Зони вільної торгівлі у світовій економіці

Що ближче до вступу України у Світову організацію торгівлі, то дедалі більш практичних обрисів набуває початок переговорів щодо зміни режиму торгівлі нашої країни з Європейським Союзом. Концептуально обидві сторони попередньо погоджуються, що може йтися про поступовий перехід до створення зони вільної торгівлі (ЗВТ), яка на сучасному етапі найповніше відповідає зовнішньоекономічним інтересам як України, так і ЄС.

Нагадаємо, що класичні міжнародні угоди про вільну торгівлю передбачають усунення тарифних і нетарифних, передусім кількісних, бар’єрів у взаємній торгівлі товарами, тоді як кожна з країн­учасниць зберігає власну систему регулювання торгівлі з третіми країнами. Аналіз сучасних особливостей становлення та функціонування зон вільної торгівлі у світовій економіці дасть можливість краще зрозуміти механізми та наслідки переходу України до нового режиму торгівлі з ЄС.

Останні 10—12 років характеризуються відчутним збільшенням кількості регіональних торговельних угод. Станом на липень 2005 року до ГАТТ/СОТ було нотифіковано 330 торговельних угод, з яких реально функціонують 180. До 2008-го загальна кількість останніх зросте до 300.

Причому переважна більшість таких угод — це зони вільної торгівлі: із чинних угод на них припадають 84%, а із запропонованих та тих, за якими ведуться переговори, — 96%. Це пояснюється тим, що про зони вільної торгівлі простіше домовитися; вони потребують меншої координації зовнішньоекономічної політики, зберігають незалежність країн у формуванні митної політики щодо третіх країн, дають можливість розвести питання членства у межах митних союзів, спільних ринків, економічних союзів та розвитку простих форм міжнародної інтеграції.

Зони вільної торгівлі сконцентровані на питаннях доступу до стратегічних ринків, тому часто тут не обов’язкова географічна близькість партнерів. На відміну від складніших форм міжнародної інтеграції, які передбачають, у принципі, наявність спільних кордонів.

Домовленості в межах ГАТТ/СОТ формують багатосторонню систему основних вимог щодо формування та функціонування зон вільної торгівлі. По-перше, СОТ дозволяє створення таких зон як виняток із режиму найбільшого сприяння (поряд зі створенням митних союзів, веденням прикордонної торгівлі, торговельними преференціями для менш розвинених країн). У цих випадках країни-учасниці мають сприятливіші умови для розвитку взаємної торгівлі порівняно з умовами для третіх країн.

По-друге, в принципі такі угоди члени СОТ повинні укладати лише з іншими країнами-членами, тоді як із країнами-нечленами — тільки як виняток, хоча на практиці ця вимога виконується неоднозначно.

По-третє, перехід до вільної торгівлі має стимулювати торгівлю між відповідними країнами та не створювати додаткових бар’єрів для третіх країн. Регіональні угоди повинні доповнювати принципи формування багатосторонньої торговельної системи в межах СОТ та не протиставлятися їй.

По-четверте, вільна торгівля товарами повинна бути взаємною та охоплювати основну частку товарообігу між сторонами, включно з основними секторами економічної діяльності. Те саме стосується торгівлі послугами: вона має охоплювати чимало секторів, не виключати жоден зі способів поставок послуг.

Нарешті, по-п’яте, перехід до ЗВТ повинен відбуватися у розумний проміжок часу, який може перевищувати 10 років лише у виняткових випадках. Вважається, що це достатній термін, аби переважна більшість національних виробників адаптувалися до нових умов конкуренції.

Інтенсивний процес створення двосторонніх ЗВТ у світовій економіці має своїх противників і критиків. Вони стверджують, що двосторонні угоди призводять до появи здебільшого ефектів відхилення торгівлі, ніж її створення; підривають основи формування багатостороннього механізму регулювання світової торгівлі у межах СОТ. Існує думка, що менш розвинені країни мало що отримують від цих процесів, бо вони або не залучені до таких угоди, або є слабшими партнерами.

Визнаючи, що проблеми таки є, прихильники двосторонніх угод зауважують, що саме від політичного вибору залежить реальна глибина та галузеве охоплення зон вільної торгівлі, а відтак — передумови для більш ефективного використання ресурсів. Двосторонні угоди не лише не підривають основ багатосторонніх домовленостей, а навпаки, розвивають і поглиблюють їх, бо СОТ може рухатись уперед, лише коли є колективне прагнення до цього, а воно є не завжди. Призупинення у червні 2006 року переговорів у рамках Дохійського раунду лише підтверджує цю позицію.

