Чи забезпечать зміни до Конституції справедливе правосуддя в Україні?

Одним із пріоритетних завдань розвитку країни, поза сумнівом, є утвердження незалежної судової влади. Останні події з ухваленням судами низки політично резонансних рішень та критично низький рівень довіри суспільства до судів свідчать про гостру необхідність вжити неординарних заходів для зміни ситуації, що склалася. Фактом є те, що можливості власне законодавчих удосконалень у цій сфері якщо й не вичерпали себе, то принаймні є неефективними. Відтак можливість суттєвих зрушень у царині здійснення правосуддя пов'язується нині саме з очікуваними змінами до Конституції.

Як відомо, голова Конституційної асамблеї пан Леонід Кравчук незабаром спрямує до Венеціанської комісії проект Закону України "Про внесення змін до Конституції України щодо удосконалення судової системи та засад здійснення правосуддя в Україні" (далі - Проект) для здійснення відповідної експертизи.

Законопроект змін до розділу "Правосуддя" Конституції України підготувала Комісія з питань правосуддя Конституційної асамблеї (голова - В.Маляренко), проте на цей час асамблея його ще не розглядала.

Проект, створений на базі нормопроектних ініціатив адміністрації президента України, Інституту правової політики, Національного університету "Юридична академія України імені Ярослава Мудрого", інших закладів та установ, - за умови схвалення його парламентом - є загалом важливим і прогресивним кроком на шляху конституційних перетворень судової системи України. Зокрема це стосується положень щодо: запровадження в засадах судочинства принципів верховенства права, розумних строків розгляду справ, їх незалежного розподілу; утворення, реорганізації та ліквідації судів виключно законами України; запровадження інституту виборних мирових суддів; закріплення інстанційності судів як одного з принципів побудови судової системи; неможливості виконання судом функцій різних інстанцій в одній справі; неможливості ухвалення судом рішень на виконання повноважень інших органів чи посадових осіб; впровадження конкурсних засад у процедуру добору кандидатів на посаду судді; визначення і розмежування понять "зупинення" і "припинення" повноважень судді; конституційного визнання медіації та третейського судочинства; визначення незалежного статусу Вищої ради юстиції як єдиного органу судового управління та забезпечення більшості в ній професійних суддів; усунення парламенту з процедури призначення і звільнення суддів та надання згоди на їх арешт; скасування випробувального строку у призначенні суддів тощо.

Водночас Проект не передбачає конституційного врегулювання деяких принципових положень, окремі його норми є зайвими, оскільки не мають конституційного змісту або виходять за межі конституційного регулювання. Частина статей необґрунтовано перевантажена посиланнями на закон. Вважаю, що Проект потребує доопрацювання і в цьому зв'язку хотів би висловити кілька зауважень і пропозицій щодо поліпшення форми та змісту конституційного регулювання правосуддя.

Надзвичайно важливим і таким, що не знайшло свого належного вирішення у проекті, є питання суду присяжних. Право на суд присяжних - це одна з фундаментальних конституційних гарантій захисту прав особи, що обвинувачується у скоєнні злочину. Через цей інститут реалізуються принципи безпосередньої участі народу у здійсненні правосуддя, незалежності суду та безсторонності суддів у винесенні вироку. Значення цього виду здійснення правосуддя надзвичайно актуальне для країн, де судові системи відчувають вплив політичних інституцій. Як відомо, Україна належить саме до таких країн. Разом з тим, на жаль, Проект не розвинув наявної конституційної норми щодо суду присяжних. А отже, було б доцільно до частини третьої статті 129 Проекту, в якій ідеться про основні засади судочинства, включити положення про право обвинуваченого на суд присяжних. Зауважу, що суд присяжних як вид правосуддя за участі народу вже закріплений у законах України, зокрема у Кримінальному процесуальному кодексі від 13.04.2012 №4651-VІ.

