ЄС, розширений і розділений

Як відомо, песимістичні прогнози щодо майбутнього ЄС найбільше люблять давати англійці. Гідеон Рахман, автор розлогого огляду про проблеми й перспективи Євросоюзу в журналі The Economist, наводить цілу низку прикладів щодо цього. Зокрема слова представника делегації Великобританії на переговорах 1957 року, які започаткували Європейське Економічне Співтовариство: «Джентльмени, ми намагаємося залагодити ті питання, яких ми ніколи не зможемо залагодити. А навіть якщо залагодимо, то не зможемо ратифікувати. А якщо ратифікуємо, то не зможемо реалізувати». Чи заява Джона Мейджора, колишнього прем’єр-міністра Великобританії, який 1994 року назвав зусилля, спрямовані на створення єдиної європейської валюти, такими самими надокучливими, як шум дощу, і приблизно такими ж результативними.

Підкресливши, що історія довела повну неспроможність цих зарозумілих прогнозів, сам Рахман, проте, дає свій: ЄС входить у винятково складний період свого розвитку. Це не означає, що він найближчим часом розпадеться. Проте дуже ймовірно, що він просто розколеться.

Нинішні проблеми як наслідок...
недавніх успіхів

Розмови про те, що останній етап розширення Євросоюзу набагато меншою мірою базується на об’єктивних причинах, ніж на емоціях та політичних амбіціях, розпочалися задовго до історичної дати 1 травня 2004 року, коли до 15 «старих» членів ЄС приєдналися десять нових, здебільшого з пережитками комуністичного минулого. Ситуація погіршилася тим, що процес розширення збігся із ще суперечливішим процесом поглиблення інтеграції, результатом якого має стати перехід на новий рівень більш тісної політичної та економічної взаємодії. При цьому британський журналіст підкреслює, що більшість нинішніх проблем ЄС великою мірою обумовлена його минулими успіхами.

Упродовж десятиріч саме Євросоюзу приписувалася основна роль у збереженні миру на континенті та створенні умов для його економічного процвітання. Євроскептики можуть скільки завгодно оскаржувати цю точку зору, проте не слід ігнорувати того факту, що процес формування уже з перших днів вимагав від ініціаторів великих політичних та економічних жертв. Іти на ці жертви примушували спогади про жахіття Другої світової війни, економічна розруха, радянська загроза. Нині таких потужних стимулів немає. А жертвувати заради нормального функціонування ЄС і новим, і старим членам доведеться багато чим.

Одну з найбільш мусованих цілей — «наздогнати й перегнати США» — далеко не всі сприймають однозначно. Як підкреслюють експерти, економічна та політична конкуренція між європейськими країнами виявляється навіть значнішою, ніж трансатлантична. І це навряд чи сприяє зміцненню зв’язків усередині ЄС.

Не менш суперечливий і аргумент про поштовх до подальшого розвитку, який дає розширення. Так, хрестоматійні приклади Ірландії та Іспанії допомагають підтримувати міф про те, що вступ до цієї організації дозволяє новачкам різко прискорити свій розвиток. Однак, по-перше, є й набагато менш успішні приклади — хоча б та ж таки Греція. А по-друге, дедалі складніше заплющувати очі на те, що при цьому відбувається з «корінними» європейськими націями, такими, як німці та французи.

Річ не лише в тому, що «витягування» новачків лягає важким тягарем на ці економіки. Інтереси інтеграції, зокрема у рамках єврозони, ввійшли в гостру суперечність із їхніми національними економічними інтересами. Дискусія, що спалахнула в ЄС навколо перевищення стелі дефіциту бюджету, допущеного цими країнами, — лише одне з найнаочніших тому підтверджень.

Уроки німецької

Втім, ситуація в Німеччині потребує окремого розгляду. І не лише тому, що ця найбільша економіка Європи тривалі роки була локомотивом і економічного розвитку континенту, і інтеграційних процесів. Досить пригадати поступки, на які пішла Німеччина в питанні про сільськогосподарські дотації, що їх у 1960-ті роки домагалася Франція, чи субсидій, виділених у 1980-ті роки Іспанії та Греції.

Нині, через 15 років після падіння Берлінської стіни, настав час зробити певні висновки. Навіть якщо вони виявляться не надто обнадійливими. 1,5 трлн. дол., вкладених західними німцями у східні райони країни, так і не змогли вирішити проблему вирівнювання рівнів життя. Днями німецькому уряду довелося визнати, що економічний поділ між Сходом та Заходом зберігається, і переглянути свою політику щодо східних районів.

