ПОБАЧИТИ КИТАЙ — І ДУЖЕ ЗДИВУВАТИСЯ

Закінчення. Початок у №18

Як Павка Корчагін у ринок увійшов

«А ви бачили новий фільм «Як гартувалася сталь?» — це запитання супроводжувало нас від першого й до останнього дня перебування в Китаї. І звучало не набагато рідше, ніж традиційне «Як вам сподобався Пекін (Шанхай, Велика Китайська стіна... тощо)?»

Запитували журналісти і промисловці, службовці місцевих адміністрацій і навіть один заступник генерального директора біржі, котрий зберіг рештки знань російської мови. Запитували на офіційних зустрічах, при відвідуванні підприємства та просто за вечерею в одному з незліченних китайських ресторанів, у перерві між поїданням спеціальним способом приготовлених качиних яєць, черепахового супу, коріння лотоса чи пельменів і попиванням місцевого пива.

Щиро кажучи, відповідати було важко. І річ не в тому, що серіал, створений на китайські гроші з участю українських акторів, ми навряд чи побачимо — наскільки відомо авторові цих рядків, наша країна не закуповуватиме кінопродукцію, яка миттєво стала в Китаї справжнім хітом сезону. Не тільки тому, що немає зайвих грошей, — нібито й ні до чого. Не марять ні українська молодь, ні люди старшого віку Павлом Корчагіним, не зачитують до дірок книжку Островського школярі. Рідко крутять і старий серіал із Володимиром Конкіним у головній ролі. Можливо, у минулі роки ми «об’їлися» ідеології, тож тепер у нас алергія на різноманітні подвиги, можливо, стали у своїй масі цинічнішими та прагматичнішими?.. А китайці, ця багатотисячолітня нація, як і раніше, спроможна по-юнацькому захоплюватися, дивуватись і творити собі кумирів (у найкращому значенні цього слова). І, на відміну від нас, зовсім не схожа на суспільство, яке страждає від втрати ідеалів.

Якщо вірити в можливість переселення душ — а південніше Великої Китайської стіни в неї віриться чомусь більше, ніж в Україні, — то в другому своєму «житті» Павка Корчагін став китайцем. А його знаменита боярська вузькоколійка перетворилася на залізницю неподалік Сіані чи Баоцзи — нині в КНР узято курс на «велике освоєння західних районів», і список тільки основних автомагістралей, аеропортів, мостів, іригаційних об’єктів, газопроводів, які вже перебувають на стадії будівництва, перевалив за півсотні.

Новий Корчагін їм будувати (ринок) і жити допомагає — і для китайців у цьому немає нічого незвичайного...

Акціонер — усім робітникам приклад

Якби не проголосив два десятиліття тому Ден Сяопін курс на реформи та відкритість для світу — хтозна, на скільки років затрималася б поява китайського «економічного дива» з його вільними економічними зонами й технопарками. Якби не здійснив він-таки 1992-го знаменитий «похід на південь» і не висловив цінну думку щодо розвитку в країні фондового ринку: «Ми згодні сміливо пробувати, чи зможуть вони (біржі. — Н.Я.) працювати на нас», — і майбутнє Шанхайської та Шенчженської фондових бірж, капіталізація яких нині сягає 30% ВВП, могло скластися зовсім інакше.

У грудні 1990-го все починалося дуже й дуже скромно — біржа з претензіями регіональної працювала виключно під керівництвом місцевого уряду, та й то більше в експериментальному режимі. З 1992-го, як уже сказано, фондовим ринком почав опікуватися центральний уряд, і відтоді на Шанхайській фондовій починається інтенсивне зростання, якого не змогла зірвати навіть відома фінансова «буря» в Азії. Центр продукує не лише політичні вказівки (доречно згадати, приміром, слова прем’єра Чжу Жунцзі про те, що діяльність біржі має базуватися на принципах «законності, контролю, саморегулювання та стандартизації»). Вплив центральних органів виявляється визначальним у дуже багатьох моментах — аж до ухвалення остаточних рішень про те, акціями яких підприємств торгувати.

