24 ГОДИНИ, ЯКІ ВРЯТУВАЛИ ПРЕМ’ЄРСТВО ТОНІ БЛЕРА, АЛЕ НАВРЯД ЧИ ЙОГО РЕПУТАЦІЮ

Саме доба, з полудня вівторка 27-го до полудня середи 28 січня, виявилася для Тоні Блера найдраматичнішою за всі шість із половиною років його перебування на чолі лейбористського уряду Великобританії. Саме ці 24 години практично вирішували прем’єрську долю Блера. На вівторок у палаті громад було призначено друге читання білля про фінансування вищої освіти, потім — вечірнє голосування по ньому. На середу — публікацію доповіді комісії лорда Хаттона про розслідування причин смерті експерта з хімічної та біологічної зброї мікробіолога Девіда Келлі. Якби Блер зазнав поразки при голосуванні у вівторок або в середу, комісія Хаттона звинуватила б його у брехні, прем’єр-міністра однозначно очікувала відставка. Але він уцілів.

Напередодні

Ознайомлені з деталями оглядачі говорили про те, що доповідь Хаттона і білль про вищу освіту містили в собі цілком різні загрози. Реально для Блера був небезпечним саме момент голосування в парламенті реформи оплати вищої освіти. Питання виявилося непростим і болючим для британського суспільства, і значна частина парламентаріїв-лейбористів мала намір голосувати проти — лист про незгоду з урядом підписали напередодні 155 членів лейбористської фракції. Весь уїк-енд Тоні Блер, міністр фінансів Гордон Браун і міністр освіти Чарльз Кларк провели в телефонних розмовах із колегами по партії, намагаючись особисто роз’яснити докази уряду. Міністр внутрішніх справ Девід Бланкет нагадав «бунтівникам», що вони не лише завдають удару по нинішньому уряду та його лідеру, а й ставлять під питання шанси партії на майбутніх парламентських виборах. За день до голосування уряд навіть пообіцяв проведення незалежної експертизи запропонованої реформи. Втім, жодні методи переконування на «бунтівників» не діяли. У понеділок вранці Блер ще раз виступив перед парламентськими лейбористами, намагаючись задіяти свій чималий ораторський хист. Потім віце-прем’єр Джон Прескот продовжив переговори з «заколотниками». Компроміс не вимальовувався. І тоді Блер поставив питання руба — або ви підтримуєте свій уряд, або дієте за вказівкою консерваторів. На порядку денному разом із законом про фінансування вищої освіти стояла і доля самого прем’єр-міністра: раніше він заявляв, що в разі поразки при голосуванні піде у відставку.

Вівторок

Холодний зимовий ранок у Лондоні почався демонстраціями біля стін Вестмінстера. Студенти в останні години перед голосуванням сподівалися вплинути на рішення парламентаріїв. Не можна сказати однозначно, що всі студентські маси Британії були категорично незгодні з реформою оплати, запропонованою урядом. Багато хто розумів, чому саме тепер виникла в ній потреба і чому прем’єр-міністр узяв на себе ініціативу з її висунення.

Та й справді, навіщо Тоні Блеру знадобилася реформа вищої освіти? Він досить успішно перейшов із першого терміна правління в другий, і якби не участь у війні проти Іраку, на його прем’єрській біографії практично не було б великих темних плям. Тим більше який резон у розпал публічних нападок на уряд через іракську війну виносити на суд громадськості болючий закон про підвищення оплати за вищу освіту? Адже можна було залишити все як є. А те, що система почала виявляти ознаки хвороби, ще не означало її «смерть». У кожному разі, до кінця другого прем’єрського терміна нічого страшного не сталося б. Можливо, Блера справді хвилює майбутнє цієї країни, чи він просто згадав, що обіцяв виборцям реформи — в освіті, охороні здоров’я, соціальній сфері? Хай там як, у його ініціативі проглядаються як сильні, так і слабкі сторони.

Не секрет, що британським університетам катастрофічно бракує фінансування з бюджету. Бракує передусім на забезпечення якісного процесу освіти, на проведення завжди дорогих наукових досліджень, на гідну платню професорам та викладачам. Одне слово, останніми роками стало помітно, що рівень британських університетів практично за всіма показниками почав знижуватися, особливо порівняно з університетами американськими.

