ПАР: будівництво райдуги в окремо взятій країні

Шлях, пройдений Південно-Африканською Республікою за 12 років із моменту повалення апартеїду і проведення перших демократичних виборів, оцінюють по-різному. Відійшовши від влади, біла меншість пророкувала криваві жахіття громадянської війни, хаос і розруху. Новий чорний уряд обіцяв ліквідувати злидні, скоротити безробіття, створити націю, яка живе в гармонії з собою і навколишнім світом.

Як зазначає Річард Кокетт, автор великого огляду в журналі The Economist, сьогодні не виправдалися ні найгірші побоювання, ні найрайдужніші надії. При цьому аналіз досягнень і прорахунків нинішньої політичної еліти такої далекої як географічно, так і, здавалося б, політично країни відкриває цілком несподівані ракурси для наших ювілейних рефлексій.

Мирний капіталізм на комуністичному п’єдесталі

До перемоги над апартеїдом корінне чорношкіре населення країни привів Африканський національний конгрес (АНК) — партія, яка готується відзначати свій столітній ювілей. Основну заслугу в тому, що цієї перемоги було досягнуто мирним шляхом, приписують Нельсону Манделі — легендарному національному герою, який 27 років провів у в’язниці за боротьбу з офіційною політикою поділу населення країни за расовою ознакою та позбавлення чорношкірої більшості громадянських прав і свобод. Біографи зазначають, що після звільнення Мандела прийшов до прокурора, який відправив його в ув’язнення, і сказав: «Давайте разом будувати Нову Південну Африку!» З цими самими словами він звернувся і до вдів тих президентів ПАР, режим яких ледь не став його могильником.

До народу Мандела звертався вже з іншим закликом: разом будувати райдужну націю. Авторство цієї метафори приписують Десмонду Туту, чорношкірому главі Англіканської церкви ПАР, лауреату Нобелівської премії світу, автору книжки «Без прощення немає майбутнього». Туту вкладав у це поняття біблійну символіку, проповідуючи ідею загального миру. Мандела збагатив «райдужну концепцію» елементами африканської космології, відповідно до якої в культурах хоза, нгуні та зулу райдуга асоціюється з надією і світлим майбутнім. Крім того, як у семибарвній ньютонівській райдузі, так і в п’ятикольоровій африканській відсутні чорний і білий кольори, а інші зливаються в повній гармонії між собою. Англійці, голландці, французи, португальці, німці, бушмени, готтентоти, зулуси, хоза, індійці, азіати — всі вони мають знайти своє місце в африканській райдузі толерантності та культурного розмаїття, використовуючи для цього одинадцять державних мов.

Нині «райдужну ідеологію» сповідує Табо Мбекі, який змінив 81-річного Манделу на посту президента ПАР у 1999 році. Однак, попри те, що символ райдуги в прив’язці до Південної Африки взяли на озброєння навіть туроператори, до остаточної колірної гармонії там ще далеко.

Найбільшими успіхами нинішній уряд ПАР може похвалитися на зовнішньополітичному поприщі. Країна, яка в роки апартеїду опинилася в повній міжнародній ізоляції, стрімко надолужує згаяне. Проповідуючи принцип «африканського розв’язання африканських проблем», як Мандела, так і Мбекі беруть найактивнішу участь у вирішенні всіх регіональних конфліктів. Це саме Мандела переконав лівійського лідера Муамара Каддафі видати двох підозрюваних у скоєнні теракту над Локербі в 1988 році. Чимало зусиль доклав він і для запобігання геноциду в Руанді, ведучи переговори про розміщення південноафриканських військ у Бурунді.

Цієї самої лінії дотримується і його наступник, причому так активно, що його прибічники називають його «президентом закордонних справ», а критики стверджують, що за кордоном він проводить часу більше, ніж на батьківщині. Спроби перетворити Організацію африканської єдності, яка зжила себе, на Африканський Союз із Панафриканським парламентом і Африканською комісією з прав людини і народу знаходять наразі ще не надто палку підтримку на континенті, зате приносять великі дивіденди в Європі та Америці. Європейцям та американцям Південна Африка в цьому сенсі нагадує повоєнну Францію, а африканці дедалі частіше називають її «африканською Америкою».

Ще складніше оцінити внутрішньополітичні та економічні успіхи. З одного боку, 9 млн. чоловік, які одержали з 1994 року доступ до питної води, 1,5 млн. — до електрики, 1,3 млн. — до телефонного сполучення, свідчать самі за себе. Із забезпечення населення чистою водою ПАР узагалі займає одне з перших місць у світі. Та й 85 місяців безупинного приросту ВВП (у середньому на п’ять відсотків на рік) теж викликають повагу. Проте рівень безробіття, який зашкалює (навіть за найскромнішими офіційними даними становить 27%), а також провалля між багатою верхівкою та злиденною більшістю змушують замислитися над правильністю вибраної економічної стратегії.

