Китай: капіталістичний дракон у соціалістичній овечій шкурі

Як стверджує Джеймс Майлз, автор широкого огляду в часописі The Economist, траєкторія руху найбільш населеної країни у світі в найближчі 20 років — найменш передбачувана. Як і герой російських билин, Китай стоїть нині на роздоріжжі. Піде ліворуч — шляхом поступової лібералізації політичної системи, зберігши, бодай частково, потенціал нинішнього економічного буму, — і перетвориться на найпотужніший чинник світового розвитку. Піде праворуч — шляхом економічного прогресу на тлі наростання політичного націоналізму — і спровокує зростання напруженості й загрозу дестабілізації як в азіатському регіоні, так і в усьому світі. І, нарешті, третій шлях, що не передбачає ніяких кардинальних змін політичного й економічного курсу, заведе в драговину соціальних і політичних криз при неминучому зниженні економічного зростання.

Вочевидь, китайське керівництво шлях уже вибрало. Ось тільки китайці дізнаються про це, можливо, після XVII з’їзду комуністичної партії Китаю, запланованого на 2007 рік. А решта світу матиме можливість ознайомитися з новими орієнтирами великого китайського шляху під час пекінських Олімпійських ігор 2008 року.

«Нерівномірне збагачення»
і нерівномірні результати

Той факт, що Китай за багатьма параметрами входить у п’ятірку світових лідерів, ні в кого не викликає сумнівів: перше місце за чисельністю населення, четверте — за територією... Незаперечний і величезний економічний потенціал — середній за останню чверть століття темп зростання ВВП — 9% — теж багато про що свідчить. За абсолютними показниками обсягу ВВП країна торік вийшла на шосте місце у світі, випередивши Італію й поступившись лише США, Японії, Великобританії, Німеччині та Франції, а за обсягом ВВП, розрахованим за паритетом купівельної спроможності, — і взагалі на друге (після США). При цьому за обсягом ВВП на душу населення Китай не входить навіть у першу сотню.

Проте й на цьому напрямі успіхи феноменальні. Коли в минулому столітті Ден Сяопін починав свої реформи, за межею бідності в країні перебувало 250 млн. чоловік. При цьому китайська межа бідності — менше п’яти доларів на місяць — істотно відрізняється від загальносвітового стандарту — менше двох доларів на день. Тепер же частка бідних у країні зменшилася з 25 до 2%, а замість армії бідняків сформувався неабиякий 250-мільйонний середній клас. Середній рівень ВВП на душу населення зріс за ці роки з 250 до 1700 дол.

Темпи зростання цього показника досить добре корелюються з завданням чотирикратного подвоєння його до 2020 року. Першого подвоєння — з 250 до 500 дол. ВВП на душу населення — було досягнуто навіть раніше запланованого на 1990 рік терміну. Другого, у зв’язку з незапланованим зростанням населення на 300 млн., довелося чекати до 2002 року. Шанси забезпечити своєчасне третє подвоєння ВВП до 2010 року аналітики оцінюють по-різному. Адже, щоб досягнути цієї мети, доведеться вирішувати вже не тактичні, а стратегічні завдання.

Принцип «нерівномірного збагачення», висунутий у Китаї чверть століття тому, спрацював дуже добре. Створення вільних економічних зон у південно-східних прибережних районах, часткова приватизація державної власності в містах привели не тільки до підвищення середнього рівня прибутків населення, а й до виникнення величезного дисбалансу. Розрив у прибутках міського і сільського населення оцінюється — вшестеро, а населення найбагатших східних провінцій і найбідніших західних — сягає двозначних величин. Якщо врахувати, що на сільську місцевість нині припадає 89% території Китаю і 46% його працездатного населення (або дві третини від загальної кількості), то масштаб проблеми зростає ще більше.

