СИЛА ДОЛАРА, ЩО ПАДАЄ

Падіння долара триває, попри досягнуті наприкінці минулого року рекордні показники американської економіки й астрономічні касові збори, зібрані політичним блокбастером за участю Саддама Хусейна. Для багатьох це погана новина. Проте падіння, «проігнорувавши» дуже авторитетні торішні прогнози, так і не набрало характеру обвалу. І це новина втішна.

Саму глибину падіння долара різні експерти оцінюють по-різному. У пресі можна зустріти й показник у 46 відсотків, що характеризує зниження курсу долара відносно євро за період із жовтня 2002 року, і в 6,5 відсотка — відносно кошика валют, складеного з урахуванням внеску кожної з країн у суму американського торговельного дефіциту. В останньому випадку, ясна річ, роль відіграла жорстка прив’язка китайського юаня до американського долара й активні інтервенції японського центробанку, спрямовані на заниження курсу єни відносно долара. Так, за минулий рік Японія викупила доларів на 200 млрд., і попри це, порівняно з 2001 роком, курс американської валюти відносно єни впав на 19 відсотків. Найбільш усередненими показниками падіння долара за минулий рік є такі: 31 відсоток відносно австралійського долара, 30 відсотків — відносно євро, 19 — відносно фунта стерлінгів, 18 — відносно канадського долара і 23 — відносно кошика з 26 основних валют.

Проте, якщо торік серед основних причин цих подій передусім називали наслідки теракту 2001 року, невизначеність іракських перспектив і загальне погіршення економічної ситуації, то тепер на перше місце вийшли структурні проблеми: величезні дефіцити бюджету й поточного платіжного балансу, недосить швидке зростання якості нових робочих місць. Американські експортери, котрим торішнє зниження долара допомогло неабияк поліпшити свої позиції на ринку, не проти й далі йти второваною стежкою. Проте до зниження величезного торговельного дефіциту їхні успіхи не ведуть. Адже Китай і Японія, на частку яких припадають найбільші профіцити в торгівлі зі США (123 млрд. і 68 млрд. доларів відповідно), свою валюту «опускають» цілком відповідно до падіння долара.

Зате зарубіжні інвестиції в США серйозно скоротилися. Якщо 1998—2000-го іноземці, котрих приваблювали дедалі дорожчі цінні папери й перспективи інтернет-економіки, інвестували в Америку два трильйони доларів, то тепер цей процес загальмувався, якщо не сказати більше. З одного боку, інвестиційні портфелі й так уже забиті американськими цінними паперами (за деякими даними, їхня частка в середньостатистичному портфелі іноземного інвестора сягнула 50 відсотків), а з іншого — вочевидь незграбні дії американської адміністрації. Це і додаткові бюрократичні перешкоди, викликані посиленням боротьби з тероризмом, і збереження високих ставок оподаткування для іноземних інвесторів при одночасному скороченні податків для американців.

Крім того, збереження відсоткової ставки на історично мінімальному рівні в один відсоток (при двох відсотках у ЄС) зростанню зацікавленості іноземних інвесторів явно не сприяє. Тож результати опитування, проведеного експертами компанії Merrill Lynch серед 300 менеджерів із міжнародних інвестицій, не вельми здивували. Лише 12 відсотків опитаних заявили, що віддають перевагу вкладанню грошей саме в американські цінні папери. 58 відсотків при цьому вважають їхню вартість завищеною. А ще 56 відсотків прогнозували подальше зниження долара в новому році.

Власне, у тому, що долар потрібно знижувати й далі, відсотків так на 20, упевнені багато експертів. Зокрема й МВФ, який недавно оприлюднив 60-сторінкову доповідь, зміст якої журналісти відразу розтягли на окремі, нерідко суперечливі, цитати. Одна з них говорить, що нинішня ситуація з доларом загрожує стабільності всієї світової економіки, оскільки існує можливість переходу плавного зниження курсу долара в катастрофічний обвал. А сума сукупного зовнішнього боргу в 40 відсотків від ВВП, на яку можуть найближчим часом вийти США, для розвиненої країни є безпрецедентною...

