Зміни, яких так і не дочекалися

Кажуть, що кордон — це візитна картка країни. У випадку України це твердження має подвійну вартість. Адже, на відміну від більшості держав Європи, до якої нібито дуже прагнемо, в київському та львівському аеропортах не знайдеш дешевих сполучень з провідними столицями континенту. Авіаквитки в нас дорогі, бо в Україні заблоковано доступ до ринку для операторів дешевих авіаліній, — це, звісно, шкодить туристичній галузі. А західний турист, хоч і заробляє непогано, тричі помацає кожне євро, перш ніж витратити його на якусь забаганку. За такої ситуації європейським мандрівникам залишається сухопутний шлях, на якому треба здолати не дуже приємний бар’єр — західний кордон України.

Ми вже втомилися писати про звичні для українсько-польського кордону кількагодинні черги, про абсурдну заборону його перетину пішки та на велосипеді. Втомилися називати причини такого становища та подавати шляхи його вирішення. Однак доведеться це зробити в черговий раз.

Коли через польський кордон прокотилася хвиля протестів, можна було сподіватися, що політики та дипломати нарешті звернуть увагу на цю скандальну ситуацію та розпочнуть системні зміни. Аж ні. Вимоги митників та контрабандистів були враховані повністю, і всі зраділи, що ситуація на польському кордоні поволі повертається до норми. Тільки чомусь забули, що «норма» тут означає зовсім не ті стандарти, які хотілося б бачити на кордоні двох цивілізованих, дружніх держав.

Отож чудовий шанс здійснити необхідну, нелегку системну реформу втрачено. Більше того, дипломати, укладаючи угоду про малий прикордонний рух, враховують виключно потреби митників та дрібних контрабандистів, котрих преса чомусь іменує «підприємцями». Багато при цьому розмов про те, що «транскордонне співробітництво» (у формі сновигання з дрібними партіями товару туди і назад ) — це чудовий спосіб розв’язання соціальних проблем Львівщини та Волині. Однак водночас забувають, що існуючі проблеми спричинені саме «взяттям» кордону цими ж контрабандистами. Адже за корумпогенних порядків, які запровадили ті ж дрібні контрабандисти разом із деякими митниками, чесним туристам на кордоні робити нічого. А саме туристи з Польщі та Німеччини, котрі неодмінно прибули б на Львівщину та Волинь, якби час очікування становив максимум півгодини, — це єдиний надійний шлях для реального відродження економіки прикордонних населених пунктів.

Однак навіть якщо ми вирішили надалі придушувати розвиток туризму заради заробітку «човникових» контрабандистів, то угода про малий прикордонний рух тут нічого не змінить. Вона хіба що збільшить і без того великі черги та відлякає від Західної України залишки іноземних туристів. Натомість власників карток, які формально мають давати право перетину кордону без візи, під будь-яким приводом завертатиме польська прикордонна сторожа. Досвід функціонування українсько-польського кордону свідчить: що ліберальніший підхід до видачі віз українцям, то брутальніше ставлення до них з боку рядових польських прикордонників.

І відповідальність за це несуть аж ніяк не прикордонники, котрі просто виконують свої обов’язки. З перетином кордону України з ЄС справді пов’язані певні серйозні загрози, такі, як контрабанда та нелегальна міграція, і закон покладає на прикордонників обов’язок запобігати їм. Передумов для проблемних ситуацій аж надто багато, однак їх можна вирішувати. І коли Словаччина та Угорщина називають ці проблеми своїми іменами та запроваджують непопулярні, однак необхідні рішення, то Польща воліє удавати, що проблеми немає.

На практиці це досі виглядало так, що польські консуль­ства потурали контрабандистам і видавали їм без застережень візу — мовляв, люди мусять якось заробляти на виживання. Зовсім протилежний підхід обрали словацькі служби. Вони не мають нічого проти того, щоб громадяни Словацької Республіки часто їздили в Закарпаття закуповувати безліч дешевших українських непідакцизних товарів, таких, як продукти харчування чи одяг. Однак вони жорстко ставляться до контрабандного ввезення цигарок чи алкоголю. Український громадянин, якого словацькі митники схоплять на дрібній контрабанді тютюнових виробів, може попрощатися з перспективою отримання візи до Словаччини впродовж найближчих п’яти років.

