Кордон, який не ділить

Наведення ладу на кордонах і перетворення їх на зону співпраці та розвитку — завдання нелегке. Тим паче, що практично всі ділянки українського кордону є неприємними для туристів і навколишніх жителів. Проте невдовзі ситуація має змінитися на краще, передусім на кордоні з Польщею — інакше спільне проведення європейського чемпіонату з футболу може перетворитися на великий міжнародний скандал.

Щоб цього не сталося, не треба наново відкривати Америку. Гідні наслідування приклади лежать не так уже й далеко і функціонують у схожих економічно-ментальних реаліях. Йдеться про словацько-польське прикордоння. Воно цілком підходить на роль зразка під час творення нового обличчя українського кордону. Чи можуть прикордонна торгівля та туризм cтати альтернативою зубожінню та контрабанді? Яким чином прикордонне розташування впливає на соціально-економічну ситуацію словацьких та польських Карпат, і що змінило недавнє розширення Шенгенської зони? Кореспондент «ДТ» з’ясовував ці питання у прикордонних районах Словаччини та Польщі, які від 21 грудня минулого року є єдиним регіоном.

Польсько-словацькі відносини мають особливий характер. Його формують передусім мільйони польських туристів, котрі щороку прибувають на короткі екскурсії в прикордонні райони Словаччини. Туризм і прикордонна торгівля з поляками — основне джерело заробітку для жителів цілих прикордонних повітів Пряшівщини та Орави. Мандруючи по деяких місцевостях Пряшівщини, можна навіть подумати, що це не Словаччина, а Польща: польськомовних туристів інколи більше, ніж словацького населення та гостей з інших держав, разом узятих.

Натомість у Польщі словацьких туристів не знайдеш. Лише словацькомовні реклами підтатранських аквапарків та екскурсій на Ломніцьку вершину та в Белянські печери нагадують, що десь недалеко сусідня країна. І тут такий парадокс: хоча майже кожен поляк не раз відвідав південних сусідів, насправді у Польщі знають про словаків дуже мало; водночас словаки активно стежать за новинами від сусідів. Прикордонні гірські масиви, геотермальні аквапарки, найзручніша траса до Хорватії та Італії, а також дешеве, якісне пиво — з цим найчастіше асоціюються в поляків їх найближчі сусіди.

Тим часом Словаччина — це країна контрастів. Братислава та західні регіони розвиваються дуже динамічно завдяки масовому припливу іноземних інвестицій та доброму стану інфраструктури. Братиславський край за рівнем розвитку вже не поступається сусіднім районам Австрії. А район Високих Татр нічим не гірший, ніж модні альпійські курорти. Туди приїжджають у лижний сезон не лише сусіди з-за Карпат, а також багато німців, голландців, австрійців, угорців, французів.

Однак Словаччина має й інше обличчя. У селах Північної Орави та віддалених від Татр прикордонних районів Пряшівщини годі очікувати заможних туристів, бо їм там нічого робити. На відміну від південнословацьких рівнин, там через складні природні умови не розвинулося сільське господарство. На Пряшівщині ви не побачите також автомобілебудівних заводів світових концернів та інших великих іноземних інвестицій, якими пишався попередній словацький уряд. Інвестори Пряшівщину та Кошицький край оминають (за винятком самих Кошиць).

Відтак, багато районів Східної Словаччини переживають не менші соціальні та економічні проблеми, ніж сусіднє Закарпаття. Досить сказати, що безробіття в Михайлівському окресі (повіті) становить близько 30%, а порівняно з тими ж Михайлівцями сусідній Ужгород здається заможною метрополією. Попередній реформаторський уряд Мікулаша Дзурінди не дуже переймався проблемами Східної Словаччини та не запропонував нічого, щоб збільшити її інвестиційну привабливість, крім хіба що автобана Схід—Захід (у напрямку Ужгорода), який наразі дотягнули лише до Попрада.

Часто єдиним шляхом до поліпшення життєвого становища східнословацьких родин є життя біля кордону. Чимало жителів раз на два тижні — на місяць їздять у Закарпаття за покупками. Таким чином можна зекономити еквівалент 200—400 грн. щомісяця, а це неабияка сума для небагатих людей. Однак іще більші можливості дає життя неподалік польського кордону, особливо якщо це гірська місцевість. Багато селян живуть тільки з того, що продадуть полякам — а гості з-за Карпат масово прибувають навіть у ці не дуже цікаві гірські райони, приваблені низькими цінами проживання (150—200 крон за ніч) та асортиментом якісного і дешевого алкоголю.

Тривалий час Словаччина була для поляків своєрідним «ціновим раєм». Упродовж 90-х ціни тут були нижчі від польських навіть на 10—30%. Крім дешевшого вдвічі (десять років тому — навіть утричі) алкоголю, дуже популярними є високоякісний словацький мед, гірчиця, солодощі. Розвиткові приватного імпорту сприяв стабільний протягом приблизно десяти років обмінний курс, який у 90-х роках становив 10 крон за злотий. Зрештою, у смузі 15—20 км (а інколи навіть до 50 км) від кордону не потрібно мати з собою словацьких крон: майже всі приватні підприємці приймають також злоті і навіть євро.

