ДИРИГЕНТИ НАФТОВОЇ КРИЗИ

11 учасниць організації країн–експортерів нафти вже не перше десятиліття грають у нафтову «рулетку», намагаючись з допомогою квот і політичних міжсобойчиків створити видимість цивілізованої регульованості нафтового ринку. Ціни на нафту, які на початку 1999 року впевнено прямували до позначки 10 доларів за барель, після прийняття болісного рішення про зменшення квот на видобуток нафти почали своє стрімке зростання. Після того, як вони стали підбиратися до 30-доларової позначки, члени ОПЕК задекларували свій намір утримати їх (ціни) в межах 22—28 доларів за барель, розробивши для цього систему автоматичної зміни квот при виході з цього цінового коридору. Однак автоматика виявилася ненадійною, і в режимі ручного керування ОПЕК двічі підвищувала свої обсяги видобутку нафти. Але ціни продовжували зростати, і навіть нинішнє рішення про додаткове збільшення видобутку нафти країнами—членами ОПЕК на 800 тисяч барелів у день не змогло надовго зупинити це зростання. Так, після нетривалого зниження ціни за барель нафти-сирцю на Нью-Йоркській біржі вже наступного дня по завершенні саміту сягнули 35,76 долара — рекордної з часів війни в Перській затоці позначки.

Якщо аналітики і раніше не приховували свого скептицизму щодо спроможності ОПЕК підтримувати стабільність цін на нафту, то зараз такого самого висновку доходять і головні діючі особи цієї організації. З одного боку, практично всі країни–члени ОПЕК, за винятком Саудівської Аравії, майже впритул наблизилися до межі своїх можливостей з нарощування обсягів видобутку нафти. Крім того, члени ОПЕК виробляють не більше 40 відсотків усієї споживаної у світі нафти. А інші країни– експортери нафти від рішень організації не залежать і особливо зниженню цін на нафту сприяти не квапляться. Це насамперед стосується Росії, бюджет якої ледь не наполовину наповнюється за рахунок нафтодоларів.

Але навіть з урахуванням встановлення партнерських відносин ОПЕК із Росією, Норвегією та Мексикою — країнами-експортерами, котрі не є членами ОПЕК, проблему зростання цін розв’язати не вдасться. Потреба у нафті світової економіки, котра оклигує від фінансової кризи 1998 року, зростає дуже швидкими темпами. І найменше до цього виявилися готовими Сполучені Штати, що протягом останнього десятиліття звикли використовувати дешеву нафту для обігріву своїх житлових будинків. Тому не дивно, що США, населення яких становить лічені відсотки від населення всієї планети, споживають чверть усієї виробленої на планеті нафти. І, з урахуванням обіцяної метеорологами ранньої та холодної зими, споживати найближчим часом будуть ще більше.

Уряди заможних країн продовжують чинити дуже сильний політичний тиск на членів ОПЕК, пояснюючи свої дії батьківською турботою про потреби країн, що розвиваються. Так, за оцінками американського Центру глобальних стратегічних досліджень, економічне прискорення в глобальному масштабі приведе до збільшення росту обсягу споживання нафти на мільйон барелів у день вже на кінець поточного року, що становитиме 76 мільйонів барелів у день. А до кінця наступного року — вже 77,5 мільйона.

Паралельно із самітом ОПЕК, у Брунеї проходив саміт АПЕК (Азіатсько-Тихоокеанського економічного співробітництва), на якому обговорювалася загроза економічної рецесії країн, що розвиваються, під впливом зростання цін на нафту. На частку АПЕК, до якого входить 21 країна, припадає 60 відсотків загального обсягу світового економічного виробництва і 45 відсотків обсягу міжнародної торгівлі, і позахмарні ціни на нафту найбільш дошкульно вдарять саме по цих країнах.