ЯДЕРНА ЕНЕРГЕТИКА: У СВІТЛІ РОЗШИРЕННЯ ЄС І В ТІНІ ЧОРНОБИЛЯ

Вистраждане розширення ЄС у східному напрямку за часом майже збіглося з черговою, 18-ю, річницею аварії на Чорнобильській АЕС. У тому, що в цьому збігу є щось символічне, автори британського журналу The Economist не сумніваються. Ось тільки сенс цієї символічності розгадати не так вже й просто.

Дійсно, готовність, із якою в більшості західноєвропейських країн були заморожені ядерні програми, багато в чому пояснюється психологічним ефектом чорнобильського атома, котрий виявився далеко не таким мирним, як його звикли зображати. Втім, ледь не в половині країн - «старих» членів ЄС - ядерних програм (у деяких випадках уже) немає взагалі. Це Австрія, Греція, Данія, Ірландія, Італія, Люксембург і Португалія. Деяки «старички» - Бельгія, Нідерланди та Швеція - вирішили свої ядерні програми поступово закрити і перейти на інші, більш безпечні джерела енергії. Формально до них приєдналася й Іспанія. На протилежному полюсі ЄС напередодні розширення опинилася Франція з її стійкою схильністю до цінностей атомної енергетики, і Фінляндія, котра зовсім недавно зуміла провести через парламент рішення про будівництво нового ядерного реактора. У дещо підвішеному стані опинилися Великобританія та Німеччина, які мають на своїй території аж ніяк не одиничні ядерні реактори, але не дуже прагнуть розвивати атомну енергетику надалі.

Інакше кажучи, навіть у межах «старого» ЄС особливої одностайності з приводу стратегії розвитку атомної енергетики не спостерігалося. Більше того, доля ЄВРАТОМУ, створеного 1958 року для підтримки і розвитку ядерних технологій, залишалася геть незрозумілою. На відміну від договору про створення Європейського об’єднання вугілля і сталі (1951 рік), яке, власне, і поклало початок ЄС і строк дії якого сплив 2002-го, період функціонування ЄВРАТОМУ із самісінького початку обговорений не був. Скасувати його через ті ж 50 років, 2008 року, - завдання нехитре. Знати б тільки, чим його замінити. Тим більше з урахуванням тієї ядерної «спадщини», яку принесли з собою нові члени ЄС.

Після приєднання до «союзу п’ятнадцяти» десяти нових членів кількість ядерних реакторів на території ЄС збільшилася на 18 одиниць - із 218, за даними на 2002 рік (щоправда, не всі з них є нині діючими). Ще недавно стосовно «новачків» «старожили» займали досить жорстку позицію - «радянські» реактори, нехай навіть не того типу, що й чорнобильський, повинні бути закриті. У деяких випадках ці вимоги були виставлені як умова вступу в ЄС. Не дивно, що багато країн, як із нинішньої хвилі розширення, так і з майбутньої, на виконання цієї вимоги погоджувалися. Нехай і не завжди добровільно.

Однак зараз, схоже, ситуація може змінитися кардинальним чином. Деякі країни з тих, що недавно стали членами ЄС, - наприклад, Литва - уже почали заявляти про свою незгоду з необхідністю закрити діючі на своїй території ядерні реактори. Випадок з Ігналінською атомною електростанцією справді особливий. Як свідчать численні експерти, після проведення фундаментальних модернізацій два реактори цієї АЕС, що відносяться до типу РВПК (тобто «чорнобильського») за своєю надійністю й безпекою практично не поступаються кращим західним зразкам. Та справа навіть не в цьому. Обіцянку достроково закрити два реактори ІАЕС, дати яку литовців практично змусили, геть позбавить їх можливості самостійно задовольняти свої потреби в електроенергії. А також, як зазначає кандидат у президенти, тимчасово виконуючий обов’язки глави сейму Чесловас Юршенас, позбавить Литву «статусу ядерної держави» і приналежного цьому статусу «кваліфікаційного сертифіката про наявність відповідного інтелектуального, наукового й технічного потенціалу». Ну і, звичайно, поставить національну економіку в повну залежність від експорту енергоносіїв, в основному російських.

