Іспанія: круті віражі

Шлях, який подолала Іспанія за неповні 30 років із дня смерті генерала Франко, можуть взяти за приклад багато молодих демократій. Побудова на руїнах військової диктатури громадянського суспільства повернула іспанцям їхній високий в минулому авторитет на міжнародній арені, а успіхи іспанської економіки змусили журналістів обтрусити пилюку з безвідмовного кліше «економічне диво», звично приписавши попереду «авторську» вставку — іспанське...

Такі панегірики особливо часто з’являлися в міжнародній пресі напередодні березневих виборів. А потім світові ЗМІ надовго зайнялися обговоренням наслідків теракту в Мадриді, поразки правлячої Народної партії та виведення іспанських військ із Іраку, негайно розпочатого Хосе Луїсом Родрігесом Сапатеро, главою Іспанської соціалістичної робочої партії, котра перемогла на виборах. Потім настала черга можливості легалізації в країні одностатевих шлюбів, і лише дуже нечисленні серйозні видання побалували своїх читачів серйозним аналізом тих проблем, із якими зіткнувся новий іспанський уряд.

Насамперед іспанська демократія виявилася далеко не такою зрілою, як зображувалося. Спроби маніпулювання громадською думкою з боку уряду, котрий намагався покласти відповідальність за мадридський теракт на ЕТА, позбавили правлячу партію пророкованої їй перемоги на виборах. А відразу після зміни партійної орієнтації в країні замінилася більшість керівників «незалежних» «мозкових центрів», приватних корпорацій, вищих навчальних закладів, ЗМІ, судових органів тощо. Самі іспанці поставилися до цього з розумінням — адже те ж саме їм довелося пережити і після приходу до влади попереднього уряду. А от «старі» демократії докірливо похитали головами.

З іншого боку, дещо завищеними виявилися й оцінки, виставлені іспанській економіці. Якщо журнал Time, котрий опублікував саме напередодні виборів велику статтю, з’ясовував, як правильно поширювати іспанський досвід економічного реформування на інші країни, то The Economist цього місяця значно більше занепокоєний тим, чий досвід варто запозичити самій Іспанії. Джон Грімонд, автор великого огляду в британському журналі, рішуче заперечує твердження, ніби то іспанська економіка дісталася новому уряду в такому гарному стані, що йому залишається або насолоджуватися її результативністю, або почати в ній щось псувати. Більше того, він підкреслює, що уряду Сапатеро доведеться зараз виконати більшу частину тих обіцянок, які давав Хосе Марія Аснар під час своєї передвиборної кампанії, котра принесла йому другий строк перебування при владі 2000 року. Примітно, що навіть середні за останні вісім років темпи економічного приросту Іспанії в цих виданнях наводяться різні: 3,2% ВВП у Economist і 4 — у Time. Проте обидва ці показники суттєво перевищують середні по ЄС (0,6% за американською версією).

Хай там як, іспанцям зараз живеться значно краще, аніж раніше. За 30 років вони стали на 75% багатшими, а після вступу Іспанії 1986 року до ЄС доход на душу іспанського населення зріс із 74% від середньоєвропейського до 87. За обсягами економіки (741 млрд. євро) Іспанія вийшла на п’яте місце в Європі і навіть мала намір претендувати на місце в тому, що зараз називається Великою вісімкою. Дешева робоча сила, скорочення податків, кількості держслужбовців, частки держави в економіці (із 45% до менш як 40) — і далі за текстом економічних прописів. У результаті — бездефіцитний бюджет, низька інфляція (2,6% 2003 року), завидний стан фінансової сфери. І найбільш вражаюче — скорочення рівня безробіття з 22% 1995 року до 11 торік. Кожне четверте з нових робочих місць у Євросоюзі припадало саме на Іспанію.

А тепер дьоготь, причому аж ніяк не одиничними ложками. Безробіття дійсно скоротилося, проте в рейтингу ЄС-15 цей показник за величиною займає другий рядок після Бельгії. І це при тому, що після розширення Євросоюзу Іспанія автоматично втрачає свої привілеї як джерело дешевої робочої сили. Один з останніх прикладів — корейська корпорація Samsung, котра оголосила про закриття свого заводу під Барселоною з тим, щоб перенести його до Словаччини.

Більше того, вектор міграції робочої сили змінився ще до останнього розширення ЄС, і тепер у пошуках довгого (за дуже суб’єктивними мірками) євро їдуть вже до Іспанії, у тому числі і наші співвітчизники. Там вони виконують ту роботу і на тих умовах, якими геть не задовольняються іспанці. Найчастіше за все або взагалі без контракту, або за тимчасовою угодою. Надолужуючи згаяне за роки диктатури Франко, профспілки домоглися таких обмежень при звільненні постійного робітника, що роботодавцю значно легше найняти тимчасового робітника (нехай навіть і на постійну роботу), аніж нести астрономічні витрати при найманні постійного. Ще вигідніше найняти робочу силу на «чорному» ринку, обсяг якого сягнув 20% загального обсягу. Не випадково з 10 тис. контрактів, які уряд Іспанії дозволив укласти з іноземними робітниками торік, затребуваними виявилися лише 3,5 тис. А кількість нелегальних іммігрантів при цьому оцінюється в 800 тис.