Вищі навчальні заклади Британії стали намагатися виживати самостійно, а саме — зараховувати до лав студентів дедалі більше іноземних громадян, розглядаючи їх як джерело незалежного фінансування. За британськими законами, громадяни країни вносять фіксовану плату за навчання у вузах — 1125 фунтів на рік, трохи більше коштує британський університет для громадян Європейського Союзу. Тоді як решта іноземців за рік навчання платять від семи тисяч фунтів і вище (залежно від рівня й престижу навчального закладу). Таким чином, лише за останній рік іноземців у британських вузах побільшало на 23%. Зараз їх 8% від кількості всіх студентів. Особливо помітний наплив студентів із Китаю й Індії, де багато освітніх програм оплачується з держбюджетів.

На думку уряду, було дві можливості вплинути на ситуацію. Одна — збільшення бюджетного фінансування, що в остаточному підсумку підвищить рівень оподаткування в країні. З цього приводу Блер резонно зауважив: «Чи справедливо буде додатково оподатковувати більшість населення, яка не вчилася в університетах? Як на мене, ні». Друга можливість — покласти оплату за навчання (мінімум, три тисячі фунтів на рік) на плечі самих студентів. А саме — шляхом видачі студентських кредитів, погашатимуть які випускники вже із власної заробітної плати, і то якщо їхній річний доход становитиме не менше 15 тисяч фунтів.

Критики реформи кажуть, що вона не зможе істотно поліпшити фінансовий стан вузів. А оскільки престижні університети «коштуватимуть» значно дорожче за мінімальну оплату, шлях туди виявиться закритим для дітей із небагатих сімей. Парламентарії-бунтівники нагадували міністрам, що саме значна частина електорату лейбористської партії належить до малозабезпечених прошарків населення. І лейбористи виграли вибори лише завдяки обіцянкам правити країною по-новому, за рахунок реальних реформ у соціальній сфері.

Отже, до останніх хвилин було незрозуміло, чи набере проект уряду потрібну кількість голосів. Дві опозиційні партії — консервативна й ліберально-демократична — від початку не підтримували білля, хоч і з різних причин. І коли голосування відбулося, то результат — 316 голосів «за» і 311 «проти» — показав, наскільки слабкою й непереконливою була перемога Тоні Блера. Заодно вона поставила під сумнів авторитет прем’єр-міністра та його плани у проведенні наступних реформ. «Битву — виграно, війну — програно», — так прокоментувала подію газета Times.

Середа

Першою новиною дня стала публікація в бульварній газеті Sun деяких висновків доповіді комісії Хаттона. Сталося просочування інформації, в якому ніхто не хотів зізнаватися. Ближче до полудня телекамери перемістилися в палату громад — на щотижневі парламентські запитання і відповіді прем’єр-міністра. Вже з того, як упевнено тримався Тоні Блер, було зрозуміло: проти нього в доповіді лорда Хаттона не висунуто «убивчих» аргументів. (Усі зацікавлені сторони й учасники слідства отримали копії доповіді за добу до її оприлюднення.)

Комісію під керівництвом судді лорда Хаттона було створено торік у серпні для проведення незалежного публічного розслідування та з’ясування причин, які призвели до самогубства експерта міністерства оборони Девіда Келлі. Він був саме тим анонімним джерелом інформації, на підставі якої в травні журналіст Бі-бі-сі Ендрю Гілліган обвинуватив у своєму радіорепортажі уряд Тоні Блера в навмисному «прикрашанні» доповіді спецслужб, так званого досьє по Іраку, з тим, щоб виправдати необхідність війни. («ДТ» докладно писало про це.)

Нарешті, після кількох місяців вивчення показань свідків, лорд Хаттон представив звіт своєї комісії. Лорд сам читав доповідь, пряма трансляція велася по всіх телеканалах, а через кілька годин із повним текстом (на 740 сторінок) висновків комісії можна було ознайомитися в Інтернеті.

Британська публіка сподівалася почути від лорда Хаттона відповіді на принципові запитання — чи було «прикрашено» іракське досьє, чи обманював уряд власний народ, коли аргументував із допомогою досьє необхідність війни, якою була роль влади в розголошенні імені доктора Келлі, наскільки достовірним і чесним був репортаж журналіста Гіллігана. На жаль, комісія у своїй доповіді не дала однозначних і ясних відповідей.

Отже, що сказав лорд Хаттон? Насамперед він повністю виправдав прем’єр-міністра Тоні Блера, не виявивши в його діях лихого наміру та прихованих помислів, які могли б зашкодити державі. В уряду, на думку Хаттона, не було також лукавої стратегії щодо оприлюднення імені Девіда Келлі. Водночас лорд покартав міністерство оборони за нечітке виконання своїх обов’язків, оскільки міністр Джеф Хун і його відомство мали проінформувати доктора Келлі про те, що його ім’я стане відоме пресі та громадськості.

