Маленький американець і велика економіка

Крилату фразу про те, що Клінтону не можна довірити кохану жінку, а Бушу — економіку, останнім часом дедалі рідше сприймають як передвиборний анекдот. Пригнічуючі статистичні дані, які посипалися на голови простих американців, можуть позбавити надії навіть найзатятіших оптимістів, тих, хто не дуже близько до серця брав чергові нулі в астрономічних сумах бюджетного і торговельного дефіцитів. Оприлюднений днями статистичним департаментом Федеральної резервної системи фінансовий портрет середньої американської сім’ї може стати найпереконливішим сигналом економічної тривоги.

Отже, середня американська сім’я живе у власному будинку вартістю 160 тис. дол. Щоправда, вона ще має виплатити за нього 95 тис. Річний дохід становить 43 тис. дол., на банківському рахунку — 3800 дол. При цьому на кредитних картках набігає загальної заборгованості приблизно 2200 дол. Ні акцій, ні облігацій, ні інших цінних паперів у великих кількостях у такій сім’ї не водиться.

Більш того, результати вже іншого дослідження свідчать, що у 2004 році лише 49,7% американських сімей мали хоча б один пенсійний план. Зараз, як передбачається, цей показник опустився ще нижче. І не скажеш, що своєчасно: нині США переживають пік досягнення старшими представниками покоління бебібумерів 60-річного віку — по 7918 осіб на день.

Півдюжини фінансових аналітиків, до яких звернулася по коментарі The Washington Post, змогли лише констатувати той факт, що існуюча картина виявилася значно гіршою від тієї, яку вони собі уявляли. Переконати американців менше витрачати і більше відкладати, у тому числі й на старість, — завдання не з простих, але, зважаючи на все, одне із найактуальніших.

Дещо іншої точки зору дотримуються автори резонансного огляду, опублікованого журналом Business Week. Вони не беруть під сумнів достовірність отриманих статистичних даних, зате наполягають на їхній адекватнішій інтерпретації. Щоправда, у масштабах не окремо взятої сім’ї, а на рівні загальнонаціональної економіки. Адже тенденція витрачати більше, ніж виходить заробити, на рівні американського уряду виявляється набагато сильніше, ніж на прикладі окремого сімейства.

Як відомо, спробу зіставити доходи і витрати на рівні цілої держави вперше було зроблено після Великої депресії, за що Симонові Кузнецю 1971 року таки присудили Нобелівську премію з економіки. Скромний (принаймні у той час) співробітник Національного бюро економічних досліджень вручну підрахував, скільки Америка заробляє, скільки «проїдає», а скільки — інвестує у своє майбутнє. До останньої категорії було віднесено насамперед витрати на помешкання, устаткування, засоби пересування та інші матеріальні цінності. А витрати на освіту, підвищення кваліфікації, наукові дослідження і впровадження пішли другим пунктом.

От і вийшло, що будівля казино в Лас-Вегасі вартістю в 6 млн. дол. стала однією з найбільших інвестицій повоєнного 1946 року, а винахід і впровадження транзистора, що відбулися саме у той час і дали змогу революціонізувати всю систему телефонних комунікацій, національну економіку ну нічим не збагатили...

Одна з неоціненних заслуг Алана Грінспена, котрий Нобелівської премії поки ще не удостоївся, але майже два десятиліття «просто працював чарівником» з нагляду за американською (і не тільки) економікою, полягала в тому, що з його подачі цю систему економічних цінностей було частково переглянуто. І в розрахунок взято такий, наприклад, факт: 1996 року американські компанії на комп’ютери витратили 100 млрд. дол. А на програмне забезпечення для них — 150 млрд. Як стверджують фахівці, саме переведення останнього показника з розряду «поточних витрат» у «довгострокові інвестиції» і дозволило Грінспену так віртуозно диригувати заплутаними фінансовими потоками.

Щоправда, недоброзичливці неодмінно підкреслювали, що, коли програму купують у вигляді яскраво упакованого компакт-диска, то нічим іншим, окрім як матеріальною цінністю, вона бути й не може. І тим самим заклали міну під подальші фінансові розрахунки. Як свідчить новітня американська статистика, десять найбільших компаній, до яких належать ExxonMobil, Procter&Gamble, General Electric, Microsoft та Intel, збільшили свої капіталовкладення з 2000 року усього лиш на 2%, що становило менш як один мільярд доларів. А витрати на наукові дослідження і впровадження — на 42%, отримавши на виході 11 млрд. дол. При цьому, з точки зору педантів із вашингтонського Бюро економічного аналізу, один мільярд вони таки «вклали», а 11 — «проїли».

У масштабах всієї американської економіки «класичний бухоблік» показує, що з 1970 по 2005 рік обсяг інвестицій упав із 23,8% загальних витрат до 18,3. Але якщо туди ж віднести «нематеріальні інвестиції», то отримаємо зростання обсягу інвестицій — до 25,1%. З іншого боку, і оцінка масштабів рецесії 2001 року істотно відрізняється: за новою методикою підрахунку її наслідки виявляються набагато важчими. Так, приріст ВВП у 2001 році оцінюється в 0,1% — значно нижче офіційних показників.

Зате нова теорія переконливо пояснює новітній парадокс американської економіки: за дуже низького приросту ВВП у четвертому кварталі 2005 року (1,1%) індекс довіри споживачів у січні нинішнього року підскочив до найвищої з 2002 року позначки. А все завдяки зростанню «нематеріального» сектора економіки, що сприяє створенню нових робочих місць для консультантів, дизайнерів і бренд-менеджерів. Котрі не просто створюють ноу-хау, бренди та інші нематеріальні цінності «економіки знань», а й експортують їх за кордон. Отже, показники торговельного дефіциту теж потребують істотної ревізії...