Італійський пацієнт

Обрання Сільвіо Берлусконі прем’єр-міністром Італії 2001 року більшість європейських політиків зустріла з не вельми старанно приховуваним несхваленням. Претензії до відомого медіамагната з боку правоохоронних органів, жорсткий контроль над шістьма із семи найбільших національних телеканалів, не просто проамериканські, а відверто пробушівські настрої явно не додавали італійському політичному новобранцеві симпатій із боку Брюсселя. Зате бізнесові характеристики нового прем’єра не викликали сумнівів навіть у традиційно скептичного британського журналу The Economist.

Сумніви в тому, що саме Берлусконі вдасться провести в Італії ліберальні реформи, аналогічні тим, якими Маргарет Тетчер два-три десятки років тому дала потужний поштовх британській економіці, висловлювати ніхто не поспішав. Саме тому нині почуваються ошуканими не лише італійці. Міжнародні експерти наполегливо аналізують як причини провалу програми «економічного дива імені Берлусконі», так і передумови власних помилок.

Передвиборні обіцянки майбутнього італійського прем’єр-міністра були по-діловому лаконічними й конкретними. Своєму народові він пропонував укласти контракт, який складався з п’яти пунктів:

— зниження податків;

— реформа пенсійної системи;

— створення нових робочих місць;

— створення сучасної інфраструктури;

— подолання злочинності.

А ось звіт про виконання цього контракту замість Сільвіо Берлусконі оголошували експерти й журналісти. За їхніми оцінками, дії були нерішучими, а результат — половинчастим.

Якщо говорити про перший пункт, то Берлусконі віддав перевагу фрагментарним податковим амністіям, а не реформуванню всієї системи оподаткування. У результаті ставки оподаткування в Італії залишилися на одному з найвищих у ЄС рівнів, при тому, що більшість італійців як ухилялася від сплати «податі», так і продовжує ухилятися. Пенсійна реформа звелася до збільшення віку виходу на пенсію — з 57 років до 60. Проте вирішального значення для економіки країни це не мало.

Рівень безробіття є, мабуть, чи не єдиним показником, що його Рим може не соромитися. Італійські 8% від економічно активного населення — це, звісно, не британські п’ять, але й не ті десять, опуститися нижче яких ніяк не вдається Франції та Німеччині.

На виконання останніх двох пунктів контракту експерти вже давно махнули рукою. Адже тепер у них з’явилися набагато серйозніші теми для обговорення. За даними першого кварталу поточного року, обсяг італійського ВВП скоротився на 0,5%, закріпивши тим самим тенденцію, що намітилася в останньому кварталі 2004-го. Це знаменувало другу за останні два роки рецесію, яку Сільвіо Берлусконі ласкаво називає «стагнацією». Зате торговельний дефіцит, що утворився в країні вперше від початку 1990-х років, він узагалі воліє ігнорувати. Прогноз зростання італійської економіки нинішнього року вдруге поспіль було скорочено наполовину, і нині оптимістичним варіантом вважаються 0,6%. Хоча не виключається й нульовий показник.

За рівнем конкурентоспроможності італійська економіка виявилася на найостаннішому місці серед країн—членів ЄС, а в загальносвітовому рейтингу, складеному Всесвітнім економічним форумом, — на 47-му. При цьому показники особистого багатства Сільвіо Берлусконі залишаються більш як вражаючими: за версією журналу Forbes, італійський прем’єр-міністр займає 25-й рядок у рейтингу найбагатших людей планети.

Критику на свою адресу Берлусконі не сприймає, усі проблеми національної економіки пояснюючи рішеннями брюссельських бюрократів і євро, яке «зарвалося». Проте той факт, що хронічно анемічна економіка Німеччини й тим паче економіка Франції показали в цьому кварталі зовсім непогані результати, викликає в італійських виборців певні сумніви. Та й торік 1,2% приросту італійської економіки виявилися значно скромнішими від середнього по єврозоні показника — 2%.

