МВФ знову очолив француз

28 вересня ц.р. рада директорів Міжнародного валютного фонду одностайно обрала нового управляючого директора. Ним став 58-річний Домінік Стросс-Кан, колишній міністр фінансів і колишній кандидат на пост президента Франції. «Я маю намір негайно почати впроваджувати в життя реформи, які необхідні МВФ», — пообіцяв новообраний керівник 1 жовтня на своїй першій прес-конференції в Парижі. До виконання своїх нових обов’язків пан Стросс-Кан приступить із 1 листопада 2007 року.

Традиції — непорушні, проблеми — вічні?

Вибори керівника МВФ відбулися на два роки раніше від запланованого строку. Оскільки наприкінці червня діючий директор МВФ іспанець Родріго Рато несподівано для всіх оголосив про свою майбутню відставку, в яку зібрався відразу ж після щорічних зборів МВФ і Світового банку в жовтні 2007-го. Причиною відставки, за версією Рато, стали сімейні обставини, а саме — бажання зайнятися вихованням і освітою трьох дітей, котрі проживають в Іспанії. Здивувавшись такому незвичному для фінансових кіл мотивуванню, зацікавлені сторони спрямували всі зусилля на пошуки нового кандидата. Вони були нетривалими, а реальним кандидатом в остаточному підсумку став усього один претендент.

За сформованою ще з кінця 40-х років минулого століття традицією, вищі посади в двох головних фінансових інституціях світу ділять між собою США і Європа: МВФ очолює європеєць, Світовий банк — американець. Сполучені Штати, без проблем поставивши влітку на посаду голови СБ колишнього заступника держсекретаря Роберта Брюса Целліка, вирішили цього разу не виявляти особливої зацікавленості в європейських торгах. Хоча, маючи майже 17-відсоткову частку в статутному фонді МВФ, вони завжди можуть втрутитися і заблокувати будь-яку пропозицію європейських колег. Як, власне, це вже траплялося 2000-го, коли узгоджену в Європі кандидатуру заступника міністра фінансів Німеччини Кайо Кох-Везера в Америці не вважали достатньо вагомою.

Дві останні процедури обрання директора МВФ відбувалися непросто. 2000 року Німеччина, щоб не прогавити свій рідкісний шанс на таке високе міжнародне крісло, запропонувала Хорста Келлера, котрий очолював у той час Європейський банк реконструкції та розвитку. Келлер, до речі, теж залишив керівну посаду МВФ раніше строку в зв’язку з висуванням на пост президента Німеччини. Саме при обранні його наступника 2004-го виникли перші розбіжності між країнами — членами фонду щодо принципів обрання керівника МВФ.

Група опозиціонерів у складі 11 великих країн, що розвиваються, хотіла зробити процес більш прозорим і демократичним, запровадити ротацію між країнами-акціонерами. Про таку необхідність, до речі, неодноразово казав відомий економіст, нобелівський лауреат Йозеф Стігліц. Він вважав, що акціонерам МВФ слід звернути увагу на кандидатури фінансистів зі світу, що розвивається.

Однак порядок залишився колишнім. 2004-го європейці підтримали кандидатуру Родріго Рато, колишнього віце-прем’єра, міністра фінансів і міністра економіки Іспанії. В європейських «важкоатлетів» — Франції та Німеччини, котрі вважали квоту голови МВФ практично «своєю», — кандидатура іспанця захоплення не викликала. Але, поступаючись спільній думці колег по Євросоюзу, вони погодилися, що заслуги Рато в економічному реформуванні Іспанії дають йому право застосувати свої таланти в МВФ.

Однак за три директорські роки пану Рато не вдалося підняти добряче зіпсований імідж МВФ. Він прийняв фонд у далеко не найкращому стані. І причина не лише в тім, що його попередник Хорст Келлер виявився не найуспішнішим директором-розпорядником. Проблеми світової економіки вже давно «переросли» мандат, отриманий МВФ у момент його створення.