Нарешті, країни, які активно намагаються реформувати національні економіки, розширення доступу до ринків більш розвинених країн розглядають як ефективний засіб досягнення своєї мети. Для них дуже важливо не залишатися осторонь міжнародних інтеграційних процесів, на периферії регіональних та світової економік. Для неконкурентних і слабкоконкурентних національних економік світове та регіональні економічні співтовариства можуть запропонувати інші економічні механізми їх залучення до міжнародного економічного обміну.

Зони вільної торгівлі різняться між собою рядом істотних параметрів, а саме: 1) кількість країн-учасниць; 2) порівняльні розміри національних економік країн; 3) різні рівні економічного розвитку; 4) галузеве та товарне охоплення режимом; 5) характер впливу на національну економіку; 6) тривалість періоду переходу до вільної торгівлі; 7) ступінь реальної економічної взаємозалежності країн; 8) роль політичного фактора; 9) традиції, цінності, норми регіонального інтеграційного процесу.

Водночас світова практика створення та функціонування таких зон свідчить, що, незважаючи на існуючі між ними відмінності, їх об’єднує ціла низка спільних закономірностей, які слід враховувати, створюючи нові зони вільної торгівлі.

По-перше, створення ЗВТ повинно мати достатньо глибокі передумови економічного, соціального, політичного, історичного, регіонального та іншого характеру. З економічних передумов наголосимо передусім на високому рівні взаємної торгівлі в загальних показниках регіональної торгівлі. Так, у 2005 році відповідні показники частки взаємної торгівлі становили: в ЄС — 66,8%, НАФТА — 55,8, АСЕАН — 24,9, МЕРКОСУР — 12,9%.

По-друге, світова економічна практика підтверджує загалом позитивний характер впливу вільної торгівлі на соціально-економічний розвиток країн-учасниць. При цьому взаємовигідність переходу до нової моделі співробітництва не обов’язково передбачає однакову вигідність. Обсяги та співвідношення статичних і динамічних ефектів, що виникають при цьому для окремих країн, різняться між собою, що зумовлюється відмінностями у структурах виробництва та взаємної торгівлі, ефективністю використання ресурсів, здатністю виробників країн адаптуватися до нових умов торгівлі.

На останньому наголосимо особливо: входження країн до ЗВТ не веде автоматично до появи лише позитивних економічних ефектів, і з ним пов’язані певні ризики. Тому розрахунки економічних ефектів до та після переходу до вільної торгівлі можуть істотно відрізнятися як за характером, так і за обсягом ефектів. Приміром, Іспанія та Туреччина відчутно скоротили розрив в індустріалізації з країнами-членами ЄС, перебудували структуру регіонального експорту з працеінтенсивних товарів на капіталоінтенсивні, на відміну від Португалії та Греції.

Характер, обсяги та структура економічних ефектів визначають рівень зацікавленості країни в цілому, окремих сфер, галузей та підприємств щодо участі у зонах вільної торгівлі. До статичних ефектів належать, як правило, ефекти створення та відхилення торгівлі; умов торгівлі; розподілу доходів; зниження цін внаслідок посилення конкуренції. До динамічних — як правило, зростання ефективності виробництва в цілому та використання окремих факторів; техніко-економічні зміни та інновації; економія на масштабах виробництва; структурні зміни в національній економіці; збільшення зайнятості; підвищення темпів економічного зростання; усунення вузьких місць у пропозиції товарів; підвищення конкурентоспроможності товарів; поліпшення внутрішньофірмової організації та управління; зростання прямих іноземних інвестицій.

Пункт про інвестиції підкреслимо особливо, оскільки сама лібералізація умов торгівлі є важливим сигналом для інвесторів. Як правило, вже після початку переговорів про створення ЗВТ з країною, яка має більш потужну та конкурентоспроможну економіку, спостерігається істотне зростання припливу іноземних інвестицій до економік малих і менш розвинених. Так, кредитні рейтинги Чилі та Південної Кореї зросли одразу після початку переговорів щодо створення зони вільної торгівлі з США.

Зауважимо також, що «ефект доміно» зон вільної торгівлі передбачає, що коли угода має регіональний характер, то конкурентоспроможність компанії в інших країнах, передусім сусідах, на відповідних ринках зменшується. При цьому що місткішими є національні ринки країн-учасниць угоди про вільну торгівлю та бар’єри, що усуваються, то більшою є економічна дискримінація країн — нечленів угоди.

По-третє, практично всі угоди про вільну торгівлю, принаймні на початкових етапах, характеризуються неповнотою режиму. Ця неповнота може виявлятися в асиметричності взаємного відкриття ринків (Європейські угоди ЄС з центральноєвропейськими країнами, Ломейсько-котонуйські угоди); збереженні за окремими країнами, як правило, менш розвиненими, права використання за певних умов нетарифних обмежень (для Мексики в НАФТА); поетапності відкриття ринків (СЕФТА — вісім років, ЄС—центральноєвропейські країни — 10, НАФТА — 15, КАРІКОМ — 10, АТЕС — 16—26 років, Фінляндія—ЄЕС — п’ять років), виключення з режиму чутливих галузей, груп товарів та окремих товарів (НАФТА, СЕФТА). До чутливих галузей у таких угодах належать енергоресурси, текстиль, автомобілі (НАФТА), сільськогосподарські товари та продукція чорної металургії (СЕФТА) тощо.