Шанхайську фондову біржу створено 26 листопада 1990 року, і вже 19 грудня того ж року вона розпочала операції. Якщо на першому етапі в лістинг біржі було внесено 14 підприємств, то 2000 року — вже 533. Близько 80 відсотків від їхньої загальної кількості — це компанії з різною часткою державної власності, решта — 20 відсотків — спільні підприємства.

Нинішнього року зафіксовано найвищі за всю історію біржі результати торгів за одну сесію — 5 млрд. дол., проте в середньому цей показник коливається в межах 2–3 млрд. дол.

1997 року біржа в’їхала в нову будівлю, спеціально для неї збудовану в новому районі Пудун. Китайці пишаються, що тепер її торговельні площі — 3600 квадратних метрів — найбільші в Азії.

«Завдання уряду — врівноважити нашу біржу і Шенчженську, — розповідав мені заступник генерального директора Шанхайської біржі пан Ву Ялун. — Скажімо, якщо п’ять підприємств центр вирішить виставити на Шанхайську біржу, то наступні п’ять він виставить на Шенчженську. І ще одне мудре рішення: з огляду на світові тенденції до злиття, уряд не дозволяє створювати нові біржі, вважаючи, що цілком вистачить і тих, що є. Передбачається, що в перспективі наша біржа спеціалізуватиметься на торгівлі акціями різних індустріальних компаній та державними цінними паперами, тоді як Шенчженська зосередиться на торгівлі акціями високотехнологічних компаній».

Взагалі-то без спеціальної підготовки краще не заглиблюватися в особливості китайського фондового ринку. Взяти хоча б таку деталь, як існування тут двох типів акцій — А та В. А — номіновані в юанях і продаються внутрішнім інвесторам, В — номіновані в доларах і купуються, як сказав заступник генерального директора біржі, «по усьому світові». Якщо ви подумали, що одне підприємство має акції категорії А, а інше — категорії В, то це даремно. Одна компанія може мати акції відразу двох категорій (крім того, можна випускати ще й американські чи європейські депозитарні розписки). У яких пропорціях у такому випадку розділяється статутний фонд, є стосовно цього якісь чіткі правила, скажімо, 60 на 40, 70 на 30? «По-різному», — ухильно відповідають господарі...

Акцій В порівняно мало (з 533 підприємств, які торгують своїми паперами на біржі, їх мають лише 55) — занадто жорсткими вимогами обставлено їх випуск. Авжеж, китайці чудово розуміють, що такі операції зі статутним фондом не відповідають міжнародним правилам і від подібного «дуалізму» доведеться відмовлятися вже в недалекому майбутньому — у зв’язку зі вступом Китаю до ВТО. Але поки що це лише перспектива.

Зате про що китайські торговці цінними паперами люблять розповідати, то це про позитивний вплив фондового ринку на життя країни. По-перше, старанно загинав пальці пан Ву Ялун, на біржах «уряд збирає значний капітал для розвитку економіки». І «підприємства знаходять гроші не тільки в міністерствах або в регіональній казні, а й на фондовому ринку». По-друге, «підприємства, які мають право продавати свої акції, змогли неабияк змінити свій менеджмент. На ринковій основі». По-третє, поява фондового ринку дуже змінила фінансову інфраструктуру країни; по-четверте, «фондовий ринок, біржа дають імпульс розвитку інших галузей: зростають у ціні нерухомість, газети, інші засоби масової інформації»...

Було і по-п’яте, і по-шосте, і вони мене, зізнаюся, трохи розвеселили. Спочатку пан Ву Ялун розповів про вплив фондового ринку на підвищення в країні рівня життя й навів приклад участі робітників у політнавчанні: «Тепер директорові підприємства не доводиться довго скликати робітників і службовців на заняття, вони дуже цікавляться новими рішеннями в політичній і економічній сфері, бо ці рішення впливають на вартість їхніх акцій». Потім було заявлено, що фондовий ринок, участь у якому нині беруть приблизно 25 млн. чоловік, став «певним стабілізуючим чинником у країні». Навіть злочинність «набагато знизилася»...

