину, за ними підуть об’єкти інфрастуктури, що менш мобільні. З практичної та психологічної точок зору це вигідно Німеччині — і дуже вигідно американським збройним силам, які перетворилися на «дійну» корову для ваших ненаситних установ, починаючи від залізниць і закінчуючи профспілками.

НАТО, звісно, виживе. Як і Європейський Союз, це неперевершене місце працевлаштування європейських бюрократів. Але на перший план у стратегічних розрахунках Вашингтона вийдуть інші двосторонні і багатосторонні військові союзи. З іншого боку, Німеччина втратить ледь не весь свій дипломатичний вплив за межами континентальної Європи — втім, Берлін його не дуже-то й мав, принаймні після 1945 року.

Світ прийматиме як засіб платежу ваші євро, але не буде серйозно сприймати вас самих. Ви прагнули незалежності від Америки. Тепер ви її отримали. Бажаємо удачі. Ми легко перемогли у своїй війні, без вашої допомоги і попри ваші протести. Не заспокоюйте себе гарними словами про те, що ви відмовилися бути васалами Америки. Ніхто в Сполучених Штатах не ставив під сумнів право Німеччини самій вирішувати, підтримувати їй наші зусилля з повалення Саддама Хусейна чи ні. Німеччина мала повне право відмовитися від участі. Нас, однак, зачепило те, яким чином ви це зробили.

Федеральний канцлер Шрьодер здивував нас. Ми вже давно зрозуміли, що він політичний шарлатан, але масштаби його демагогії та наївна нездатність передбачати наслідки свого красномовства нас усе ж здивували. Пан Шрьодер став людиною, позбавленою будь-яких переконань, людиною без чеснот, політичною твариною, котра опустилася до рівня європейської карикатури на дрібних американських політиків. Його авантюрний антиамериканізм представляється показним, беззмістовним і позбавленим внутрішньої переконаності. Втім, з іншого боку, Шрьодер виявився більш аніж типовим європейцем: він критикував, але не пропонував власних реальних рішень. Він віддав перевагу гаслам, а не принципам, вигоді — а не етиці, видаючи вузьколобий егоїзм за політичний героїзм.

Які риси краще характеризують Європу ХХІ століття? Німеччина дуже деградувала з часів Аденауера та Шмідта до періоду Герхарда Шрьодера. Нам було особливо тяжко пережити порівняння президента Буша з Гітлером, яке прозвучало з вуст членів німецького уряду. Невже хтось із читачів газети вважає таке порівняння чесним? І чи може воно виходити від німецької офіційної особи? Гадаю, ні.

Американці почули відлуння Йозефа Геббельса. Тепер усі ці демонстранти з гаслами, що прирівнюють Сполучені Штати до нацистського режиму — найбільша безтактність, виявлена Німеччиною відтоді, як охолонув останній крематорій. Трохи вгамувавшись, ми зрозуміли, що всі ці порівняння з нацизмом насправді стосуються не нас. Насправді вони стосуються вас, вашої провини і ваших комплексів.

Можливо, найпоказовішим епізодом стало телеінтерв’ю з молодим демонстрантом у Берліні після падіння Багдада. Журналіст запитав, що той думає про кадри, на яких іракці вітають американську морську піхоту і скидають пам’ятники Саддаму Хусейну. Молодий німець відповів, що ці сцени його «дратують». Безсумнівно. Дійсність і справді дратує. Так, ми знаємо, якими ви нас сприймаєте. Ви не втомлюєтеся нагадувати нам про це. Ми безкультурні, бо не знаємо дати першого виконання «Золота Рейну». Ми жорстокі, бо наше суспільство віддає перевагу можливості бути в безпеці. Ми наївні, бо не розділяємо ваших забобонів. Ми — палії війни, бо все ще віримо в цінності, які потрібно захищати. А тепер ми ще й нацисти, бо наважилися скинути диктатора, котрий знищував власний народ і своїх сусідів, котрий покривав терористів і прагнув отримати зброю масового знищення.

Безумовно, ви продовжуєте купувати нашу культурну продукцію. Ваша найздібніша молодь приїжджає до нас працювати. Ми, американці, подолали расизм, що захльостує Німеччину та Францію (хотілося б побачити в Берліні німецького Коліна Пауелла турецького походження чи в Парижі — Кондолізу Райс родом із Сенегалу), тож ми дійсно не поділяємо ваші забобони. А після 11 вересня 2001 р. ми не будемо чекати, поки на нас нападуть. Ми вдаримо першими, якщо вважатимемо, що це необхідно, і зробимо це, не питаючи дозволу Європи. Тож за європейськими мірками ми дійсно палії війни.

