Франція: і де їй узяти таку Тетчер?

Кілька місяців тому, на самісінькому старті французької президентської виборчої кампанії, і соціологи, і політологи одностайно відзначали високі шанси на перемогу соціалістки Сеголен Руаяль. Кілька тижнів тому в опитуваннях громадської думки не менш упевнено лідирував представник правого флангу — нинішній міністр внутрішніх справ країни Ніколя Саркозі. Тепер шанси двох основних кандидатів у президенти практично зрівнялися...

Як вважає більшість експертів, головним гальмом першої реальної претендентки на жіноче виконання ролі президента Франції є її команда. Точніше, відсутність у ній справжніх професіоналів, досить творчих для того, щоб не тільки забезпечити перемогу на виборах, а й гарантувати виконання передвиборних обіцянок. Відставка Еріка Бессона, котрий відповідав за економічний блок соціалістичної програми, навряд чи принесла Сеголен необхідні додаткові дивіденди. Хоча, якби його місце посіла Софі Педдер, шеф паризького бюро британського журналу The Economist, світ, можливо, й побачив би нову Маргарет Тетчер. На французький манер.

Ще не все так погано у французькому домі

Співпрацювати з The Economist Софі почала ще 1990-го, саме в рік відходу від влади британської «залізної леді». До Франції переїхала 2003 року і вже через два роки стала лауреатом премії Девида Уотта — однієї з найпрестижніших нагород у сфері політичної журналістики. Стаття, що удостоїлася такої високої оцінки, називалася «Французький антиамериканізм. Відчуйте різницю». Основний лейтмотив публікації — між французами й американцями значно більше спільного, аніж це готові усвідомити в Парижі.

Огляд, який наробив чимало галасу у французьких (та й у світових) ЗМІ зараз, називається не вельми оригінально — «Мистецтво неможливого». І цього разу в ньому проводяться паралелі між ситуацією у Великобританії 1970-х років і в нинішній Франції. Головне, що їх об’єднує, — почуття безвиході та приреченості. Головне, що роз’єднує, — наявність (відсутність) політичної волі до руйнації стереотипів.

«Країна в стані вільного падіння», «Національна недуга», «Національна ілюзія» — усі ці назви книг, статей, круглих столів тощо автор The Economist уже зустрічав, щоправда, в іншій країні. 30 років тому Великобританія була точнісінько так само паралізована жахом неминучого краху. Політики займалися не створенням добробуту, а його перерозподілом. Податки псували життя не в меншому ступені, аніж повсюдні страйки. Робочі місця відпливали в країни з дешевшою робочою силою, а мізки — в Америку.

З іншого боку, нинішня економічна ситуація у Франції хоч і виглядає дуже гнітюче з погляду французів, із британською 1970-х зрівнятися ніяк не може. Франції ще не довелося йти з простягнутою рукою в МВФ по ганебну як для розвиненої держави і рекордну (на той момент) позику. Стан французького фондового ринку здатний викликати заздрість у багатьох, як і другий у Європі показник народжуваності. Все це, на думку Софі Педдер, з одного боку, полегшує завдання політико-економічної реабілітації країни. А з іншого — ускладнює, тому що французи, попри всі їхні рефлексії, все ще не настільки доведені до розпачу, щоб наважитися на кардинальні реформи.

Тим більше що спроби здійснення таких реформ уже робили: Жак Ширак у 1986—1988 роках, Алан Жюпе — у 1995-му. І їхній негативний результат перетворився на тяжку спадковість, котра дає підстави деяким експертам ставити діагноз нереформованості французької економіки.

Примітно, що точно такий самій діагноз ставили у 1978—1979 роках і британській економіці, чий ВВП у той час був на чверть меншим за французький. Однак «зима невдоволення», зима «страйкового божевілля», коли страйкували всі й одразу, привела до влади консерваторку Маргарет Тетчер, яка залізною рукою вивела країну з економічного штопора. Зараз ВВП Великобританії на 5% перевершує ВВП Франції, котра за розміром цього самого продукту на душу населення скотилася за останні 25 років із сьомого місця у світі на 17-те. Більше того, навіть у сфері охорони здоров’я та соціального забезпечення, які є пріоритетами кожного французького уряду, країна порівняно з 1990 роком опустилася з восьмого місця на 16-те.

