Про сусіду та здохлу корову в західній інтерпретації

Можливість переконатися в тому, що «багаті теж плачуть», свого часу надовго прикувала до телеекранів вдячних глядачів Радянського Союзу, який стрімко скочувався до убозтва. Хоч як це дивно, але така сама проблема, нехай і з деякими варіаціями, хвилює і фахівців, котрі вивчають «дикий Захід», що невпинно багатіє.

Як відомо, за останні півстоліття дохід середнього американця, навіть з урахуванням інфляції, подвоївся. А відсоток тих, хто на вимогу надокучливих соціологів погоджується віднести себе до групи «щасливих», залишився незмінним і становить усе ту ж третину населення. Аналогічна картина спостерігається і в Великобританії, і в Японії. Хоча й там, і там опитувані захлинаючись перераховують численні нововведення, що з’явилися протягом останніх десятиліть із єдиною метою — зробити щасливішими як їхніх споживачів, так і виробників. У цьому контексті згадується і різноманітна накручена побутова техніка, і «Віагра», і можливість подорожувати по всьому світові після виходу на пенсію.

Річард Лайард, професор Лондонської школи економіки, велику частину свого життя присвятив поясненню цього парадокса. Починав він із констатації досить очевидних фактів: для того, аби почуватися щасливим, необхідно мати відданих друзів, люблячу сім’ю, улюблену справу. Здавалося б, жодних натяків на матеріальний статус. Однак кому, як не серу Лайарду, за сумісництвом лорду, знати, наскільки оманливою є простота цієї формули. Адже він належить до дедалі впливовішої групи економістів, які воліють брати до уваги не стільки слова людей, скільки їхні вчинки.

Хоч би скільки ви стверджували, що головне у вашому житті — це спілкування з власними дітьми, тривалість вашого робочого тижня, що зашкалює за 90 годин, говорить сама за себе. Психологи та соціологи вже мають досвід обробки таких результатів, а економісти ще тільки мають його набути. Хоча лорду Лайарду все-таки вдалося сформулювати своє питання таким чином, що відповідь на нього мало хто вважатиме двозначною: більшість студентів Гарвардського університету могла б обмежитися зарплатою у 50 тис. дол. на рік за умови, що їхні однокурсники зароблятимуть 25 тис., і відмовилася отримувати 100 тис. дол. на рік, якщо інші одержуватимуть удвічі більше.

Основний висновок Лайарда полягає у тому, що відчуття щастя починається не із задоволення певних потреб (звісно, за винятком життєво важливих), а з долучення до «щурячих перегонів», на які нас штовхає сучасне суспільство. Що більше ви одержуєте, то на більше нещастя прирікаєте своїх близьких. При цьому знайти вихід із ситуації, що склалася, елементарно просто: потрібно оподаткувати весь наддохід, який і стимулює корпоративний ярмарок марнославства.