НА ПОРЯДКУ ДЕННОМУ ЄВРОЗОНИ — ВІДСОТКОВА СТАВКА ТА НОВИЙ ЄВРОБАНКІР

Позиція «поживе-
мо — побачимо», за яку вже давно намагається сховатися Європейський центральний банк (ЄЦБ), неабияк набридла й навіть почала дратувати економістів, аналітиків і різних оглядачів. Останні не лінуються зайвий раз нагадати, що в міру послаблення попиту в економіці багато країн уже знизили відсоткові ставки — від динамічної Федеральної резервної системи США (що виконує функції центрального банку) до консервативного Банку Японії.

І лише ЄЦБ зберігає, по-перше, незворушність, по-друге, процентну ставку на рівні 4,75%. Встановлена в жовтні минулого року, сьогодні вона вже не відповідає реаліям і на тлі вповільнення темпів зростання глобальної економіки несе в собі певні ризики для єврозони. І навіть улюблена фраза Віма Дуйзенберга, президента ЄЦБ, про те, що для банку «стабільне євро набагато важливіше, ніж сильне чи слабке», вже не справляє враження.

Звісно, економічні темпи в єврозоні також уповільнюються. Але її центробанк поки що не в такій скрутній ситуації, як його «колеги» у США чи Японії. За відносно закритої економіки єврозона частково ізольована від глобального вповільнення темпів економічного зростання. Проте в ЄЦБ виставлено «інфляційні маяки» (межа припустимої інфляції), на яких, власне, і базується методологія банку. У цьому сенсі вона протилежна методології американського Федерального резерву, який не має ані маяків в інфляційній політиці, ані певних чітких рамок цієї політики. Але вагоме слово оракула Грінспена у скрутну хвилину — і всі фінансові ринки світу рівняються на нього.

Ніхто в ЄЦБ не має грінспенівської «ваги». Поточні й аварійні рішення тут приймають колективно — радою управляючих, куди входять 12 голів центробанків країн єврозони та шість членів правління ЄЦБ, котрими, власне, й керує президент Вім Дуйзенберг.

Останні два тижні менеджмент ЄЦБ посилав досить нечіткі сигнали, що дозволило спостерігачам зробити висновок, що на зміну чеканню нарешті прийде дія і не далі як у середу, 11 квітня, на засіданні ради управляючих відсоткова ставка ЄЦБ рушить у бік зменшення.

Але цього не сталося. ЄЦБ вистояв перед колективним пресингом, тим самим подовживши свій же рекорд — останній раз процентну ставку для єврозони він знижував у квітні 1999 року.

Проте деякі економісти прогнозують: до кінця року відсоткову ставку в єврозоні буде знижено до 4%.

На тлі плутаних візерунків па-
дінь—підйомів власне євро та його процентних ставок якось плавно виникла (не сама по собі, але досить органічно) тема президентства в ЄЦБ. Витоки умовності передачі головної фінансової посади в єврозоні слід шукати в травневому саміті Євросоюзу 1998 року, у тому драматичному засіданні в Брюсселі, коли амбіційні французький і німецький лідери (президент Ширак і канцлер Коль) за «неабияких» зусиль посередника британського прем’єра Блера ледве дійшли згоди, уже пізно вночі.

Компроміс полягав у тому, що перший восьмирічний термін президентства в Європейському центральному банку розділять навпіл — голландець Вім Дуйзенберг, котрий залишав тоді крісло голови центробанку Голландії, і француз Жан-Клод Тріше, глава Банку Франції.

Через рік, у травні 2002-го, і настане ота сама середина терміну, про яку домовлялися. І немає нічого дивного в тому, що глави центральних банків, а також їхні уряди, хотіли б уже точно знати ім’я наступного президента ЄЦБ — перш ніж реальні банкноти і копійки замінять віртуальну євровалюту в січні 2002-го. У ідеалі наступника Дуйзенберга мають назвати до осені.

Пригадується, Вім Дуйзенберг уже після призначення 1998-го казав, що добровільно «поділиться» президентським терміном із французом, але спочатку дочекається перетворення євро на стовідсоткову валюту. Попередньо термін поширення нових грошей містами й селами єврозони планувався на період від січня до червня 2002 року. Але уряди країн вирішили скоротити процес до двох місяців. Таким чином, уже після лютого 2002-го Дуйзенберг може обирати час відставки.

І тут раптом «згадують», що ніяких письмових зобов’язань щодо поділу президентського терміну не існувало, а були просто «приватні» домовленості, це по-перше. По-друге, Вім Дуйзенберг, кажуть в ЄЦБ, ніколи не називав точної дати своєї відставки.

Запідозривши в заявах підступ, французи дуже хотіли б голосно доводити своє право на другу половину президентства в ЄЦБ, тим більше що це нескладно — свідків на саміті 1998-го було більш ніж досить. Проте один нюанс заважає «справедливій» боротьбі за головне єврокрісло. Річ у тому, що французький кандидат Жан-Клод Тріше нині причетний до судового розслідування фінансових порушень у банку Credit Lyonnais. Французькі судді намагаються, зокрема, з’ясувати, чи мав відношення до фінансових афер банку мсьє Тріше, котрий обіймав до 1993 року посаду генерального директора Казначейства, а опісля — голови Банку Франції, і чи був він причетний до навмисного перекручування статистики за банківськими рахунками Credit Lyonnais у 1992—93 роках, коли банк був ще державним, і до надання фальшивої інформації ринкам капіталу.

Коли закінчиться судовий розгляд справи Credit Lyonnais, невідомо. Незрозуміло також, із яким результатом вийде з нього центральний банкір Франції. Пішли вже чутки, що, можливо, хтось у Франції не хоче бачити мсьє Тріше в кріслі президента ЄЦБ, але офіційний Париж стверджує, що той залишається головним кандидатом. Чи завершиться розслідування до осені? Якщо ні, то якими будуть наступні кроки Франції, не повідомляється.

Чиновники в Берліні й банкіри у Франкфурті подейкують про те, що позаяк Франція так прагне вищого крісла в ЄЦБ, то нехай знайде гідну кандидатуру. Дуйзенберг — голландець, проте німці розглядають його як свого ставленика, і сьогодні, очевидно, більше від усіх хотіли б відтягнути прихід Тріше, сподіваючись з допомогою Дуйзенберга зберегти свій вплив у головному фінансовому інституті єврозони.

Останніми місяцями, особливо після грудневого саміту ЄС у Ніцці, оглядачі полюбили тему франко-германських непорозумінь. Аналізуючи весь двосторонній шлях повоєнного періоду, вони зазначають, що нинішній етап — найбільш недружній. Керівна посада в ЄЦБ — ще одна, чергова розбіжність. Німеччина, яка найбільше «спізнюється» серед великих євро-економік, на думку Парижа, вичерпала свій ресурс на лідерство в європейських структурах. Проте і Франція, як вважають у Берліні, не може, виходячи лише з тимчасових економічних успіхів у межах єврозони, диктувати свої правила облаштування Європи.