У холі суперсучасного, лише три роки тому спорудженого будинку Шанхайської біржі ми відразу ж наштовхнулися на скульптуру бика, що символізує, як відомо, тенденції зростання на фондовому ринку. Та скільки не шукали, так і не побачили ведмедя. Згодом нам пояснили: ведмедя таки немає, китайці націлені виключно на зростання. Вони сподіваються, що вже за три-п’ять років Шанхайська біржа вийде на третє місце в Азійсько-Тихоокеанському регіоні, а через десять — на лідируючі позиції у світі. Що ж, амбіцій їм не позичати.

Трирічка беззбитковості

10,2% — 9,7% — 8,8% — 7,8% — 7,1%. Такою низхідною кривою характеризується економічне зростання в Китаї протягом 1995—1999 років. Оскільки 2000-й, останній рік дев’ятої китайської п’ятирічки (відвик, либонь, читач від цих термінів?), за прогнозами тамтешніх спеців, навряд чи принесе більше, ніж чергові сім «із хвостиком», ну від сили вісім, можна говорити, що пік економічного злету позаду і країна потребує свіжих підходів. І погляди вкотре звертаються до пленуму ЦК КПК або засідання Держради КНР.

З висоти (чи точніше сказати — з прірви?) нашого досвіду можна по-різному оцінювати той факт, що жодна більш-менш важлива для країни ініціатива не має шансів на життя без схвалення цими органами. Але так воно і є: спочатку — політичне рішення, потім — вироблення механізмів та реалізація чергової реформи на практиці. Приміром, старт реформі держпідприємств дав пленум ЦК КПК у вересні 1999-го. І нікого з високопоставлених комуністів, здається, не бентежить той факт, що передбачене для багатьох підприємств «конвертування заборгованості в акції» — це практично те саме, що продаж держвласності за борги...

Коли говорити тільки про китайську промисловість, то державних підприємств тут порівняно мало — десь 25%, чи близько 200 тис. (38% — колективні, решта — приватні, спільні, акціоновані). Проте й ця чвертка є постійним джерелом головного болю через свою низьку рентабельність чи й взагалі глибоку збитковість.

За підвищення рентабельності борються вже з середини 90-х — і на рівні провінцій, і на рівні галузей. «На початку 1998 року керівництво Держради рішуче зажадало від Міністерства залізниць протягом трьох років вирішити питання зі збитковістю, відштовхуючись від збиткового 1997 року», — читаємо в офіційному китайському джерелі. І трохи далі: «Всі залізниці країни достроково покрили збитки». Тільки й того, що довелося відмовитися від планування роботи з центру й підвищити відповідальність керівників середньої ланки, закрити низку непотрібних управлінь, малих станцій, зменшити кількість локомотивів і лише протягом року скоротити 260 тис. чоловік із 3,2 млн. працівників галузі. Цікава деталь: у жовтні, під час нашого перебування у Китаї, тамтешні залізничники урочисто відкривали ділянку шляху, на якій поїзди розвивають швидкість 180 км/год.

Справжня боротьба розгорнулася й у промисловості. Судячи з переможних реляцій, якщо 1997 року в країні були збитковими майже 6,6 тис. тільки великих і середніх підприємств держсектора, то вже 1998-го 1,5 тис. «вийшли з глухого кута», а 1999-го — ще 1,7 тис.

За підсумками 1999 року, який за економічними результатами вважався найкращим у п’ятирічці, сукупні прибутки від роботи рентабельних держпідприємств нарешті перевищили сукупні збитки від роботи збит-кових — відповідно 96,7 млрд. і 85,1 млрд. юанів. Щоправда, при цьому на складах продовжувала припадати пилом готова продукція на астрономічну суму — 344,1 млрд. юанів, або 42 млрд. дол., чи, коли хочете, 1,25 українського ВВП.

