Довгожительство та ринкова економіка

Директор Англійського банку Мервін Кінг недавно оголосив про намір випустити в обіг особливі «облігації довгожительства» (longevity bonds) із строком «дозрівання» у 25 років. Доход від продажу цих облігацій має надходити в пенсійні фонди, які вже не здатні повністю забезпечувати пенсіями літніх, старих і дуже старих людей, кількість яких надто швидко зростає. Як виявилося, саме довгожителі, тобто люди, вік яких перевищив 90 років і чисельність яких наблизилася у Великобританії до півмільйона, потребують найбільших витрат систем соціального забезпечення. У більшості країн Заходу пенсії, що призначаються з 60 років, індексуються до інфляції і доповнюються «віковими» надбавками кожні десять років. Особливо багато різних пільг саме у тих, кому за 90. Їх запроваджували давно, коли до цього віку доживали ледь не одиниці.

Проблеми старості ускладнюються ще й тим, що народжуваність у країнах Заходу увесь час знижується і вже протягом багатьох років не забезпечує відтворення населення. Тому старіє все суспільство в цілому. Середній вік усього населення Італії, Німеччини та Японії перевищив 40 років, у Великобританії наблизився до цієї цифри. До середини нинішнього століття на кожного пенсіонера може виявитися лише одна людина активного «робочого» віку.

«Облігації довгожительства» — це лише одна з ідей, запропонованих для порятунку від демографічної кризи. Більш радикальні, але значно менш популярні заходи, обговорювані політиками, включають перенесення права на пенсію на пізніший вік — 65 і навіть 70 років і значне зменшення розмірів самих пенсій.

У Швейцарії та Нідерландах у спеціалізованих клініках уже легалізовано добровільні самогубства невиліковних хворих, зазвичай дуже старих. Цей метод скорочення кількості зовсім безпорадних людей обговорюють і в інших країнах Європи.

Дедалі більших масштабів набуває перенесення багатьох виробництв і підприємств у бідні країни, насамперед в Індію та Китай. За океаном британські компанії платять робітникам і службовцям менше і не піклуються про їхні пенсії. У широких масштабах здійснюється імміграція молодих, кваліфікованих і високоосвічених робітників, але вже не з Азії й Африки, як у минулому, а зі Східної Європи, що була закрита для цього в період «холодної війни».

Іммігранти з країн з іншим, аніж на Заході, расовим і релігійним населенням, як показав досвід минулого, погано асимілювалися в європейську цивілізацію. Зараз починає переважати імміграція на Захід молоді з Польщі, Румунії, Сербії, Болгарії, Білорусі, України та Росії. Громадяни цих країн легко вступають у змішані шлюби і уже в другому поколінні стають французами, італійцями, англійцями й іспанцями, заповнюючи демографічні ніші вікової піраміди.

Саме цим шляхом західна економіка прагне купити собі «другу» молодість. Однак вступ 2006 року в пенсійний вік величезного контингенту повоєнного буму народжуваності, що тривав близько 15 років, не можна компенсувати лише імміграцією й експортом робочих вакансій...

Демографічний профіль
і економіка

Дві світові війни в минулому столітті змінили демографічний профіль багатьох країн, особливо їхнього чоловічого населення. Закінчення цих воєн, яке припадало на 1919 (у Росії — на 1921-й) і 1945 роки призводило до явища, що в демографічній літературі прийнято називати «вибухом народжуваності» (baby boom). Причини цих бумів цілком зрозумілі, вони були пов’язані з демобілізаціями з армій десятків мільйонів чоловіків і з поверненням додому мільйонів полонених.

У Великобританії пік збільшення народжуваності після закінчення Другої світової війни припав на 1946—1950 роки. У Німеччині «бум новонароджених» було зсунуто на 1951—1957 роки, оскільки лише 1950 року повернулися з полону в СРСР близько чотирьох мільйонів солдатів, які працювали на різних будівництвах. У Російській Федерації пік повоєнного буму народжуваності припадав на ще пізніший строк, 1956—1960 роки. Це було пов’язано з дуже великими втратами населення в період війни. Реальне зростання народжуваності почалося не в зв’язку з демобілізацією, а зі вступом у шлюбний вік тих, хто народився у 1936—1940 роках.