Пленум ЦК компартії Китаю, що все ще оперує поняттями п’ятирічок, які вийшли з нашого вжитку, пріоритетом свого одинадцятого п’ятирічного плану саме й визначив «гармонійний розвиток» і «спільне процвітання» всього китайського суспільства. Природно, які супроводжуватимуться вирівнюванням рівнів життя міста й села, заходу і сходу. Ось тільки більшість західних експертів вважають, що виконати цей план без вирішального кроку — передачі землі у приватну власність селян — не вдасться.

Питання власності на землю в Китаї ще менш прозоре, ніж питання про те, який політекономічний смисл вкладається в поняття «комунізм із китайською специфікою» і «ринкова соціалістична економіка». Спочатку землю, конфісковану 1949 року в багатих землевласників, у повній відповідності до ленінських гасел, роздали селянам. У 1950-х роках її також спіткала колективізація. Проте у 1980-х, через кілька років після смерті Мао Цзедуна, аграрні комуни припинили своє існування. Селяни отримали право обробляти свої ділянки землі й самостійно розпоряджатися отриманим із них прибутком, проте формально власність, як і раніше, залишалася «колективною».

Із 1990-х років у практику ввійшла так звана оренда землі: селянин отримував право протягом 30 років (хоча насправді значно менше) користуватися землею на власний розсуд, проте без права її заставляти або продавати. За це «задоволення» треба було сплачувати сільській адміністрації, до складу якої обов’язково входили представники Компартії.

Ситуацію поглибила половинчаста фіскальна реформа 1994 року. Дисбаланс у розподілі податків між місцевою та центральною владою (а Китай у цьому плані — найбільш децентралізована країна) призвів до ліквідації безплатної освіти і медицини в селах або до банкрутства органів місцевого самоврядування (що паралельно обиралися місцевим населенням і призначалися вищим органом Компартії). Зате основним джерелом існування сільської влади, знову ж таки, виявилася земля, яку вони мали право як продавати або орендувати промисловим підприємствам, так і здавати в заставу для одержання кредиту.

За деякими оцінками, сума таких кредитів перевищує трильйон юанів (125 млрд. дол.), що становить понад 5% китайського ВВП. При цьому самі селяни, у кращому разі, одержували символічну компенсацію, яку не порівняти ні з масштабами самої угоди, ні з реальною вартістю землі.

Як китайські, так і західні експерти вважають, що одним із найважливіших моторів безпрецедентного економічного прискорення Китаю стала приватизація нерухомості в містах (хоча формально теж не скажеш, що вона повністю передана в приватну власність, але принаймні здається в оренду на 70 років із правом продажу й застави). Саме останній механізм і привів до формування солідного міського середнього класу, а з 50 найбагатших людей Китаю більш як половина сколотили свої статки на операціях із нерухомістю.

Проте повномасштабну приватизацію землі більшість експертів вважають дуже малоймовірною. І не тільки тому, що це суперечить комуністичній ідеології. Значно сильніші побоювання викликає загроза дестабілізації країни на випадок масового продажу землі селянами та їх міграції в міста з подальшою втратою національної продовольчої безпеки. З іншого боку, ця загроза існує вже тепер, у міру того, як міста, що дедалі більше багатіють і розростаються, наступають на сусідні села, з допомогою місцевої влади відбираючи в селян землю.

Один із методів боротьби з таким варіантом розвитку подій розробили в селі Хі Хуа, що лежить у межах муніципалітету Венжоу. Його жителі створили «економічний акціонерний кооператив», генерального директора якого обирали всім селом, а колишнього комуністичного сільського боса зробили головою правління. У списку акціонерів — 363 прізвища — менше чверті всього населення села. Найбільше не пощастило жінкам. Спочатку їх до цього списку взагалі не хотіли вводити, але потім «оцінили» в одну шосту чоловічої частки (хоча, навіть за сільськими мірками, жіноча праця оцінується лише вдвічі нижче від чоловічої). Як юридична особа, кооператив має право здавати в оренду, продавати і закладати землю, і сума дивідендів за рік досягає п’яти тисяч доларів на людину (точніше, на чоловіка). При цьому свої акції кожен акціонер має право продати тільки іншим членам кооперативу, тоді як у держави ще залишаються механізми для того, аби зруйнувати всю цю хитромудру систему.