Сталися позитивні зрушення в структурі промисловості. Протягом 1999 року закрито 31 тис. збиткових або малих шахт, на 250 млн. тонн скорочено видобуток вугілля у волостях і селищах, на рік раніше виконано програму скорочення виробництва в текстильній промисловості на 9,6 млн. веретен. А виробництво мікрокомп’ютерів, засобів мобільного зв’язку збільшилося на 12—46%.

На тому, що відбувалося після вересневого пленуму, варто зупинитися докладніше хоча б тому, що йшлося про радикальне позбавлення підприємств від тягаря старих боргів. Як нам розповів пан Ю Пі, заступник директора інституту держпідприємств, який входить до Центру вивчення проблем розвитку при Держраді КНР, до цієї процедури підходили дуже вибірково. Передусім відсікли стратегічно важливі об’єкти та природних монополістів — до них підхід має бути особливий, про їхній «вихід» із держвласності ніхто й помислити не має права. Потім виділили підприємства, де й менеджмент хороший, і перспективи світлі, і продукція має ринок збуту, і значний розмір заборгованості не є причиною збитковості. Для них запропонували таку схему. Підприємство-боржник емітує акції та розраховується частиною їх за свої борги перед банком. У свою чергу банк перепродує ці акції одній із чотирьох спеціальних державних компаній, а та, у свою чергу, виставляє їх на Шанхайську чи Шенчженську фондову біржу. Таку процедуру з початку 2000 року пройшло 601 підприємство; загальна сума конвертованих — тобто врешті-решт погашених приватними інвесторами — боргів становила 400 млрд. юанів. І роботу, запевняє пан Ю Пі, ще не завершено.

Ну, а що робити з підприємствами, де й нормального менеджменту немає, і продукція жахлива? Можливо, є який-небудь сильнодіючий китайський рецепт? «Це наше найболючіше питання, — каже пан Ю Пі. — Такі підприємства треба закривати. Але тоді постає проблема безробіття. Тим паче що в традиціях китайських підприємств — надлишок робочої сили. Можна також провести злиття, реструктуризацію — щодо кожного об’єкта рішення слід приймати окремо. У східних районах, де середні та малі підприємства не в змозі погасити заборгованість перед банками, цей обов’язок буде покладено на місцеві уряди. Одне слово, працюємо — реформу розраховано як мінімум до 2005 року».

І на прощання скажу

...Спочатку здавалося дивним, що наш перекладач уперто уникає слова «приватизація». Виявилося, все просто: в ужитку в китайців немає такого поняття — у них ці процеси називають «залученням приватного капіталу». Спочатку здавалося неправдоподібним, що в країні з правлячою Комуністичною партією немає сліпого схиляння перед державною власністю, більше того, мирно «співіснують» підприємства приватні, акціоновані, державні, спільні, колективні. Здавалося неможливим, що в соціалістичній державі може бути офіційне безробіття, а червоні прапори майорять над офісами банків з іноземним капіталом. Але така вже особливість китайського шляху, і цим, здається, все сказано.

Ясна річ, сенс життя не зводиться до заводу, будівництва чи банківського офісу. Виховують дітей і гуляють у ресторанах весілля, дивляться західні бойовики впереміж із виступами місцевих самодіяльних хорів і поглинають неймовірну кількість зварених на парі пельменів біля вуличних лотків. Вранці-рано пекінські пенсіонери, зібравшись командами по сорок і більше чоловік, під звуки барабана прямо на вулицях займаються чимось віддалено схожим на аеробіку... Одне слово, живуть, як уміють.

Китайців багато, неймовірно багато, і тільки тут, на їхній землі приходить інтуїтивне розуміння того, що таке мільярд. Це море чорноволосих людей, це нескінченний потік, який, чого доброго, підхопить і тебе, живу й мислячу піщинку. До якого берега приб’є, якої мети досягнеш? Немає відповіді. Точніше, вона є, але... суцільні китайські ієрогліфи.

Редакція «ДТ» висловлює вдячність посольству КНР в Україні за організацію поїздки наших журналістів до Китаю.