Окремої уваги потребує стаття 125 Проекту стосовно побудови судової системи України. Очевидно, що в запропонованій редакції Проекту робиться (хоч і не явно) спроба повернути в судову систему України повторну касацію або ж ревізійні повноваження. Зокрема, Верховний суд України визначається тут як "найвищий судовий орган з розгляду цивільних, кримінальних, адміністративних, господарських та інших справ, підсудних судам". Це, за певних умов, може означати право Верховного суду на розгляд справ після їх перегляду судами касаційної інстанції, якими є вищі спеціалізовані суди. Такий крок істотно ускладнить доступ громадян до правосуддя через запровадження ще однієї, додаткової (четвертої), інстанції, що прямо суперечить цілям судової реформи. Крім того, це порушує принципи правової визначеності та правової впевненості, які Європейський суд з прав людини розглядає як фундаментальні засади правової держави.

При цьому не береться до уваги, що в Україні нині створено систему вищих спеціалізованих судів, які є судами касаційної інстанції і охоплюють усі спеціалізовані юрисдикції. Відтак відновлення ролі Верховного суду можливе або за рахунок перетворення вищих судів на палати Верховного суду (що малоймовірно), або ж за рахунок наділення Верховного суду, крім чинної компетенції, також повноваженнями суду останньої інстанції у справах щодо законності постанов Верховної Ради України, указів і розпоряджень президента України; актів Вищої ради юстиції, справ щодо дострокового припинення повноважень народного депутата в разі невиконання ним вимог щодо несумісності, деяких інших випадків, наприклад припинення діяльності політичних партій, оскарження рішень ЦВК тощо. Також має бути розв'язана проблема доступу до юрисдикції Верховного суду через скасування чинних форм допуску справи до розгляду вищими судами.

Викликає сумнів обґрунтованість і доцільність положення Проекту щодо наділення Верховного суду правом законодавчої ініціативи. Останнє, як добре відомо, не притаманне для європейського конституціоналізму, хоча й усе ще використовується в країнах СНД.

Право законодавчої ініціативи судів суперечить засадам верховенства права та незалежності і безсторонності суду (ст. 124 Конституції і ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод), оскільки суд був би упередженим у ситуації правової невизначеності, обумовленої прогалинами і колізіями, яку він sui generis має вирішувати по суті в системі конституційного принципу поділу влади, в чому, власне, й полягає призначення судів. Тож не випадково, що Комісія з питань організації державної влади Конституційної асамблеї пропонує скоротити кількість суб'єктів права законодавчої ініціативи, не кажучи вже про їх розширення.

У Проекті запроваджується додатковий принцип побудови судової системи (крім територіальності та спеціалізації) - принцип інстанційності. Така новація, безумовно, прогресивна. Проте водночас у цій же статті Верховний суд та вищі спеціалізовані суди визначено не як найвищу та вищі судові інстанції, а як найвищий та вищий судовий орган відповідно - тобто використано застарілу, по-суті радянську, формулу. За таких обставин є незрозумілим конституційно-правове навантаження вжитої дефініції, оскільки вона не розкриває змісту інстанційної компетенції відповідного суду.

У цьому зв'язку тавтологічним і позбавленим інстанційного контексту видається положення частини шостої статті 125 Проекту, згідно з якою: "Вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі суди". Натомість вищі спеціалізовані суди повинні визначатися саме як суди касаційної інстанції системи судів загальної юрисдикції, що відображає сутність інстанційної побудови судової системи.

Надмірним є підняття вікового цензу для заняття посади судді з 25 до 30 років (частина 3 ст. 127 Проекту) та віку перебування на посаді судді з 65 до 70 років (п. 1 частини 6 ст. 126), зокрема для суддів місцевих та апеляційних судів.

На наш погляд, завданню посилити вимоги до кандидатів на посаду судді цілком відповідало б підняття вікового цензу кандидатів до 28 років. Це, до речі, корелюється із пропонованою вимогою щодо наявності професійного стажу в п'ять років. Адже здобуття вищої юридичної освіти в Україні припадає на 22–
23 роки.