Набагато ефективніший метод боротьби зі сформованою системою — селянські бунти, що вже неодноразово відігравали вирішальну роль у поворотні моменти китайської історії. Хоча їх вірогідність найближчими роками вкрай низька. І причина цього — фанатизм, який охопив усю країну в процесі підготовки до Олімпійських ігор у Пекіні.

Олімпійський важіль національної ідеології

Будівництво Олімпійського селища в Пекіні обіцяє стати найбільш вражаючим китайським проектом, здатним, до того ж, згуртувати всю націю навколо нешкідливої націоналістичної ідеї. Не забуваючи про те, що олімпіади в Токіо 1964 року і в Сеулі 1988 року явили світові, відповідно, японське і південнокорейське економічне диво, Китай цілком обгрунтовано має намір використати 2008 рік для презентації своїх економічних успіхів. Той факт, що політична вага супердержави, яка народжується, аж ніяк не відповідає її економічній потузі, взагалі-то підштовхує до нарощування військового бюджету. Проте демонстрація спортивної могутності може виявитися і ефектнішим, і безпечнішим способом самоствердження.

Підготовку до Олімпіади, яка не те що йде повним ходом — а вже практично наближається до завершення, компартія Китаю використала для розв’язання найгостріших проблем усієї країни.

Із 37 млрд. дол., виділених на підготовку (для порівняння, Ігри у Греції коштували організаторам 12 млрд. дол.), на будівництво спортивних споруд припадає менше десяти відсотків — 3,5 млрд. Найвагомішою статтею витрат стане поліпшення екології китайської столиці. Ця проблема винятково актуальна для всієї країни, тому що з 20 «найбрудніших» міст, за даними ВОЗ, 16 містяться у Китаї. Значною мірою це викликане високою часткою в енергетиці країни деревного вугілля, тому його споживання до 2008 року планується знизити вдвічі. На це вже декілька років підряд асигнується 4% китайського ВВП, але олімпійський кошторис дозволить істотно збільшити ці витрати — озеленити столицю та її околиці, вивести брудні виробництва за її межі.

Наскільки це допоможе — ще питання. У Піднебесній астрономічними темпами зростає кількість автомобілів: за останніх 15 років — більш як удесятеро! Тільки в Пекіні на 12 млн. жителів припадає 2 млн. автомобілістів, і до 2008 року ця цифра обіцяє подвоїтися. Не дивно, що другою статтею витрат є передолімпійське поліпшення інфраструктури міста, на що виділено ще 3,7 млрд. дол. На ці гроші вчетверо подовжать лінії метро, побудують нові транспортні розв’язки, запровадять нові — європейські — стандарти на автомобільні вихлопи.

Ще більші сподівання покладаються на можливість продемонструвати всьому світові обличчя нового Китаю: замість невичерпного джерела дешевого низькопробного імпорту — флагман науково-технічного прогресу, що володіє колосальним інноваційним потенціалом. І хай це буде побудова суспільства майбутнього у масштабах окремо взятого міста, але до 2008 року в межах міста мають залишитися лише наукоємні виробництва, а частка високих технологій у всій пекінській промисловості має сягнути 40%. Ну і рівень ВВП на душу населення в Пекіні зросте до 6 тис. дол. — удвічі більше, ніж заплановано по всій країні на кінець одинадцятої п’ятирічки.

З одного боку, здавалося б, ці плани трохи суперечать завданню «спільного процвітання» і викличуть ще більше розшарування китайського суспільства. Але з іншого боку — цілком реально можуть стати стартовим майданчиком для нового економічного і політичного стрибка країни, яка неодноразово упродовж своєї п’ятитисячолітньої історії відігравала вирішальну роль у світі.