Китайський дракон із двома шиями

Нещодавнє ухвалення китайським парламентом закону про захист приватної власності багато хто з аналітиків сприйняв як важливий етап нової китайської революції. Не залишився осторонь від обговорення теми і британський журнал The Economist. Як завжди ретельно і в’їдливо, автори проаналізували необхідність і достатність цього законодавчого нововведення в житті китайського суспільства, яке досягло неабияких успіхів у капіталістичних перетвореннях на шляху побудови... соціалізму.

Чарівність китайської буржуазії

Як відомо, Китайська На­родна Республіка живе зараз за конституцією 1982 року — четвертою за більш як піввікову історію нинішньої держави. У цій конституції (російський переклад якої можна знайти на сайті www.chinapro.ru) чітко визначено, що «основним завданням, яке стоїть перед нацією, є концентрація зусиль, спрямованих на соціалістичну модернізацію відповідно до теорії побудови соціалізму з китайською специфікою». А також що «Китайська Народна Республіка є соціалістичною державою народно-демократичної диктатури під керівництвом робітничого класу, що базується на союзі робітників і селян. Соціалістична система є базовою системою Китайської Народної Республіки. Жодна організація або приватна особа не має права підривати соціалістичну державу».

Більш того, у статті 7 прямо сказано про те, що «рушійною силою національної економіки є державна економіка, тобто соціалістична економіка з загальнонародною власністю». Проте саме приватний сектор забезпечує нині 65% китайського ВВП і 70% усіх податкових надходжень. Він же є реальною, а не задекларованою основною «рушійною силою» економіки, котра 30 років стрімко розвивається (завдяки реформам Ден Сяопіна), а останні чотири роки взагалі демонструє двозначні показники зростання.

При всьому цьому майнові права китайців, на відміну від іноземних інвесторів, практично не захищено. Незважаючи навіть на те, що три роки тому в китайській конституції усе-таки з’явилася стаття 13, яка говорить, що «держава захищає право громадян на володіння законно отриманим доходом, заощадженнями, будинком та іншою законною власністю». Відсутність надійного інструменту імплементації цього конституційного права істотно ускладнює життя як заможних городян, так і знедолених селян.

Перші відчувають проблеми з передачею нажитого майна, у тому числі й житла, у спадок своїм дітям (точніше, з урахуванням національної специфіки — своїй дитині). В другому випадку проблема виявляється ще серйознішою. Неможливість продати землю тримає десятки мільйонів злиденних селян у напівголодному стані, неможливість докупити землю або заставити її для одержання кредиту заважає розвиватися успішним фермерським господарствам і, нарешті, беззахисність і тих і інших перед обличчям будь-яких органів влади, що відбирають у них землю під будь-яким приводом, доводить ситуацію до абсурду.

Новий закон про захист приватної власності, за який зрештою проголосувала більшість із 2799 делегатів Всекитайських зборів народних представників (при 52 проти і 37 тих, що утрималися), має довгу і непросту історію. Робота над ним розпочалася ще 1993 року, і один із варіантів навіть витримав сім читань. Більш того, у 2005 році на широке обговорення (явище в китайській практиці небувале!) було винесено новий законопроект, який викликав шквал різкої критики. Виходила вона переважно від китайської інтелектуальної еліти, а також колишніх чиновників і зводилася до обвинувачень у зрадництві ідей і принципів китайського соціалізму.

Політична боротьба в Китаї, яка має виключно закритий, підкилимовий характер, у цьо­му разі, нехай і дуже незначною мірою, вихлюпнулася назовні. І нинішній законопроект навіть довелося виключити з порядку денного торішніх зборів народних представників. Ліве і праве крило Комуністичної партії Китаю (якій, попри існування восьмипартійної системи, належить уся влада в країні) боролися не на життя, а на смерть. У результаті КПК знову повернулася до практики засекречування усіх і всього. Відтоді з’явилося ще три варіанти злощасного законопроекту, але ознайомитися з ними могли лише найбільш привілейовані китайські законодавці.

Більш того, у своїй привітальній промові на відкритті сесії китайського парламенту прем’єр-міністр Китаю Вень Цзябао примудрився жодним словом не згадати про цей законопроект, котрий уже стояв на порядку денному і був безпрецедентно суперечливим і принциповим. З огляду на наближення осіннього з’їзду КПК, котрий проводиться раз у п’ять років і визначає орієнтири розвитку країни на наступну п’ятирічку, таку обережність навряд чи можна назвати зайвою.

На думку більшості аналітиків, і президент Китаю Ху Цзіньтао, і Вень Цзябао останнім часом демонструють очевидний крен уліво. Розмови про необхідність установлення «соціальної справедливості», які почастішали, наводять на сумні думки про можливість повторення класичного сценарію «усе відняти і поділити». Природно, забирати планують у представників китайського середнього класу, який зароджується і міцніє. Хоча основними винуватцями перекосу в розподілі матеріального добробуту автори The Economist вважають державних чиновників. А найбільшого захисту, на їхню думку, у Китаї потребує... державна власність.