2000 року в складі населення Росії максимальний відсоток становив прошарок людей середнього віку — 40—44 роки, 8,6%. У Великобританії та Німеччині питома вага цього віку в складі населення була нижчою — 7,7 і 7,5%. В економічно менш розвинених країнах, наприклад, в Індії та Бразилії, на молодші групи, котрі ще не вступили в «робочий» вік, припадає найвагоміша частка в загальному складі населення. У Китаї найбільшою 2000 року була група 30—34-річних. Це стало наслідком майже 20 років штучного обмеження народжуваності.

Китайське «економічне диво» чимало економістів пов’язують зі сприятливим демографічним складом населення і скромними витратами бюджету не лише на стариків, а й на дітей. Це явище в економічній літературі позначається як «демографічні дивіденди». Їх у максимальному ступені в даний час отримують Китай, Південна Корея, В’єтнам, Таїланд і Малайзія. У країнах Європейського Союзу й у США «демографічні дивіденди» було вже розтрачено наприкінці минулого століття. Нині настає період демографічної кризи, пов’язаної зі вступом у пенсійний вік перших поколінь повоєнного буму народжуваності. Він уже почався в Бельгії, де на пенсію можна було йти в 57 років, і в Німеччині, де головний бум народжуваності припадав на 1934—1939 роки — це було штучно стимульоване нацистським законодавством зростання «вищої арійської» раси.

Економічний «вантаж» пенсіонерів і довгожителів

Пенсії та безплатне лікування людей літнього віку вперше почали запроваджувати в Німеччині наприкінці XIX століття, після її об’єднання канцлером Отто фон Бісмарком. У Великобританії перші пенсіонери з’явилися лише 1908 року, а загальне пенсійне забезпечення датовано 1948 роком. У цей же час запроваджували і безплатну національну охорону здоров’я.

Ці реформи не становили тоді економічних проблем для суспільства. Середня тривалість життя не перевищувала в повоєнній Європі 62 роки, і кількість пенсіонерів сягала лише 3—4% від загального населення. Медичні витрати було зосереджено на боротьбі з інфекційними й епідемічними захворюваннями і на зниженні дитячої смертності. Специфічні хвороби старості — гіпертонія, остеопороз, артрит, друга форма діабету, старече слабоумство й інші — не лише не лікували, а часто й не діагностували.

Першою країною в Європі, де кількість пенсіонерів, тобто людей віком понад 60 років, перевищила число людей молодих поколінь, віком до 16 років, була Швеція. Тут це сталося вже 1962-го, коли частка пенсіонерів у загальному складі населення становила 18%. У Великобританії цього рубежу досягли 1965 року, у Франції — 1976-го. У періоди економічних криз 1970-х і 1980-х років, пов’язаних із так званими нафтовими шоками, кількість пенсіонерів у західних країнах зростала швидше, аніж питома вага літніх людей. У ці роки головною проблемою економіки було безробіття, яке сягало 10—15%. Безробітних старшого віку і в скорочуваних галузях (вугільній, металургійній, хімічній) було простіше переводити на «ранню» пенсію, а не на допомогу у зв’язку з безробіттям.

Проблема пенсій і високих медичних витрат літніх і старих людей була замаскована в період досить довгого економічного буму 1986—1999 років, який визначався рекордно низькими цінами на енергію і швидким розвитком високотехнологічних галузей. Однак саме в цей період, 1994 року, Світовий банк у спеціальній доповіді попереджав про «наступаючу кризу старості, котра загрожує не лише самим старим, а також їхнім дітям і онукам».

Різке падіння курсу акцій на всіх західних біржах у березні 2000 року і крах акцій високотехнологічних компаній, які знецінилися на 70—80%, дуже боляче вдарили саме по пенсійних фондах і страхових компаніях, що мали пенсійні рахунки, оскільки їхні капітали значною мірою зберігалися у формі акцій. Розрахунки показували, що їхні фінансові ресурси виявляються недостатніми, аби підтримувати пенсії на звичному, досить високому рівні із середини 2006 року, коли кількість пенсіонерів почне швидко зростати за рахунок тих, хто народився в період «вибуху народжуваності» по закінченні війни. В останні п’ять років, починаючи з 2000-го, у пенсійний вік входили зменшені «воєнні» покоління.