Такого навіть і подумати не можна про Польщу. Для прикладу, у прикордонній з Україною Медиці є базар, де у 200 метрах від пункту пропуску, просто на очах у митників та правоохоронців, процвітає дрібна та гуртова торгівля незаконно ввезеними цигарками та спиртом, — чого в Східній Словаччині не побачиш. Зрозуміло, що на цьому найбільше виграють польські контрабандисти та організовані злочинні групи, котрі дешево скуповують в «човників» товар і завозять його «фурами» до Німеччини та Нідерландів.

Словаки ніколи не говорили про те, що в них процвітає «стратегічне партнерство» з Україною. Навпаки, тамтешні дипломати та митні служби послідовно наголошують, що українсько-словацький кордон — це джерело проблем. А коли назвали проблему — можна її розв’язувати. У Словаччині та на Закарпатті постійно на порядку денному питання про поліпшення ситуації на кордоні. І хоча жителі краю не задоволені візовими рестрикціями словаків, та чудово розуміють їхні аргументи і не протестують проти них.

Зрештою, навіщо їздити в сусідню країну з товаром, коли словаки приїжджають у Закарпаття купувати повні мішки солодощів, увесь багажник мінеральної води та пива та ще українські консерви, каву і набір легальних цигарок і горілки, створюючи тим самим легальні робочі місця в самій Україні? Економічне відродження села Малі Сельменці після відкриття в грудні 2005 року пішохідного пункту пропуску — найкращий доказ того, що замість виїзду українських громадян з контрабандними товарами на Захід соціальні проблеми можна розв’язувати завдяки приїзду західних покупців в Україну.

Однак у цій бочці меду є також ложка дьогтю. Справді, словаки зразково протидіють корупції, контрабанді та чергам на кордоні з Україною. Та після вступу до Шенгену словацьке консульство в Ужгороді чомусь вирішило бути більш «європейським», ніж того вимагає сам Брюссель. Від січня консули, подеколи навіть не заглядаючи у документи, відмовляють у шенгенській візі майже всім, хто за нею звертається. Кореспондент «ДТ» має копії документів кільканадцяти закарпатських підприємців, котрим відмовили у візі без жодних пояснень та навіть не повернули наданих документів.

Дивує, що ці люди саме й виконали жорсткі правила Шенгену: подали словацьке свідоцтво підприємця, витяг з банку, який засвідчує про залишок у щонайменше 5 тис. євро на поточному рахунку, документи на машину, страховку і виконали ще багато формальностей. Та дозвіл на в’їзд до Шенгену отримали не вони, а ті, хто регулярно возить контрабандні цигарки до Польщі. Адже, на відміну від «човників» із польського кордону, закарпатські підприємці спокійні і поводяться чемно, тож їхні проблеми викликають менше співчуття в журналістів, ніж, поневіряння «цигаркових підприємців» із Львівщини та Волині. А оскільки словакам і полякам потрібно якось забезпечити «гарний» показник відмов у візах, щоб довести Брюсселю, що кордон вочевидь під надійною охороною, то це робиться за рахунок тих, хто менше галасує.

Польські політики та працівники варшавського МЗС увесь час переконували, що на східному кордоні все чудово. А польсько-українські відносини взагалі зразкові. «Є проблеми з отриманням віз? Згодні, але ж ми так стараємося, це лише львівська мерія зволікає з виданням дозволу на будівництво нового консульства, де можна буде видавати ще більше віз, — невпинно повторюють польські консули. —Українські громадяни займаються контрабандою цигарок до Польщі? Є трохи, але ми (польські консули) це розуміємо, треба ж із чогось жити, це лише ЄС перешкоджає нам цілковито потурати цьому явищу»…

Однак останнім часом стало очевидним, що не можна більше приховувати справжній стан справ за лаштунками цієї ідилії. Консули можуть собі дозволити виступати в ролі «добрих вуйків», котрі хотіли б кожному видати візу — навіть особам, котрі живуть із перенесення дрібних партій цигарок і заявляють про це на весь світ, домагаючись привілеїв. Однак рядових митників і прикордонників ніхто не звільняє від обов’язку дуже ретельно перевірити, чи дана особа не має контрабанди й чи справжня мета поїздки до ЄС збігається із декларованою у візовій анкеті. А переважно не збігається, про що консульства чудово знають.

