Європейські гроші для України: корупційні схеми замість модернізації економіки

«Польські неурядові організації переплутали громадську діяльність із бізнесом», — вважають у словацькому Кежмароку, що на Пряшівщині. Приводом для такої радикальної оцінки стали непорозуміння при реалізації проектів коштом європейських фондів, призначених для розвитку польсько-словацького прикордоння. Якщо хтось вважає, що ті сотні мільйонів євро дали відчутний результат у вигляді поліпшення транспортного сполучення між двома дружніми європейськими державами, той помиляється. Добрих транскордонних доріг і залізничних шляхів нема й досі, і це — найбільша перешкода для розвитку польсько-словацького співробітництва. Зате європейські дотації нагодували нову суспільну групу — єврократів, які пишуть проекти тільки з думкою про власний заробіток.

«Нам би такі проблеми», — подумають читачі. Однак багато вказує на те, що явище «м’якої єврокорупції» (використання грантів без вигоди для суспільства, для особистої користі, але й без порушення законів) перенесеться і в Україну, причому без тих часткових позитивів, які можна нині спостерігати в Польщі.

Польські єврократи вже сьогодні рахують можливі надходження для себе від реалізації спільних з Україною проектів у рамках програми «Східного партнерства». Генерування штучних витрат, нікому не потрібні навчання та публікації, єдина мета яких — створення приводу для оплати гонорарів «консультанту», — от основні способи заробити на непогане життя коштом європейських модернізаційних програм.

Поляки будують громадянське суспільство

З-поміж величезної кількості громадських організацій у Польщі лише мінімальний відсоток становлять автентичні об’єднання осіб, котрі мають спільні захоплення або хочуть зробити щось безкорисливо для благої мети. Марно також звертатися до всіляких асоціацій міст і повітів із пропозицією, щоб разом підтримати акцію із збирання підписів за будівництво залізничної магістралі, яка стала б двигуном розвитку регіону. Більшість неурядових організацій (НУО) не мають часу на підтримку важливих для суспільства ініціатив — вони пишуть та реалізовують європроекти.

Спробуємо коротко окреслити схему функціонування пересічної польської НУО, яка, припустимо, офіційно створена для підтримки суспільно-економічного розвитку певного регіону.

У секретаріаті такої організації, як правило, працюють кілька або кільканадцять осіб, причому лише поодинокі працевлаштовані на підставі трудового законодавства (передусім директор офісу, секретарка і бухгалтер). Керівництво (голова та його заступники), яким найчастіше є місцеві політики, отримує непогану зарплату й приписує собі більшість успіхів, однак в офісі буває вельми рідко. Фактично керівником є директор офісу, а всю поточну роботу виконують молоді люди віком 18—26 років, які отримують за це невеликі гроші: 800— 1500 злотих (середня зарплата — 3000 злотих).

І хоча ці студенти чи випускники є фактично працівниками організації та виконують для неї всі організаційні завдання (приймають відвідувачів, адмініструють веб-сайт тощо), юридично організація їм не платить. Їхня зарплата є елементом проекту, з яким ця особа може бути зовсім не пов’язана. В крайньому випадку буває і так, що дана особа на папері виступає «консультантом» (фактично — офісним працівником) у цьому проекті і ще в кількох проектах, але гроші для себе може взяти тільки з одного джерела. Решту отриманих з єврофонду коштів такий «консультант» мусить віддавати у конверті шефові організації.

Для менеджера НУО користь від такої схеми подвійна. Гроші зі статутного фонду, який поповнюється членськими внесками та з інших власних джерел, теоретично повинні йти на функціонування офісу: оплату праці співробітників, закупівлю устаткування, меблів. Менеджер економить ці кошти, фінансуючи ці позиції балансу з проектів. Звісно, для того потрібен дуже компетентний бухгалтер, тому саме на оплату його послуг гроші завжди знаходяться. Зекономлені суми з власних джерел організації можуть бути спрямовані
на сплату власних внесків до європроектів, які становлять від 5 до 20% загального обсягу проекту.

Завдання студентів і стажерів — регулярно переглядати галузеві веб-сайти для НУО (www.ngo.pl , www.fundusze-europejskie.gov.pl та інші) в пошуку актуальних грантових конкурсів.

Інвестиційні програми нашу організацію не цікавлять — до уваги беруться лише конкурси «м’яких» проектів, з нечітко окресленою метою.

От приклади цілей, які ставлять грантодавці: «Зростання якості партнерства між польською та українською неурядовими організаціями», «Активізація місцевого населення польсько-словацького прикордоння з території, охопленої підтримкою, з одночасною появою транскордонного ефекту».

Помиляється той, хто вважає, що польсько-українські партнерства будуть кращими, якщо зменшаться черги на спільному кордоні, а місцеве польсько-словацьке суспільство стане активнішим, коли нарешті побудують йому транскордонну залізницю Нови Тарг — Трстена. Ні, такі проекти експертизи не пройдуть. Натомість конкурсна комісія (наприклад, секретаріат того чи іншого єврорегіону) віддає перевагу навчанню, дитячим конкурсам знань про ЄС, фестивалям і конференціям про переслідування представників меншин.

Надуваємо витрати

Коли ми вже маємо умови грантового конкурсу, треба починати пошук партнера.