У США, Великобританії, Японії та Нідерландах головні пенсійні ресурси нагромаджуються в незалежних від бюджету пенсійних фондах, що існують і функціонують як самостійні фінансові корпорації. У Німеччині, Італії, Швеції та Франції виплати більшості пенсій здійснюють із державного бюджету, тобто з податкових відрахувань поточного року. Це можливо лише за рахунок збереження податків на дуже високому рівні. Для цієї групи країн вирішення проблеми «кризи старості» є тяжчим завданням, оскільки у них для цього немає цільових фондів, нагромаджених протягом десятиріч.

У США загальний пенсійний резерв 2002 року очікувався на рівні 7 трлн. дол., у Великобританії та Японії — по 1,5 трлн. дол. Ці астрономічні цифри не є, однак, показником благополуччя. Пенсії формуються з надходжень і прибутків основного капіталу, і головна проблема полягає в тому, що цей капітал зростає повільніше, аніж кількість самих пенсіонерів. Питома вага пенсіонерів у загальному складі населення зараз дуже висока і продовжує зростати. 2001 року у Великобританії вона становила 20,9%, у Франції — 21,3, у Німеччині — 22,9 і в Італії — 23,9%.

Економічний «вантаж» пенсіонерів зростає не лише в зв’язку зі збільшенням їхньої кількості, а й у результаті непропорційно високих витрат національної охорони здоров’я на хвороби старості. Нині пенсіонери, які становлять у країнах ЄС близько 22% усього населення, поглинають майже 70% усіх витрат на медицину. На кожні нові ліки, введені в практику для лікування інфекційних захворювань, припадає близько ста ліків, розроблених для лікування вікових патологій.

Добре відомо, що витрати на медичне обслуговування зростають пропорційно віку. Існує, втім, цікавий медичний парадокс, який показує переваги довгожительства. Підраховано, що медичні витрати в останні два роки життя для людей, котрі вмирали в 67 років, були утричі вищими, аніж дворічні медичні витрати в останні роки життя тих, хто вмирав у 90 років. Це пояснюється тим, що закінчення життя до 70 років пов’язано зазвичай із хронічними хворобами, такими, як склероз, рак, діабет, остеопороз, інсульти й інші, тоді як люди, котрі доживають до 90 років, вирізняються зазвичай міцним здоров’ям і не страждають на дорогі для медицини хронічні захворювання.

Слід, звісно, враховувати й те, що медичні заклади, які активно займаються лікуванням хвороб людей літнього віку, майже не звертають уваги на проблеми дуже старих людей (до цієї групи зараховують усіх, кому минуло 85 років). Головною проблемою довгожителів є не інсульти, інфаркти, діабет і рак, а загальне фізіологічне старіння. Це часто робить їх безпорадними. Але догляд за престарілими — в західних країнах це вже комерційний бізнес, а не обов’язок безкоштовної медицини. Витрати на їхнє медичне обслуговування, може, і зменшуються, але витрати на їхнє пенсійне забезпечення продовжують зростати.

Хотілося б вказати у зв’язку з цим на різкий контраст, який існує між віком основної смертності чоловіків у Росії та Великобританії, показаний на графіку. У Великобританії зростання смертності пропорційне віку і максимальна кількість чоловіків помирає після 80 років. У Росії максимальна смертність чоловіків припадає на 60—69 років і до 80 доживають одиниці. По жінках графіки смертності в Росії та Великобританії більш схожі.

Графік смертності чоловіків у Росії характерний для суспільства з високим рівнем хронічних хвороб та хвороб «способу життя», пов’язаних із курінням і алкоголізмом. Такий же профіль має смертність чоловіків в Україні та Білорусі. Те, що в цих країнах високий рівень медичного обслуговування і загальної санітарії, видно з низької дитячої смертності. У бідних країнах Азії й Африки, де головною причиною смертності є інфекційні захворювання, пік смертності припадає зазвичай на дитячий вік. Це видно з наведеної для порівняння картини вікової смертності в Бангладеш.

Якщо порівняти графіки смертності в Україні з аналогічними даними по сусідній Польщі, то можна бачити, що чоловіче населення в Польщі живе довше, та все ж не досягає «британського» рівня. Пік смертності поляків припадає на 70—79 років. А найкращий профіль чоловічого довгожительства в Європі виявляється у Швеції. Щодо всього населення там до похилого 90-літнього віку доживає більший відсоток і чоловіків, і жінок, аніж у Великобританії. Це ж стосується і столітніх. Сусідні з Білоруссю республіки Балтії, що вже стали членами ЄС, мають подібний до російського і білоруського профіль чоловічої смертності.