Зокрема чергову суму в 110 млрд. дол., що спрямовується на розвиток Східної Німеччини нинішнього року, передбачається витратити не на прокладання нових доріг, будівництво мостів та поліпшення інфраструктури, а на економічну підтримку тих компаній, котрі спроможні створювати робочі місця. Безробіття в деяких східних землях, як і раніше, сягає 20%, молодь так само прагне на Захід, а ось радість із приводу розширення відчутно змінюється розчаруванням і наростанням екстремістських настроїв.

На спеціальній конференції, що проводилася в Мюнхені влітку ц.р., численні експерти аналізували коріння невдач німецького возз’єднання та окремі успішні приклади. Зокрема економічний розвиток Дрездена. Повністю благополучною ситуацію там назвати складно, про що свідчить рішення закрити з нинішнього року 43 школи, в яких нікому навчатися. Проте безробіття там становить лише 14%, що для Східної Німеччини вважається дуже хорошим показником.

Місцевій владі вистачило мужності відмовитися від реалізації дорогих, великомасштабних проектів і, як зазначає Марко Лендлер у International Herald Tribune, не намагатися наздогнати Західну Німеччину за кількістю плавальних басейнів на душу населення. Не стала вона заохочувати й створення нових булочних та маслокомбінатів, а спрямувала зусилля на розвиток високих технологій. І тепер уже намітилися перші ознаки того, що молоді німці, котрі нещодавно поривалися на Захід, починають роздумувати про роботу у своєму рідному місті...

Зустрічні потоки

Екстраполювати німецький досвід на весь Євросоюз уже пробують деякі економісти й навіть політики. Адже, попри те, що їх нині опосідає безліч проблем, результати опитувань громадської думки свідчать, що пересічних європейців по-справжньому турбує лише єдина — робота. І саме з нею пов’язані найбільші складнощі для розширеного ЄС.

Середній по ЄС-15 рівень безробіття, який уперто підступає до 10-відсоткової позначки, — дуже важкий тягар для всієї європейської економіки. За словами Андре Сапіра, професора економіки Брюссельського університету, комбінація низького економічного зростання і високих державних витрат, що склалася у більшості європейських країн, створює замкнуте коло, вирватися з якого дуже складно: низьке зростання веде до високого безробіття, яке потребує значних витрат на соціальні потреби, а це зумовлює високі податки, внаслідок чого зростання гальмується ще більше. Сподіватися, що нові члени ЄС нададуть усьому Союзу істотного економічного прискорення, особливо не доводиться. Зате майже 20-відсоткове безробіття, яке принесла в «посаг» Польща, може істотно погіршити ситуацію в цілому.

Ще до настання 1 травня 2004 року чимало економістів обіцяли катастрофічний наплив дешевої робочої сили з держав Східної та Центральної Європи. Ці страшилки спрацювали, і більшість «старих» членів ЄС запровадили тимчасові обмеження для робочої сили з «нових» членів ЄС. Ті кілька країн, які утрималися від аналогічних заходів, повідомляють про перші результати нового етапу трудової міграції. Так, у Швеції, приміром, кількість прохань на видачу дозволів на роботу з боку «нових європейців» із травня по вересень зросла на 74%, у Нідерландах — майже вдвічі. Причому практично половину цих прохань подали поляки.

За попередніми оцінками, обсяги трудової міграції в ЄС-15 не перевищать одного відсотка всього працездатного населення країн-новачків і становитимуть приблизно 220 тис. чоловік на рік. Набагато істотнішим буде відплив робочих місць зі «старої» Європи в нову, викликаний надлишком там дешевої кваліфікованої робочої сили та низькими податками. Найуразливішою виявляється, знову ж таки, Німеччина, де податки на корпорації сягають 38,7%. Зате в Угорщині цей податок становить тільки 16%, у Польщі та Словаччині — 19, а в Естонії, у разі реінвестування прибутку, і зовсім опускається до нуля. Чи слід дивуватися, що дедалі більше німецьких компаній повідомляють про рішення перемістити своє виробництво у країни «нової» Європи, навіть якщо це загрожує викинути на німецькі вулиці чергові натовпи безробітних і зменшити податкові надходження до німецької скарбниці?

Франція, в якій ставка корпоративного податку не набагато нижча за німецьку —35,4%, — виступила з вимогою запровадити 20-відсотковий «поріг» на податок із корпорацій для всіх «новачків». У разі відмови французький міністр фінансів зажадав позбавити «молодих» фінансової допомоги, на яку вони дуже розраховували, вступаючи в ЄС.

Втім, далеко не всі «старі» поділяють цю позицію. Приміром, Ірландія, яка має досвід залучення потужного потоку іноземних інвестицій за рахунок 16-відсоткової ставки корпоративного податку, знизила його до 12,5%. У Нідерландах нині розглядається пропозиція теж удатися до аналогічного зниження. Щоправда, на зовсім іншому рівні — з 34,5 до 29%. Австрія, яка ще раніше знизила податок із 34 до 25%, уже відзначає повернення деяких виробництв, свого часу перенесених до Чехії.