Перший реактор ІАЕС Литва зобов’язалася закрити до кінця 2004 року. Другий - 2008-го. Розглядається можливість будівництва нового ядерного реактора, проте стати до ладу раніше 2015 року він не зможе навіть за найсприятливішого розвитку подій. Тому Литва всерйоз має намір продовжити строк дії вже існуючих реакторів хоча б до цього терміну, адже за висновками експертів, їм цілком «під силу» протягнути ще років 15-20. Тим більше що в інших країнах ЄС навіть після закриття «проблемних» реакторів атомна енергетика «на пні» не рубається.

Власне, прецеденти закриття цілком дієздатних, досить безпечних ядерних реакторів у ЄС уже є. 1999 року ядерний блок «Берсебек-1» був закритий шведським урядом винятково під тиском «без’ядерної» Данії. Проте повторити подібний «маневр» надалі європейським країнам не вдалося. Навіть з урахуванням різниці у «ваговій» категорії гравців. Так, Австрія, свого часу серйозно занепокоєна планами Чехії побудувати в Темеліні новий атомний реактор «радянського» зразка (навіть не «чорнобильського» типу), погрожувала «у разі чого» заблокувати прийняття Чехії в ЄС. Проте надалі від такої політики австрійські власті вирішили відмовитися.

Причин подібної «зміни ядерної орієнтації» кілька. Насамперед це, звичайно, тривале збільшення цін на нафту, стрімке зростання споживання електроенергії, а також бажання отримати енергетичну незалежність як від країн Близького Сходу, так і від Росії. Важливу роль відіграє і соціальний чинник: зараз на європейських АЕС зайнято майже півмільйона висококваліфікованих працівників. Однак значно гучніше звучать голоси представників тих західноєвропейських компаній, які всерйоз розраховують на великі контракти з модернізації «пострадянських» реакторів чи навіть із будівництва нових. Це, передусім, норвезька Aker Kvaerner, що оголосила про створення спільного підприємства з британською Spescom, а також британська BNLF/Westinghouse і французька Areva.

Не менш важливим чинником є суттєве збільшення споживання газу та вугілля, викликане відмовою від атомної енергетики, і пов’язане з цим підвищення емісії парникових газів. Як заявила недавно Лойола де Паласіо, котра курирує в ЄС питання транспорту й енергетики, ЄС може або відмовитися від атомної енергетики, або прагнути до виконання умов Кіотського протоколу - одночасно досягти цих цілей Європа не в змозі. І нехай можливість реалізації Кіотського протоколу виглядає дедалі сумнівнішою, ЄС вважає свої зобов’язання щодо скорочення викидів парникових газів безумовними. А, як відомо, 94% викиду вуглекислого газу припадає саме на енергетичний сектор. І перехід на поновлювані джерела енергії, за які так борються «зелені», у масовому порядку і найближчим часом не передбачається, а отже, із погляду екології альтернативи атомній енергетиці поки немає.

Зате дуже болючим залишається питання фінансування АЕС. Вартість кіловата встановленої потужності на найсучасніших реакторах може досягати 1500-2000 дол., тоді як вугільні електростанції дають величину у 1000 дол., а газові ще менше. При цьому 75% усіх витрат з будівництва й експлуатації АЕС (за винятком її закриття) доводиться оплачувати «наперед», а у «традиційних» електростанцій цей показник становить лише 25%. Не випадково ж атомна енергетика найбільше розвинена в країнах, економіку яких лише умовно можна віднести до ринкової, а також у тих, де можливе щедре субсидування ядерних реакторів.

Найяскравіший і, мабуть, найсвоєчасніший виняток - будівництво нового реактора на фінській АЕС. Для фінансування цього проекту, вартість якого оцінюється в 3,6 млрд. дол., була створена коаліція з 60 фінських компаній під назвою TWO. Спочатку вони уклали контракти на купівлю електроенергії в обсязі 1600 мегаватів, чим усунули один із головних ризиків даного заходу. 25% вартості реалізації проекту були покриті за рахунок придбання акцій і надання субординаційної позики. Решта суми покрита за рахунок комерційного кредиту. При цьому на основних реалізаторів проекту - компанії Areva та Siemens - покладено дуже суворі зобов’язання з дотримання як часових, так і фінансових рамок. Якщо цей проект виявиться успішним, то, можливо, тінь Чорнобиля відтепер не тяжітиме над атомною енергетикою об’єднаної Європи.