Малореалістичним у цьому зв'язку є і належне виконання судових повноважень у віці
70 років за середньої завантаженості судді місцевого суду в 130–
150 справ на місяць. І це при тому, що вік виходу на пенсію в Україні для державних службовців нині становить 62 роки, а середньостатистична тривалість життя дорівнює саме 70 рокам.

Не повною мірою розкривається конституційний зміст положення частини четвертої статті 55 Проекту, відповідно до якого: "Особа, визнана судом винною у вчиненні злочину, має право на перегляд судом вищої інстанції факту визнання її винною або винесеного їй вироку", оскільки в цій самій частині йдеться про те, що "кожен має право на апеляційне та касаційне оскарження рішення суду…". Використання тут словосполучення з "або" видається не зовсім вдалим, адже визнання особи винною здійснюється саме у формі вироку суду.

З огляду на потребу юридичної визначеності, наведену норму доцільно було б сформулювати так: "кожен має право на апеляційний перегляд та касаційне оскарження рішення суду…", оскільки апеляційний перегляд скарги є важливою конституційною гарантією (саме перегляд, а не лише право на оскарження), і гарантія ця має бути закріплена у Проекті. Натомість право на касаційну скаргу є лише правом, яке не завжди тягне за собою обов'язок держави в особі суду переглянути справу. Саме тому правильним було б закріпити в оновленій Конституції "право на апеляційний перегляд" і право на "касаційне оскарження".

Невиправданою є також пропозиція щодо здійснення повноважень усіма членами Вищої ради юстиції на постійній (платній) основі. Це може призвести до зайвої бюрократизації роботи цього органу і, як наслідок, лише підвищить корупційні ризики та впливи. Досвід діяльності чинної Вищої ради юстиції говорить про можливість і доцільність використання безоплатних засад перебування більшості її членів на посадах. На практиці проблема може бути розв'язана через забезпечення додаткового фінансування апарату Вищої ради юстиції у зв'язку зі зміною окремих функцій останньої.

Деякі статті Проекту не відповідають вимогам техніки конституційного нормопроектування та межам конституційного регулювання. Наприклад, зайвим є вживання у пункті 1 частини четвертої статті 125 словосполучення "у визначених законом процесуальних формах", оскільки відповідно до пункту 14 частини першої статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються судоустрій, судочинство, статус суддів. Аналогічними бланкетними нормами з посиланням на закон перенасичений весь розділ "Правосуддя", зокрема частина шоста і сьома статті 125, частина перша і друга статті 125¹, частини четверта, восьма, десята і одинадцята статті 126, частини четверта, п'ята, шоста і сьома статті 127 Проекту. Так, зовсім позбавлене сенсу посилання на закон у частині восьмій статті 126: "Рішення щодо звільнення з посади судді може бути оскаржене ним у порядку, передбаченому законом", адже будь-який громадянин чи посадова особа наділена законом таким самим правом. Не має змістового навантаження і норма частини другої статті 125¹ про те, що: "Внесення змін до мережі судів допускається виключно в разі утворення, реорганізації, ліквідації суду", оскільки інших шляхів внесення змін до мережі судів не існує.

Безперечно, ця низка зауважень не є вичерпною, тим більше що Проект стане предметом уваги досвідчених експертів-фахівців, зокрема членів Венеціанської комісії. Водночас важливо, щоб до фахової та громадської дискусії було залучено якомога більше зацікавлених осіб. Адже належний судовий захист - фундамент будь-якої правової держави та запорука не тільки дотримання демократії і прав людини, а й економічного зростання та добробуту.

Переконаний, що всіх нас об'єднує бажання домогтися значного поліпшення у здійсненні правосуддя в Україні та захисті прав людини і основоположних свобод. Тож справа творення оновленої Конституції стосується кожного, кому не байдуже майбутнє нашої країни.

P.S. Автор здійснив аналіз конституційного законопроекту на базі пропозицій Комісії з питань правосуддя Конституційної асамблеї від 23 лютого 2013 р.