Коли не цвіте сакура–2

Скільки в Японії буддистів? 127 млн. чоловік. А синтоїстів? Теж 127! При 127 млн. населення? Так! Нам, вихованим на традиціях єдинобожжя, важко збагнути японський феномен, коли кожен одночасно сповідує дві не схожі між собою релігії. Вінчається за синтоїстським обрядом, а хоронить по-буддійському… Одначе ми не про політеїзм, і не про синто-язичницьку віру, що спокійнісінько сусідує із буддизмом.

Є божество, перед яким падають ниць і одні, й інші, і півторамільйонна армія адептів християнства, і майже така ж — сектантів. Усі вони тричі на день, сідаючи за стіл, моляться саме йому, рису. Словом «гохан», що дослівно означає «варений рис», не одне століття іменують усю їжу. У цих двох понять навіть спільний ієрогліф.

Рис такий же значущий символ острівної країни, як і сакура. Тому японці поріднили їх у... страві «гохан сакура». Готують її під час цвітіння вишні. Вишуканого смаку рисові, випареному у воді, присмаченій рисовою горілкою — саке, додають солоні квітки сакури. На «землі рисових колосків», як величали колись Японію, без цього злаку і кроку не ступиш. Він і насущник, він і питво. І якщо оцінювати державу за гастрономічними мірками, то Японія — це нескінченний рисовий бенкет…

Звідки взявся рис?

І вода — не обо­в’яз­кова супутниця рису. Вирощують його і на так званому сухому полі. У прихильників «безводної» технології свої аргументи. На заливних полях рослини сягають заввишки 0,9—1,2 метра, багатолисті. Але кремезний пагін багато енергії витрачає на вегетативний ріст, знесилюючи цим самим зернівку. Від таких посівів слід очікувати з гектара 45—54 ц зерна і... 90 — соломи. А низькі, загартовані суходолом, соломи дають стільки ж, зате зерна — вдвічі більше.

На незатопленому полі у рослин міцніше коріння, вони стійкіші до хвороб і шкідників. У воді ж доводиться пригнічувати бур’яни, часто вручну — горбатитися із мотикою. Єдиним джерелом вологи на суходолі є мусони. Але й дармову дощову воду на полі селяни утримують не більше тижня. Лише небагато з нестійких до затоплення бур’янів можуть пережити навіть такий короткий період без кисню. Конюшина і та страждає, жовтіє і зрештою стає зеленим добривом.

Рис, вирощений за альтернативною технологією, за рахунок природного життєвого циклу відрізняється від традиційного передусім ідеальною формою зернівки. І врожаї 73,5 ц з гектара — це вже реальність. Але японські селяни, як і наші, консервативні. Звикли місити багнюку у рисових чеках, переконані, що рис, як і риба, без води — не жилець.

Власне, поливне землеробство і породило японську цивілізацію. Підтримувати у належному стані іригаційну систему для монокультури, що не потре­бує сівозміни, для одинака чи навіть селянської родини — справа непосильна. Без толоки — праці сільської громади — тут не обійтися. Дух колективізму, готовність пожертвувати особистими інтересами заради суспільних, вірність товариству, з яким пов’язане трудове життя кожного, — всі ці риси японської натури коріняться саме у рисівництві.

Його еволюція промайнула перед нашими очима просто на полі Сільськогосподарської експериментальної станції у місті Фуру­кава (префектура Міягі). Спершу — пращурівський метод. Двоє японок хвацько висаджували на заздалегідь розлінованих квадратах пророслі рисові пагінці. Ми таке вже проходили! Пригадуєте? «Хочеш бути передовим — сій квадратно-гніздовим!»

Далі — цікавіше. На поле заїхав агрегат і, маніпулюючи захватами, почав утоплювати у грунт невеличкі ящички із розсадою. За кілька хвилин драглистий майданчик перетворився на «їжачка» із виструнченими рисовими рядочками. Потім стартував «крутіший» пристрій. Висмикуючи поодинці із касети розсаду, він, із дотриманням дистанції, наче руки японок, спровад­жував її у благодатну вологу.

Ну, а далі... Ні, цій картинці обов’язково повинен передувати анекдот. На одній із виставок електроніки японський гід, затиснувши щось у кулаку, запитує в одного з відвідувачів:

— Сто у мене в руці, сто?

Відвідувач вирішив пожартувати і відповів:

— Телевізор!

— Правильно! А скільки стук?

Так і ми поприсідали від здивування, коли безформне одоробло... без керманича заходилося вистеляти «килимову доріжку» із рисовою розсадою. Це нам продемонстрували новітню технологію посадки рису, автором якої є Йошісада Нагасакі. Якщо раніше насіння заглиблювали в ґрунт у спеціальних ящиках, вага якого — близько семи кілограмів, то тепер їх замінила спеціальна стрічка із саджанцями завдовжки 30 метрів. «Доріжку» виготовляють із бавовни та рисової соломи, які з часом розчиняються у воді. Використання стрічки утричі скорочує час обробітку поля.