З погляду нового уряду, переломити сформовані тенденції допоможе підвищення мінімальної заробітної плати, яка зараз становить 451 євро. А також надання пільг тим підприємствам, більша частина працівників яких працює за постійними контрактами.

Не менше проблем створює і необхідність проведення пенсійної реформи. Старіння населення, що спостерігається в усіх розвинених країнах світу, в Іспанії має свої особливості. Якщо 1967 року на кожну іспанку припадало троє дітей, то 2001-го — 1,2. Наслідки настільки стрімкого падіння народжуваності, у результаті якого працездатне населення незабаром опиниться в меншості, національна економіка відчує вже років через п’ять. А поки 47% іспанських матерів підтвердили, що народження дитини суттєво загальмувало їхню кар’єру. Чи зможуть компенсувати ці втрати 100 євро, які пропонують щомісяця виплачувати непрацюючим матерям на кожну дитину, поки невідомо. Проте Сапатеро вже зарекомендував себе затятим захисником прав жінок, набравши у свій кабінет понад 50% жінок і вимагаючи перегляду конституції з тим, щоб надати жінці право на успадкування іспанського трону.

Рідко який уряд не говорить про необхідність реформування системи освіти. Іспанські студенти можуть зберігати за собою цей статус ледь не довічно, приходячи на перескладання кожного іспиту необмежену кількість разів. У результаті середній строк навчання на бакалавра розтягується з чотирьох років до п’яти-шести, хоча при цьому рівень знань залишається вкрай низьким. Крім того, Іспанія відноситься до країн, у яких готують забагато юристів і замало вчених. А витрати на науку становлять там усього 1% ВВП — удвічі менше, аніж у середньому по ЄС, й утричі — аніж у США. У результаті — низькі темпи впровадження інновацій, що добре видно на прикладі Інтернету: 2002 року доступ до нього мали усього лише 23% домогосподарств.

А от існування в Іспанії найгострішої житлової проблеми для багатьох читачів може виявитися несподіванкою. Тим більше що сформована ситуація досить парадоксальна. Торік у країні споруджено 700 тис. нових будинків — у чотири рази більше, аніж у Великобританії. Ціни на нові будинки зросли на 18,5%, на вторинному ринку — на 16,7. «Квартирне питання» непокоїть іспанців настільки гостро, що створено навіть спеціальне міністерство з житлових проблем. У країні, де 3—4 млн. будинків стоять порожніми, а ще стільки ж використовуються як друге, літнє житло, сотні тисяч молодих людей змушені жити з батьками, а погодитися на нову, нехай і дуже привабливу, але таку, що потребує переїзду на інше місце, роботу можуть дозволити собі лише найбільш відчайдушні.

У середньостатистичній сім’ї на оплату житла йде близько половини сімейного бюджету, а у молодих людей віком від 18 до 35 років — 79%. І це при тому, що іпотечні кредити є ледь не найдешевшими у світі — 2,4%, що навіть нижче від щорічних темпів інфляції. Зате в країні геть не розвинений ринок оренди житла — на нього припадає менш як 10% житлового фонду.

Зараз усі зусилля уряду спрямовані на підвищення цього показника хоча б удвічі. Як показують дослідження, частка житлових витрат у сімейному бюджеті, особливо у молоді, повинна буде скоротитися до 30%.

Однак значно більших зусиль потребуватимуть структурні перетворення в іспанській економіці. Соціальні витрати постійно скорочувалися в країні з 1967 року, і їхня нинішня частка в 20% від ВВП значно нижче від середньої по ЄС — 27,5. Соціалісти обіцяють покласти край подібній практиці, нехай навіть і ціною дефіциту бюджету. Крім того, кардинального перегляду вимагає система оподаткування, котра дає можливість найбагатшим людям сплачувати податки в розмірі 1% своїх доходів. А основний податковий тягар при цьому лягає на малозабезпечені прошарки населення.

Не зовсім поки зрозуміло, як зміниться роль держави в економіці. Хоча формально масштаби приватизації в країні значні (особливо в галузі електроенергетики, нафтогазової промисловості, телекомунікацій), проте уряд частково зберіг свій контроль над приватизованими підприємствами. Зокрема, він виявляється у використанні прямих і не зовсім методів впливу на процес призначення директорів — практика, визнана компетентними органами ЄС незаконною. Крім того, велику тривогу спеціалістів викликають плани зі створення єдиного конгломерату, що забезпечує постачання води, газу й електроенергії. Рівень конкуренції на внутрішньому ринку вважається дуже низьким, а на зовнішньому іспанські товари найчастіше й зовсім виявляються неконкурентоспроможними через дуже високі ціни.

Чимало проблем для іспанської економіки створює і нинішнє розширення ЄС. 2002 року на частку країни припали 8,4 млрд. євро дотацій, і від 30 до 50% усіх робіт із розвитку інфраструктури фінансувалися з фондів ЄС. Тепер же Іспанії доведеться самій надавати матеріальну допомогу менш заможним членам організації з числа новачків, та ще й терпіти з їхнього боку найжорсткішу конкуренцію в ролі постачальника дешевшої робочої сили.

Передвиборне гасло Сапатеро «Іспанія гідна кращої долі», обіцянки «нового курсу», «уряду змін» і «другого перехідного періоду до демократії» припали до душі іспанським виборцям. Залишається подивитися, як їх виконуватимуть.