У 1944 році світові лідери, зібравшись на Бреттон-вудську конференцію, прийняли рішення про створення двох фінансових інституцій, покликаних регулювати економіку світу. До такого кроку їх підштовхнули наслідки кризи 30-х років ХХ століття, котра показала, що сліпе дотримання політики збалансування бюджетів за будь-яку ціну призводить до зростання безробіття, політичної нестабільності і навіть до розв’язання воєн. Фінансова еліта світу побачила ключ до «світлого майбутнього» у філософії Джона Мейнарда Кейнса. Той вважав, що глобальному капіталізму для виживання необхідні періодичні інтервенції з боку держави.

Наступні 30 років МВФ старанно дотримувався порад Кейнса. Але став успішною фінансовою інституцією завдяки не так цій теорії, як глобальному економічному зростанню, котре за показниками перевершило попередні десятиріччя.

На початку 80-х МВФ інтелектуально «окупувала» група ринковиків. Курс фонду було суттєво підкориговано. Фінан­сові вливання урядів із метою запобігання спаду економік уже не заохочувалися. Натомість МВФ став надавати кредити найбіднішим країнам, але з умовою, що їхні уряди зведуть до мінімуму своє втручання в економіку — шляхом зниження державних витрат і приватизації ключових секторів. Процес скромно назвали структурними реформами.

Результати такого «коригування» виявилися сумними. Країни, які старанно дотримувалися рекомендацій МВФ, пережили десятиріччя економічного спаду і соціальних потрясінь. Тоді як країни зі стабільно високим зростанням економіки, відмовившись від послуг фонду, вижили завдяки власній політиці здорового глузду. Як приклад експерти часто наводять пострадянські країни, для котрих ринковий фундаменталізм став не меншою катастрофою, аніж радянська «антиринкова» система.

Власне, ніхто не сперечається, що ринок — це найважливіший елемент генерування соціального багатства. Однак процвітати він може лише за наявності сильної держави, зважених інтервенцій і регулювання з боку останньої. Що, власне, і демонструють віддані «ринковому лібералізму» Сполучені Штати, де існують численні інституції, котрі захищають громадян і навіть сам капіталізм від руйнівних тенденцій ринку.

Наївно було б думати, що за три роки навіть такий талановитий економіст, яким вважали Родріго Рато, зміг би розв’язати фундаментальні проблеми МВФ. Для структурної перебудови фонду, якщо їй судилося відбутися, знадобиться значно більше часу та зусиль.

Питання на порядку ден­ному аж ніяк не пустопорожнє і не нове: чи зможе відродити колишню велич фонду його новий управляючий директор Домінік Стросс-Кан? І хоча на першій своїй прес-конференції він поспішив заявити, що «головні цілі існування МВФ залишаються колишніми і нема сенсу їх змінювати», а сам він має намір провести лише «реадаптацію курсу», важко повірити, що такий досвідчений фінансист не розуміє всієї серйозності ситуації, в якій опинився фонд.

Кадрова реформа і російська гра

Головна місія МВФ — забезпечення фінансової стабільності в усьому світі. Фонд покликаний сприяти зростанню економіки держав, які входять до нього, збільшенню зайнятості, розвитку торгівлі, надавати фінансову допомогу країнам, що розвиваються. Однак зараз ця інституція, за словами самих представників МВФ, сама перебуває на межі виживання.

Функція МВФ як кредитора, котрий працює за принципом «гроші і розпорядження в одному пакеті», дедалі менш затребувана країнами, які розвиваються. Великі держави зі зростаючою економікою грошей і порад Фонду практично не потребують. Наприклад, ті ж Росія та Китай мають золотовалютні резерви, котрі істотно перевищують розмір капіталу МВФ.

Для відродження колишнього впливу фонду, певно, слід переорієнтуватися з «закритого клубу багатих правителів» у відкриту міжнародну організацію. Для цього передусім доведеться надати більше повноважень країнам третього світу в рамках МВФ і, природно, переглянути систему квотування.