Припустимо, мета гранту — «Побудова громадянського суспільства в Україні з використанням досвіду країн Вишеградської четвірки». Отже, наша організація робить українському партнеру пропозицію: «Ми напишемо весь проект, ви тільки визначте контактну особу та все вчасно підпишіть». Потім складаємо графік заходів, розписаний, наприклад, на десять місяців (якщо саме стільки має тривати проект). Спочатку — вступна конференція, на якій представлять цілі і графік проекту — з роздутим бюджетом, обов’язковою екскурсією та застіллям (офіційно — зустріч для обміну досвідом). Коли це можливо, організація намагається провести її в залах якоїсь дружньої фундації, щоб і там трохи заробили й наступного разу віддячили тим самим. Якщо вдасться, до коштів проведення конференції дописуємо закупівлю двох лептопів, чайника, принтера тощо, які потім залишаться в офісі організації (важливо не переборщити — це мусять бути лише поодинокі речі, і їх не можна продавати протягом п’яти років).

Чергова позиція графіка — це промоушн проекту. Цикл рекламних матеріалів у ЗМІ та багато всіляких тематичних ручок, майок, прапорців, листівок із поширеним логотипом Європейського суспільного фонду (це елемент, без якого жоден проект Євросоюзу не може відбутися).

А от і головні елементи проекту — ознайомчий візит і навчання. Неважливо, на яку тему — наші консультанти підготують усіх і до всього, оскільки це — непогані і цілком легальні гроші. Тут головним елементом коштів є зарплата консультанта-вчителя (якомога більша, але астрономічні ставки не пройдуть), і саме на цьому коло довірених працівників організації заробляє свої гроші. Одночасно ця особа проводить кілька навчань у рамках різних проектів.

Щоб усе гарно виглядало, треба запросити до Польщі ще кільканадцять громадських діячів з України (ознайомчий візит), розповісти їм про переваги ЄС — і все готове до завершальних елементів: підсумкової публікації та заключної конференції.

Публікація — чергове джерело заробітку «громадських діячів». Її ідея така: великим коштом видають нудну книжку, якої на вільному ринку ніхто не купив би. Звісно ж, гонорари для авторів дуже пристойні. Зайве згадувати, що автором статті в такому збірнику не має шансів стати зовнішній експерт у певній галузі (хіба що його участь має додати престижності проекту) — тільки особа з кола працівників та знайомих працівників даної організації. Навіть якщо вона не має ані найменшого уявлення про те, про що пише.

Завершальна конференція — це остання нагода вирвати ще трохи грошей для себе, записуючи «своїх людей» на читання доповідей, звісно, за високий гонорар.

«М’які» проекти — гроші на вітер

Наведений вище механізм має багато варіантів, залежно від специфіки організації, її зв’язків з місцевою політичною елітою та самих грантових конкурсів. Інколи участь однієї і тієї ж особи в різних елементах проекту (конференція, публікація, навчання) заборонена, і тоді треба запрошувати підставних осіб чи представників дружніх організацій. Ідея залишається одна — вирвати максимум грошей для певного кола працівників особисто і для організації як такої, а також уникати оплачуваних завдань для осіб зовні. Якщо без зовнішньої допомоги не обійтися — запрошують студентів-волонтерів, говорячи їм гарні слова про те, наскільки важлива безкорислива діяльність задля високої мети.

Про безперспективність такої форми «модернізаційної допомоги» свідчить уже згаданий приклад польсько-словацького прикордоння. Хоча з приєднанням цих країн до Шенгенської угоди зникли кордони між ними, подорож громадським транспортом із Кракова до Братислави чи з Закопаного до Попрада є просто неможливою. Відстань у
200 км потяги долають кружним шляхом, часом навіть за десять годин (наприклад, Краків—Попрад), бо бракує лише 20 км залізниці, які сполучили б польську та словацьку залізничні мережі. Жителям, які скаржаться на ці проблеми, влада відповідає заяложеним: криза, немає грошей.

Водночас коштом ЄС постійно друкуються тисячі листівок, проводяться помпезні «Дні Європи» та «зустрічі на кордоні», конкурси знань про ЄС чи шкільних творів на тему «Чим різниться моє дитинство як жителя Євросоюзу від дитинства моїх батьків», які нічого насправді не змінюють. Але вимагають оплати приблизно 10% внеску польських і словацьких самоврядних одиниць. Бо за кожним таким «м’яким» проектом іде фінансова підтримка не лише ЄС, а й місцевого платника податків.

Під час виборів до Європарламенту в Польщі та Словаччині багато говорили про цей неефективний розподіл грошей з європейських фондів. Практично всі кандидати були згодні, що забагато грошей іде на суспільні проекти та замало — на інфраструктуру й охорону навколишнього середовища. Однак усе звелося до слів, оскільки всесоюзівське лобі користувачів Європейського суспільного фонду не дозволить жодних істотних змін. Тим паче що прихильники такого фонду постійно пишуть проекти (конференції, «Дні Європи», публікації), які мають рекламувати… переваги цього ж фонду та Євросоюзу як такого.

На наш погляд, чи не єдина можливість позбутися цієї патології — змінити систему так, щоб завдання з Європейського суспільного фонду реалізовували приватні консалтингові фірми, а не «неприбуткові» організації. У таких конкурсах був би передбачений прибуток для підприємства, а перемагали б ті, хто реалізував би проект (конференцію, навчання) найдешевше, а не найдорожче, як сьогодні.

Схоже, незабаром «єврокорупція» торкнеться й України. Польський уряд як ініціатор «Східного партнерства» запропонував Єврокомісії, щоб гроші з цієї програми пішли саме на «розвиток демократії, поширення польського досвіду на Схід, створення структур громадянського суспільства» в Україні та інших країнах, а не на будівництво у прикордонні доріг чи модернізацію залізниці. У такому разі кошти, хоч би скільки їх було, підуть у приватні кишені, щедро годуючи касту людей, які живуть з євродотацій.

Інакше міркують у Вільнюсі. Литовський уряд запропонував Білорусі у рамках «Східного партнерства» побудувати зручне сполучення між Мінськом і портом Клайпеда. Схоже, саме Білорусь скористається своїм модернізаційним шансом.