Однією з умов мирної передачі влади з боку білої меншості було збереження капіталістичного шляху розвитку. Основною ідеологією АНК була боротьба за права чорношкірої більшості в країні, і про його економічну платформу говорити не доводилося, хоча спочатку в партії проглядало марксистське коріння й навіть звучали заклики націоналізувати все та вся. Нинішній президент ПАР і керівник АНК у минулому був членом Південноафриканської комуністичної партії, а його батько — взагалі її головним теоретиком. Крім того, ступінь магістра економіки Табо Мбекі одержував у Великобританії, а військову освіту — у СРСР. Комуністи були основними союзниками АНК у боротьбі з апартеїдом (разом з Конгресом південноафриканських профспілок).

Ситуація погіршується ще й тим, що гідних політичних супротивників в АНК немає. Так, на минулих президентських виборах опозиційний Демократичний альянс набрав 12% голосів проти 70, відданих за АНК. При цьому тільки 3% тих, хто голосував за нього, були чорношкірими (тоді як їхня частка в загальному населенні країни перевищує 80%).

Утім, навіщо потрібна опозиція, якщо є така ідеологічно різношерста коаліція «друзів», і кожне рішення приймається в ході запеклої дискусії та ціною не завжди виразного консенсусу? Оголосивши курс на побудову безрасової економіки й створення «чорного середнього класу», новий уряд, по суті, домігся лише зміни кольору шкіри найбагатшої верстви населення. В 1970 році 71% сукупного особистого доходу діставався 10,5% білого населення, тоді як на 80% чорного населення залишалося менше 20%. У 2001 році це співвідношення вперше змінилося на користь чорних. Більше того, якщо в 1975 році найбагатші 10% населення на 95% були білими, то в 1996 році серед них було вже 22% чорних, 7 — кольорових і 5 — індійців.

Місцеві експерти стверджують, що частка «чорного середнього класу» становить нині від 22 до 40 відсотків, причому, незалежно від показника, вона зросла вдвічі порівняно з 2000 роком. Проте закордонні експерти з таким трактуванням не погоджуються, адже більшість цих «середняків» є держслужбовцями. Причому ця ситуація склалася саме завдяки тонкощам економічних технологій.

Відразу ж після перемоги на виборах 1994-го новий уряд, прагнучи переконати світову фінансову громадськість у безпеці інвестування в південноафриканську економіку, прийняв свою першу економічну програму за назвою «Зростання, працевлаштування та перерозподіл». Її реалізація дала змогу забезпечити економічну стабільність і спровокувала споживчий бум. Проте, за словами президента, у країні збереглися дві економіки: одна багата біла, інша — бідна чорна.

2000 року основну ставку було зроблено на соціальні програми, і 10 млн. громадян із 47 стали одержувати або пенсії, або грошову допомогу на дітей (з огляду на те, що середня тривалість життя в країні становить 45 років у чоловіків і 51 рік — у жінок, можна уявити собі криву розподілу цієї допомоги).

Потім настала черга Ініціативи прискореного загального економічного зростання, яку називають кейнсіанською та порівнюють із «Новим курсом» Рузвельта. Реалізація цієї програми дасть можливість домогтися прискорення економічного зростання до 6% ВВП до 2010 року і дворазового скорочення рівня безробіття до 2014-го. Для цього уряд збирається виділити впродовж найближчих трьох років 370 млрд. рендів (грубо кажучи, понад 60 мільярдів доларів) на суспільні роботи з розвитку інфраструктури та створення нових робочих місць.

Власне кажучи, на рівень розвитку інфраструктури Південної Африці скаржитися не доводиться: площа доріг із твердим покриттям удвічі перевищує показники всіх інших африканських країн разом узятих. Та й узагалі економічним показникам ПАР заздрять не тільки на Африканському континенті (де ВВП ПАР становить понад 30% від загальноконтинентального, при тому, що їй належить 4% території і 6% населення). Друге місце у світі за собівартістю електроенергії (причому її, як, утім, і автомобільне паливо, тут отримують із вугілля), активний експорт не тільки сировини (з огляду на унікальні запаси золота, алмазів, платини, марганцю та ін.), а й автомобілів і продукції машинобудування. За рівнем розвитку банківської системи ПАР не поступається найрозвиненішим країнам світу. Найголовніше, чого їй бракує, — це розвитку дрібного та середнього бізнесу.

Тільки 30% нових робочих місць припадає в країні на дрібний і середній бізнес, і тільки кожний десятий із підприємців-початківців був чорношкірим. А на фондовому ринку, попри його рекордні показники, чорношкірим власникам належить лише 2% цінних паперів.

