В’ЄТНАМ: ГІДНИЙ УЧЕНЬ ДРАКОНА

Досвід побудови суспільства розвиненого капіталізму під керівництвом комуністичної партії ще знайде своє місце в підручниках історії і політології. А поки що результатами такого дивовижного експерименту активно цікавляться економісти. Тим паче, що їм уже не потрібно обмежуватися прикладом одного лише Китаю. Сусідній В’єтнам демонструє не менш вражаючі успіхи та при цьому без жодних ознак «перегрітості» своєї економіки.

Темпи зростання в’єтнамського ВВП у середньому за минуле десятиліття досягли 7,4% на рік. Навіть у часи фінансової кризи, що прокотилася країнами Південно-Східної Азії наприкінці 1990-х, спалахів епідемій SARS і пташиного грипу, згубних для економік регіону, цей показник у країні не опускався нижче 4,8%. У результаті реальний ВВП В’єтнаму порівняно з 1993 роком подвоївся вже в 2002-му. Таке завдання перед собою поставили, але навряд чи зможуть виконати найбільш швидкозростаючі економіки світу.

Більше того, частка в’єтнамського населення, котра живе за межею бідності й котра, за оцінками Світового банку, 1993 року становила 58%, через дев’ять років скоротилася до 29. А обсяг іноземних інвестицій в економіку країни торік дорівнював 8% ВВП — за цим показником В’єтнаму вдалося випередити навіть «ненаситний» Китай.

Хорошими темпами рік у рік зростає в’єтнамський експорт. Причому стрімко розвиваються торговельні відносини зі США, яких два-три роки тому взагалі не існувало. Після підписання торговельної угоди зі Штатами обсяг в’єтнамського експорту туди подвоюється вже другий рік поспіль. Навіть попри заходи, вжиті американськими чиновниками для його обмеження. Так, у США було запроваджено високі тарифи на рибну продукцію в’єтнамського виробництва, у результаті чого ця стаття експорту скоротилася на третину, а нині така сама доля може спіткати і креветки. В’єтнаму загрожує також скорочення квоти на поставку одягу в США як покарання за те, що в минулому він надав можливість Китаю додатково поставити товар за своєю квотою. У цілому обсяг експорту в’єтнамського текстилю в США зріс із 47 млн. дол. 2001 року до 2,4 млрд. у 2003-му.

В’єтнамський уряд послідовно й цілеспрямовано вживає заходів із диверсифікації як самого експорту, так і ринків збуту. Навіть після запровадження драконівських тарифів на рибну продукцію в Америці в’єтнамським рибалкам це не вельми зашкодило — швидко знайшлися нові клієнти в Європі й Австралії. Нині основними статтями експорту Ханоя є сільськогосподарська продукція, предмети промислового призначення і ширвжиток. На наступний рік заплановано вступ країни у СОТ.

Примітно, що всі ці дива в’єтнамської економіки відбуваються за збереження державної власності на землю і засоби виробництва. Правда, землю, приміром, практично безплатно передано в довгострокове користування бідним селянам, і саме це стало запорукою такої успішної боротьби з бідністю. Крім того, 2000-го ухвалено закон, що стимулює створення малого бізнесу, і вже до кінця того самого року кількість приватних підприємств перевищила 50 тис. Із іншого боку, у країну пориваються значні іноземні інвестори, приваблені дешевою кваліфікованою робочою силою. А от ніша середнього бізнесу практично порожня. Таким компаніям майже неможливо одержати доступ до землі, а отже, і до банківського капіталу. Хоча теоретично відчуження права на землю в країні передбачено, банкіри сильно сумніваються, що їм вдасться домогтися в судах рішення на свою користь у разі непогашення кредиту.

Зате великі державні компанії браку ані в фінансуванні, ані в нерухомості не відчувають. Останню вони зазвичай відразу здають в оренду приватним компаніям, природно, уже за ринковими розцінками. Тому нічого дивного в тому, що державні нафтопереробні та сталеливарні заводи, як і заводи з виробництва добрив, не вельми рентабельні. Зате дивує висока життєздатність малого бізнесу, похитнути котрий не вдасться навіть високій корумпованості державних чиновників.

У цілому прогнози зарубіжних економістів стосовно В’єтнаму виглядають навдивовижу оптимістичними. Хоча в них і відзначається той факт, що скорочення рівня бідності колишніми темпами надалі тривати не зможе, навіть за найсприятливішого розкладу. Зараз основна маса тих, хто все ще перебуває за межею бідності, припадає на найвіддаленіші, найзанедбаніші сільські місцевості або ж міські нетрі. Без будівництва нових доріг, забезпечення всієї інфраструктури домогтися поліпшення їхнього життя неможливо. А на такі цілі потрібні величезні кошти, які нині витрачаються на фінансування збиткових підприємств, що перебувають на балансі держави.