Вікова економічна криза та глобалізація

Існує кілька можливостей для подолання демографічної й вікової економічної кризи. Однак повністю відновити порушену рівновагу між різними поколіннями, зробивши сприятливою для економіки, все ж не вдасться. Уникнути непопулярних заходів, таких, як скорочення розмірів пенсій і підвищення пенсійного віку, неможливо. Всі ці нові законодавчі заходи плануються на дуже великий строк — у США, наприклад, до 2070 року.

У Великобританії вже розроблено законопроект про нові методи розрахунку пенсій державних службовців і бюджетників (учителів, медсестер, лікарів, працівників університетів та інших). Нові закони, які прийматимуть 2006 року, передбачають проведення розрахунків пенсій не на основі останніх, перед відставкою, високих окладів, а з урахуванням певного «середнього заробітку» за весь період трудової діяльності. Цей закон ударить насамперед по дуже великих пенсіях тих державних службовців, які просунулися службовими східцями до високих посад. У деяких випадках їхні пенсії зменшаться вдвічі, але вони залишаться, звісно, значно вищими від «прожиткового мінімуму». Так чи інакше зниження пенсій у держсекторі торкнеться більш як 4 млн. чоловік. Буде зменшено законодавчий контроль за пенсіями в приватному секторі економіки. Це дозволить роботодавцям знижувати свої обов’язкові внески до пенсійних фондів.

Другий шлях для вирішення пенсійної проблеми полягає в зсуві права на пенсію на пізніший вік. На добровільних засадах цей зсув уже легалізовано. Серед «бюджетних» посад вихід на пенсію не в 60, а в 65 років уже давно існував для науковців і професорів університетів. У США професори університетів могли працювати і до соліднішого віку, оскільки обов’язкового звільнення на пенсію для робітників розумової праці в США не було. У Великобританії, усупереч здоровому глузду, в обов’язковому порядку звільняють на пенсію в 60 років навіть послів та інших дипломатичних працівників, які могли б успішно працювати на своїх постах не тільки п’ять, а й десять років.

Водночас така перспектива зустрічає опір із боку профспілок освітян, будівельників, працівників громадського транспорту, шахтарів і сили-силенної інших досить масових професій. Для пілотів, авіаконтролерів, водіїв автобусів і поїздів пенсійний вік доцільно знижувати, а не підвищувати. Це ж стосується поліцейських і працівників тюрем. Однак у тому разі, коли одержувані пенсії значно зменшаться (а отже, перехід на пенсію означатиме необхідність зміни звичного рівня життя), опір збільшенню робочого стажу стане безумовно слабшати.

Прогнозований зсув пенсійного віку усе ж не зможе компенсувати скорочення працюючого населення, пов’язане зі зниженням народжуваності. У Великобританії, наприклад, 2000 року когорта 35—39-річних становила 4,8 млн. чоловік, тоді як 20—24-річних налічувалося лише 3,5 млн. Дефіцит у 1,3 млн. навряд чи можна буде компенсувати лише за рахунок 60-річних, оскільки загальна кількість робочих місць у західних економіках при переході від важкої до сервісних і інформаційно насичених галузей дуже зросла. Виготовлення мікропроцесорів, як виявилося, вимагає більшої кількості робочих місць, аніж виливання сталі та чавуну.

У Німеччині різниця цих же поколінь була ще вищою і становила 2,9 млн. чоловік. У Франції, де високу народжуваність підтримували державною політикою і щедрими допомогами на другу й третю дитину, різниці між молодим і середньовіковим поколіннями практично немає. Народжуваність у Франції найвища в Західній Європі. І якщо 1984 року населення цієї країни було меншим за британське (55,1 і 56,5 млн. чоловік відповідно), то 2002-го Франція обігнала Великобританію за кількістю жителів.

Протиріччя між потребами економіки, що розвивається, і обмеженістю ресурсів робочої сили виникали в економічно розвинених країнах і раніше. В періоди повоєнних економічних «бумів» 1950-х і 1960-х ці протиріччя вирішували передусім шляхом імміграції й імпорту робочої сили. Мільйони турок їхали до Німеччини для роботи за довгостроковими договорами. Франція імпортувала робочу силу в основному з Алжиру й інших країн Північної Африки. Великобританія везла робітників з Індії, колишніх південноамериканських колоній та Африки. Японія вирішувала ці ж проблеми іншим шляхом — не імпортом робочої сили, а експортом своїх підприємств. Чимало великих японських компаній стали будувати свої заводи в США, Великобританії, Індонезії, Південній Кореї та інших країнах.