Не поспішає скаржитися й Великобританія, що обходиться поки що без зниження податків, але й зростання безробіття не допускає. Як їй це вдається, на сторінках International Herald Tribune розповідає Ерік Пфаннер. Для прикладу він узяв Лідс — місто, в якому саме після розширення ЄС відсоток безробітних зменшився до 4% — це найнижчий, за місцевими мірками, рівень за останні 30 років, що становить, до того ж, менш ніж половину від середньоєвропейського показника. І це попри те, що значна частина виробничих потужностей усе-таки переїхала до країн Східної Європи. Проте завдяки існуванню особливої програми мікрокредитування в місті було створено понад 10 тис. нових робочих місць, переважно в галузі високих технологій.

Наприклад, Джеф і Фран Елліот були типовими представниками середнього класу Лідса, із сукупним доходом 90 тис. фунтів стерлінгів на рік. Джеф працював менеджером з маркетингу в одному з фотоагентств, а Френ — піар-менеджером у страховій компанії. Після того, як обоє вони втратили роботу, їм запропонували взяти спеціальний кредит у розмірі 60 тис. фунтів стерлінгів на пільгових умовах для відкриття власного бізнесу та пройти навчання. Вони так і зробили. Відтак нині їхнє власне фотоагентство і цифрова фотобібліотека процвітають, подружжя навіть узяло до себе на роботу кількох студентів.

Загальна загроза — старіння

Проблема, необхідність розв’язання якої може об’єднати всю Європу, існує. Викликана вона загрозою навального старіння європейського населення. Якщо нині Старий Світ потерпає від нестачі робочих місць, то вже через зо два десятиліття задихатиметься від нестачі робочих рук. Причому за темпами старіння Європа значно випереджає інші частини земної кулі. Якщо після розширення чисельність ЄС становила 455 млн. чоловік, значно випереджаючи за цим показником США (295 млн.), то до 2050 року цей розрив практично зникне: 430 млн. проти 420.

Понад те, за оцінками фахівців, на той час понад третину населення ЄС становитимуть пенсіонери. Збільшення витрат на виплати пенсій та фінансування медичного обслуговування вже найближчими десятиліттями загрожує підвищенням дефіциту бюджету до 5—8% ВВП, а загальної державної заборгованості — до 200%. Збереження нинішніх маастріхтських «стель» у 3 і 60% може залишитися лише в підручниках економічної історії. Розв’язання цієї проблеми потребує невідкладних, але надто непопулярних заходів.

По-перше, різке збільшення обсягів міграції. Причому не зі Східної Європи, а переважно з країн Азії та Африки. Вихідці звідти справді здатні істотно вплинути на підвищення рівня народжуваності, та й економічне оздоровлення економіки в результаті залучення їх до трудової діяльності доведене. Зокрема, недавнє дослідження, проведене міністерством внутрішніх справ Великобританії, засвідчило, що іммігранти повертають у державну скарбницю на 10% коштів більше, ніж ті, які були затрачені на їхні освіту, медичне обслуговування тощо. Представники етнічних меншин удвічі частіше, ніж корінне населення, створюють свій власний бізнес, і значно менш вибагливі у виборі роботи. При цьому в європейській армії праці їхня частка нині оцінюється в 4%, а у США вона сягає 15.

Понад те, рівень безробіття серед європейських іммігрантів досягає 30%, і особливо важко влаштуватися на роботу мусульманам. Зростання націоналістичних настроїв через підвищену загрозу тероризму й загальне погіршення економічної ситуації в Європі значно ускладнюють вирішення питання. Тільки Німеччині для того, щоб стабілізувати свою економіку, потрібно приймати по 3—4 млн. чоловік на рік. Тоді як рішення про надання 20 тис. дозволів на роботу для іммігрантів, прийняттю якого передували чотири роки запеклих дебатів, так і не було реалізоване. Заповнити вдалося лише 12 тис. вакансій.

Пом’якшити гостроту проблеми може підвищення зайнятості серед власного працездатного населення. Щоправда, це потребує, знову-таки, перегляду системи соціальних виплат, що наштовхується на різкий опір із боку виборців. Така сама ситуація складається і зі спробами підвищити пенсійний вік із нинішніх 60—67 років. Зважитися на такі вкрай непопулярні заходи може лише уряд-самовбивця.

З іншого боку, саме ці чинники можуть відіграти головну роль у ході референдумів щодо Конституції ЄС, які вирішили провести в себе 11 країн із 25. Як складеться доля Євросоюзу, якщо хоч деякі з них дадуть негативний результат, політики вирішуватимуть ще не скоро. Зате британські журналісти вже нині наполегливо прогнозують неминучий розкол ЄС.