Після вступу в ЄС економіка Ірландії, яка належала до найбідніших країн Західної Європи, зробила настільки різкий стрибок уперед, що, за аналогією зі східноазіатською моделлю економічного розвитку, журналісти відразу охрестили її «кельтським тигром». Субсидії ЄС було спрямовано передусім на те, щоб позбутися економічної залежності як від Великобританії, так і від власного не вельми процвітаючого сільського господарства. Основну ставку зробили на створення й розвиток інформаційних технологій. І вже до початку 1990-х молода, високоосвічена робоча сила, а також низькі корпоративні податки почали приваблювати в країну таких могутніх інвесторів як Intel, IBM і Microsoft.
Зумівши скористатися всіма перевагами вільного доступу на величезний загальноєвропейський ринок, зумовленого членством у ЄС, Ірландія водночас примудрилася прорватись і на американський. У результаті економічні показники справили враження на найзатятіших скептиків: рівень безробіття, який ще наприкінці 1980-х сягав 15%, почав стрімко падати й до кінця 90-х опустився нижче 5%. В Ірландію масово ринули найбільш конкурентоспроможні іммігранти. І навіть забезпечили їй 1% приросту населення за рік на тлі загальної невтішної демографічної ситуації. Темпи зростання національного ВВП за 1995—2001 роки становили в середньому 9,2% при середніх у ЄС 2,4%. Іноземних (передусім американських) інвестицій на Ірландію припадало мало не стільки ж, скільки на інші країни–члени ЄС. За рівнем доходу на душу населення ірландці, за деякими оцінками, уже наздогнали своїх найближчих сусідів із Великобританії. І тільки інфляція дещо псувала показники, залишаючись на рівні 5,5—6%.
Проте з певного часу фарби на цій ідилічній картинці почали швидко тьмяніти. Обвал сектора високих технологій на корені підрубав експорт, орієнтований переважно на британський і американський ринки. Потік іноземних інвестицій різко змілів не тільки через глобальне зниження загального обсягу інвестицій, а й у зв’язку з появою нових конкурентів у боротьбі за його жалюгідні рештки. По всій Ірландії почали масово закриватися філії транснаціональних і зарубіжних компаній, котрі або перебувають на грані банкрутства, або перебазовують виробництво в Китай чи країни Центральної Європи. У результаті лише торік кількість робочих місць у країні скоротилася на 100 тис., і за рівнем безробіття Ірландія почала підтягуватися до середнього показника ЄС. Аналогічна тенденція спостерігається й у прирості ВВП, який, порівняно з найкращими для Ірландії часами, скоротився мало не вчетверо.
Тільки інфляція в країні залишається на недосяжно високому рівні. І тут уже Ірландії доведеться відчути на собі всі негативні наслідки вступу в єврозону з її єдиною відсотковою ставкою. Керівництво Європейського Центрального банку в Франкфурті, природно, докладає набагато більше зусиль, щоб спробувати хоч якось розгойдати важковоз німецької економіки, яка обслуговує 80 млн. чоловік, і готове знижувати з цією метою відсоткові ставки до переможного кінця. Тож маленька Ірландія з її 4 млн. населення й 1% ВВП від загальноєвропейського ніяк не може переважити ці пріоритети.
Зате вона демонструє відчайдушну мужність у своєму небажанні стригтися під ще одну загальноєвропейську гребінку, що передбачає обмеження дефіциту бюджету. Адже реформувавши свою економіку, країна зіштовхнулася з необхідністю термінової модернізації всієї інфраструктури. Тільки 1999 року ірландці купили на 25% автомобілів більше, ніж попереднього, а нових доріг було побудовано явно замало. Тож ірландський уряд не тільки не прагне скорочувати видатки, а й не квапиться збільшувати доходи. Якщо вже Ірландії не вдається привабити дешеву іноземну робочу силу, то основний упор вона збирається робити на низькі податкові ставки, які планує знижувати й надалі. Приміром, довести корпоративний податок до 2005 року до 12,6 відсотка…
Ця політика викликає в ЄС не тільки відверте роздратування, а також явні погрози застосування фінансових санкцій. Проте гримання Брюсселя, схоже, лякає ірландців менше, ніж загроза рецесії національної економіки.