Проте найболючішими питаннями для французької економіки залишаються хронічно високе безробіття (10%, а серед молоді й у неблагополучних «кольорових» передмістях — і всі 20) і рівень державної заборгованості (66% ВВП), що вп’ятеро більше, ніж 1980-го, й у півтора разу вище від британського рівня. Якщо нинішні темпи зростання державного боргу збережуться, 2014 року він сягне 100% ВВП.

Бюджет однієї лише програми соціального забезпечення зробить наступного року діру в 37 млрд. євро. При цьому в країні налічується 3,7 млн. чоловік, які живуть за межею бідності (яка, щоправда, визначається як дохід на сім’ю, вдвічі менший за середній), 2,5 млн., котрі живуть на мінімальну зарплату.

Здавалося б, існуюча модель розвитку довела свою неспроможність. Проте шансів на те, що проведені цієї весни вибори президента принесуть Франції настільки необхідні реформи, занадто мало. По-перше, тому що серед 40 потенційних кандидатів у президенти немає жодного досить радикального, здатного засумніватися в правильності французької моделі розвитку, яка була закладена ще Шарлем де Голлем і базується на протиставленні американській моделі капіталізму. А по-друге, «стіна брехні», вибудована за довгі роки безталанними політиками-реформаторами, привчила французів звинувачувати в усіх своїх бідах кого завгодно — Америку, глобалізацію, Китай, іммігрантів, але тільки не свою пасивність і безініціативність.

Двоповерхова Франція

Економічний уклад країни досить оригінальний і не надто відповідає ідеалам вільного ринку. Планова, централізована, зайво зарегульована, з високим ступенем соціального захисту і надмірним державним сектором економіка довгі роки забезпечувала французам і більш ніж пристойний рівень матеріального добробуту, і відчуття своєї винятковості в цьому світі, схибленому на гонитві за прибутком.

Відновлення після воєнної розрухи, котре забезпечило «30-річчя процвітання», створення унікальної системи громадського транспорту, сучасних галузей промисловості, розвиток атомної енергетики, який перетворив обділену енергоносіями Францію на одного з найбільших експортерів електроенергії, унікальна система загальнодоступної освіти — всі ці досягнення оспорювати ніхто з експертів не збирається. Проте, схоже, нікуди не дітися від усвідомлення того факту, що цей шлях розвитку себе вичерпав. І річ навіть не в тім, що злоякісне розростання державного сектора здатне своєю вагою обвалити всю французьку економіку. Річ у кардинальних змінах французької ментальності, тих самих, яким свого часу оголосила нещадну війну Маргарет Тетчер, котра поставила перед собою мету «змінити англійське суспільство від стану повністю залежного утриманця до упевненого в своєму майбутньому підприємця; від традиційного «подайте-мені-будь ласка» до нації «зробимо-все-самі»; щоб запанувала Англія «прокидайся-і-йди» замість Англії «посидимо-і-почекаємо». І почала британський прем’єр, як відомо, зі скасування безплатної роздачі школярам молока. Аналогічного висновку у 1994 році дійшов (не стосовно молока, звісно) і нинішній президент Франції Жак Ширак, який заявив, що «важкий і неповороткий державний апарат блокує розвиток французького суспільства». Щоправда, зробив він це вже після того, як намічені ним реформи провалилися.

54% французького ВВП йдуть зараз на державні витрати (середній показник по ОЕСР — 41%). Лише за останні 20 років армія держслужбовців приросла на 20% і сягнула 5 млн. чоловік. Кожен четвертий працюючий француз — держслужбовець! Три чверті студентів французьких університетів мріють працевлаштуватися саме в держсекторі. Така величезна кількість бюрократів, на утримання яких ідуть геть непомірні побори, видає надмірну кількість різних інструкцій та обмежень, контроль за виконанням яких, у свою чергу, потребує постійного розширення системи контролюючих структур.