А як щодо обвинувачення в тому, що американці — це нові нацисти? Мені здається, я розумію суть вашої недуги. Вперше я зіштовхнувся з подібним, будучи молодим сержантом американської армії в розділеній Німеччині чверть століття тому. Через десять років після події молоді німці в розмовах неодмінно згадували різанину у в’єтнамському селі Май Лай. Це був один із двох документально підтверджених випадків жорстокості американських військ у тій війні. Було вбито майже двісті сільських жителів. Злочин не мав виправдання, і ми не намагалися знайти його. Однак ті молоді німці хапалися за трагедію Май Лай з ентузіазмом, що вразив мене. Для них дві сотні трупів у Май Лай перекреслювали Освенцім і Треблінку, шість мільйонів убитих євреїв, циган, гомосексуалістів і інакомислячих. Зміст їхньої позиції зводився ось до чого: «Подивіться! Ви, американці, так само погані, як і ми, німці, а може, навіть гірші». Мені таке порівняння не здавалося переконливим. Тепер, через багато років після того, як німецькі євреї були знищені чи вигнані (на благо Америки, спасибі вам), ви за першої нагоди звинувачуєте Ізраїль, підтримуєте усі вимоги палестинців, навіть найбільш безглузді, і поширюєте небилиці про ізраїльські жорстокості. Американці ж вважають, що ізраїльтяни борються за своє існування з тими, хто хоче знищити їх. Для вас Ізраїль — нагадування про ваші минулі діяння, і ви мститеся йому за це.

Клаузевіц більше не визначає вашу національну поведінку. Сьогодні вам слід проконсультуватися у Зігмунда Фрейда. Єврея, між іншим. Ізраїльтян обрані вами політики також називають нацистами — схоже, слово «нацист» стає вашою улюбленою образою. Іноді здається, що для вас нацисти тепер усі, крім німців. Якщо, звісно, мова не йде про арабів, котрі вбивають євреїв, — у цьому разі добрий німець говорить про борців за свободу.

Тут, в Америці, виживши в період голокосту, євреї живуть серед нас так само, як і постарілі солдати, котрі відчинили ворота Дахау. Вони були нашими батьками, нашими вчителями і нашими сусідами. Тепер зрозуміло, чому ваша риторика викликає у нас відразу? Гітлер, принаймні, був чесний у своєму фанатизмі. Тепер же ми мусимо терпіти безглузду шизофренію вашого нинішнього суспільства, котре метається між вимогами покласти край розмовам про провину німців і ревізією історії, прирівнюючи бомбардування ваших міст союзниками чи затоплення суден, що перевозили екіпажі підводних човнів, до злодіянь нацизму.

Ваші спроби виправдати те, що не може бути виправдано, усього лише нагадують нам: Німеччина заслужила кожну бомбу, що впала на її землю. Буш рівнозначний Гітлерові? Будьте ласкаві, покажіть нам американський табір смерті. Я з юних років захоплювався німецькою культурою, але через вас я в розпачі. Ваш канцлер трансформував старий афоризм «Будьте більшими, аніж ви здаєтеся» у «Здавайтеся більшими, аніж ви є». На вічне запитання Гете: «Німеччина… де це?» тепер слід відповідати: «Це країна між Францією та Росією, обдурена Шираком і холоднокровно маніпульована Путіним». Доктор Фауст опинився на узбіччі так само, як і професор Унрат. Ауф відерзеєн, Лілі Марлен. З тобою було так гарно.

Ну а Маріанна? Оскільки Німеччину від самісінького початку ніхто не сприймав серйозно, для Берліна ставка в іракській афері була меншою, аніж для Парижа. Франція загралася в достоєвщину у світовому казино й уранці виявилася банкрутом. Президент Ширак і учень його злого генія, міністр закордонних справ Домінік де Вільперін, виглядають одним із найбільш некомпетентних тандемів в історії дипломатії — двоє п’яниць біля стерна політики.