Квота кожної з 186 країн-членів МВФ розраховується на основі даних про ВВП і золотовалютні резерви за спеціальною формулою і вноситься до фонду у національній і конвертованій валюті. Найбільшими акціонерами МВФ є США — 16,8%, Японія — 6,1, Німеччина — 5,88, Великобританія та Франція — по 4,86%. Сумарна квота Євросоюзу становить 33%, що дає йому змогу разом зі США диктувати умови при прийнятті рішень.

У липні, коли почалося обговорення кандидатури на посаду голови МВФ, представники Австралії, Бразилії та ПАР запропонували відмовитися від призначень на ключові посади за географічно-національним принципом. Їх підтримала Великобританія. Польща, не зволікаючи, запропонувала в кандидати свого колишнього міністра фінансів і прем’єра Марека Бєлку, але в останній момент зняла його кандидатуру.

Спроба не вдалася. Пропозиція про зміну принципів висування кандидатів на керівну посаду МВФ залишилася без відповіді. Єдиним кандидатом від Європи став висуванець Франції Домінік Стросс-Кан, якого від початку підтримували і США. Але міністри фінансів ЄС пообіцяли, що наступного разу на вакантне місце голови МВФ шукатимуть претендента за межами Європи.

Перед обранням пан Стросс-Кан завітав із візитом «доброї волі» до Москви, де зустрівся з управляючим МВФ від Росії — віце-прем’єром, міністром фінансів Олексієм Кудріним. Але, попри це, інший російський чиновник — виконавчий директор МВФ Олексій Можин — поквапився заявити, що французький кандидат «не ідеальний» і «ніщо в його біографії не свідчить про те, що він має технічні знання, необхідні для керівництва фондом». Тому з боку Росії вперше було висунуто власного альтернативного кандидата.

Ним став зовсім не росіянин, а чех Йозеф Тошовський, колишній голова центробанку Чехії, у 1997—1998 роках — прем’єр-міністр, а останні сім років — директор Інституту фінансової стабільності при Банку міжнародних розрахунків у Базелі.

Ініціатива Росії виходила безпосередньо від О.Кудріна і була покликана продемонструвати, що Росія нарівні зі США та Євросоюзом здатна грати власну гру в МВФ. Щоправда, поки не склалося. Кандидатуру Тошовського не підтримали ні ЄС, ні США, ні країни Африки. Більше того, його не підтримала сама Чехія. Офіційна Прага заявила, що приєднується до солідарної підтримки кандидата від ЄС, а чеські журналісти написали, що російський мінфін зробив чеському банкіру ведмежу послугу.

На додаток до цього, з’явилися чутки, що свого часу Йозеф Тошовський співробітничав із радянськими спецслужбами. А принципові противники ідеї альтернативного кандидата звинуватили Москву в тому, що вона намагається посварити стару і нову Європу і натиснути на Чехію в питанні «нерозміщення» системи ПРО США.

Слово у відповідь взяв віце-прем’єр, міністр фінансів РФ Олексій Кудрін. У статті, що її опублікувала 1 жовтня газета Financial Times, він пояснив: крок Росії з висування альтернативного кандидата був продиктований бажанням розпочати структурну перебудову в МВФ і відмовитися від існуючої практики обрання керівника за національною ознакою. На думку Кудріна, «нам це вдалося». Російський міністр не забув попередити: якщо новому виконавчому директору МВФ не вдасться впровадити в життя декларовану програму, то «Росії доведеться забути про МВФ як про серйозну глобальну інституцію, що регулює міжнародну фінансову сферу».

На це вже обраний управляючим директором Стросс-Кан заявив, що для розв’язання проблеми справедливого представництва в МВФ Європі та Росії доведеться розпрощатися з частиною своїх квот на користь країн, що розвиваються. Він визнав також, що «нині немає єдиної думки про те, в який спосіб мають розраховуватися квоти учасників», але висловив упевненість, що проблему буде вирішено.

У Росії заяву Стросс-Кана про квоти сприйняли як «помсту» нового керівника МВФ за висування альтернативного кандидата. Оскільки квоту Росії — 2,78% — в жодному разі не можна порівнювати з квотами європейських «важкоатлетів», адже вона лише десята за розміром. І якщо квоти справді перерахують, то Росія ризикує опинитися в другій десятці і втратить можливість впливати на прийняття рішень.