Через кілька хвилин ми вже захопилися не стільки рівною ходою висівного пристрою, що орієнтувався на полі за допомогою всевидячої системи GPS, а тим, як граціозно, буквально на місці, машинерія розверталася на краю чеків.

Садильний агрегат із комп’ютер­ним дистанційним керуванням — винахід доктора Хітоші Огівара.

— Вартість цієї машини — 6 млн. єн (близько 60 тис. дол.). Вона висаджує 20 тис. рослин на гектар, — каже винахідник. — Можна запрограмувати швидкість пересування по полю, час, протягом якого агрегат працюватиме на тій чи іншій площі, оптимальний кут повороту на краях поля. Використовуючи новинку, можна вдвічі збільшити урожайність з гектара.

Таких «розумних» агрегатів в Японії поки що небагато — 12, чотири з них — у префектурі Міягі. Але інженерна думка працює на перспективу. За прогнозами демографів, із нинішніх 127 млн. японців 2015 року залишиться лише 93 млн. За останні 30 років сільське населення скоротилось із 13 до 3 млн. чоловік. Половині з них — за 65 років. Поки що селяни повністю забезпечують співвітчизників головною продовольчою культурою — рисом, виробляють чотири п’ятих овочів, три чверті молока і дві третини м’яса, що споживаються в країні. А місцеві рибалки виловлюють дві третини споживаних морепродуктів.

Зрозуміло, що процес ста­ріння найболючіше вдарить по селу. Надалі середня японська ферма, що в сто разів менша за американську, ніяк не зможе конкурувати з останньою. Тому передбачається як укрупнення сільськогосподарських угідь, так і переважне заміщення ручної праці комп’ютеризованою технікою, розробка пристосованих до неї сортів рису.

Загалом аграрний сектор Японії виробляє 1,5% ВВП. В абсолютних цифрах це близько 70 млрд. дол. Не так уже й мало для сектора економіки, в якому зайнято лише 5% робочої сили.

Про екологію дбають... качки

За 80-річну діяльність Сільськогосподарська експериментальна станція у місті Фурукава може похвалитися круглою цифрою: тут виведено 40 сортів рису, стійких до холоду, вітровіїв і хвороб. Ними засівають 35% орної землі району Тохоку, що в північно-східній частині Японії. Такі рисові бренди, як Хітомеборе і Сасанішікі, відомі в усій країні і займають відповідно 80,2 і 10,7% посівів у префектурі Міягі. 420 тис. тонн рису щороку — такий внесок цієї області у державні засіки.

Найсвіжіші напрацювання експериментальної станції — Тохоку 177 і Тохоку 181 — поки що проходять апробацію. Та навіть на дослідних полях вони справджують надії селекціонерів. Окрім того, дослідники відгукуються на запити різних споживачів: одним давай ароматизований рис, та ще й з адресним «душком», іншим — «пофарбуй» у той чи інший колір, ще іншим — із низьким вмістом крохмалю, аби не злипався...

Ми прикинули-зважили: агрономом працювати тут нескладно! Хіба багато треба мати кеби, аби запам’ятати, що за чим іде: рис — соя — пар. Або навпаки. Це — не наші польові чи кормові сівозміни, та ще поділені на види: зерно-парові, зерно-паро-просапні, зерно-просапні, зерно-трав’яні... Всього — сім. Найголовніше не збитися, в якій із них що за чим чергується: озимий пар — озима пшениця — кукурудза на зерно — ячмінь тощо і який мінімально допустимий період повернення культур на попереднє місце. Одне слово, вищий пілотаж!

Проте після розмови із співробітниками Департаменту грунтів та добрив спрощенський скепсис де й подівся. Науковці намагаються розширити традиційну трипільну сівозміну, вводячи у неї пшеницю, ячмінь, паралельно виробляючи протиотруту проти хвороб та шкідників, що хвостиком снують за цими культурами. І вже за сезон збирають по два врожаї сої та ячменю. Зачувши це, західні журналісти вдарили нижче пояса:

— Якщо так, то вигідніше вирощувати пшеницю та ячмінь, ніж хвалитися наддорогим рисом, тільки й того, що своїм!

— Рисівництво — це материнка, — зауважили господарі. — Те, з чого почалася японська цивілізація. Ви замулюєте свої родові джерела, викорчовуєте коріння предків?

Певні, так відповіли би не лише наукова еліта, представники рисосіючих префектур, а й прості японці, які їдять ушестеро більше рису, ніж американці (а нам і тягатися годі: вони — 102 кг на рік, ми — менше п’яти). Жують простий рис, живуть найдовше у світі, причому до 75 років зберігаючи майже ідеальне здоров’я.

Із 700 відомих у світі сортів рису в Японії вирощують 44. Понад 70% — у злагоді з екосистемою. Фермери, не криючись, розповідали, що послуговуються мінеральними добривами, пестицидами, але дози їх чітко регламентовані. Стандарти убезпечують від погіршення довкілля. Поля, де буяють біологічно чисті посіви, можна визначити за присутністю на них... качок-санітарів, котрі видзьобують шкідників. Та ще й попутно удобрюють фермерський наділ. Тому зовсім недоречне запитання:

— Хімію застосовуєте?