Система, спершу спроектована для захисту французького працівника, тепер працює на захист... від працівника. 144-сторінковий колективний договір із працівниками пересічної французької перукарні — дитячий белькіт порівняно з 480-сторінковою епікою, написаною для звичайного хлібного магазину чи кондитерської. Загальнонаціональний трудовий кодекс при цьому налічує 2735 сторінок (на 20% більше, ніж 2000-го).

Скорочення робочого тижня з 39 до 35 годин призвело до того, що більшість французів приєднують «зекономлені» години до своєї і так не маленької відпустки (п’ять тижнів) і в результаті відсутні на робочому місці по два місяці на рік. У результаті дві третини нових робочих місць, створених торік, припадають на тимчасових або сезонних робітників, а також на практикантів. А власник пан’європейської мережі громадського харчування визнає, що у французьких закладах штат його постійних працівників на 30% менший, ніж, наприклад, у британських. Адже звільнити постійного працівника у Франції практично неможливо, от і доводиться «добирати» за рахунок тимчасових працівників.

Існування такого дворівневого ринку праці загрожує серйозними соціальними наслідками. Тим більше що на «нижньому», найменш захищеному рівні, де безробіття перевищує 20%, опиняються передусім молоді спеціалісти та іммігранти. І починати розв’язання цієї проблеми потрібно не стільки навіть із зняття зайвої зарегульованості процесу працевлаштування, скільки з реформи французької системи освіти. Французькі університети, що навчають своїх студентів практично безплатно, не мають можливості відбору ні абітурієнтів, ні викладачів. 82 такі заклади зараз навчають 1,5 млн. студентів — удвічі більше, ніж 25 років тому. Для вступу до такого університету досить успішно здати бакалаврські (випускні) іспити — а їх зараз складають 62% учнів (проти 25% 1980-го). Щоправда, 46% студентів до одержання диплома так і не доходять, однак такий «спізнілий» відсів обертається величезними неефективними витратами.

Відсутність конкуренції, системи рейтингування вузів призводить і до перекосів у профорієнтації молодих людей. 45 тис. французьких студентів зараз вивчають «спортивну науку», 65 тис. — психологію (кожен четвертий студент-психолог у ЄС — француз). Як їх усіх можна буде працевлаштувати навіть в умовах гуманного трудового законодавства, не знає ніхто.

При цьому кілька вищих навчальних закладів, які існують в умовах жорсткої конкуренції, дають вражаючі результати. Наприклад, випускниками Національної школи адміністрування були сім із 12 останніх прем’єр-міністрів Франції, двоє з трьох президентів. Проте шанси потрапити в такі престижні навчальні заклади мають лише 4% абітурієнтів.

Не менш двоїста ситуація спостерігається й у бізнесі. Хоч би як таврували представники всього французького політичного спектра підступну глобалізацію, важко знайти хоч одну галузь народного господарства, у котрій не знайшлося б великої французької компанії з глобальними замашками. L’Oreal, Danone, Renault, Michelin, Lafarge, Pernot-Ricard, LVMH — ці бренди знають у всьому світі, і 80% свого прибутку ці компанії отримують за межами Франції. Більше того, прибутки цих та інших компаній, які утворюють фондовий індекс CAC 40, зросли за останні 10 років на 218%. А от у малих компаніях приріст аналогічного показника становить 42%.

Через сім років після початку бізнесу у французькій компанії в середньому на 7% службовців більше (у Німеччині — на 22%, у США — на 126). Ситуація, за котрої роботодавець, який платить зарплату в 2400 євро, більше тисячі мусить відстібати у вигляді різних податків (загальна їхня кількість сягає 150), мало кого здатна порадувати. Тим більше що працівнику теж доводиться розставатися з 22% своєї частки. При цьому з 2000 по 2004 роки середня зарплата у Франції в реальному вимірі зросла на 1%.

