ЮКОС: розбирання тигра на котлети

Історія заганяння ЮКОСу, що тривала майже півтора року, наприкінці грудня 2004-го наблизилася до логічного фіналу — розбирання туші. Попередньо «худібку» (а точніше, керівництво компанії) загнали до ями (хто потрапив за грати, хто — виїхав від гріху чим далі за межі Росії). А потім, власне, й почався процес розподілу.

Ділити було що. ЮКОС видобуває 81 млн. тонн нафти, практично наздоганяючи «ЛУКойл». Але якщо на першому етапі здавалося, що, гарненько «вичавивши» компанію, її все ж таки відпустять попастися, то на середину нинішнього стало зрозуміло: настільки гуманний варіант усерйоз уже не розглядають. Що, власне кажучи, тільки підтвердив проведений 19 грудня ц.р. аукціон із продажу основного нафтовидобувного підрозділу компанії — «Юганскнефтегаза» (52 млн. тонн щорічного видобутку).

Не можна сказати, що ЮКОС не було за що зачепити. Інформація про білу й пухнасту компанію, котра працює за західними стандартами тощо, дуже перебільшена. Мільярдерами в Росії стають аж ніяк не в результаті суворого дотримання традицій і звичаїв. ЮКОС на загальному тлі виділявся швидше більшою, аніж меншою агресивністю, тож історія з тим, як він «кинув» державу на зорі приватизації комбінату «Аппатит» (із чого формально справа і почалася), виглядала на рідкість правдоподібно.

Серйозно займатися питаннями лібералізму в Росії Михайло Ходорковський (глава компанії «Менатеп», котрій належить ЮКОС) став хіба що вже сидячи в Бутирці. Доти було ніколи: людина робила гроші. Та й друзів серед лібералів у нього небагато — не всім підходили його методи.

Навіть головний теоретик лібералізму в сьогоднішній Росії Герман Греф, говорячи про Ходорковського, не зміг утриматися і не згадати, що той погрожував йому в його власному кабінеті. На початку 90-х Михайло Борисович публічно дозволяв собі і більш радикальні думки про способи ведення бізнесу в умовах російської дійсності.

Та все ж постраждав Ходорковський зовсім не за манеру поведінки. Людина занадто захопилася і стала активно лізти в політику, підтримуючи й фінансуючи найрізноманітніші сили, до комуністів включно. Про нього стали згадувати і як про претендента на прем’єрський і навіть президентський пост. Це, м’яко кажучи, не віталося Кремлем.

Враховуючи славне минуле, та й теперішнє, Михайло Борисович став просто ідеальною постаттю для публічної демонстрації на тему: що буде з будь-яким окремо узятим олігархом (і навіть їхньою групою), якщо він порушує нові правила гри. В історії пострадянської Росії вже був період «семибанкірщини», коли власники кількох найбільших банків безпосередньо впливали на політику Єльцина. Однак повторення не буде, і в Білокамінній не забули ще раз наочно це продемонструвати.

Крім політичного, вирішували й економічне завдання. Результати приватизації в енергетичній сфері не занадто надихали уряд. Справді, нові власники налагодили облік і контроль, але після цього здебільшого стали інтенсивно набивати свої кишені мільярдними дивідендами, дуже скромно інвестуючи розвиток належних їм виробництв.

У результаті в Росії дуже популярні ідеї про націоналізацію тієї ж нафтової галузі чи, як мінімум, про перерозподіл доходів від неї. Не можна не зазначити, що кампанія під гаслом «ділитися треба» мала успіх. Приміром, після того як «Юганскнефтегазу» поламали схеми оптимізації податків, декларований прибуток виріс стрибкоподібно. За дев’ять місяців 2004-го чистий прибуток збільшився більш як у 25 разів(!), і становить понад мільярд доларів проти менш як 40 млн. дол. торік. Безсумнівно, допомогли високі ціни на нафту, але позначилося і виведення частини фінансових потоків на сонечко...

Виховний ефект вийшов вражаючий — російські олігархи натяк зрозуміли і юрбою кинулися до палко любимого президента зі сльозами щирого покаяння. І хоча пушок на рильці ледь не в усіх із них дуже нагадував ЮКОСівський, відтепер у політику хлопці лізуть лише за вказівкою Кремля. А самі — ні-ні...