Рекомендацій стосовно зниження видаткової та підвищення дохідної частини бюджету в рік президентських виборів можна було б і не давати, оскільки їх все одно ніхто не виконуватиме. Це підтвердив і міністр фінансів США Джон Сноу, заявивши, що рівень дефіциту бюджету в 475 млрд. доларів, або 4 відсотки ВВП, є «керованим». Тож вибір варіантів виявляється дуже обмеженим і зводиться лише до того, хто саме платитиме за музику, яку замовляють американці.

Утім, чому платитиме? Вже платять. Виявляється, останнім часом цю функцію взяли на себе азіатські країни. Причому практично добровільно й аж ніяк не безкорисливо. Такого висновку дійшли Петер Гарбер, Майкл Дулі й Девід Фолкерц-Ландау, котрі опублікували торік восени в National Bureau of Economic Research «Есе про відроджену Бреттон-Вудську систему». Хоча це видання й розраховано на професійних економістів, автори все-таки нагадали читачам основний зміст вищезгаданої системи, створеної 1944 року на конференції ООН в американському місті Бреттон-Вудс. Тоді країни Західної Європи і Японія, погодившись на запровадження золотодоларового стандарту й фіксації валютних курсів, зробили ставку на повоєнне відродження своїх економік за рахунок дешевого експорту в Америку. У результаті, попри зростання торговельного дефіциту США, система себе виправдала та зберегла свою життєздатність аж до 1970-х років, на які припадає її крах і введення режиму «плаваючих» курсів.

Нині, на думку дослідників, навіть за відсутності формальної фіксації курсів валют про дію механізмів вільного ринку капіталу, товарів і робочої сили міркувати можна тільки з великими застереженнями. Західна Європа справді виросла з бреттон-вудських «штанців». Зате вони виявилися для азійських економік наче на них шитими. Ці економіки акумулювали 1,79 трильйона доларових активів, і фінансисти навіть думати боялися про те, що станеться, коли ці трильйони раптово «виваляться» на ринок. Не дуже зрозумілі були причини, з яких уряди азіатських країн продовжують тримати ці явно збиткові активи. Виявилося, заради тієї ж таки мети — зміцнення своїх економік за рахунок дешевого експорту в Америку. На думку авторів дослідження, основний економічний дисбаланс на даний момент полягає не в обмінних курсах, а в розподілі робочої сили. Тільки в Китаї армія безробітних нараховує 200 млн. чоловік, і США змушені взяти на себе роль світового буфера, спроможного поглинати товари, виготовлені азіатськими економіками.

Непрямо ця теза підтверджується тим, що, попри феноменальні показники зростання американської економіки в грудні минулого року, у країні було створено замість обіцяних 150 тис. нових робочих місць ледь більше тисячі. Цей дисбаланс і визначатиме розвиток світової економіки на найближчі два-три десятиліття, а потім... місце азіатських економік займуть економіки пострадянські. І все повториться спочатку...

Авжеж, із цією теорією згодні далеко не всі економісти. Особливо нервуються західноєвропейські експерти, котрі, за інформацією агентства Reuters, уже назвали курс в 1,2 долара за євро «небезпечним», а 1,3 — «больовим бар’єром». Проте навіть Роберт Самюельсон, відомий американський економічний оглядач, пропонує кілька сценаріїв розвитку подій:

— Сполучені Штати виконують свою функцію двигуна світової економіки. Плавне падіння долара стимулює національну економіку, не викликаючи при цьому інфляції (торік вона справді була дуже низькою). Загальне зміцнення світової економіки, що відзначається при цьому, стимулює Японію та Європу до лібералізації своїх внутрішніх ринків, зниження відсоткової ставки в Європі, взаємну лібералізацію ринків. Штати виграють, а тих, хто програв би, немає;

— перевищення курсу євро показника в 1,4 дол. призводить до граничного скорочення європейського експорту й «заморожує» економіку ЄС. США й Китай (з урахуванням прив’язки юаня до долара) виграють, Західна Європа і Японія програють;

— різкий обвал долара «гальмує» всю світову економіку. Іноземні інвестори, які в середині минулого року володіли 10 відсотками американських державних цінних паперів і 17 відсотками корпоративних, змушені розпочати масовий розпродаж. Програють усі.

Як бачимо, трагічний сценарій лише один.

Зазвичай прогнози Роберта Самюельсона, що вирізняються особливою похмурістю на тлі тотального оптимізму, справджувалися з жахливою невідворотністю. І все-таки не випадково, мабуть, свій найпохмуріший із наведених вище прогнозів сам автор поставив на останнє місце.