Як стверджують експерти, жорсткість конкуренції на ринку товарів і послуг забезпечить 10-відсотковий приріст французького ВВП, а доведення безробіття до британського рівня (менш як 5%) — 20-відсоткове економічне прискорення. Проте виконати це завдання без вирішення проблеми французьких іммігрантів неможливо. Як показали спеціальні дослідження, іммігранти, які у своїх резюме «офранцузювали» прізвище і вказували місцем проживання не «кольорове передмістя», а престижніший район, отримували вп’ятеро більше запрошень на співбесіду, аніж не «відредаговані».

Хоча й це питання насамперед ідеологічного характеру. Якщо в інших країнах іммігрантів ще довго сприймають такими, то у Франції їхні права офіційно нічим не різняться від прав корінних французів. Більше того, якщо у Великобританії 81% британських мусульман ідентифікують себе передусім як мусульмани і тільки потім — як британці, то у Франції 46% вважають себе насамперед французами, а потім уже мусульманами.

Передвиборні програми, нарешті подані основними кандидатами в президенти, відповідей на всі ці запитання не дають. На думку експертів, найменше раціональних ідей у програмі Сего, як дедалі частіше називають Сеголен Руаяль. Підвищення мінімальної заробітної плати на 250 євро (до 1500 євро на місяць), підвищення базової пенсії на 5%, доведення допомоги у зв’язку з безробіттям до 90% зарплати, ренаціоналізація й об’єднання Electricite de France і Gaz de France, забезпечення безпритульних соціальним житлом, встановлення обмежень на розмір оренди приватного житла... «Президентський пакт» пані Руаяль, що складається зі 100 таких і їм подібних декларацій, орієнтований радше на «що-ви-хотіли-б-почути», а не на «що-вкрай-необхідно-зробити».

У програмі Сарко (Ніколя Саркозі) розгледіти прообрази необхідних реформ дещо легше. Зокрема, він пропонує на місця двох держслужбовців, які вийшли на пенсію, брати тільки одного новобранця. Якщо повернутися знову ж до Маргарет Тетчер, то успіх її реформи був забезпечений тим, що вона найбільш безжалісним чином рубала голови бюрократичній гідрі, скорочуючи (на 10% за три роки) насамперед керівні посади в держапараті. У результаті держслужба втратила привабливість для молоді, якій довелося домагатися успіхів у підприємництві.

Зниження на 4% податків, обмеження імміграції, послаблення 35-годинного обмеження робочого тижня — всі ці зусилля також навряд чи сприяють реформам французької економіки. Тим більше що вартість реалізації передвиборних обіцянок як одного, так і іншого кандидата оцінюється в 30—35 мільярдів євро. Розрахованих виходячи із середньорічного зростання ВВП у 2,5%. Хоча протягом останніх шести років приріст ВВП зберігається на рівні в 1,6%.

Програму ще одного кандидата, котрий набирає значущі рейтинги, центриста Франсуа Байру, в остаточному вигляді ще не оприлюднено. Можливо, саме тому більшість опитаних і називають її «найбільш перспективною». Щоправда, злі аналітики стверджують, що такого статусу вона набула не завдяки своїм достоїнствам, а завдяки прорахункам Сего і Сарко. Хай там як, за результатами опитувань громадської думки, тільки 36% французів вважають вільний ринок найкращою з існуючих економічних систем (проти 65% німців, 66 — англійців, 71 — американців).

* * *

Скориставшись можливістю, «ДТ» попросило прокоментувати висновки британської журналістки про потребу змінити модель розвитку французької економіки посла Франції в Україні ЖанПоля Везіана. Як зазначив пан посол, саме економічні питання стануть вирішальними під час майбутніх виборів. Це і проблема держборгу, і питання сільськогосподарських субсидій, і пріоритети комунітаризму (французької моделі соціальної інтеграції іммігрантів), і дисбаланс у зарплатах, а особливо — в пенсіях держслужбовців і представників приватного сектора.

Розв’язання всіх цих та багатьох інших проблем, безумовно, потребує реформаторського підходу, пробудження французького суспільства, певного переосмислення багатьох принципів розподілу. І той факт, що основні кандидати у президенти Франції є представниками нового покоління, має велике значення. Однак про зміну національної ідеології Франції в царині економіки, її моделі соціально­економічного розвитку, на думку пана Везіана, не йдеться. Принаймні поки що.