Ще одним «виправданим» виявився Алістар Кемпбелл, колишній прес-секретар і керівник у зв’язках із громадськістю в офісі прем’єр-міністра. Саме він, за версією журналіста Гіллігана, доклав руку до переписування іракського досьє. Лорд Хаттон вважав, що члени кабінету й інші офіційні особи могли змінювати формулювання в досьє, якщо вони не спотворювали фактів, поданих розвідслужбами. Таких спотворень комісія Хаттона не знайшла.

І уряд, і офіс прем’єр-міністра на Даунінг-стріт виявилися практично незаплямованими причинами смерті мікробіолога. Але хто ж тоді винен? Основна частина критика лягла на телерадіомовну компанію Бі-бі-сі. Журналіст Ендрю Гілліган винен у тому, що не перевірив достовірність інформації, отриманої від доктора Келлі, і подав у радіопрограмі свою версію інтерв’ю, не маючи на те документальних підтверджень. Керівництво Бі-бі-сі лорд Хаттон обвинуватив у тому, що воно випустило в ефір неперевірену інформацію журналіста з серйозними обвинуваченнями на адресу уряду. Чим, власне, і був спровокований політичний скандал. Систему редагування в корпорації названо у висновках комісії «недосконалою».

Що стосується самого доктора Келлі, то його помилка, на думку Хаттона, полягала в тому, що експерт зустрічався з журналістом, не маючи на те дозволу керівництва, чим порушив правила таємності міністерства оборони. Крім того, лорд Хаттон зауважив: Девід Келлі був чоловіком досить замкненим, і йому нелегко було допомогти.

Після оголошення доповіді негайно прозвучали заяви головних «дійових осіб» розслідування. Прем’єр-міністр Тоні Блер заявив у парламенті, що розуміє необхідність дебатів стосовно війни в Іраку, однак «дискусії не можуть грунтуватися на хибних твердженнях». Але він підкреслив, що продовжує вірити в обгрунтованість військових дій проти Іраку.

Алістар Кемпбелл, колишній «сірий кардинал» Даунінг-стріт, святкував перемогу, яку здобув у своїй особистій війні з Бі-бі-сі: «У доповіді ясно сказано, я говорив правду». Ще влітку, після репортажу Гіллігана, Кемпбелл марно домагався від агентства вибачень на свою адресу.

Можна сказати, що він їх отримав лише тепер, коли генеральний директор Бі-бі-сі Грег Дайк в офіційній заяві визнав, що деяка інформація в репортажі журналіста Гіллігана була помилковою й неперевіреною.

Однак головною реакцією з боку Бі-бі-сі на критику, яка пролунала в доповіді лорда Хаттона, стала негайна відставка голови ради директорів корпорації Гевіна Дейвіса. Свою заяву про звільнення з посади він аргументував так: за традиціями британського суспільства, керівник організації «бере на себе відповідальність за все, що в ній відбувається». Хоч як дивно, але Дейвіс став єдиною людиною в розслідуванні обставин смерті доктора Келлі, яка добровільно взяла на себе відповідальність.

Після того як

24 критичні години у британській сучасній історії минули успішно. У кожному разі, для Тоні Блера. Відставка, якою він так непомірно хизувався напередодні, не відбулася. Він уцілів. Але навряд чи вціліла його репутація. Особливо після того, як лорд Хаттон беззастережно виправдав прем’єр-міністра та його команду.

Практично всі оглядачі й політологи у своїх перших оцінках не приховували розчарування доповідю Хаттона. Однозначність і прямолінійність висновків комісії дуже скидалися на виконання урядового «замовлення». А чого, власне, слід було очікувати від комісії, чиє «незалежне» розслідування ініціював і санкціонував сам прем’єр?

Так, Блер уцілів. Поки що. Однак у справі комісії Хаттона ще не поставлено крапку. Четвертого лютого в парламенті відбудуться одноденні дебати з приводу доповіді комісії лорда Хаттона. Блеру, вочевидь, доведеться відповідати на запитання, на які лорд Хаттон відповідей не дав. Наприклад, британці досі не перестають запитувати — де ж уся іракська зброя масового ураження, через яку Британія вплуталася у війну в Іраку?