Дивно, але французи, здається, вважають, ніби Париж може диктувати умови Вашингтону. Соррі. Галл не управлятиме Римом. Ми розуміємо, що Ширак загравав з арабським світом і власним електоратом. Але затята відмова Франції серйозно обговорювати чи навіть розглядати можливість компромісу в Організації Об’єднаних Націй, апофеозом якої стала заява Франції, що вона накладе вето на будь-яку нову резолюцію, внесену Сполученими Штатами та Великобританією, представляється нам самогубною.

Так, це було самогубство. Спадщину Шарля де Голля в Раді Безпеки втрачено. Традиція надання Франції в трансатлантичних процесах ролі більшої, аніж вона того варта, могутність чи внесок, так само мертва, як Жан-Поль Сартр і його кумир Йосип Сталін. Галльський півень кукурікав так голосно, що звалився з плоту і зламав шию.

Вашингтон більш не братиме до уваги позицію Парижа з ключових міжнародних проблем. Не станемо ми чекати і чергових французького вето в питаннях, які вважаємо важливими для нашої національної безпеки. Ми навчимо ООН засадам стратегії.

Франція не розширила свого впливу, а прискорила своє падіння. Нетривалі оплески в Алжирі навряд чи варті втрати прихильності Америки. Очоливши на короткий час антиамериканські сили в усьому світі, від Лівії до Північної Кореї, Франція виявилася нездатною вирішити громадянський конфлікт у Кот-д’Івуарі. І Парижу не дадуть грати помітну роль у відновленні Іраку.

Франція давно представлялася американцям апофеозом європейського лицемірства. Захищаючи Саддама Хусейна від «американської агресії», пан Ширак прийняв у Парижі Роберта Мугабе, марно намагаючись поширити французький вплив на англомовну Африку. Але я був у Зімбабве під час цього візиту, і обурення, яке народ цієї країни виявляв щодо Франції за прийом Мугабе, прозваного Рободаном Мугабевичем, гарантує: французам ніколи не будуть раді між Лімпопо та Замбезі.

Франція представляється нам жінкою легкої поведінки, услід якій чоловіки з осудом хитають головою. Але насамперед ми дивуємося французькій наївності. Як вони могли так прорахуватися? Хіба не французів вважають неймовірно хитрими і винахідливими? Як вони примудрилися так глибоко влізти в багно? Коли відповідати на це запитання коротко — вони, як і араби, повірили у власні фантазії. Крім помилки, ніби Франція залишається великою державою, пани Ширак і де Вільперін явно недооцінили Джорджа Буша. Вони так довго називали його ковбоєм, що вирішили: у ньому немає нічого чоловічого. І помилилися.

Я не голосував за президента Буша. Але після 11 вересня я радий, що він — наш президент. Якби в Білому домі був Альберт Гор, ми поводилися б по-європейськи: сформували б комітет, який вивчав би, як ми накликали на себе катастрофу. Президент Буш на чолі мобілізованої нації здійснив серію точних, старанно продуманих кроків, що переломили хребет однієї терористичної організації за іншою, скинувши дрімучу жорстоку теократію в одній країні і криваву диктатуру — в іншій.

Та Америка ще не все сказала. Ми більше не граємо за європейськими правилами, за якими диктатори можуть безкарно робити все, що побажають, у межах своєї території — ваша схильність до принципу національного суверенітету означає лише, що Гітлер був би цілком прийнятний, якби обмежився убивством німецьких євреїв. Ми не станемо дотримуватися традицій королів і кайзерів, за якими глави держав звільняються від особистої відповідальності, хоч би які злочини вони скоїли. Ми притягнемо до відповідальності тих, хто дійсно винний. І ніякі образи, що лунають від Бранденбурзьких воріт чи з площі Злагоди, нас не зупинять. Вистачить із нас вашого самовдоволеного плачу за жертвами минулих голокостів при небажанні запобігти чи зупинити нові. Сребреніца — це європейська модель. Багдад — наша.

Європейці не втомлюються нагадувати нам, що президент Буш — техасець. Але розвідслужби Франції та Німеччини, здається, не розгадали техаського характеру. Техасці не вміють красиво говорити, але рішуче діють. Вони не релятивісти. Техасці вірять у різницю між хорошим і поганим. І якщо ви образили техасця, зрадивши його довіру, він не стане терпіти цього. Нікому не радитиму прилюдно сваритися з техасцем, якщо тільки ви не збираєтеся битися з ним до кінця і досить дужі для цього. Тим більше що техасці навіть до ладу не знають, де знаходиться Європа.

Ми в Америці усі зараз техасці. Ви не залишили нам вибору.