Погрози Кудріна про можливу відмову від послуг МВФ не такі вже й утопічні. У 90-х роках минулого століття Росія була значним одержувачем коштів фонду. Його фахівці активно аналізували програму економічних реформ російського уряду. Але вже на початку 2000-х, завдяки зростанню припливу нафтодоларів, Росія, збільшивши валютні резерви, змогла достроково розрахуватися з боргами МВФ.

Однак чимало російських експертів вважають, що майбутнє скорочення російської квоти в МВФ — це не лише спроба приструнити країну, котра спробувала продемонструвати власні амбіції. Вагомішою підставою можна вважати відносне зменшення російської економіки. Директор Інституту економіки РАН Руслан Грінберг пояснив у «Независимой газете», що «хоча ми й пишаємося своїм економічним зростанням, але на тлі країн, що швидко розвиваються, таких як Китай чи Індія, Росії, за великим рахунком, хвалитися особливо нічим». Питома вага Росії у світовому ВВП становила 2006 року лише 2,5%...

Заяви та обіцянки

Те, що світова валютна система потребує реформування, а отже, назріла потреба реформ у МВФ, розуміє і новообраний голова фонду. Вступаючи на посаду, Домінік Стросс-Кан, окрім подяки за виявлену довіру, заявив, що готовий до «майбутньої важкої роботи з відновлення як актуальності, так і легітимності організації». Чи вдасться йому це — покаже час. Хоча послужний список нового директора МВФ справляє враження.

Очолюючи міністерство фінансів в уряді соціалістів у 1997—1999 роках, пан Стросс-Кан домігся зниження дефіциту бюджету, підготував Францію до запровадження єдиної євровалюти і мав безпосередній стосунок до часткової приватизації компаній Air France та France Telecom. 1999-го він пішов у відставку через звинувачення в отриманні фінансової подяки від комерційних компаній. Але вже 2001-го за всіма звинуваченнями був повністю виправданий. У 2006 році Стросс-Кан намагався взяти участь у президентській кампанії, але соціалістична партія віддала перевагу іншому кандидату — Сеголен Руаяль, котра в травні 2007-го зазнала поразки на президентських виборах.

Парадоксально, але факт: головним лобістом у просуванні соціаліста Стросс-Кана в МВФ був французький президент Ніколя Саркозі. Попри те, що Домінік Стросс-Кан і сьогодні є однією з ключових постатей соціалістичної партії, а під час виборчої кампанії жорстко критикував кандидата від консерваторів, говорячи про небезпеку, яку він становить для країни.

До речі, саме Стросс-Кан, входячи в уряд соціаліста Ліо­неля Жоспена, законодавчо закріпив у Франції 35-годинний робочий тиждень. Саркозі намагається сьогодні домогтися скасування цієї норми, щоб розпочати процес пожвавлення економіки. Однак «шляхетний» Саркозі назвав призначення Стросс-Кана в МВФ «перемогою французької дипломатії». А Стросс-Кан окремо подякував президенту за виявлену честь і підтримку. Французи, як бачимо, національні інтереси обстоюють єдиним фронтом, незалежно від політичного забарвлення і внутрішніх розбіжностей.

Отже, Міжнародний валютний фонд знову опинився у «французькому» управлінні. За 61 рік існування організації французи керували Фондом сумарно понад 30 років. З восьми виконавчих директорів МВФ усього троє представляли Францію, але строки їхнього перебування «при владі» були найтривалішими: Швайцер (1963—1973), Ларозьєр (1978—1987), Камдессю (1987—2000).

Так склалося, що на сьогодні майже всі міжнародні фінансові організації (за винятком хіба що Світового банку) очолюють представники Франції: Світову організацію торгівлі — Паскаль Ламі, Європейський центральний банк — Жан-Клод Тріше, Європейський банк реконструкції та розвитку — Жан Лем’єр. Може, справді, французи — найкращі фінансисти у світі? Чи найкращі лобісти?