Неповнота та асиметричність взаємного відкриття ринків зумовлюється, як правило, істотною відмінністю в рівнях економічного розвитку країн-учасниць, здатністю національних виробників і споживачів адаптуватися до нових пропорцій обміну, наявністю структурних та цінових диспропорцій.

По-четверте, зони вільної торгівлі можуть розглядатися як проміжна форма міжнародної економічної інтеграції, як механізм переходу до більш складних і розвинених форм економічної взаємодії країн. З цієї точки зору можна виокремити три цільові моделі вільної торгівлі:

а) як початковий етап більш глибокої інтеграції, переходу до митного союзу, спільного ринку, економічного та валютного союзу цих же країн (ЄЕС, ЄЕП, ЄврАзЕС);

б) як засіб підготовки та адаптації до вступу в інші інтеграційні об’єднання (СЕФТА, Європейські угоди ЄС з центральноєвропейськими країнами, Автономні торговельні заходи ЄС для західнобалканських країн, Угоди між західнобалканськими країнами);

в) як самодостатню модель, яка не передбачає інтеграції з іншими структурами або переходу до більш розвинених форм інтеграції (ЄАВТ, НАФТА).

Перша модель передбачає рух до певної відокремленості від світових ринків, може виступати засобом протекціонізму для певних сфер і галузей національних економік. Тому внутрішні чинники структурних змін у межах митних союзів повинні бути достатніми, аби попередити можливу економічну автаркію й уповільнення соціально-економічного розвитку країн-членів.

Найбільш ефективною і виправданою ця модель є для країн з достатньо високим рівнем соціально-економічного розвитку (наприклад, ЄЕС). Використання ж її для країн з невисоким рівнем соціально-економічного розвитку, недостатньо розвиненою структурою національного виробництва, як правило, досить швидко вичерпує себе.

Друга модель посилює конкурентний тиск на внутрішніх виробників, отже, підвищує ефективність національного виробництва в цілому. У такий спосіб вона сприяє зростанню конкурентоспроможності національної економіки, готує умови для вступу до більш вимогливих і розвинених міжнародних інтеграційних організацій. Тому для країн, що розвиваються, і країн з економікою, що трансформується, використання ЗВТ з добре продуманою трансформацією системи захисту національних виробників є найоптимальнішою моделлю для достатньо швидкої адаптації до вимог зовнішніх ринків.

Водночас у разі вступу окремої країни-учасниці угоди про вільну торгівлю до митних союзів виникає проблема «вихідних бар’єрів», насамперед структурного характеру, а також компенсацій іншим країнам-учасницям відповідно до вимог СОТ.

Найбільшого розвитку (за кількістю країн-учасниць) набула третя цільова модель зон вільної торгівлі. Вирішуючи завдання поглиблення інтеграції національної економіки в світове господарство, ця модель зберігає високу міру свободи у формуванні та зміні зовнішньоекономічних пріоритетів, можливість переходу до вищезгаданих моделей.

По-п’яте, глобалізація світової економіки, що поглиблюється, особливо в останні 15—20 років, веде до появи феномену комплексних форм вільної торгівлі, що відрізняються від традиційних. У цьому разі такі угоди збагачуються за рахунок сприяння руху інших факторів виробництва (послуги, робоча сила, капітал) та нових сфер регулювання (конкуренція, державні закупівлі, взаємне визнання стандартів, питання демпінгу, субсидій, інтелектуальної власності тощо). Так, угоди про вільну торгівлю можуть бути доповнені окремими елементами спільного ринку капіталів (НАФТА), спільного ринку робочої сили (Південноафриканське співтовариство розвитку), спільного ринку капіталів, послуг і робочої сили (Європейська економічна зона).

Нарешті, у сучасній світовій економіці вже сформовано основні центри тяжіння зон вільної торгівлі. Місткі структурно розвинені ринки окремих країн або митних союзів є дуже привабливими для експортерів з інших держав, вони стали своєрідними «хабами» вільної торгівлі, що визначають основні потоки та більшість умов міжнародної торгівлі. Лідерами тут є ЄС, ЄАВТ, Чилі, Сінгапур, США, Індія (див. рис.).

Європейський Союз має найбільшу кількість відповідних угод. У разі початку переговорів з ЄС Україні, поряд з основними закономірностями розвитку зон вільної торгівлі у світовій економіці в цілому, треба буде враховувати особливості зовнішньоекономічної політики власне Європейського Союзу у цій сфері.