Як уже згадувалося, на словацькому прикордонні не бракує сіл, які повністю живуть із покупок польських гостей. Одним із них є оравська Суха Гора, розташована лише за 20 км від Закопаного. У це село мали б обов’язково навідуватися підприємці з прикордонної з Польщею смуги України, щоб повчитися в словаків, як можна заробляти на прикордонній торгівлі.

На перший погляд, Суха Гора нічим не відрізняється від українських Шегинь та інших населених пунктів, в яких розташовані пункти пропуску із Польщею. Їх жителі також могли б непогано жити лише з того, що продадуть полякам, а все — завдяки набагато ниж­чим, ніж у Польщі, цінам на горілку та пиво, деякі продовольчі товари, а також перукарські послуги. На практиці ці можливості не використовуються.

І справа не завжди у браку ринкової «свідомості». Польська адміністрація по-різному ставиться до приватного імпорту зі Словаччини та України. До 1 травня 2004 року і з України, і зі Словаччини можна було легально ввезти максимум літр горілки, 10 пляшок пива та чотири літри вина. Та якщо перевірка на українському кордоні завжди була дріб’язковою і тривалою, а перевезення додаткової пляшки вважали ледь не «загрозою національним інтересам», то словацькі митники завжди дивилися на ці масові закупівлі крізь пальці. Навіть тоді, коли можна було почути, як у повному наплічнику «туриста» голосно дзвенять пляшки.

Так було, нагадаю, до розширення ЄС. А після розширення митний кордон взагалі скасували, тож майже всі обмеження у прикордонній торгівлі зникли (правда, водночас зріс обмінний курс крони відносно злотого, що для поляків означає подорожчання словацьких продуктів).

Характерно, що зараз у Сухій Горі закордонних гостей вітають написи польською на кшталт: «Усі марки польської горілки за суперцінами». Донедавна жителі Кракова їздили більш як за 100 км спеціально задля того, щоб витратити 300 і більше злотих на удвічі дешевшу польську(!) горілку, якісні марки інших алкогольних напоїв (особливо абсент, якого в Польщі не продають) та популярне в регіоні словацьке пиво. І зараз, відвідавши крамницю, повертаються додому з повними багажниками (або рюкзаками), не втрачаючи на кордоні навіть десяти хвилин.

Такий ліберальний підхід до приватного імпорту мав два важливі наслідки, через які польсько-словацьке прикордоння уникнуло сумної долі українсько-польського. По-перше, невтручання митників у цей вияв торгового лібералізму дало змогу працевлаштувати майже всіх жителів словацьких сіл, де, крім прикордонної торгівлі, немає жодної іншої перспективи. Маючи надійну роботу в себе, словаки могли не виїжджати на заробітки і не вдаватися до контрабанди.

Попри те, що словацькі горілка та пиво двічі дешевші, ніж польські, словаки не возять ці товари на базари Нови-Тарга, Закопаного та Кракова. Хто хоче купити словацькі продукти, сам їде за ними або замовляє знайомим. І попри те, що словацька горілка «вливається» до Польщі ширшою течією, ніж українська, ніхто не ставиться до цього як до контрабанди.

По-друге, на словацько-польському кордоні ніколи не утворювалися черги. Можна припустити, що якби на його перетин доводилося чекати по кілька чи кільканадцять годин (а це стандарт в українсько-польському прикордонні), то місцева економіка зреагувала б дуже болісно. Можливо, тоді звичною справою був би наплив нелегальних мігрантів-заробітчан із позбавленої перспектив розвитку Орави у досить заможне Закопане, а звідти — лише крок до витворення недобрих стереотипів і польсько-словацької недоброзичливості. Таких, які існують у Перемишлі до українців.

Однак попри прикордонний лібералізм, словацькі та польські Татри донедавна не були одним цілим. Зовні перетин кордону займав лише дві хвилини, а прикордонники не звертали уваги на паспорти (і так було задовго до розширення ЄС), однак його було заборонено перетинати на гірських шляхах (це допускають лише в одному місці — на вершині Риси). Більшість поляків та словаків вважали це абсурдом. Мандруєш горами, перед тобою — турбази в мальовничій долині. Але щоб до них потрапити, треба зійти з гір, перет­нути кордон у Лисій Поляні та проїхати ще 60 кілометрів. Такий штучний поділ Татр не сприяв розвиткові туризму й узагалі місцевої економіки та шокував західних туристів. Адже в набагато більших за площею Альпах нікому не спаде на думку перегороджувати стежки тільки тому, що поміж ними проходить кордон зі Швейцарією, яка навіть не належить до ЄС.