Консул може видати візу контрабандистові й таким чином пропіарити себе як «великого друга України», але польський митник, котрий того ж таки контрабандиста із дійсною візою не зупинить на кордоні (хоча зупинити його повинен той же консул), може за це потрапити до в’язниці.

Отже, угода про малий прикордонний рух — це наче гасіння пожежі бензином. Ні, я не стверджую, що вона не потрібна. Проте треба змінити пріоритети. Ми категорично не можемо вважати контрабанду засобом розв’язання соціальних проблем. Є кращі методи. Масовий туризм поляків до України, експорт західноукраїнських виробів до Польщі та країн Скандинавії, західноєвропейські інвестиції в Західну Україну, розвиток транспортних коридорів, аутсорсинг послуг із Західної Європи в Західну Україну — це ті конкретні шляхи економічного відродження, які слід усіляко підтримувати. Водночас треба позбутися ілюзій: це все залишиться на папері, якщо на перетин польсько-українського кордону надалі треба буде чекати п’ять і більше годин (унаслідок потурання безробітним «човникам»), а доступ дешевих авіаліній в Україну, з якого ми й розпочинали цю статтю, надалі блокуватиметься вигідним для монополістів законодавством.

Однак найбільша проблема, яку потріб­но розв’язати через зміни до угоди про прикордонний рух, — це свавілля контрабандистів із польськими паспортами. Багато жителів Перемишля і навколишніх територій перетинають кордон понад 200 разів на місяць, що можливо лише за хабар. На найпростішому виді «човникової» контрабанди вони заробляють понад 3500 злотих на місяць, що вдвічі перевищує середню зарплату в легальній економіці. Нескладно здогадатися, що за такої рентабельності «човникування» контрабандисти із польським паспортом, які не потребують віз до України, перетворили кордон на свій приватний фільварок. Де вже через їхні стрункі лави пробитися чесним туристам і бізнесменам! Оце і є справжня причина черг, а будівництво нових пунктів пропуску нічого не змінить, допоки заробіток контрабандистів перевищуватиме добру легальну зарплату в Перемишлі чи Холмі.

Розв’язати цю проблему доволі просто — досить законодавчо обмежити допустиму кількість перетинів кордону 20—30 на місяць у одному напрямку. Лише це змусить людей, котрі кожні два місяці міняють паспорт, бо немає місця на штампи, до пошуку легальної, чесної роботи, якої в Перемишлі не бракує.

У цих прикордонних справах є одна річ, яка найкраще свідчить про ставлення Варшави та Києва до проблем звичайних людей — чесних підприємців і туристів. Йдеться про запроваджену ще Сталіним і досі не скасовану заборону перетинати радянсько-польський (а нині — українсько-польський) кордон пішки та на велосипеді.

Зовні ніби все гаразд: заборони як такої не існує, просто порядок перетину кордону в усіх (крім Шегинь) окремих пунктах пропуску не передбачає пішохідного та велосипедного руху. Це ще можна зрозуміти, коли йдеться про старі, радянські термінали, побудовані за сталінської доби. Однак і ті нові та модернізовані за мільйони євро проектують без урахування можливості обслуговування пішохідного та велосипедного руху.

З чого і радіють контрабандисти та корумповані службовці. Адже з пішохода — не-контрабандиста хабар не візьмеш. Інша річ — заборонити пішохідний рух, тим самим змусивши пішохідних туристів зупинити машину, заплатити водієві 20 гривень за перевезення та взяти на свій паспорт частину його контрабанди. Чим користуються всі, тільки не туристи та дер­жавні бюджети.

Ця абсурдна заборона може багатьом читачам здаватися чимось другорядним, не вартим уваги. Бо коли зіставити її з більш серйозними проблемами, так воно і є. Однак наша згода на дрібні абсурди зрештою призводить до таких кризових ситуацій, які ми спостерігали цієї зими.

Зняття заборони перетинати кордон пішки й велосипедом, принаймні в «туристичному» пункті пропуску в Карпатах (Смільниця—Кросцєнко) мало би стати першим кроком на шляху до нормалізації. Кроком, який засвідчив би: політики справді зрозуміли необхідність системних змін.