Великий приплив робочої сили на Захід створював чимало нових проблем, часто несподіваних. Тому з початку 1980-х імміграцію з країн з іншим, аніж у Європі, расовим, релігійним і культурним складом населення стали різко обмежувати і скорочувати. Але оскільки розвиток західних економік і поява зовсім нових галузей вимагали більшого числа робочих місць, то в остаточному підсумку Західна Європа, а за нею і США стали застосовувати японську модель експорту промислових підприємств і деяких форм сервісу (програмування, розрахункові операції) в інші, бідніші країни.

Першою цим шляхом пішла Німеччина, почавши в середині 1990-х переносити частину своїх автомобільних і машинобудівних заводів у Чехію, Словаччину та Польщу. Незабаром і Великобританія поступово стала переносити частину своєї текстильної та взуттєвої промисловості в Індію та Китай. Потім почався експорт ряду сервісних і розрахункових галузей, що полегшувалося тим, що в Індії англійська мова є, разом із хінді, офіційною мовою, закріпленою конституцією.

Такий експорт робочих місць, вигідний для приватних компаній і сервісних служб державного сектора, наприклад, для проведення безлічі розрахунків податкових служб, скорочує обсяги імміграції, але не вирішує проблем пенсійних фондів, які забезпечують потреби британського населення. Він фактично зменшує надходження податків у державний бюджет.

Експорт робочих місць в інші країни (ця політика позначається новим терміном outsourcing), безумовно, полегшив проблеми західної економіки, але не ліквідував імміграцію повністю. Чимало галузей західної економіки — як виробничих, так і сервісних — неминуче прив’язані до власних територій і населення.

Туристичний сектор, харчова промисловість, лікарні і школи, дорожньо-будівельні роботи, житловий сектор, банки, сільське господарство, переробка нафти та інші й досі потребують припливу робочої сили з інших країн. За рахунок імміграції поповнюють такі масові, але непопулярні й низькооплачувані професії, як медичні сестри і санітари, шкільні вчителі, працівники комунальних служб, покоївки в готелях, офіціанти ресторанів, сільськогосподарські і будівельні робітники та багато інших. Можна зауважити, що останніми роками в імміграційному потоці до Великобританії, який становив 372 тис. чоловік лише 2001 року, починають переважати громадяни країн Східної Європи, а також країн СНД, насамперед Росії, України та Білорусі.

Точних цифр нової слов’янської імміграції в країни ЄС і до США поки що немає, але формування російської діаспори в Західній Європі досить помітне. Минулі потоки імміграції з Росії, значною мірою вимушеної, вже асимільовано. Процеси останніх років мають інший характер. Першими стали прибувати на Захід відносно заможні «нові росіяни» і науковці, котрі не знаходили собі застосування на батьківщині. Потім, уже за імміграційним вербуванням, пішли програмісти, службовці банків й експортно-імпортних компаній, працівники представництв російських нафтогазових фірм. В останні два-три роки в російську діаспору у Великобританії вливаються працівники сфери обслуговування й охорони здоров’я, а також будівельники. У Лондоні нині живе близько 200 тис. росіян, є дві російські газети, російські клуби, ресторани і навіть лікарні.

Російська діаспора в Німеччині становить близько 700 тис. чоловік. З’явилися спеціальні імміграційні юридичні агенції, що ведуть організоване вербування працівників потрібних професій у Росії, Україні та Білорусі.

Економіка Великобританії зростає швидше, аніж економіка Німеччини, Франції й інших континентальних країн ЄС. Поки це зростання зберігається, британському уряду вдається вирішувати ті демографічні проблеми, аналізу яких був присвячений цей нарис. Однак рівновага, значною мірою підтримувана експортом робочих місць і імпортом робочої сили, залишається хиткою. Для Великобританії переломним може стати 2006 рік, коли очікується різкий спад у видобутку нафти й газу в Північному морі і початок прискореного зростання кількості пенсіонерів. Буде цікаво спостерігати за всіма змінами. Вони можуть стати ключовими в історії західної цивілізації.