Загострення відносин між Римом і Брюсселем, очевидно, досягне кульмінаційної точки у червні, після очікуваної заяви Єврокомісії про неприпустимість перевищення «стелі» дефіциту бюджету, встановленого в Маастрихті на рівні в 3%, тоді як італійський показник підбирається до 4%. Ситуація погіршується тим, що ця проблема зустрічається й в інших країнах, проте там залишилося набагато менше простих і очевидних способів її подолання.

Італія, котра стала в 1950—1960-х роках батьківщиною «маленького економічного дива», зробила основну ставку на розвиток дрібних підприємств, що займаються виробництвом одягу, меблів, продуктів харчування, білизни. Тоді італійська праця вважалася однією з найдешевших у Європі, а звична девальвація ліри найсприятливішим чином позначалася на обсягах італійського експорту. Нині економічна ситуація змінилася, а на частку дрібних виробництв, як і раніше, припадає понад чверть обсягу національної економіки. Італійський прем’єр-міністр ізнов-таки щедро роздає обвинувачення. Цього разу винні Пекін, котрий завалив увесь світ ще дешевшим ширвжитком, Брюссель, котрий відмовляє Римові у протекціоністських заходах, і Франкфурт, котрий не вживає радикальних заходів для «опускання» євро.

Проте експерти вказують на цілком інші чинники. За роки прем’єрства Сільвіо Берлусконі середня зарплата італійця виросла відносно аналогічного німецького показника на 40%. Відкриття власного бізнесу, за даними Світового банку, обходиться в Італії в 3 796 дол. і займає 13 днів проти 306 доларів і восьми днів у Франції, яку за ці показники лають частіше, ніж хвалять. В Італії значно менше вчених і дослідників, ніж у Португалії, і набагато менше дипломованих випускників вузів віком від 25 до 34 років, ніж у Греції. Але найголовніше — Рим не робить жодних зусиль щодо переорієнтування структури своєї економіки.

Ставка на дрібне виробництво виявляється виправданою лише в разі винятково низьких витрат, якими Італія похвалитися не може вже давно. Великобританія, що переорієнтувала свою економіку на сферу послуг, справді гідна наслідування. Але Італія, як показує практика, йде іншим шляхом.

На роки правління Сільвіо Берлусконі припали найбільші корпоративні скандали в історії країни, неспроможної похвалитися значною кількістю великих компаній. 2002 року вибухнула криза в автомобільному концерні Fiat, що завершилася відставкою його керівництва. Потім був дефолт Cisio, великого виробника харчових продуктів. Далі настала черга Parmalat, найбільшої в Європі молочної компанії. І, нарешті, справжній шок у всіх посвячених викликало недавнє рішення італійського уряду відправити у відставку Вітторіо Мінкато, 69-річного керівника Eni.

Ця компанія, яка займає шосте місце серед найбільших у світі виробників нафти й газу, є чи не єдиним прикладом успішного функціонування транснаціональних компаній в Італії. Попри те, що контролювалася італійською державою. Правда, саме Мінкато був одним із небагатьох топ-менеджерів, котрі демонстративно не цікавилися політикою. А от Паоло Скароні, що змінив його на цій посаді, має значно менше таких чеснот. Хоча на своїй колишній посаді — керівника електроенергетичної компанії Enel — Скароні також приносив чимало користі.

Загалом, про жодну лібералізацію італійської економіки говорити наразі не доводиться. Дуже слабенька надія зберігається на те, що триваюча сага про придбання двох італійських банків іноземцями закінчиться хеппі-ендом, а не перетвориться на трагікомічний фарс...

Зайвий протекціонізм є одним з основних пунктів «послужного списку» нинішнього прем’єр-міністра Італії. Ось тільки шанси на те, що Романо Проді, екс-президент Єврокомісії, лідер лівоцентристської опозиції, котрий вважається основним конкурентом Берлусконі на майбутніх виборах, піде на ті заходи, на які так і не наважився глава сьогоднішнього уряду, взагалі нульові. Адже для оздоровлення італійської економіки, за оцінками тамтешніх експертів, необхідно скоротити 10% усіх промислових робітників. Не рахуючи виконання всіх інших зобов’язань, узятих на себе чотири року тому Сільвіо Берлусконі.