— Щоб труїти птицю, а потім цим м’ясом годувати дітей?

Біологічний рис у загальному виробництві займає невеликий сегмент — 7%. Ще менше, майже 1%, припадає на так званий органічний рис. Його ще називають падевий, терасовий. Невеличкі поля, розташовані переважно у гірській місцевості, живляться за рахунок потічків, що їх перегороджують загатами. Власне, рис росте сам по собі, без втручання людини. І хоча падевий рис на 20% дорожчий за звичайний, попит на нього високий.

Переваримо рис на... етанол!

Узагалі-то поняття «японський рис» — це загальна назва кількох сортів, що характеризуються підвищеною клейкістю. Його, зварений, зручно їсти паличками — хасі, з нього можна ліпити балабушки з різною начинкою — сусі, із товченого — готувати пиріжки, моті...З нього варять пиво, виброджують саке і женуть сетю — самогон. Дехто просто мліє від рисової парфумерії.

Не виключено, що найближ­чим часом рису знайдуть ще одне застосування — енергетичне. Можливо, саме воно і врятує японське рисівництво, яке до середини 80-х років жило за рахунок бюджетних дотацій. Держава скуповувала майже половину товарного рису за фіксованими цінами при фактичній забороні імпорту, що давало змогу підтримувати дрібні селянські господарства. Така практика перерозподілу продовольчих ресурсів тривала б і далі, але членство у СОТ зобов’язувало Японію відкрити внутрішній ринок для іноземних товарів. Коли ж імпортну браму розчахнули, першим, і найбільше, постраждало сільське господарство.

Уряд змушений був згортати рисівництво. Переорієнтація на інші сфери діяльності хоч і підтримувалася фінансово, проте викликала розчарування у фермерському середовищі. Багато хто просто кидав земельні наділи і перебирався в мегаполіси.

Процес скорочення посівних площ і валових зборів триває й досі. Причому не спонтанно, а за чітким графіком уряду…

Аж раптом чільники згадали про свій же, «доморощений» Кіотський протокол і в рамках зобов’язань знизити викиди парникових газів офіційно прийняли довгострокову програму виробництва біоетанолу. Начерки поки що скромні. До 2010 року намічається довести використання тривідсоткового біоетанолу до обсягів, еквівалентних 500 тис. кілолітрів сирої нафти. Про бензин класу Е10 із 10-відсотковим вмістом етанолу йдеться лише у віддаленій перспективі — 2030 рік.

Міністерство сільського господарства, лісівництва та риболовлі запевнило, що готове довести щорічне виробництво етанолу до 6 млн. кілолітрів, що дорівнює 10% нинішнього використання бензину. Це — поступ одразу у трьох напрямах: глобальній екології, сільськогосподарській політиці та регіональному розвиткові.

Наразі проекти з виробництва етанолу задіяні у шести регіонах країни. На півночі (острів Хоккайдо) сировиною є низькоякісна, але високоврожайна пшениця, а на півдні (Окінава) біоетанол продукують із цукрової тростини. Але вони — не конкуренти рису. В Японії шириться кампанія під гаслом «Перетворимо рисові поля на нафтові!» Обіцянки уряду вселили надію в селян, і разом із місцевою владою вони організовують вирощування рису на занедбаних полях спеціально для виробництва біоетанолу.

Найбільша проблема — собівартість біомаси. За розрахунками Всеяпонської федерації асоціацій сільськогосподарських кооперативів, ціна продажу продовольчого рису становить близько 350 єн (3 дол.) за кілограм. Щоби вироблений етанол із рису був конкурентним із бензином чи імпортним біопаливом, кілограм рису має коштувати... 20 єн.

Така цінова розбіжність не лякає фермерів регіону Хокуріку, котрі культивують фуражний сорт Хокуріку 193 продуктивністю 80 ц з гектара. Це на 20—30 центнерів вище потенціалу продовольчих сортів. Та найголовніше, він невибагливий, не потребує низки витратних операцій при вирощуванні, що значно знижує собівартість.

Поки що всі рисово-етанолові проекти грунтуються на експлуатації закинутих чеків. Якщо долучити до них і діючі, на яких можна вирощувати рис для виробництва етанолу, то набереться не так уже й багато — близько 710 тис. га. Задіявши зібрану з цієї площі біомасу, можна одержати 75—150 тис. кілолітрів альтернативного джерела енергії. Ця цифра аж ніяк не порівнянна з озвученими аграрним міністром 6 млн. кілолітрів. Деякі урядовці ратують за те, аби вдвічі збільшити нинішні площі під цукровою тростиною.

Однак Всеяпонська федерація асоціацій сільськогосподарських кооперативів, фермери вірять в успіх кампанії щодо впровадження етанолу. За тамтешньою традицією, будь-яка трапеза вважається не закінченою, якщо наприкінці не почастували рисом. Поки не подали заключної піали, ще можна сподіватися...