Та й у плані податків «рівновіддалені олігархи» стали демонструвати дещо інший стиль. «ЛУКойл» навіть дійшов до того, що, вигравши у податкової низку справ щодо несплати податків, відсуджені кошти все ж сплатив до скарбниці.

Абрамович не тільки зайнявся підйомом британського футболу, а й став донором Чукотської області (де він значиться губернатором), сплативши близько половини отриманих місцевою скарбницею податків.

А про те, що належна йому «Сибнефть» збиралася об’єднуватися з тим же ЮКОСом, вже й мови немає. Навпаки, офшори Абрамовича зворушливо правильно «топлять» будь-яку спробу ЮКОСу провести збори акціонерів.

На тлі загального єднання влади та бізнесу говорити про Ходорковського стало просто ознакою поганого тону. Про нього не те щоб забули, а й без потреби не згадували. Навіть Чубайс, котрий спочатку намагався організувати кампанію на захист Ходорковського, незабаром знітився і тему не педалював.

Тим часом російські податківці бадьоро і весело довели суму податкових претензій до ЮКОСу до 28 млрд. дол. Причому самі несплачені податки в цій вражаючій цифрі становили близько 40%, а решта — штрафи й пені.

Спроби Ходорковського перенести гру на поле західних судів особливого ефекту не дали. Точніше кажучи, суди хоч і приймають необхідні рішення, проте російська влада ставиться до них відверто зневажливо. Приміром, після того як американський суд заборонив проводити аукціон із продажу «Юганскнефтегаза», Володимир Путін із іронією поцікавився, чи знає суддя, де взагалі знаходиться Росія...

Однак сказати, що власті зовсім вже абстрагувалися від заморських суддів, було б неправильно. У відповідь на заборону в Росії продемонстрували, що юридичні схеми тут навчилися крутити всі. Коли аукціон було проведено, виявилося, що основна його родзинка — переможець, тверська компанія «Байкалфинансгрупп», яка з’явилася на світ рівно за чотири дні до 19 грудня. Її юридична адреса збіглася з адресами ще півтори сотні фірм, які прописалися в будівлі колишнього Інституту буріння. За іронією долі, колись там значилася й одна зі структур Ходорковського.

«Байкальці» хутко отримали в Сбербанку кредит на 1,77 млрд. дол. і внесли їх як заставу на участь у торгах із продажу 76,79% акцій «Юганскнефтегаза». І, пообіцявши трохи пізніше доплатити до 9,35 млрд. дол., виграли конкурс. Те, що покупець «прокладковий», було видно одразу. Інша річ, що вся Росія перебувала в невідомості, хто ж за ним стоїть. Говорили про Газпром, «Сургутнефтегаз» і навіть про китайців...

З’явився навіть жартівливий сайт, на якому від імені новонародженого говорилося: «Хто ми такі? Нормальні хлопці. Коли треба, скажемо більше. Головне, що бізнес буде в Росії, а не в якійсь офшорній фігні. На першому поверсі нашої штаб-квартири — кафетерій «Лондон», вино-горілчаний магазин «Діоніс» і продуктовий магазин «Волга». «Юганскнефтегаз» буде в підвалі або на горищі. Ми ще не вирішили, де саме. Шліть нафту, акції, ідеї, дизайни бочками».

Втім, жарти жартами, а власники компанії цікавили багатьох.

Не дуже прояснив ситуацію і Володимир Путін, заявивши: «Наскільки мені відомо, акціонерами «Байкалфинансгрупп» є винятково фізичні особи. Але це особи, котрі багато років займаються бізнесом у сфері енергетики».

Однак у середу ситуація прояснилася. Було заявлено, що переможця конкурсу у свою чергу купує державна нафтова компанія «Роснефть». Її представник підтвердив цю угоду: «Власники «Байкальской финансовой группы» зробили нам пропозицію купити їхню компанію, і ми її купили».

З урахуванням того, що найближчим часом планується об’єднати саму «Роснефть» із Газпромом, це означає, що фактично ЮКОС повернувся в держвласність і створюється найбільше в Росії енергетичне об’єднання. Експерти звернули увагу, що головою ради директорів «Роснефти» є близький соратник президента і заступник глави кремлівської адміністрації Ігор Сєчін. Тож «пітерська група» різко посилила свій вплив.

А сама поява тверської компанії в схемі продажу викликана бажанням уникнути юридичних ускладнень, адже власники ЮКОСу безсумнівно оспорюватимуть результати торгів. Але в Росії сподіваються, що основний удар припаде на «прокладкову» фірму.