Після розширення Шенгенської зони словацько-польський кордон нібито можна перетинати навіть посеред лісу та впоперек гірської річки, однак це лише теорія. Бюрократи зробили все можливе, щоб перегородити місцеві дороги й тим самим унеможливити перехід з однієї країни в іншу. А влада словацького Татранського національного парку збирається змінити схему гірських шляхів, щоб вони не сполучалися з польськими. Отак на практиці поки що виглядає уславлена «Європа без кордонів».

Втім, поділ Татранського регіону кордоном перешкоджає навіть не так польським і словацьким туристам, як туристичному бізнесу. Ще донедавна турфірми мусили формувати дві окремі пропозиції — відпочинок або в словацьких, або в польських Татрах. Щоправда, в Закопаному на кожному кроці можна натрапити на реклами поїздок у Словаччину; це — одна з головних принад, що їх пропонують місцеві туристичні агентства. Передусім це одноденні екскурсії: «Навколо Татр», у словацькі аквапарки, у Словацький Рай та Спіш (замки та екзотичні краєвиди), до словацьких печер. Натомість словацькі турфірми інколи пропонують іноземним гостям виїзд до Кракова, Вєлічки (соляна шахта), Чорштина (замок над озером), Закопаного. Однак ці пропозиції були недоступними для громадян України, Білорусі та Росії.

Сьогодні гості з цих країн становлять кільканадцять відсотків від загальної кількості іноземних туристів, і з кожним роком ця частка зростає вдвічі і більше. Однак словацька віза не дозволяла безвізового в’їзду до Польщі (лише транзит), а польська — до Словаччини. Хоча єдиний транскордонний туристичний продукт міг би на рівних конкурувати із пропозиціями наймодніших гірських регіонів Європи і приваблювати туристів з країн Азії, Близького Сходу, СНД та інших регіонів, від яких Польща та Словаччина вимагають віз.

На жаль, досі ніхто не думав про координацію візової політики та спільну промоцію Польщі та Словаччини у світі. Ба більше: свого часу Закопане та Попрад, розташовані на відстані 60 кілометрів одне від одного, висунули дві окремі заявки на проведення зимових Олімпійських ігор 2006 року — у двох частинах одного невеликого гірського масиву! Представники олімпійського комітету не могли в це повірити й запитували, чи не хочуть вони об’єднатися, оскільки в такому разі мали б ще якісь шанси. На жаль, місцеві амбіції взяли гору, що означало програш як словацької, так і польської кандидатури.

Першим кроком для усунення цих абсурдних ситуацій могло би стати скасування паспортного контролю та запровадження єдиної візової політики. Такі плани виникли ще десь у 1990—1991 роках, коли Польща, Чехословаччина та Угорщина утворили Вишеградську групу. Це мав бути «новий Бенілюкс». Не вийшло. Потім таку пропозицію (вже у двосторонньому форматі) висунув словацький президент Рудольф Шустер, однак Александр Кваснєвський не підтримав її. Нарешті, скасування прикордонних постів у Татрах і Бескидах мало відбутися в момент розширення ЄС — як наслідок окремої угоди, незалежно від Шенгенської зони. І знову не склалося. Із розширенням ЄС зникли лише митні пости, але не прикордонні.

Натомість із 1січня 2004 року було скасовано всі обмеження на працевлаштування поляків у Словаччині та словаків у Польщі. Щоправда, радше поляки емігрують на південь, ніж навпаки. Це — наслідок дуже динамічного розвитку Західної Словаччини (Братислава, Жілінський, Трнавський та Тренчінський краї). Приплив іноземних інвестицій збігся в часі з хвилею масової еміграції словаків насамперед до Великобританії та Ірландії, внаслідок чого в Словаччині стало вже бракувати інженерів та програмістів. З моменту розширення ЄС в Словаччину переїхало близько 3 тис. поляків, котрі працюють переважно в таких секторах, як телекомунікації, інформатика та обслуговування аеропортів.

Можливості співпраці Польщі та Словаччини на прикордонних територіях напевно могли б бути ширшими, якби не два чинники: брак зручних транспортних сполучень та цілковита байдужість до Словаччини з боку політиків у Варшаві. Краків не має жодного автобусного сполучення з Братиславою та Попрадом — дістатися туди можна лише приватним автомобілем. А щоб доїхати потягом з Кракова до Ружомберока (це близько 150 кілометрів), потрібно витратити весь день, подорожуючи через території поблизу чеського або українського кордонів. Тим часом потенційно зручний залізничний шлях, який міг би з’єднати Краків із Братиславою, обривається на кілька кілометрів поблизу Нови-Тарга і «відновлюється» вже біля словацької Сухої Гори…

Незважаючи на це, нікому у Братиславі та Варшаві не спало на думку налагодити єдине залізничне сполучення. Адже словаки та поляки інтегруються на побутовому рівні — всупереч діям політиків, котрі часом поводяться так, ніби хочуть роз’єднати дві сусідні нації. Звісно, зі словами про об’єднану Європу на вустах.