Усе навкруг колгоспне...

Здавалося б, і Ху Цзіньтао, і Вень Цзябао від самого моменту приходу до влади (2002 і 2003 роки відповідно) проявили себе вірними продовжувачами справи Ден Сяопіна, котрий у період повального розпаду соціалістичного табору зробив висновок, що лише швидке економічне зростання, яке стимулюється необмеженим розвитком приватного сектора, може стати щепленням проти заразної напасті. Більш того, саме пану Цзіньтао вдалося завершити нелегку працю свого попередника Цзян Цземіня і домог­тися скасування заборони на прийняття до лав Компартії приватних підприємців. І той факт, що зараз, за півроку до з’їзду, вище керівництво країни демонструє деякі ознаки «полівіння», викликає серйозну стурбованість в експертів.

Щоправда, не можна сказати, що приватним підприємцям жилося при новому китайському керівництві так уже й погано. Вже 2003 року було оголошено, що в країні створено соціалістичну ринкову економічну систему, і відтоді Китай перебуває у стадії її вдосконалювання. Обсяги інвестицій приватного сектора в основні засоби із 2000-го зросли втроє, і, з урахуванням колективних підприємств (більшу частину яких утворюють приватні підприємці), їхня частка в загальному показнику оцінюється в 40—60%. От тільки передати в спадок накопичений капітал дуже складно. Набагато легше зберегти вірність китайській традиції і призначити на свою посаду відповідного спадкоємця. Саме так і роблять більшість «нових китайців», які розпоряджаються дер­жавними або колективними підприємствами як своєю особистою власністю.

Саме тому експерти кажуть про необхідність захисту державної і колективної власності, зазначаючи, правда, що новий закон не зможе істотно вплинути на нинішню практику. Адже для його імплементації необхідне існування незалежної й ефективної судової системи, а остання, як усім відомо, у країні наскрізь корумпована. Саме тому проти масової приватизації, яку вони вважають неконституційною і незаконною, виступили найбільш шановані в країні вчені і колишні чиновники. Так, із 3200 підписів, поставлених під протестом, сім належать колишнім міністрам і заступникам міністра, п’ять — колишнім губернаторам, 50 — дійсним професорам китайського аналогу вищої партійної школи.

Ще менший ефект нова законодавча ініціатива матиме у справі захисту майнових прав селян. Як відомо, китайська земля належить державі і здається в 30-річну оренду тим, хто її обробляє. В міру стрімкого зростання міст і розвитку транспортної ін­фраструктури часто-густо виникає потреба передати сільськогосподарські землі під інші цілі. При цьому селянам, які її обробляють, компенсація або не виплачується взагалі, або нараховуються смішні суми.

Масштаби цього стихійного лиха, навіть відповідно до офіційної статистики, вражають. Так, The Economist наводить слова високопосадовця, котрий у січні нинішнього року рапортував про значне поліпшення ситуації: кількість «масових інцидентів» скоротилася з 26 тис. у 2005 році до 23 тис. — у минулому. А от неофіційна статистика оперує значно вищими показниками і тенденції до їхнього скорочення не відзначає. Більш того, частішають випадки замовчування інформації про масові селянські бунти, спричинені подібними «інцидентами».

З остаточної редакції нового 40-сторінкового закону розділ про порядок відчуження сільськогосподарських земель було зрештою вилучено. Втім, як вважають експерти, навіть якби цього не сталося, майнові права селян надійного захисту все одно б не одержали. Адже навіть право на 30-річну оренду в більшості селян належним чином не оформлене. І, звісно ж, відсутній спільний ринок землі, на якому можна визначити її реальну вартість.

Втім, фахівцям таки вдалося побачити в законі раціональне зерно, яке може мати значний вплив на з’ясування питання власності в Китаї. Ним стала вимога державної реєстрації всіх угод купівлі-продажу майна. Таким чином, у зацікавлених осіб з’явиться перша легальна можливість установити, що кому насправді належить. Принаймні теоретична.

Та й загалом сам факт прийняття такого закону є дуже важливою віхою в історії сучасного Китаю. Особливо напередодні чергового з’їзду КПК. Втім, чим закінчиться сам з’їзд, передбачити поки що мало хто береться. Адже, поряд із прийняттям закону про захист приватної власності, Пекін продемонстрував схильність до соціалістичних цінностей.

Насамперед це стосується шкільної освіти, яка з цього року знову стане безплатною (принаймні у сільській місцевості), а також реформи охорони здоров’я. Система медичного страхування, запущена в Китаї у 2003 році, нині охоплює 50% селян. Під кінець року очікується 80%. А перехід на загальне страхування запланований на 2010 рік. Зараз за стандартну медичну страховку китайський селянин сплачує один-два долари на рік. Щоправда, це не рятує його від необхідності нести додаткові витрати під час госпіталізації, чим і користуються медичні установи, які стрімко роздмухують ціни. Тож перспективи побудови «нового соціалістичного села» у Китаї дуже туманні. Як, утім, і перспективи побудови «суспільства гармонії» у всій країні.