Наскільки такі сподівання виправдаються, передбачити важко. Поки акціонери ЮКОСу пообіцяли подати до суду на всіх, до кого дотягнуться, починаючи від Сбербанку. Заявили і про суму збитку від аукціону — 20 млрд. дол...

Уже відомо про існування листа акціонерів прем’єр-міністру РФ Михайлу Фрадкову з пропозицією врегулювати питання про погашення податкової заборгованості ЮКОСу. Розплатитися з державою обіцяють за рахунок виручки від поточної діяльності, реалізації непрофільних активів за ринковими цінами, а також шляхом передачі акцій основних акціонерів.

Якщо домовитися не вдасться, компанія обіцяє «звернутися до російських і міжнародних судів із позовами до ТОВ «Байкалфинансгрупп» і структур, котрі його фінансували, що загрожує численними звинуваченнями на їхню адресу у зв’язку з прийняттям ними необгрунтованих рішень про сумнівне незабезпечене фінансування переможця аукціону».

Тобто буде зроблено спробу розіграти сценарій типу арешту українського Ан-124 — тільки арештовуватимуть активи, що належать російській державі.

Малоймовірно, що процес буде масштабним. Все ж сваритися через Ходорковського із Росією Заходу буде не дуже розумно. Не кажучи вже про те, що 45 млн. тонн експортованої російської нафти — це досить великий для світового ринку обсяг, ігри навколо якого цілком можуть роздути ціну на нафту. А в цьому ні Європа, ні США не зацікавлені.

У Кремля є і ще один аргумент: процес розчленовування ЮКОСу цілком можна продовжити й далі, влаштувавши ще аукціончик-два.

Адже в податковій заставі залишаються й дві інші нафтові «дочки» компанії — «Томскнефть» (17,3 млн. тонн видобутку 2003 року) і «Самаранефтегаз» (12,3 млн. тонн). А оскільки пред’явленої податківцями заборгованості хоч греблю гати, то при зайво агресивній різкій поведінці від ЮКОСу взагалі може нічого не залишитися. Точніше кажучи, приналежні компанії активи можуть скоротитися до більш ніж скромного видобутку в два мільйони тонн (навіть «Укрнафта» — і та видобуває більше).

Тож можливості для торгу у Кремля є — було б бажання.

Хоча складнощі будуть чималими. Так, не пізніше 11 січня 2005 року повинні надійти гроші за покупку. Тим часом «Юганскнефтегаз» коштує більше, аніж компанія «Роснефть», котра, як виявилося, його придбала. За оцінкою інвестиційного банку Morgan Stanley, сама «Роснефть» коштує до 8,5 млрд. дол., а пакет ЮКОСівських акцій, нагадаємо, потягнув на 9,35 млрд. За такого співвідношення гроші на оплату буде знайти нелегко. У всякому разі, західні банки в такій операції брати участь навряд чи стануть, а Сбербанк і без того вже видав дуже солідний кредит...

Можливо, справу зведуть до багатостороннього розміну акцій, і реальних грошей держава не отримає.

Взагалі далеко не факт, що повернення в держвласність підвищить ефективність «Юганскнефтегаза». Нерідко трапляється прямо протилежне...

Цікавим є питання про те, як ці події вплинуть на Україну. Крім наочного політичного уроку з олігархознавства (згадаймо про ЄЕСУ?), російські події мають і економічний підтекст. Так, литовський уряд уже заявляв, що стурбований ситуацією з ЮКОСом, оскільки цей концерн є власником контрольного пакета (53,7%) НПЗ «Мажяйкю нафта». Із цим заводом працюють і низка імпортерів нафтопродуктів, хоча частка Мажяйкяйського заводу на українському нафторинку в останні роки різко скоротилася.

Існує й гіпотетична можливість перерозподілу сил у самій Україні. Як відомо, «Роснефть» уже придивлялася до купівлі блокуючого пакета акцій Херсонського НПЗ, контрольованого російською групою «Альянс». Проект особливого розвитку не отримав. Однак коли врахувати, що ЮКОС має багато нафти і досить мало потужностей для її переробки, не виключено, що до цієї ідеї можуть повернутися.

Втім, зараз українське чи литовське питання в справі ЮКОСу глибоко на задньому плані. Ділити здобич значно цікавіше.