Ціла низка законодавчих ініціатив, спрямованих на підвищення економічної активності чорношкірого населення, призвела до створення системи квотування робочих місць у приватних компаніях. Проте на тлі дуже високого безробіття в країні катастрофічно не вистачає кваліфікованої робочої сили. Точніше, вона є, але представлена переважно білими людьми, узяти на роботу яких заважають квоти. Результатом такої стратегії стало народження цілої індустрії расового аудиту, а також «мисливців за чорними головами» — фахівців з переманювання хоч трохи компетентних чорношкірих службовців із держустанов. Щоправда, на державні посади потрапляють в основному не завдяки своєму професіоналізму, а завдяки політичній відданості, отже, коло загрожує замкнутися вже найближчим часом.

Гострі кути кола

Розірвати його можна, лише виховавши нове покоління чорної кваліфікованої робочої сили. Судячи з того, що на потреби освіти в країні виділяється 20% бюджету, недооцінки цього чинника немає. Як, утім, і очевидних успіхів на цьому поприщі. У спадщину від старого режиму країні дісталися державні школи для чорних і державні школи для білих. Формально такий поділ давно скасовано, проте насправді переплутати їх складно. У перших, нехай навіть цілком переобладнаних і оснащених новими навчальними посібниками, катастрофічно не вистачає кваліфікованих учителів. У других, повністю укомплектованих і забезпечених — від 59 до 77% учнів, як і раніше, білі. У результаті в 2002 році серед усіх, хто успішно склав випускні екзамени з математики й точних наук, на частку чорношкірих учнів припало лише 20% (а взагалі за цим показником ПАР посідає останнє місце серед 50 протестованих країн). До вузів вступило 5% чорних, 7 — кольорових, 41 — індійців і 36% — білих.

З іншого боку, забезпечивши школи істотною фінансовою підтримкою, держава надала їм достатній ступінь свободи. Передусім це стосується так званих незалежних шкіл, із якими чорне населення насамперед пов’язує надію виштовхнути зі злиднів своїх дітей. Такі школи створюються ентузіастами, можуть брати плату за навчання, залучати приватних спонсорів, а також одержувати державне фінансування у разі відповідності певним критеріям. У 1994 році таких шкіл було 517, нині — 2000, причому частка чорношкірих учнів у них за той самий період збільшилася з 36 до 60%.

Ще страшнішою загрозою для Південної Африки є СНІД. Кожний сьомий житель країни є носієм ВІЛ, в армії частка інфікованих сягає 40%. При цьому програми антиретровірусної терапії тривалий час блокувалися національним урядом. Табо Мбекі стверджував, що СНІД є вигадкою фармацевтичних концернів, які прагнуть поживитися за рахунок потерпілих, а насправді причинами захворювання є злидні та недоїдання. Повний бойкот, оголошений у країні цій темі, було прорвано лише після того, як Нельсон Мандела публічно визнав, що його син помер саме від СНІДу. Передбачається, що до кінця року антиретровірусну терапію одержуватимуть 225 тис. південноафриканців, що є великим прогресом порівняно з минулими роками, але вкрай недостатньо з урахуванням п’ятимільйонної армії інфікованих.

Ще один бич Південної Африки — злочинність. І знову уряд виділяє на її подолання рекордні суми — 3% ВВП. Проте кількість поліцейських у перерахунку на 100 тис. населення — 260 — у ПАР відстає від середньостатистичних 380 по Африці. У спадщину від апартеїду на руках у цивільного населення залишилося 4 млн. одиниць ліцензованої вогнепальної зброї та ще близько 1 млн. — неліцензованої. Це вшестеро перевищує кількість «стволів», які має південноафриканська поліція. Яка, до речі, не користується в народі особливою довірою. Не дивно, що кількість приватних охоронців перевищує чисельність поліцейських удвічі, а з урахуванням внутрішніх корпоративних служб безпеки — так і зовсім учетверо.

Примітно, але саме в симбіозі приватного капіталу та поліцейської системи експерти й вбачають розв’язання проблеми. Приклад того — бізнес-центр у Йоганнесбурзі, де спільними зусиллями приватних охоронців і поліції вдалося домогтися 80-відсоткового скорочення злочинності...

До наступних президентських виборів, які відбудуться в 2009 році, в АНК ще є час (тим паче, що Табо Мбекі обраний нині на свій другий, останній за конституцією термін). Утім, набагато потужнішим стимулом для здійснення реформ може стати Кубок світу з футболу, який планують провести в Південній Африці в 2010-му. А наразі, як стверджують експерти, уряд сильно відстає від свого народу в русі до демократії, толерантності та вільного розвитку.